|
|
|
Вітольд ШольґіняБатяр, батярствоПригадуючи давній Львів, говорячи та пишучи про нього, рано чи пізно у пам’яті постають чи не найхарактерніші представники цього незвичайного Міста, типові носії істоти львівськости у найширшому розумінні цього слова – батяри. Отож і я у своїй багатогранній повісті про тодішній Львів не оминув цієї тематики, цього явища, назва якого – «львівський батяр». Прошу не дивуватися тому високому п’єдесталу, на який я їх (тематику, явище) тут підніс, адже вони цього заслуговують. А те, що це не лише моя суб’єктивна думка, доводять наведені мною нижче дослівні цитати з творів наших відомих письменників, які походять з Міста Лева. Вони досконало, з власного досвіду знали львівського батяра, батярську громаду, тобто батярню, та й все инше, що пов’язане з батярством як суспільним та звичаєвим явищем. Я передаю слово їм, нехай самі про все розповідають. Станіслав Васілєвскі, мій близький сусід із верхнього Личакова (він жив на вулиці Личаківській, 127, а я, тоді ще зовсім дитина, зі своєю сім’єю на Личаківській, 137, тобто якихось п’ять будинків далі) – у своєму «Niezapisanym stanie sluzby» так пише про батярів: (...) «Авантюрності різного ґатунку перемішалися у тій расі, що так виразно виділяється на суспільному тлі инших польських міст. Якщо населення самого Львова є взаємодоповненням і сумішшю різних націй, що через нього проходили, то що вже говорити про передмістя, «słodki wariatuńcio» i «makabunda» з Кручених Стовпів чи Чортових Скель? Кмітливість і потяг до валандання батяри запозичили у татар, спритність – у вірменських купців і грецьких продавців прянощів, задиркуватість прищепили їм угорці з тамтого боку Карпат, фантазію – польська шляхта, якій вони прислужували і джурами у їхніх таборах ходили. Співати вчилися у сусідів русинів та у мандрівних грайликів з Чехії, від них же училися мавпуванню віденських куплетів, та й самі від себе дечого училися. Відчайдухи і волоцюги львівських передмість – це плем’я, без якого неможливо собі взагалі уявити це місто. Вони прийшли на цей світ разом із самим Львовом. Юрбою, з піснею на вустах вони оселились на Рогатці уже тоді, коли добрих 500 років тому з Угорщини до своєї столиці виїжджала королева Ядвіга. І, хтозна, можливо саме тоді з’явилася їхня назва, яку вони зуміли зберегти назавжди: «батяри». Адже саме слово походить з батьківщини дружини короля Яґайла. Betyar угорськоюозначає водночас зухвалець і веселий мудрагелик. Вони одвічно були раді всьому, що не лише буйне, але й підступне. Йдучи у парі з жартом, підступне приносило в результаті перемогу». (...) А що думає про них Йозеф Вітлін? Ось фрагмент з його книги спогадів «Moj Lwow»: (...) «...так як гаврош був колись типовим образом людської фауни Парижа, так найяскравішим представником людської фауни Львова є дитя вулиці, знане в цілому цивілізованому і нецивілізованому світі під мадярською назвою «батяр». Помилкою, однак, було б твердження, що кожен батяр – дитя вулиці, а його батько – риншток, рів. Батяри народжувалися також у палацах патриціїв, а инколи і у шляхетських дворах. Не один із них пізніше засідав у віденському парламенті чи ходив у професорських шатах, бренькаючи деканським, чи ба, навіть ректорським ланцюжком, а не кайданами. (...) Частинка батяра жила у самому місті, у цілій його фізичній і моральній структурі. Піднесення і розпач, екзальтація і приземленість, бальзамуючі запахи і сморід Полтви. Справжній італійський церковний і світський ренесанс, багате бароко – а поруч віденська сецесія і тандита кошар. Місто-батяр непередбачуване. Невідомо, коли воно перейде від патосу до гротеску, від героїзму до «стругання фуня», від похорону з трьома парами пофарбованих на чорно коней до мітичного «балу ветеранів», що закінчується опівночі появою двох цивільних, які «ніц нікому нє мувілі, святла погасілі, іну в морду білі». (...) І ще одна характеристика батяра і львівського батярства у формі майже наукової (дивлячись крізь пальці...) дисертації, а швидше маленької дисертаційки авторства Лева Кальтенберґа, відомого прозаїка, поета, ерудита і оповідача, автора книжок на різноманітну тематику. Цю дисертацію я взяв з останньої в його житті книжки «Ulamki stluczonego lustra»: (...) «Слово «батяр» (яке безсумнівно походить від угорського betyar) спочатку означало лише загальне поняття дітвацтва, відхилення від загальноприйнятих норм. І, якщо вже так хочете закордонне порівняння, то, мабуть, найбільш спорідненим був би південно-італійський lazzaroneніж apasza; з тим першим його поєднує почуття гумору і безтурботність, з якими він звик зустрічати суворі виклики долі. Бути батярем, батярувати у роки зеленої юности може, без шкоди для себе, кожен, адже батярувати не значить належати до клану злочинців, яких по львівському називали «кіндерами». Ті, хто пам’ятає Львів міжвоєнного двадцятиліття, не говорячи вже про давніші часи, досконало знає, що батяр і кіндер – це особистості, які кардинально між собою відрізняються. Инколи деякі елементи «професійного» жаргону кіндерів присвоювало собі батярське середовище; инколи кіндер, особливо кишеньковий злодій чи спекулянт, мав репутацію «страшного батяра». Бувало також, що люди на високих, загально визнаних посадах, не зважаючи на своє становище, батярували. Адже сама назва, саме слово «батяр» не піддає сумніву закони порядности (принаймні, десять заповідей Божих). Батяр – це постава, яка характеризується таким же легковаженням загальновизнаних норм життя, яким характеризується наївний desperado маленьких містечок Мексики, Арізони чи Невади. Показані Стейнбеком персонажі – особливо в «Кварталі Тортилья-флет»* – є близькими родичами львівського батярства передмістя. Так, так, власне, передмістя. Міський батяр у часи, про які ми зараз говоримо, часто був схрещенням з кіндером. Він став цинічним, набрав космополітичного виразу волоцюги великого міста – кмітливця, шахрая і набридливця. Але він був зовсім иншим там, де передмістя межувало з селом, де часто-густо звукам автобуса ранньою осінню відповідали, торохчучи. ніби карабінові постріли, товкачки, з допомогою яких з льону вибивали стерню. Такий батяр більше пахнув полем, ніж бензином, і тільки тоді, коли поважна родина зрікалася його через батярство, позбавляючи родинного двору, він ставав забутим усіма голуб’ятником. Тоді він, як правило, ганяв чужих голубів, що ставало неабияким casus belli між ним та власником голубів, пав, гургулів та инших представників пташиної аристократії. Часто батяр захоплювався спортом, переважно футболом. З часом з ролі уболівальника переходив в активнішу роль, так, що на полі почувався, як вдома: вся його постава відносно оточення була типово спортивна. Азарт, ризик, гра – це були основні і щирі стимули його шалености й авантюрности. На Клепарові аж гуло від типів, які з неабияким задоволенням псували побачення закоханим парам, лякали шанованого громадянина, який пізнього вечора повертався із солідної кнайпи, насміхалися над поліцією, або ж, якщо не було инших розваг, глузуючи, співали про власника крамниці (якого не любили). Ці вечірні серенади за обов’язкової присутности соло, які завжди виконувалися до сліз лірично та неймовірно фальшиво, часто завершувалися бійкою. Це власне й був апогей життєвої програми батяра, який ще раз свідчив про його вправність, мужність і дітвацтво». (...) Однак, з часом зникали усі ці ознаки геройства молодого львівського батяра. Проходила його молодість, минав вік безстаршности, батяр старів, втрачав фантазію і дриґ, поволі перетворюючись на бліду тінь колишнього юнака і забіяки. І власне таким зобразив його на подальших сторінках своєї книги Лев Кальтенберґ – досконалий знавець львівських батярень Кракідалів, Клепарова, Замарстинова: (...) «Тут також можна було часом зустріти одного з останніх автентичних бардів львівського передмістя, Тонька Міґлянца, чиє ім’я значно пізніше взяв собі за псевдонім Генрик Фоґельвенґер з «Веселої львівської хвилі». [Тут, пробачте, мушу втрутитись у цей текст Кальтенберґа я, автор «Тодішнього Львова». Отож, щодо походження псевдоніму Тоньця, то це тільки помилкові здогадки Кальтенберґа. Сам Тоньцьо розповідав мені колись, що його радіо-псевдонім, а згодом естрадний і фільмовий псевдонім, підкинула йому личаківська традиція. Адже колись він жив на Личакові (на вулиці Крупській, 6), де були також: вулиця Св. Антонія, площа Св. Антонія, а також дві загальноосвітні школи (чоловіча і жіноча) імені Св. Антонія. Тому то це настільки популярне у цьому кварталі міста ім’я взяв собі і напарник Щепка з «Веселої львівської хвилі»... а тепер я повернуся до тексту Лева Кальтенберґа.] Тонько Міглянц уже тоді був у літах, але й надалі грав героя, носив «ciako» на бакир, вигравав на гармоніці, і, спльовуючи з фантазією крізь зуби, виспівував рештками голосу на замовлення тих, хто, підкріпившись в недалекій, але дуже популярній кнайпі Іцка Спуха на вулиці Слонечній (тепер вул. П. Куліша. – Прим. ред.), під впливом дурману впадали у ліричний настрій. На подвір’ї, що провадило до салонів пані Калапазюк, була ще одна розвага: знана кнайпа Регіни Чурих. Тут пиво, що доставляли робітники і фурмани броварні, було дешевше, ніж у будь-якому иншому місці. Окрім того, тут напарниця пані Регіни, Манця Косуля продавала феноменально хрусткі «оксамитові ковбаски», які вона витягала з гарячого смальцю на тоненькій паличці, і які бонусно додавалася до кров’янки чи «лібекі». Гості панни Маньці зазвичай частували Тонька Мігляньца і кишкою, і пивом, а він за це віддячувався безсмертними баладами: Czemu, ach, czemu na Cytadeli І куплет: I ty, kuchani, utrzyj źrynicy, З одного із балконів відгукувався жіночий бас-баритон, зневажаючи чоловічу домінацію. Тоді Тонько Міглянц поправляв «ciako» і на честь господині високо і трагічно затягав: Kobrynowa dobrze zro-o-bi-ła, Історія віроломного убивства власника похоронного бюро добре впливала на прекрасну стать. Отож, за її бажанням виконувалася пісня: «O, Helu, y kim ty si kochasz?», яка закінчувалася трагічним фіналом: Oj, Helu, jaki życi masz? – і все це за повну присвяту себе та коханню.... Як вже згадувалося, це був період занепаду кар’єри Тонька Міглянца: він лише повторював, відтворював чужий і свій власний репертуари, проте не докладав зусиль, щоб створити нову пісню. Лише раз, напередодні вибуху ІІ Світової війни, у період піднесених викриків на честь маршу «Za Olzę» у 1938 році, він знову віщував: Nasz marszałyk bardzu dzielny Ото й усе про батярів північних кварталів Львова від Лева Кальтенберґа. Проте, оскільки наші спогади вже сягнули цього особливо батярського району нашого міста, пригадаймо ще одного співця, цього разу вже оригінального львівського батяра – Юзька Бєлявского. Колись його звали просто Юзеф Бєляк і мав він відповідальну функцію возного у – так, так – найбільш шанованому Магістраті стольного міста Львова. Проте, незабаром він став актором з уже ушляхетненим прізвищем Бєлявскі, виступав у ревю-програмах прославленого кінотеатру «Uciecha», що у пасажі Міколяша. Його виступи складалися із створеного ним же у співпраці з С. Вайнтраубом типово львівського репертуару – у батярському стилі і з батярським змістом. Ось одна із його тодішніх гумористичних пісеньок, яка добре характеризує клепарівських батярів: Poszli my raz du lukalu Guspodarz na tu zamówieni «Ta z czym du gościa? Odwal si pan z tym! «Ta z czym du gościa?» – ja si pytam znów – Szli my nocu raz przyz nasz Kliparów – «Przypraszam, chtóra godzina? «Ta z czym du gościa? Odwal si pan z tym! «Ta z czym du gościa?» – ja si pytam znów – Я зобразив тут різні вибрані літературні інтерпретації поняття «львівський батяр» – від прози і до вірша. Усі вони влучні, я погоджуюся з усіма, і вважаю, що вони комплементарні, бо чудово доповнюють одна одну. Однак, слід було б, поряд з цими емоційно забарвленими інтерпретаціями, ознайомитися і з нейтральним, науково-об’єктивним визначенням згаданого уже поняття. Таке визначення існує і воно є у чудовій par excellence науковій праці пані професор Зоф’ї Кужової (між иншим, львів’янки, мешканки вулиці Паулінів, що вгорі на Личакові...): «Polszczyzna Lwowa i Kresow Poludniowo-Wschodnich do 1939 roku». У створенні цієї праці я також відіграв свою скромну роль, частково опрацювавши, з посеред иншого, тему «батяр». А ось і саме визначення, подане у незначному формальному спрощенні: «Батяр, рідше бацяр або ж бацяж – волоцюга, нероба. «Slownik jezyka polskiego» під редакцією Вітольда Дорошевского кваліфікує цей термін без прив’язки до типово львівських термінів. «Slownik jezyka polskiego» Й. Карловіча, А. Криньского і Й. Нєдзвєдзького (так званий варшавський), кваліфікує це слово як сленгове, а «Slownik gwar polskich» під редакцією М. Карася приписує йому більш принизливе значення: авантюрист, пияк, волоцюга, лінюх (...) Таке значення слова у Львові не фігурувало. «Slownik gwar polskich» мабуть запозичив його з угорського предка слова «батяр» (betyar) – «волоцюга, людина поза законом». В. Шольґіня вважає, що термін «батяр» викликав швидше позитивні емоції й асоціації, натомість бачяж мав швидше негативний, принизливий відтінок. «Батярня» – це збіговисько батярів, голота, а «батярівка» – шапка, кашкет батяра». Ось і все наукове визначення поняття «батяр». Учена авторка цього визначення згодом його значно розширила та інтерпретаційно збагатила у своїй наступній праці, написаній разом із Єжи Хабелею «Lwowskie piosenki uliczne, kabaretowe i okolicznosciowe do 1939 roku». На мою думку Зоф’я Кужова провела надзвичайно оригінальний і влучний філологічний експеримент: шляхом проникливого аналізу текстів давніх львівських пісеньок, авторка виокремила силует як батяра, так і батярського середовища, з якого він походив, в якому жив і в якому, по своєму, по батярськи, діяв. Якщо прийняти, що вулична пісня, виводячись з міського фольклору, з’являючись ad hoc, «гарячими слідами», буває живим відображенням актуального стану речей та всіх справ, що діються у даному середовищі, то отриманий Зоф’єю Кужовою результат слід вважати найбільш точним і найвірогіднішим. Можливо, з таким поглядом дискутував би соціолог, проте нас цілком задовольняє такий результат експерименту. Ось візерунок давнього львівського батяра, батярні і батярства у розумінні Зоф’ї Кужової: (...) «Пісеньки львівської вулиці з досить різноманітною тематикою точно відображають міський фольклор, життя і справи найбільш барвистої суспільної верстви – мешканців передмістя – найубогішої верстви, що виконує чорні роботи, які не вимагають особливих кваліфікацій – муляр, газетяр, чи просто безробітних, «синіх птахів», які часто перебувають у конфлікті з правом. Львівські батяри є героями пісеньок, які возвеличували їх ніби в нагороду за важке та мізерне життя». (...) Безстрашні герої не бояться ані лева, ані диявола, «перед ними і пекло тремтить». Пісеньки надають їм горді клички: «львівські парубки», «львівські леви» чи «львівські діти». Та остання кличка закріпиться у львівських пісеньках та піддасться метаморфозі. У пісеньках охоче фігурував особливо близький для львів’ян мотив лева – короля звірів, що неминуче асоціювався і з гербом міста, і з двома кам’яними левами на вході до львівської Ратуші. З левом, що символізує відвагу, силу і бездомність, охоче ідентифікували львівських батярів, приписуючи їм його риси. Инший тип героя – це безробітній батяр, який хапається за кожну можливість заробітку: наймається за посланця, продає газети чи крадені квіти, узимку ходить з вертепом. Він дещо альфонс, або ж на утриманні якоїсь Франі чи Йозі, він не раз бував у в’язниці Бригідки. Є й инші батяри – батяри веселі, як, наприклад, музикант Йозько Чухрай з гармонікою, чи веселі Йозько Дзікі і Шлєпи Сташек, продавці з Парижа, тобто Кракідалів, які обдурюють наївних хлопів та на кпини беруть їхню крикливу польсько-українську мову. Пісенька вимальовує також зовнішній образ батяра: він має на собі «klawy ancug», але без «krawatki», на голові «kaszkietku», а на ногах «meszty». На особливі нагоди він мастить голову смальцем, одягає накрохмалений, глянцевий комірець, вичищені чорнилом, тобто пошварцовані мешти. Такого елегантного фраєра називають «szac chłupaka». Батяр з’являється також у товаристві своєї дівчини, тобто «біні». У хороводі «пань», що звивається між львівськими пісеньками, на перший план виходить Маланка у грубій лляній сорочці, яка прибула просто з села. Спершу вона влаштовується на будові як помічниця муляра або ж служницею у міщанських домах. Тут вона пізнає міське життя і незабаром перетворюється на панну з міста, придбавши два основних атрибути міського життя: шалик і капелюх-панаму. Усі ці Маньки, Єзі, Франки, Хельці і Гандзульки стають завсідницями забав та коханими батярів, які за їхнє кохання ведуть запеклі бійки між собою, а инколи і з необережними конкурентами ззовні. Місцями товариських зустрічей стають кнайпи, шинки та танцювальні клуби. Сюди сходяться батяри з різних сторін Личакова, Байок, Городецької, Клепарова, Замарстинова. Тут на них чекають «граюча шафа», «ćmaga» (горілка) і «browar z harą» (пиво з горілкою). Зі світом героїв вулиці і передмість, що в піснях носить назву «lwowska hołota», «lwowska hebra», «lwowska wiara», контрастує цивілізований світ. Порівняння цих світів, звичайно ж, йде на користь першого. На світло виходить вічний ідеалізований конфлікт між убогим і, хоча злочинним, проте піднесеним, гоноровим і барвистим світом, і світом багатого, нецікавого «панства», що уособлює порядок і закон. Батяри, передусім, протиставляються представникам закону: поліції і судам. Проте, вони не просто не втікають від поліції, вони кидають їй виклик, влізаючи у бійки, де випускають на волю усі свої злість і зневагу. Ця злість і зневага відчувається і у численних кличках, які батяри вигадували для полісменів: «pulikir», «pulicaj», «granatowy», «menta», «dziad», «aniuł». (...) Иншими представниками цивілізованого світу, з якими львівська голота неодмінно потрапляє у конфлікт, є, так звані, «фраєри», елегантні багачі. Просте міське населення не має до них ані краплини сумління: над ними можна сміятись, їх можна пограбувати і побити. Світ багатих людей також викликає почуття агресії. У піснях відчутна плебейська філософія, яка з убогості, прийнятої з гідністю, творить свого роду цінність. Гроші не приносять щастя, свободи ані кохання. Правдивими цінностями в житті є вільне, широке серце батяра, дружба та любов коханої дівчини. Щодо нещасть і випадків в оточуючому нас світі батяр приймає двояку позицію: инколи цинічно-байдужу, яку найкраще характеризує вислів «nasyrmatyr waszy», проте инколи, коли цього вимагає ситуація, жертовну: батяр здатен стати на захист слабшого, а то й віддати життя за батьківщину. Цей останній мотив дуже виразно розвинувся у львівській пісеньці. У неділю і свята для батярів відкривається рай забав, фестин, лунапарків, гойдалок і каруселів у Кіжика, Бомбаха, Кіяка, Ґрунда. Найбільше вражень, проте, приносить Стрийський парк, де захоплює електричне освітлення. Приводом для забави цілого кварталу можуть бути весілля, як, наприклад, весілля Маньки Прищ, балі у цьотки Баньджюхової чи у Клубі ветеранів. Улюбленими танцями є Штаєрек і Полька. Підіграє оркестр, часто жидівський, або ж «Антик на гармоніці гра». Бавляться і танцюють гості, тобто «frajerów cała sić», i «fajny kubity». Музика, танці і натовп, але за порядком на забаві слідкує «wodzirej», якийсь Місько, Фелько чи Ясько, який з комічним акцентом викрикує якісь «французькі» псевдоназви танцювальних фігур: «Деволай! Булен Руж! Помпадур!». Алкоголь – невід’ємна частина забави – значно піднімає її температуру. Товариство п’є багато і запально, раз за разом розливають «ćmagę» чи «harę». Панни запивають її лимонадом і «броваром», тобто пивом. На закуску подають сальцесон або сардельки чи серволядки. На забаві з’являються типи ззовні. Инколи це знані, нешкідливі старші чоловіки, яких меншою чи більшою мірою акцептує товариство. Вони приходять, щоб пригледіти собі якусь Маньку, наприклад «ryzuła», тобто «різник грубий, наче кишка», пан Пьотр з Цетнерівки, незграба пан Антоній. Проте инколи до залу входить якийсь задирака козак, що має боксер (тобто кастет) в кишені та майхер (тобто ніж) в рукаві. Цей виразно чекає зачіпки до бійки. До справжньої авантури доходить тоді, коли на забаву приходить антагоністична група «кіндраків» з иншого кварталу. Вже сам їх прихід може бути закликом до бійки, проте справді небезпечно стає тоді, коли невірна дівчина зранить гордість свого аманта. Тоді у гру вступають кулаки, потім пляшки та склянки, а в кінці – столи і крісла. Цілу забаву закінчує поява поліції та рятівного возу, тобто карети швидкої допомоги. Спільна забава утворює серед учасників групові спілки, що їх ще називають «morowa hebra», і які пов’язують членів «банди» на життя і на смерть. Иншого виду розвагою є кіно. Ходять Юзько з Манькою у кінотеатр «Байка», «Фрашка», «Люкс», «Геліос», «Корсо», «Копернік» і намагаються «піти» там «na links», тобто на ліво. У кіно можна знайти масу вражень: переживати слізливі, вражаючі драми, знайти прихисток для бездомного кохання, пограбувати роззяв, що товчуться біля каси. Кіно також допоможе виправдати перед злосливою дружиною час, проведений в якійсь кнайпі. Багато вуличних пісеньок розвиває любовну тематику, типову для вуличної літератури – витискача сліз. З’являється туга за коханим, якого зла доля кудись забрала: відіслала у далекі мандри, до війська або ж на жорстоку війну, чи всадила до в’язниці. Переплітаються почуття жалю і зради, болю зраненого серця дівчини і прагнення помсти зрадливому коханому. Инколи цей мотив обертається в инший бік, коли замкнутий у тюремній камері коханець нарікає на невірність дівчини. Вулична пісня у гротескний спосіб переказує мотив Ромео і Джульєти, коли у стилі балади розповідає про кохання Францішки, доньки різника, і молодого перукаря, яких несприятливі обставини штовхають до спільної смерти. Сентиментальна тематика тут, проте, не зливається з патосом, а шляхом поєднання трагічного змісту з комічною формою досягає ефекту гротеску. Більш реалістичний тон присутній у пісеньках, що передають прозаїчні образи кохання; скажімо, коханий – міцний чоловік, що не цурається келішка, нахабно використовує прив’язаність та вдачу дівчини. Є й инші, аж ніяк не романтичні описи: залицянь, втрати цноти десь на Кайзервальді чи Знесінні, хлопців у пошуках легкої здобичі на Гетьманських Валах, панянок легкої поведінки, що ловлять клієнтів, а також фатальних результатів цих пригод, що закінчуються лікарнею та лікуванням ляпісовою водою. Так у цих пісеньках брутально поєднуються прагнення чогось піднесеного та незвичайного, з одного боку, і сувора реальність – з иншого, відображаючи типову ментальність простої людини. У львівських пісеньках спостерігається зміна типажу героя і зміна суспільної ментальности. Так, як львівські батяри, львівська hebra, забіяки, вуличні козаки перетворюються на регулярних солдатів, так відчуття міської спільноти перетворюється на відчуття спільноти національної. Змінюється і значення назви «львівські діти»: зі слова, що означало хлопців-батярів воно стає назвою солдатів – захисників вітчизни». Ось і все про львівських батярів, цитуючи текст пані професор Зоф’ї Кужової. Можливо, цитата дещо задовга, проте вона переконливо подає силует тодішніх героїв львівських передмість. На мою думку, цей силует не суперечить літературним характеристикам львівських батярів, поданих у зацитованих мною на початку цієї розповіді текстах кількох польських авторів. Зараз я б хотів повернутися до кількох останніх цитованих фраз пані професор Кужової. Як підтвердження влучности висновків ученої, дослідника міського фольклору тодішнього Львова, можуть служити два вірші, присвячені львівським батярям. Ось перший твір, автором якого є Єжи Масьор. Це фрагмент його поеми «З Личакова – зблизька і здалека»: (...) I tak na codzień i od święta Fifaki więcej z Zamarstynowa Zazwyczaj bitwy szły o panny Ale bywały także czasy, To w osiemnastym – nie do wiary – А ось ще один поетичний твір, який характеризує львівського батяра, цього разу авторства Емануеля Шлєхтера «Serce batiara». Це текст пісні на мелодію вальсу із третього фільму за участю Щепка і Тонька. Однойменний фільм був знятий у 1939 році, проте вже так і не встиг з’явитися на екранах, прем’єра не відбулася через вибух ІІ Світової війни. У час бомбардування Варшави у вересні 1939 року повністю знятий вже кіноматеріал був знищений. Проте, уцілів запис цитованої нижче пісеньки Щепка з цього фільму: Za rugatkami chodzu batiary, Mówci, co chceci, Za rugatkami, gdy przyszła pora, Mówci, co chceci, Lwów czy Warszawa, Mówci, co chceci, І ще кілька слів щодо етимології слова «батяр». Рацію мають усі, хто виводить це слово із угорського betyara. Дещо перебільшив зацитований мною на початку Станіслав Васілєвскі, відсилаючи це польсько-львівське запозичення аж до часів середньовіччя та до часів прибуття королеви Ядвіги до міста під Високим Замком. У Галичині і її львівській столиці цей betyar-батяр найбільш правдоподібно з’явився разом із загарбницькою австрійською жандармерією угорського походження, що у ХІХ столітті виловлювала тут людей «поза законом». Значення поняття «батяр» змінилося з плином часу. Після закінчення ІІ Світової війни і після вимушеної експатріації більшости львів’ян, в тому і батярів, з їхньої «малої батьківщини», слово батяр набуло неабиякого емоційного забарвлення. Воно позбулося усіх своїх принизливих відтінків і ніби стало шляхетнішим. Те, що у цитованому на початку цієї розповіді фрагменті своєї книжки згадував Юзеф Вітлін, а саме львівські батяри, що «ходили у професорських шатах і побренькували деканськими, а то й ректорськими ланцюжками» – стало тепер широким узагальненням. Кожен давній мешканець Львова, свідомий свого львівського походження, а також набутого львівського історичного, культурного та звичаєвого спадку, охоче і з повним переконанням долучався до батярства. Поняття «батяр» стало одним із синонімів львівськости, титулом чести і гонору. Серед багатьох моїх львівських друзів і знайомих, що віддавна тішилися загальною повагою і пошанівком за свої наукові досягнення або ж художні, літературні чи публіцистичні успіхи – є багато безсумнівних батярів у найширшому «вітлінівському» значенні цього слова. Їх, здається, найбільш репрезентативним, найпочеснішим представником був аж до своєї смерті у Варшаві у 1990 році один з найкращих, найрасовіших батярів Львова (а до того ще й нашого, його і мого, рідного верхнього Личакова...) доктор Генрик Фоґельфенґер – колишній учитель латини у британських школах, колись практикуючий адвокат, відомий автор і радіо-, естрадний, кіно- і театральний актор, одним словом: Тонцьо Титилита із славної довоєнної «Веселої львівської хвилі», напарник другого чудового батяра Щепця Мігача, «у миру» Казимира Вайди. Ці обоє незабутні радіо-, а згодом і кіно- та естрадні гумористи довгі роки гідно представляли ідеал львівського батяра. Не легковажачи і давні люмпен-пролетарські прояви львівського батярства, про що сумлінно пригадала нам пані професор Зоф’я Кужова – я, все таки, волію зберегти в свої пам’яті саме такий, уособлений у Щепкові і Тонькові образ популістського героя львівських передмість, героя, який до сьогодні живе у давніх львівських пісеньках та в давній і сучасній прозі і поезії на львівську тематику. Переклала Катерина Магдиш * «Квартал Тортилья-флет» (Tortilla Flat) – повість американського письменника Джона Стейнбека, опублікована у 1935 р. Дія невеличкої повісти точиться у каліфорнійському містечку Монтерей після закінчення І Світової війни. Її героями є група місцевих відчайдухів і волоцюг, що проводять час, п’ючи вино, практикуючи дрібні крадіжки чи зваблюючи жінок. Самі себе вони називають «п’ясанос» і є нащадками еспанських конкістадорів, маючи часто домішки індіанської крови. Инколи їхні веселі пригоди закінчуються трагічно (Прим. ред.). |
 ч
|
 |
|