Артур Гутнікєвіч

Львівське «Засвіття»

Галицьке передмістя у Львові у першій половині XVII ст. обрамляли два узвишшя: Каліча гора і Шемберґова гора. То були терени уже поза міськими мурами, які львівський патрицій приглядів собі для недільного чи святкового відпочинку і сільських забав.

Терени поміж пагорбами з часом заповнилися підміськими садибами, саме тут обрали собі місце для сконцентрованого споглядання і Служби Божої сестри кармелітки і тут, після вигнання сестер Йосифом ІІ, у колишніх кляшторних будівлях на початку ХІХ ст. Йозеф Максиміліан Оссоліньскі заклав свій знаменитий згодом Національний заклад ім. Оссоліньскіх.

Схилами гір спиналися догори вузькі і стрімчасті вулички Каліча і Цитадельна (тепер П. Чайковського, част. – Прим. ред), яку колись ще називали Фортечна, а при їх збігу у великому саду стояв будинок доволі дивної конструкції, розлогий, оздоблений з одного боку квадратовою вежею, що стриміла понад дахом. Цей будинок у 1889 р. купив для своєї молоденької дружини Марії з Млодніцкіх і для її родини відомий бізнесмен тих часів, один із засновників галицького нафтового промислу Вацлав Вольскі. Душею і господинею дому від перших днів стала власне вона, Марія, а точніше Мариля (таке ім’я буде уживати потім упродовж усього життя) з Млодніцкіх Вольска. Маючи дуже поетичну і мрійливу натуру, вона з першої миті відчула незвичну красу цього будинку, що ховався у гущавині великого парку у бічній вуличці. Отож, вона назвала його «Засвіттям» («Zaswiecie») – місцем за межею світу недалекого міста, місцем спокою і тиші.

Генеалогія Марилі Вольської, однієї із видатних поеток так званої Молодої Польщі (Mlodej Polski), була доволі заплутаною і дуже характерною для національного характеру і складу мешканців Львова. Її дід з боку матері, Карл Моне, був потомком французьких емігрантів, які перед революцією мали ім’я Monne de la Tour. Карл Моне одружився з Корделією Вентц (Kordelia Wentz), баронетою Нідерлянштайну (Niederlahnstein) зі старої надрайнської шляхетської родини, що сягала своїми коренями глибокого середньовіччя. Один із засновників того роду Конрад фон Алзей (Konrad von Alzey) вважався разом з відомим Вальтером фон дер Фогельвайде (Walter von der Vogelweide) ймовірним автором старогерманської саги про Нібелунгів.

На зламі ХІХ і ХХ ст.ст. обидві родини упродовж двох поколінь були уже цілковито сполонізованими. У подружжя Карла Моне і Корделії Вентц народилася донька Ванда, яка після розлучення батьків виховувалася під опікою двох жінок, матері і тітки, Терези Вентц, блискуче освіченої особи, яка у Львові керувала Науково-виховним закладом для панночок. У домі, що був поблизу площі св. Духа (тепер пл. Івана Підкови), і у школі панувала польська і високопатріотична атмосфера, там викладали знані професори, у домі постійно бували знані особистості світу львівської інтелігенції і навколишніх земельних володінь. Отож, Ванда Моне виховувалася в атмосфері високої інтелектуальної й ідейної культури. Вона була вражаюче красива і різнобічно, літературно і мистецько, обдарована.

У 1865 р. Ванда Моне на міщанському балу у славній Стрільниці на вул. Курковій (тепер вул. М. Лисенка. – Прим. ред) познайомилася з Артуром Ґротґером, картинами якого уже давно захоплювалася і мріяла пізнати їхнього творця. То було кохання з першого погляду, яке, однак, так ніколи і не зреалізувалося. Ґротґер, який уже тоді хворів на сухоти, легковажив недугою і через два роки помер у Парижі. Ванда Моне виконала волю покійного і вийшла заміж за Кароля Млодніцкого, також митця, художника, який був сердечним приятелем Ґротґера, але все ж залишилася назавжди вірною своїй першій любові. У родині Млодніцкіх панував справжній культ померлого, а їхній дім з часом перетворився ніби на музей пам’яті Ґротґера, його полотен, рисунків, листування, предметів щоденного ужитку. У такій атмосфері росла і розвивалася донька панства Млодіцкіх, Мариля. Вона була вихована і здобула освіту, як тоді було прийнято, удома. З огляду на репутацію тітки, що керувала дуже відомим і шанованим освітнім закладом, виховання Марилі теж було дуже старанне і різнобічне. Доповненням до освіти служила загальна атмосфера і культура дому, його традиції, часта присутність у ньому приятелів з кола львівської інтелектуальної еліти. Мариля мала пристрасний темперамент, багату уяву, незвичайний розум, що з легкістю засвоював усе те найліпше, що було довкола, але водночас і бунтував, шукаючи власної, своєї дороги і ніким не обмеженої волі. Так, як у цьому вірші, де виразилися її дівочі прагнення.

Dusza moja na zawsze zostanie dziewczyną,
Co w las poszła o świcie, z dzbankiem, na jagody,
Krasą śmiała i ufna, że choć lata miną,
Ona przetrwa w urodzie lic swych wiecznie młodej...
Dusza moja na zawsze zostanie dziewczyną.
Dusza moja w zielonym na warkoczach wianku,
Ścieżką idzie samotna, wolna, jak ptak w lesie,
W pas się słońcu jednemu kłania o poranku.
Niby wicher swobodna nad życiem się niesie,
Dusza moja w zielonym na warkoczach wianku...
Dusza moja nikomu wziąć się nie da w ręce;
Własna swoja, niczyja, nieznana nikomu,
W zaświat boży swe serce poniesie dziewczęce,
Niby malin, wieczorem, pełny dzban, do domu
Dusza moja nikomu wziąć się nie da w ręce.

Ніби супроти тих її дівочих мрій про вічну і абсолютну свободу, у життя Марилі Вольскої повторилися на свій кшталт взірець і архетип почуття, яке так глибоко і так надовго закоренилося у житті її матері – несподіване кохання, яке захоплює і ув’язнює навічно. У 1887 р. ще невідомий тоді широко Іґнаци Ян Падеревскі гастролював у Львові. На тому концерті (що відбувся при напівпорожній залі) була Ванда Млодніцка з 14-літньою дочкою. Падеревскому було тоді 27 років, він був гарним юнаком, струнким, високим, з лев’ячою чуприною рудавого волосся, і до усієї цієї краси мав ще й свою прекрасну музику. Одразу і, як виявилося, надовго завоював уяву і серце 14-літньої дівчинки.

Мариля Млодніцка вийшла потім заміж за Вацлава Вольского, що був ідеальним чоловіком, народила йому п’ятеро дітей, але чар тієї першої, романтичної і дівочої любови не минав. Вона потім не раз зустрічала Падеревского при різних нагодах, звірялася Елізі Ожешковій про зустріч з ним у Варшаві, під час відкриття пам’ятника Міцкєвічу на Краківському передмісті.

«... вирвалася якось з мамою, щоб подивитися на пам’ятник, Варшаву і – Падеревского. І переоцінила свої сили. [...] вчинила не добре [...] Вважала, що по стількох роках зможу без глибшого переживання побачити того чоловіка, що зумію дивитися на нього, як на фата моргану з минулого, на привид моїх дівочих снів, які скінчилися і прийшов тверезий, білий день для мого життя. Але чар триває [...] Коли він став переді мною, то здалося, що моя молодість приходить до мене і промовляє: «Я тут» [...] у мене було відчуття, якого я уже до смерті не забуду [...] – що той чоловік душу мою краде [...] собі у власність».

Мариля Вольска була дуже обережна у висловленні своїх інтимних почуттів. Однак, у неї є такі вірші, де адресат її поетичних зізнань, хоча і не названий, є цілком упізнаним, як у вірші Ex voto. Votum – то знак, який розміщуємо перед чимось найсвятішим, це символ вірности, якій присягаємо назавжди.

Wiem, że nie będziesz dla mnie niczym więcej,
Jak mgłą i snem,
A jednak – w ciszę tę księżycem złota
Wyciągam ręce z bezbrzeżną tęsknotą
Za widmem twem...
Wiem, że nie będziesz dla mnie niczym więcej,
Jak mgłą i snem,
A jednak – w ciszę tę księżycem złotą
Własne me serce zawieszam ex voto
Przed widmem twem...

Мариля Вольска виявила свій поетичний талант уже у перші дні свого перебування у «Засвітті». Вона створила у своєму домі справжній літературний салон, який дуже швидко став місцем зустрічей інтелектуальної і мистецької еліти Львова. Один із постійних гостей, відомий літературний критик Остап Ортвін так писав про це незвичайне місце під львівською Цитаделлю і про чарівну пані дому у некролозі після її смерті у 1930 р.

«Чверть століття тому Мариля Вольска належала до найтіснішого грона [...] польської поезії у Львові. Її гостинна садиба на Засвітті під Цитаделлю [...] була завжди навстіж відкритою «для образо-творчої жменьки молодих поетів». «Тут вони мали товариську підтримку після роботи чи навчання, знаходили хвилі відпруження і розумової сієсти у довгих, вільних і безтурботних розмовах, що променіли іскристим жартом і дотепами. «Пані на Засвітті» була їхньою незамінною колегою-ровесницею, товаришкою, приятелькою, і, разом зі своєю матір’ю Вандою Млодніцкою, – завжди безвідмовною опікункою, що сповнена людської зичливости і доброти».

На «Засвітті» бували, окрім Ортвіна, Едвард Порембовіч, професор романістики Львівського університету і водночас чудовий поет, геніальний перекладач найбільших авторів західної літератури, зокрема «Божественної комедії» Данте, лірики Провансу, поем Байрона. Бували тут і Ян Каспровіч, що був тоді на вершині своєї поетичної слави як автор «Hymnow»; Станіслав Антоні Мюлєр, адвокат і автор повістей. Однак осердям товариства були молоді поети, які обрали собі назву «Planetniki», передусім, молоденькі ще тоді дебютанти Леопольд Стаф, його приятель, теж поет Йозеф Руфер, якого через його безмежну доброту називали Санто Джузеппе. І, звичайно, Мариля Вольска.

Власне тоді почали усе частіше з’являтися її поетичні збірки: Theme varie. Symfonia jesienna, Swieto slonca, Z ogni kupalnych. То була дуже інтимна, особистісна поезія, замкнута у собі, дуже витончена і стримана у вираженні, що було свідченням високої літературної культури. Її наскрізною ідеєю було усвідомлення неспівмірности поміж мріями і їх реалізацією. Ми чекаємо на щастя, яке ніколи не приходить таким, яким ми його собі уявляли, яким чекали. Водночас ми сповнені постійного смутку від того, що усе найцінніше приречене на минущість, і з часом, огорнуте також неуникною пеленою часу, набуває особливої чарівности і краси, стаючи предметом туги. Джерелом утіхи і зцілення стає пам’ять, яка з найменших слідів відбудовує чарівні образи минулого або пропонує заглибитись у безсмертну красу вічно відроджуваної природи.

Поетичний цикл Марилі Вольскої «Na dnie zwierciadel» містить її своєрідний літературний маніфест, показує її особливу вразливість і пам’ять про світи, яких уже немає:

Kocham czar wspomnień, smutny wdzięk dawności,
Woń starych dworów, pustki i lawendy,
Roztwory wielkich, szklanych drzwi – bez gości,
Myśl, że tak wiele przeszło życia tędy,
Życia co płynąc, jak dym się ulatnia –
I żem nie pierwsza tu i nie ostatnia...
I zdaje mi się, ze w powietrza strudze,
Co przez pokoi płynie pustkę wonną,
Dech się czyjś ostał, jakieś szczęście cudze,
Żal czyjś tęsknotą gnany tu pozgonną,
Cos, co jak zapach uwiędłego kwiatu,
Miejsc się kochanych nie puszcza i trwa tu.

Дім на «Засвітті» був головною садибою «Planetnikow». А влітку ціле товариство виїжджало до Сторожки і Перепельників. У 1882 р., коли виявилося, що 9-річній тоді Марилі Млодніцкій загрожує хвороба легенів, почалися оздоровчі виїзди до Сколе. Згодом за невеликі заощадження купили земельну ділянку, де збудували дерев’яний будинок з ґанком, який і називали Сторожка, за назвою колишньої поближньої митниці. Дім стояв на узвишші, з якого відкривався чудовий краєвид на усю долину, ріку і пасмо гір. Саме тут поетка пізнавала красу природи, що часто ставало мотивом її віршів.

З часом до Сторожки долучилися Перепельники. Той маєток, у якому згодом господарем був один із синів поетки, дістався Млодніцкім у спадок від їхньої родини Покутиньскіх-Падлєвскіх. То був чималий будинок, типова садиба, що мала ту особливу чарівність і привабливість, яку породжує пам’ять п’яти поколінь людей, що тут колись жили. Сторожка і Перепельники не раз з’являються у віршах Марилі Вольскої, особливо у пізніший період творчости, коли поетка дивилася на них з перспективи схилку життя. Є у неї такий вірш «Opor pod Storozka». Опір – це річка, що тече долиною, над якою стояв будинок. Спогади про один із далеких літніх днів і себе самої того дня, маленької дівчинки з босими, мокрими ногами, вершина полудня і та рвучка вода, усі гірські річки рвучкі. Усе це бачиться з дистанції часу, очима зрілої уже жінки, у яку виросла та дівчинка. І те ґвалтовне відчуття туги за тією миттю, такою прекрасною, що хотілося, аби вона тривала вічно.

Woda rwąca, zielona,
Zimny, śliski, migotliwy pęd.
Wyciągnięte na wietrze ramiona.
Ślady mokrych na kamieniach pięt...
Wertep, glina, dziewanny.
Kij, kapelusz na oczach, jak grzyb –
Na dnie wody zachłannej, przeszklannej,
Cienie drobnych ślizgają się ryb.
Skwar, południe, pogoda,
Wspak we wodzie dwojący się las,
Taka rwąca, szumiąca ta woda.
Taki rwący, szumiący ten czas.
Słońce, niebo, murawa.
Bryzgi piany i głazy na dnie...
Czas cię spłukał, godzino łaskawa,
Czemuż razem nie spłukał i mnie?

І ще один вірш із згадуваного циклу «Na dnie zwierciadel». Старий двір у Перепельниках, що видніється у дзеркалі спогадів, де відображається ціле життя, ніби навспак, у зворотному бігові.

Jak wnętrz znajomych przewrotne wykroje,
W zwierciadle mętnych odbite kwadratach,
Tak mi się jawi – opacznie – po latach,
Dziwne, przedziwne, własne życie moje...
Pamięci złota rama je obrzeża,
W taflach zawianych dwojąc półprzytomnie
Świat, gdzie słuch zginął po tobie i po mnie –
Z ogrodu płynie woń pokosów świeża...
Czerwcowy, późny, słodki zmierzch, jak ongi...
Te same ciepłe, pachnące przeciągi,
Pokoje tylko mroczniejsze i pustsze...
Na dnie zwierciadeł, w mierzchnącym zarysie,
Ugasa wszystko...
Życia majak śni się,
Prawda, odbita na wspak, w krzywym lustrze...

Життя Марилі Вольскої не було легким. Як і кожне людське життя. Воно складалося з радісних і трагічних хвилин. Її заміжжя було щасливим. Вацлав Вольскі оточив дружину і дітей тим добробутом, який може собі дозволити людина з широкими діловими інтересами. І хоча у роки пізнішої фінансової кризи і після самогубства найближчого приятеля і одного із найбільш видатних представників тогочасної Галичини Станіслава Щепановского він намагався врятувати честь загиблого, віддаючи частину свого маєтку на погашення його боргів, родина Вольскіх все ж зберегла певний рівень добробуту. У домі зростали і розвивалися п’ятеро чудових дітей – троє синів: Людвік, Казімєж і Юліуш, і дві доньки: Беата і Анєля. Те родинне щастя змогла зруйнувати тільки війна, що стала для поетки страшним переживанням. Живучи до того часу в атмосфері цілковитої безпеки, вона була вражена розмірами зла, хоча відважно йшла назустріч усім викликам суворого часу, будучи сестрою милосердя у воєнних шпиталях і допомагаючи також безпосередньо тим, кого катастрофа вразила найбільше.

Драматизм ситуації поглиблював страх за долю двох старших синів, що були на фронті. І з того боку її чекали найстрашніші випробування. Її найстарший син Людвік, винятково талановитий, що виявляв успадкований у матері літературний талант, у 1919 році був у страшних тортурах закатований українськими націоналістами у Перепельниках.

За тим, найстрашнішим випробуванням, слідували наступні. Смерть чоловіка у 1922 р., наступного року – смерть матері, у 1926 р. – смерть наймолодшого сина Юліуша.

«Закінчилося «Засвіття», – писала вона до однієї з приятельок, – залишився тільки цвинтар». Решта її родини відходила у широкий світ, і тільки єдиний, що залишився живим, син Казімєж господарював у Перепельниках. Доньки повиходили заміж. Беата – за землевласника Йозефа Обертиньского, який важко долав труднощі повоєнних років.

Наймолодша Анєля, яку в родині називали Лєля, вийшла заміж за Міхала Павліковского, поета з дуже заслуженої для польської літератури родини Павліковскіх з Медики. Доньки, обидві щедро обдаровані, були єдиною потіхою матері.

Беата Обертиньска була талановитою поеткою і авторкою прозових творів. У часи ІІ Світової війни вона була вивезена совєтськими окупантами до Казахстану, і згодом описала це вигнання у книзі спогадів «Z domu wygnania». Лєля Павліковска виявилася талановитою маляркою.

Останні роки життя Марилі Вольської позначилися на її творчості щоразу глибшим зануренням у минуле, у ту єдину епохи, коли так коротко вона чула себе щасливою. Вона мала передчуття близької смерті і прагнула її як визволення. Утікала подумки до своїх найкращих днів, до сколівських вершин, до гір, лісів і тої річки під Сторожкою. У її останніх творах бриніла надія, що той, инший світ, який є нашим призначенням, буде схожий на той, куди вона радісно бігла і маленькою дівчинкою, і юнкою, і уже дорослою жінкою.

Nie wiem jaki tam będzie świat wtóry,
Jakie grzesznych radości ominą;
Moje niebo musi pachnąć świerczyną,
W moim niebie będą lasy i góry
– I rzeka tam szumieć powinna,
Ta jedna jedyna, ona,
Jak żadna inna Zielona...

Мариля Вольска померла 25 червня 1930 року у будинку на «Засвітті». Вона похована на Личаківському цвинтарі, де дотепер стоїть спільний гробівець родин Млодніцкіх і Вольскіх у формі обеліску з чорного каменю. Вулиця Каліча називається тепер вулицею П. Чайковського. Будинок ще існує. (на його першому поверсі тепер ресторан «Купол». – Прим. ред.)

«Засвіття», його колишні мешканці і гості повинні назавжди залишитись у пам’яті навіть найдальших польських поколінь як одна із найпрекрасніших сторінок історії і культури Львова.

Переклала І.М.