Влодзімєж Каліцкі

«Стара левиця міцно спить»

Львів. Міністр хворіє, виїхав, хворіє

Щодо вкрадених у Львові рисунків Дюрера упродовж 40 повоєнних років стояла тиша. Несподівано згадав про них конаючий Совєтський Союз. Неофіційно відомо, що у грудні 1991 року Москва звернулася із запитом до кількох західних музеїв про повернення рисунків. Музеї не встигли підготувати відповідь. У Біловезькій Пущі Совєтський Союз припинив своє існування.

Тиша тривала ще кілька років, поки не з’ясувалося, що ініціативу щодо справи Дюрера перебрала на себе Львівська наукова бібліотека ім. Стефаника. Львів (хоч існує спільна міжурядова комісія, що займається переміщеними під час війни культурними цінностями) довго не інформував Варшаву про свій запит до західних музеїв щодо рисунків з Музею Любомирських. Дирекція «Оссолінеуму» довідалася про це неофіційно. Під кінець 2001 року канадська «The Montreal Gazette» повідомила, що після того, як директор Юзвенко* направив до західних музеїв реституційні висновки, Київ почав вимагати повернення рисунків Дюрера з Національної галереї в Оттаві. У березні 2001 року українці офіційно повідомили польську сторону, що домагаються повернення усіх робіт Дюрера. Однак, офіційні обґрунтування вимог української сторони невідомі.

Міністр Олександр Федорук, керівник Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон**, недосяжний для журналіста «Газети виборчої». Хворіє, їздить у відрядження, знову хворіє. Його підлеглі без згоди шефа розмовляти не можуть.

У 90-х роках, під час польсько-українських перемовин щодо збірок Національного закладу ім. Оссоліньскіх, що залишилися після війни у Львові, українські посадовці свою позицію арґументували просто: оскільки Львів у вересні 1939 року був приєднаний до України, то все, що у ньому було, українське.

Львів. Граф Юзеф домовляється з князем Генриком

Національний Заклад ім. Оссоліньскіх у Львові заснував у 1817 році Юзеф Максиміліан граф Оссоліньскі. Це був фонд, що фінансово базувався на доходах із поміщицьких володінь. Засновник був польським аристократом, видатним, славним на всю Европу колекціонером.

Але його мучило усвідомлення, що він останній з роду. За три роки до смерті він уклав угоду з Генриком князем Любомірским щодо подальшої долі Бібліотеки Оссоліньскіх.

Народжений 1777 року, князь Генрик був яскравою постаттю навіть у ту неспокійну, повну промінентних індивідуальностей епоху. Його усиновила і виховала тітка – княжна Ельжбета Любомірска, з дому Чарториска. Вона тримала у своїй руках величезні поміщицькі маєтки обох родів. Була витонченою дамою, славною колекціонеркою творів мистецтва, які збирала у своїх палацах у Вілянові, Ланцуті і Крешовичах. У молодого князя Генрика вона пробудила такі ж пристрасті. Він став одним з найбільш знаменитих колекціонерів кінця XVIII і першої половини ХІХ століття. Прекрасні колекції живопису, графіки, рисунків, зброї, монет, медалей і народних пам’яток він зібрав у своєму замку у Пшеворску.

Граф Оссоліньскі запропонував князеві Генрикові включити його колекцію до свого фонду, але зі збереженням формальної особливості –відтоді вона повинна була носити назву «Музей Любомірскіх». Князь Любомірскі погодився і зобов’язався створити зі своїх маєтків в околицях Пшеворска родове помістя – ординацію, доходи з якої передавати на Оссолінеум. Натомість він і його потомки, що володіли маєтками у Пшеворску, повинні були обіймати найважливішу в Національному закладі ім. Оссоліньскіх посаду літературного куратора.

У бюрократичній австрійській монархії така угода потребувала погодження найвищої влади. Однак, Відень з усіх сил противився включенню чудових пшеворских збірок до національної інституції поляків і заснуванню ординації, яка б її фінансувала. Треба було чимало років старань наступного з Любомірскіх – Єжи, сина померлого в 1850 році Генрика, щоби цісар дав дозвіл на створення пшеворскої ординації і об’єднання її збірок з колекціями закладу Оссоліньскіх.

– Обидва польські аристократи утворили дуже серйозну національну інституцію, що утримувалася приватними фондами, яка мала існувати вічно, незалежно від вимирання старих родів і зміни державних кордонів, – говорить директор Юзвенко.

Гордістю колекції Музею Любомірскіх було збірка рисунків найбільших европейських художників. Окрім 30 рисунків Рембрандта, вона включала 27 рисунків Альбрехта Дюрера. Видатний мистецтвознавець проф. Мєчислав Ґємбаровіч, хранитель Музею Любомирскіх, написав у 1929 році: «Рисунки Дюрера (...) належать до основ цієї багатої мистецької збірки».

Львів. Двоє учених стверджують: Дюрер шахраював

Історія дюрерівської колекції князя Любомірского повниться таємницями. Багато творів мистецтва князь Генрик успадкував від княгині Ельжбети з Чарторискіх Любомірскої. Чимало творів він купував: у Польщі, Австрії, Італії, Бельгії та Росії. Однак, не збереглося ані жодних підтверджень отримання рисунків Дюрера у спадок, ані рахунків про їхню купівлю. У першій половині ХІХ століття, deus ex machina, вони просто з’явилися у колекції замку Любомірскіх у Пшеворску. Усі рисунки, за винятком одного, були наклеєні за рекомендацією князя Генрика Любомірского на цільні блакитні картонні аркуші. І тільки два з них мали клейма попередніх власників.

У 20-х роках ХХ ст. видатні мистецтвознавці д-р Мєчислав Ґємбаровіч і д-р Ганс Тітце взялися за аналіз рисунків майстра Альбрехта зі збірок Оссолінеуму і за опрацювання їхнього наукового каталогу. На «Викраденні Европи» обидва мистецтвознавці ідентифікували т.зв. суху печатку з вписаною у коло монограмою М.С. або можливо М.G. Вона могла бути знаком власности приватного колекціонера, очевидно, попереднього власника. На жаль, не вдалося встановити, хто міг би приховуватися під ініціалами у круглій печатці.

На зворотній стороні «Мадонни з Дитятком», що має сигнатуру Дюрера і дату 1515 рік, Ґємбаровіч і Тітце ідентифікували підпис «Франц Бух». Франц Бух був художником, що працював у німецькому місті Ульм у 1542-1568 роках. Чи підпис на звороті мав би свідчити, що автором рисунка є Бух, а сигнатуру Дюрера сфальшовано? Ґємбаровіч і Тітце провели сумлінне дослідження в німецьких і центральноевропейських музеях у пошуках рисунків, сигнатованих прізвищем Буха. У Музеї мистецтв Угорщини в Будапешті вони знайшли шість рисунків з колекції князя Естерхазі, без сумніву, були творами видатних німецьких митців, і були підписані, як і на звороті «Мадонни з Дитятком» – «Франц Бух». Таким чином, обидва дослідники довели, що художник Бух, як і багато инших митців шістнадцятого століття, також був колекціонером і купив для своєї збірки рисунок вже тоді славного майстра Альбрехта.

Шукаючи найменших слідів, які могли б допомогти встановити, звідки рисунки Дюрера потрапили до рук князя Генрика Любомірского, Ґємбаровіч і Тітце зробили несподіване відкриття. На графічній роботі, яку визначили як ескіз до «Блудного сина», вони знайшли нанесену рукою Дюрера дату «1508». Ба, але її стиль і тема вперто наводили на думку, що вона з’явилася у ранній період творчости Дюрера, до 1495 року. Крім того, монограма художника, без сумніву автентична, хоч написана иншою тушшю, мала риси, характерні для юнацької творчості Дюрера. Таку ж особливість з подвійним, різним датуванням дослідники знайшли на рисунку з колекції Оппенгайма у Лондоні – але там попередню дату затерто. Хтось майстерно фальшував дати на рисунках Дюрера. Але хто? Адже жоден колекціонер при здоровому глузді не затирав би попередньої, автентичної дати виникнення твору і не наносив би пізнішої! Пояснення цієї таємниці вони знайшли на одному з рисунків в Оссолінеумі, делікатному етюді жінки з дзеркалом і драпірованою тканиною. На його звороті був рисунок майстра Альбрехта, який був дуже спрощеним ескізом цієї ж жіночої фігури. Цей зворотний бік був підклеєним, як встановили своїми дослідженнями Ґємбаровіч і Тітце, відразу після появи рисунка. Найбільш вірогідно, що це зробив сам Дюрер, тому що на підкладці залишився відбиток фігури жінки від ще свіжої туші оригіналу. Тобто художник заклеїв один із творів. Навіщо?

Обидва мистецтвознавці зробили висновок, що після завершення з великим художнім успіхом подорожі до Італії, коли Дюрер став славним художником, твори якого охоче купували, він продавав усе, що мав, витягнувши навіть фрагментарні ескізи, випадкові недбалі етюди, нерозбірливі фрагменти. Це тому Дюрер заклеїв поспішний, нецікавий для покупця ескіз жіночої фігури на звороті її повного образу. Це тому він випродував ескізи з юних літ, фальшуючи дати їх написання, щоби покупцям здавалося, що вони отримують твори пізнішого, позначеного успіхом періоду його творчости.

Відень. Альбрехт збирає Альбрехта в Альбертінум

Ґємбаровіч і Тітце, майже як досвідчені детективи, складали крихти дещо шахрайської мозаїки з рисунками п’ятсотрічної давности, але не змогли довідатися, що діялося з тими рисунками сто років тому. Отже, з важким серцем вони були змушені визнати, що є якийсь сенс у львівських і віденських плітках, ніби рисунки Дюрера з колекції князя Генрика раніше були викрадені зі славної збірки віденського Альбертінума.

Ця виняткова колекція рисунків і гравюр була зібрана під кінець XVIII століття цєшинським герцогом Альбрехтом-Казімєжом, сином польського короля Авґуста ІІІ Саса і Марії-Юзефи, доньки австрійського цісаря Йозефа І. Князь жив 90 років, але у зрілому віці і на схилі життя його доля не була легкою. Барські конфедерати обіцяли йому корону, але віденський двір визнав спробу захоплення трону надто ризикованою авантюрою. Щоби трохи висушити сльози герцога Альбрехта, Відень призначив йому і посаду намісника австрійських Нідерландів, тобто теперішньої Бельгії. Однак, невдовзі він змушений був утікати від революційних французьких військ до Відня. У шлюбі з ерцгерцогинею Крістіною Альбрехт не дочекався дітей, тому династія цєшиньских герцогів закінчилася у першому поколінні. Старіючий герцог Альбрехт повністю пов’язав своє життя з Австрією. От що писав Юліан Бартошевіч: «Він мав величезні доходи, які пускав на користь Австрії. Скажімо, збирав галерею найбільших художників італійської, нідерландської та німецької школи, а також гравюри й естампи. Свої збірки перед смертю він записав на ерцгерцога Карла».

У 1804 році у Відні постав гарний палац герцога Альбрехта, який, за іменем герцога, отримав назву Альбертінум. Там же він розмістив свою колекцію, яка також дістала таку назву.

Вона була справді чудова. Особливо вражала збірка рисунків художників від XIV століття до часів герцога. До цієї колекції потрапило понад 30 тис. рисунків найвидатніших митців, серед них найбільша у світі колекція Дюрера й Рубенса, а також кілька сотень тисяч гравюр, серед яких великі комплекти гравюр Дюрера й Рембрандта.

Герцог Альбрехт, вигнаний революційними французькими військами з Бельгії, недовго спокійно тішився скарбами Альбертінуму. У війні 1805 року Наполеон розбив австрійську армію. Після перемоги під Аустерліцом французи увійшли до Відня. Герцог Альбрехт втратив контроль над збірками Альбертінуму. Французи призначили свого куратора колекції – Левебра. Скарбами Альбертінуму він управляв особливим чином: цінні екземпляри зі збірки зникали з палацу, посередники пропонували їх у Відні иншим колекціонерам, багато творів вивозили з країни.

Історики Мєчислав Ґємбаровіч і Ганс Тітце під кінець 20-х років ХХ ст. на підставі наявних у Відні та Пшеворску документів не мали змоги ствердити, чи колекція рисунків Дюрера Музею Любомірскіх була викрадена з Альбертінуму. Та все ж мусили визнати, що «ця думка, хоч нічим не підтверджена, була, певною мірою, вірогідною: час виникнення цієї колекції [тобто колекції князя Генрика – прим. В.К.] і тривале перебування кн. Генрика Любомірского у Відні, дуже промовисто підтримують таку гіпотезу».

Однак, Станіслав Козак, хранитель відділу графіки Вроцлавського Оссолінеуму, вважає, що принаймні частина львівських рисунків Дюрера могла зберігатися у польських колекціях вже від XVI століття. Адже упродовж багатьох років у Польщі жив і працював Ганс Дюрер, брат майстра Альбрехта. У Кракові, на вул. Гродскій, він мав будинок з майстернею; там він і помер 1534 року. Ганс, між иншим, проєктував вівтар для каплиці Зиґмунта на Вавелі і вавельські фрески, використовуючи у роботі графіку геніального брата.

«Оскільки Ганс мав у Кракові збірку графічних робіт Альбрехта, то дуже можливо, що мав він і папку його рисунків», – говорить Станіслав Козак.

А якщо у краківському домі на Гродскій були рисунки Альбрехта Дюрера, то після смерті Ганса у 1534 році, очевидно, вони потрапили до рук багатих польських колекціонерів, а потім, на початку ХІХ століття, до колекції кн. Генрика Любомірского.

Львів. Замість князя – Борейша

Цісарська згода на заснування пшеворскої ординації і Музею Любомірскіх у рамках Оссолінеуму прийшла з Відня тільки у 1866 році. Тоді ж професорові Академії мистецтв у Кракові Владиславові Лущкєвічу поставлено важливе завдання термінового створення інвентарного реєстру неопрацьованих колекцій. Професор діяв швидко і професійно. 20 грудня 1869 року він підписав інвентарний реєстр рисунків і гравюр. З дюрерівської колекції, що налічувала 30 рисунків, проф. Лущкєвіч піддав сумнівові три роботи, які, на його думку, не вийшли з-під руки Дюрера. Решта 27 робіт отримали сертифікати автентичности.

Цілу колекцію Дюрера разом з иншими збірками перевезено до Львова, де упродовж довгих років вона була швидше раритетом для посвячених львівських мистецтвознавців.

Національний заклад ім. Оссоліньскіх щасливо пережив і бурю І Світової війни, і розпад Австро-Угорської монархії, і виникнення незалежної польської держави. Збірки не були ані знищені, ані розпорошені. Уціліли також приміщення, протрималися наукові кадри.

«Відкриття» рисунків Дюрера сталося у березні 1927 року, коли про існування цієї чудової колекції написали відомі европейські критики. У 1928 році рисунки експонували на виставці в Музеї Любомірскіх у Львові і на великій ювілейній виставці у «Германішез Національ-музеум» у Нюрнберзі. У 1936 році ІІІ Райх позичив їх на виставку з нагоди проведення Олімпіади. Тоді колекція експонувалася у розділі «Великі німці».

У вересні 1939 року збірки не евакуювали. Львів зайняли совєти.

Наприкінці листопада совєтська влада призначила директором Оссолінеуму польського комуніста Єжи Борейшу.

2 січня 1940 року рішенням Ради народних комісарів Української Совєтської Соціалістичної Республіки було створено Львівську філію бібліотеки Академії Наук УССР, яка перейняла фонди Бібліотеки Оссоліньскіх. У травні 1940 року Комуністична партія України прийняла рішення про розподіл фондів Музею Любомірскіх поміж иншими львівськими музеями. Колекції графіки перенесено до будинку Бібліотеки Баворовскіх. [...].

Львів, Вроцлав, «Оссолінеум» – инше чи одне і те ж?

І останнє питання: чи львівський Оссолінеум перестав існувати 1939 року і чи вроцлавський Національний заклад є тим самим Оссолінеумом, який у вересні 1939 року покинув останній куратор, князь Анджей Любомірскі?

Українська сторона в суперечках з Варшавою про збірки Оссолінеуму постійно посилається на декрет Ради народних комісарів УССР від 2 січня 1940 року і на рішення Комуністичної партії України від травня 1940 року про ліквідацію Музею Любомірскіх.

Тим часом ці рішення насправді були націоналізацією фондів Національного закладу, а не його правовою ліквідацією! А крім усього иншого, рішення ці були наслідком пакту Ріббентропа – Молотова, їх накинула окупаційна совєтська влада, тому вони не можуть мати юридичної сили, – аргументують в Оссолінеумі.

Німці після зайняття Львова зберегли окремішність бібліотеки «Оссолінеум». У листопаді 1941 року окупаційна влада генерал-губернаторства (ГГ) з львівських бібліотек створила «Штатсбібліотек» – Державну бібліотеку. Фонди Оссолінських стали її ІІ відділом. Німці призначили проф. Мєчислава Ґємбаровіча управляючим цього відділу. Літературний куратор кн. Анжей Любомірскі після консультацій з владою польської Підпільної держави призначив проф. Ґємбаровіча конспіративним директором Національного закладу ім. Оссоліньскіх. Упродовж усього часу окупації кн. Любомірскі таємно надсилав із Пшеворска поважні суми для утримання таємних структур Оссолінеуму і для опікування його збірками. Національний заклад, хоча і у підпіллі, але все ж існував.

Совєти повторно зайняли Львів у липні 1944 року. З фондів Оссолінеуму створено польський сектор Львівської бібліотеки Академії Наук УССР. Керівником цього сектора призначено спочатку проф. Ґємбаровіча. Попри совєтську владу був збережений персонал легального наукового керівництва та цілісність усіх фондів.

Відразу після ІІ Світової війни Бюро повернення майна та відшкодування варшавського Міністерства культури і мистецтва запланувало репатріацію усіх збірок Національного закладу ім. Оссоліньскіх. У 1945 році віце-прем’єр Української Совєтської Соціалістичної Республіки В. Бажан офіційно задекларував, що ці фонди будуть передані до Польщі. Однак, повернулася тільки частина книгозбірні.

У Львові залишився весь ресурс Музею Любомірскіх. Залишився також і проф. Ґємбаровіч, який відкинув пропозицію очолити перенесений до Вроцлава Національний заклад ім. Оссоліньскіх. У Львові він був охоронцем національної спадщини. Понижений до посади простого бібліотекаря, аж до смерті 1984 року він піклувався про збірки Оссолінеуму.

У 1946 році польська влада ліквідувала всі поміщицькі ординації, зокрема і Пшеворску, що була основою для утримання Оссолінеуму.

«Чи це означає, що «Оссолінеум» перестав існувати? Звичайно, що ні» – говорить директор Юзвенко.

У Вроцлаві основи Національного закладу створювали учені, репатрійовані зі Львова. Уже 10 листопада 1946 року вони самостійно довели справу до відновлення Товариства друзів Оссолінеуму, що діяло колись у Львові. Зрештою, вони проявили велику політичну кмітливість: віце-головою призначили Єжи Борейшу, якого совєти у 1939 році призначили директором Оссолінеуму. Ректор Університету і Вроцлавської політехніки проф. Станіслав Кульчинський передав під збірки Оссолінеуму будинок на вул. Святого Матея. Колишні працівники Національного закладу зі Львова впорядковували там повернені УССР фонди.

Аж до 1949 року експерти Товариства працювали над відновленням Оссолінеуму як фонду. Влада не дала їм шансів. Президент Болеслав Берут декретом від жовтня 1952 року ліквідував усі фонди у Польщі.

«Але не Оссолінеум», – сміється директор Юзвенко.

Адже декрет передбачав, що не підлягають ліквідації фонди, частина або все майно яких перебуває за кордоном.

Але пізніше включення Оссолінеуму до ПАН (Польська академія наук. – Прим. ред.) було неправомірним навіть з точки зору законодавства ПНР.

1991 року директор Юзвенко нав’язав контакти з Мєчиславом графом Лєдуховскім, який мешкав у Відні, і запросив його взяти участь у роботі наукової ради, а з 1995 року – ради кураторів Оссолінеуму. Колись, коли вигас рід Оссоліньскіх, економічне кураторство Національним закладом ім. Оссоліньскіх перейняв (на підставі засновницького запису) рід Баєрів. Коли перед війною вигас і цей рід, кураторство повинен був перейняти граф Лєдуховскі, батько Мєчислава. Але той відмовився від такої честі, тому у 1936 році присягу куратора прийняв 16-річний граф Мєчислав Лєдуховскі. Тепер граф Мєчислав Лєдуховскі затверджує реформи директора Юзвенка, а також повернення старих, найважливіших, галицьких порядків. У 1995 році Сейм прийняв закон про повернення Оссолінеуму первісного статусу фонду. Відновлено Товариство друзів Оссолінеуму, ліквідоване комуністами 1953 року. «Доля Оссолінеуму після 1 вересня 1939 року доводить, якою влучною і сильною була ідея його засновників, як вдало вони сформували статус Національного закладу, який витримав зміни кордонів, устроїв, законодавств, витримав найгірших ворогів і ніколи не переставав служити польській науці і культурі» – оцінює директор Юзвенко.

Переклала Люба Козак

*Адольф Юзвенко (Adolf Juzwenko (нар. 1939) – історик, доктор, від 1990 р. директор бібліотеки Оссолінеум, згодом Національного закладу ім. Оссоліньскіх у Вроцлаві.

** Станом на час написання статті – 2002 р.