Тетяна Монолатій

Поляки галицько-волинського пограниччя у творах Йозефа Рота

Історики стверджують, що австрійська Галичина була «незатишною домівкою трьох націй» – євреїв, поляків, українців. Поляки й українці становили по 40% населення, євреї – більше 10%¹. Польська нація в Галичині вважала себе історичною, завдяки історично тривалій традиції незалежної державности, збройним повстанням заради відродження цієї державности після поділів Польщі наприкінці XVIII ст. і завдяки збереженню польського правлячого класу – шляхти. До того ж галицькі поляки як історична нація майже ніколи не мали сумнівів, ким вони були².

Осередками польського світу в Галичині виступали у сільській місцевості – фільварки, а у міській – ремісничі цехи, купецькі гільдії, мануфактури, товариства, а з кінця ХІХ ст. – громадсько-політичні партії та організації. Формуванню єдиної польської нації сприяло поширення загальноевропейських ідей націоналізму, наявність національного гніту з боку Австрійської держави, а також відносно спільне бачення свого минулого, спільна (римо-католицька) віра, єдина, хай і з кількома діалектами, мова. Єдиний поділ, який існував між прошарками польського населення – поділ соціально-економічний. Були серед поляків і міські пролетарі та бездомні жебраки, були і заможні князі та графи.

У творах Й. Рота польські аристократи творять окрему нішу польського населення коронного краю. До них належать граф Хойницький з «Маршу Радецького» і «Гробівця капуцинів», граф Морштин з «Погруддя цісаря» і, очевидно, також анонімний граф із «Суниць». Усі ці постаті однаково введені у твори: вони є носіями ностальгії автора за Габсбурзькою монархією. Вони висловлюють погляди автора на універсальний характер держави Габсбурґів і його неприйняття розвалу монархії на окремі національні держави. Усі герої письменника – така собі регіональна польська еліта – космополіти і віддані монархісти.

У «Марші Радецького» Й. Рот змалював образ графа-поляка Войцеха Хойницького таким чином:

Між офіцерами … склалися найтепліші стосунки завдяки графові Хойницькому, одному з найбагатших польських землевласників цього краю. Граф Войцех Хойницький, родич Ледоховських і Потоцьких, свояк Штернберґів, приятель Тунів, світський чоловік сорока років, та на вигляд – невизначеного віку, ротмістр запасу, неодружений, безжурний і водночас сумовитий, любив коней, алкоголь, товариство, легковажність і заразом – поважність. Зиму він проводив у великих містах і гральних залах Рив’єри. Мов перелітний птах, він повертався, тільки-но розквітав на схилах залізничного насипу щедринець, на батьківщину своїх предків. Він приносив із собою легкий дух великосвітських парфумів і галантні чи авантюрні історії. Граф належав до тих людей, що не мають ворогів, та не мають і друзів, а лише супротивників, прихильників і байдужих. Зі своїми ясними, ледь витрішкуватими очима, блискучою круглою лисиною, невеличкими білявими вусиками, вузькими плечима й надміру довгими ногами, він здобував прихильність усіх людей, у котрих випадково чи зумисне опинявся на дорозі³.

Дещо инша характеристика графа Ксавера Морштина з новели «Погруддя цісаря»:

В Лопатинах жив собі нащадок давнього польського роду, граф Франц Ксавер Морштин – роду, який (між иншим) походив з Італії і в шістнадцятому сторіччі опинився в Польщі. Замолоду граф Морштин служив у дев’ятому драгунському полку. Він не вважав себе ні поляком, ні італійцем, ні польським аристократом, ані аристократом італійським. Навпаки: як і чимало людей його стану в колишніх коронних краях австро-угорської монархії, він був уособленням щонайшляхетнішого і щонайчистішого австрійця поготів, инакше кажучи: людиною наднаціональною, тобто справжнім аристократом⁴.

… Чудовим відображенням цілого світу була, власне, цісарсько-королівська монархія, і тому була єдиною батьківщиною графа⁵.

Лояльне ставлення поляків до Австро-Угорщини, як до тимчасового явища, яке слід було використати для закладення основ своєї майбутньої державности, поєднувалося з їх домінуванням в органах влади австрійської Галичини. Адже саме тут вся австрійська державна адміністрація від 1868 р. була поступово передана в руки польських представників, які постачали кадри для нового крайового управління. До складу австрійського уряду входили один або два міністри – поляки за національністю, які пильнували польські національні інтереси в уряді і перед короною. Окрім того, від 1871 р. до складу австрійського кабінету входив один міністр поляк, який de jure був «міністром без портфеля», а de facto – польським міністром для Галичини з широкою компетенцією і правом вето в усіх справах щодо Галичини:

… багато років Хойницький був депутатом державної ради, і його регулярно переобирали в його окрузі – він перемагав суперників за допомогою грошей, сили й приголомшливої винахідливості; улюбленець уряду, він зневажав парламентську корпорацію, до якої належав, ніколи не виголосив жодної промови й не кинув жодної репліки з місця. Недовірливий, насмішкуватий, безстрашний, Хойницький без вагання заявляв, що цісар – безмізкий стариган, уряд – купа нероб, державна рада – збіговисько довірливих і патетичних йолопів, державні урядовці – продажні, боягузливі й ледачі⁶.

Коли Хойницький … запанібрата називав цісаря на ім’я, неначе той був один із тих жалюгідних депутатів, які після встановлення загального, рівного й таємного виборчого права засідали у парламенті, або наче цісар був, – у кращому випадку! – мертвий і став просто однією з постатей вітчизняної історії, – окружний начальник відчував гострий біль у серці⁷.

Хоча поляки не раз піднімали питання про свою незалежність і окремий (польський) коронний край Галичини, однак з роками охололи до цієї ідеї, вбачаючи певний фатум у розвитку подій. Такі настрої були на руку австрійським чиновникам, які намагалися обернути їх на вірнопідданість. Здебільшого це вдавалося, якщо врахувати факт певної герметичности поляків – їх не хвилювало те, що робилося за межами Галичини, а у внутрішні галицькі справи імператор майже не втручався, ставлячи за ліпше навідуватися з візитами, щоб показати, що місцевих поляків і русинів монархія поважає незгірш від мешканців инших регіонів.

Як бачимо, образи поляків не з’являються у творах Й. Рота у ролях, які характеризуються польською національною свідомістю – це або прості люди, для яких державна приналежність, згідно з письменником, не важлива, або польські аристократи, яких Й. Рот зазвичай наділяв власними поглядами на справи держави і народів. Поляки у творах Рота є зазвичай позитивними героями⁸. Той факт, що Й. Рот довірив польським аристократам висловлювати свої політичні погляди або навіть втілювати їх, свідчить, на думку деяких ротознавців, про його симпатію до польської знаті.

У новелі «Погруддя цісаря» Й. Рот у персонажі графа Морштина так показує прихильність польської знаті до селян:

Як кожний порядний австрієць, Морштин любив незмінне в постійно плинному, знайоме в мінливому. Чуже ставало рідним, не міняючи колориту, а батьківщина володіла чаром чужини. В селі Лопатин граф був більше, ніж хай там яка офіційна інстанція, що її знали й боялися селяни та євреї, більше ніж суддя найближчого районного центру, більше за окружного начальника, більше від вищого офіцерства… Людям у Лопатинах здавалося, що «граф» – не лише аристократичний титул, а й вельми високий стан. Адже граф Морштин в силу свого безсумнівного авторитету міг зменшувати податки, звільняти хворобливих синів деяких євреїв від військової служби, сприяти поданням про помилування, пом’якшувати покарання для засуджених або надто строгі вироки; лобіювати пільги на користування залізницею для вбогих; жандармів; поліціянтів і службовців, які перевищили свої повноваження, віддавати в руки правосуддя, кандидатів на посаду вчителя, які чекали на вільне місце, забезпечувати бодай якимись годинами, унтер-офіцерів у відставці робити трафікантами, листоношами, телеграфістами, а студентів з бідних селянських та єврейських родин – «стипендіатами». Як радо він все лагодив! Він був направду інстанцією, якої не передбачила держава…

… не завжди то було добросердя, що народжувало всі ці задні вчинки, а радше неписаний закон, яких мала кожна вельбучна родина. Чей уже їхні пращури сотні літ тому з чистої любови робили народові добро, надавали допомогу і підтримку. Одначе повільно, з плином поколінь, добросердя перетворилося на щось на кшталт непорушного обов’язку і спадку. Зрештою, несамовита зичливість була єдиною діяльністю і розрадою графа. Вкрай нудному життю великого землевласника, що його, на відміну від маєтних сусідів, не могло розвіяти навіть полювання, вона наповнювала шляхетною метою і гуманним змістом, постійно підтверджуючи силу його влади. Таланило йому домогтися для одного тютюнового кіоска, для иншого ліцензії, для третього посади, для четвертого аудієнції – сумління і гордість графа були вмиротворені. Якщо ж потуги задля блага протеже зазнавали фіаско, сумління знепокоювалося, а гордість страждала. Він не здавався, звертався до всіх інстанцій, доки не брала гору його, точніше, його підопічного. Він любив і шанував людей. Народ зазвичай мав хибне уявлення про причини, що спонукають впливового чоловіка сприяти гнаним і голодним. Народ просто воліє бачити «доброго дідича» – незрідка народ, з надією дивлячись на владоможця, великодушніший у своїй дитячій довірі до нього, ніж той сам. Найглибше і найблагородніше пожадання народу – бачити вельможу справедливим і недосяжним. … Чинячи протекцію, добро і справедливість, граф, звісно, про все це не думав. Проте саме ці міркування, з’явившись, очевидно, в котрогось його предка, якого воно надихнуло на доброчиння, милосердя і справедливість, збереглися в крові – чи, як десь модно казати: у «підсвідомості» нащадка⁹.

Зауважимо, що художній образ графа Морштина було змальовано Й. Ротом з реальної історичної особистости – польського поета Людвіка Ієроніма Морштина (1886-1966). Такий художній крок був властивий письменникові. Познайомившись з Л.І. Морштином 1928 р. під час своєї подорожі Польщею, Й. Рот був наскільки зачарованим польським аристократом, який перекладав Горація і старався про літературний осередок у власному маєтку в Плавовічах під Краковом, що увів його персону у власний художній твір. Щоправда, якщо справжній поет, драматург і перекладач Л.І. Морштин був учасником Польського Леґіону під час Першої світової війни, а відтак – на дипломатичній службі Другої Речі Посполитої (1919-1922 рр. у Франції, 1922-1924 рр. – в Італії) і не приховував свої патріотичні і національні погляди на відбудову відродженої 1918 р. Польщі, то Й. Рот змалював його цілковитою протилежністю¹⁰. Протагоніста новели, графа Франца Ксавера Морштина, письменник фактично обдарував поглядами, з якими автентичний Л.І. Морштин, офіцер і дипломат нової Польщі, не погоджувався. Й. Рот побачив «свого» графа Морштина експонентом власної прихильности до ідеї Габсбурзької імперії, особи цісаря та принципу багатокультурної Австрії.

Одночасно Й. Рот бачив у польській аристократії консервативно-космополітичний клас, який повинен бути зацікавленим у збереженні «Габсбурзької універсальної монархії»¹¹, однак не докладає зусиль для її порятунку. Слова тривоги щодо долі імперії автор вкладає в уста графа Хойницького з роману «Марш Радецького»:

Ця імперія має загинути. Наш цісар ще не стулить навіки очей, як ми розпадемося на сотню шматків. Балканці будуть могутніші за нас. Усі народи створять свої паскудні крихітні державки, і навіть євреї проголосять свого короля в Палестині¹².

Вона розпадається, вона вже пропала! Приречений на смерть стариган, якому найменша нежить страшна, посідає старий трон лише завдяки тому диву, що він ще спроможний на ньому сидіти. … Час більше не хоче нас! Нинішній час прагне створити лише самостійні національні держави! Тепер більше не вірують у Бога. Народи більше не йдуть до церкви. Вони йдуть до національних спілок!¹³.

Стосовно ж графа Морштина із «Погруддя цісаря», то йому авторська уява приписала твердження, що

Либонь, уже тоді, задовго перед кінцем монархії, він здогадувався, що легковажні жарти впливають згубніше, ніж замахи заколотників і медоусте розпатякування марнославних і бунтівливих удосконалювачів світу. Історія мовби заповзялася підтвердити передчуття графа Морштина. Адже стару австро-угорську монархію вколошкало не патетичне пустомельство революціонерів, а іронічна невіра тих, котрі мали бути її надійними підпорами¹⁴.

Alter ego Й. Рота – той самий граф Хойницький, але вже з роману «Гробівець капуцинів», – запевняє:

Дух Австрії не в центрі, а на периферії… Австрійська субстанція реалізується й весь час живеться провінціями нашої держави¹⁵.

Симптоматично, що сам Й. Рот з часів гімназійних студій певною мірою дистанціювався від польського всесвіту його епохи та польського асиміляторства, надаючи перевагу австрофільству. Однак відомо, що в бродівській гімназії Й. Рот вільно розмовляв польською мовою і навіть написав кілька поезій¹⁶. Про це згадував однокласник Й. Рота поляк Станіслав Стршельський. Майбутній письменник вважав, що той,

хто володіє їдиш, може писати й вишуканою німецькою мовою¹⁷.

У гімназії, неохоче декларуючи себе євреєм, Й. Рот не виявляв жодного зацікавлення єврейським національним рухом і відповідно сіонізмом. Прикметними є тут спогади Ротового колеги, ізраїльського палеонтолога Абрагама Парнеса:

На моє запитання, чому не лучиться з нашим колом [сіоністичним гуртком – Т.М.], Рот відповідав: Я є асимілянтом. … Яне є польським асимілянтом, лише австрійським. Коли я [А. Парнес – Т.М.] те почув, перестав цікавитися Ротом. Думав собі: Що нас єднає з Габсбургами? ¹⁸.

Сьогодні ще залишається питанням, наскільки був Й. Рот проавстрійськи, чи, точніше, прогабсбурзьки налаштованим? Адже не можна прямолінійно вважати, що лише певний сентимент галицьких євреїв до правлячої династії і зокрема імператора Франца Йосифа був визначальним у його творчості. Можливо, і спеціальні богослужіння у бродівській синаґозі Темпль у день народження імператора (18 серпня) відіграли особливу роль в австрійському патріотизмі Й. Рота. Ймовірно, малий «містечковий» патріотизм і віра в «доброго цісаря» стали своєрідними домінантами свідомости прозаїка.

Що ж до особистісного сприйняття письменником поляків, то біографи Й. Рота підкреслюють його повне симпатії ставлення до Польщі і поляків, наприклад, до дружини його редакційного колеги з Frankfurter Zeitung Марилі Райфенберґ, а ще більше – до польської тещі колеги¹⁹. Вже згадуваний нами Ю. Вітлін пише у своїх «Спогадах про Йозефа Рота»:

Рот багаторазово відвідував Польщу. Любив той край. Майже у кожному його романі можна знайти фрагмент польського краєвиду і [відчути] атмосферу, в яких виступають поляки, польські жиди й українці²⁰.

Для польських ротознавців, зрозуміло, значно ближчою є симпатія письменника до поляків і Польщі, як, зрештою, і до слов’ян. На доказ цього наводять факти біографії і дружби, які відзначалися позитивним сприйняттям польського населення, а відтак – позитивним зображенням поляків у його художній прозі²¹. На наш погляд, такі етнічні образи незаможних поляків є цілком тотожними українським селянам, яким також явно симпатизує Й. Рот. Їхнє зображення в його творах суперечливе, оскільки дві найважливіші функції, які виконують його селяни, це, по-перше, роль вірних підлеглих Габсбурзької монархії і, по-друге, роль ділових партнерів і сусідів галицьких євреїв. Тому-то говорити про саме польських селян у творах Й. Рота, яких часто ротознавці плутають з українськими лише тому, що вони нібито проживали на польських етнічних землях, щонайменше, дещо поспішно.

---

1. Дж.-П. Химка, Зародження польської соціал-демократії та українського радикалізму в Галичині (1860-1890), Київ, 2002, с. 20.

2. Ibidem, с. 21, 23; I. Monołatij, M. Witenko, Sąsiady nieznani: Wspólnoty etniczne Galicji Wschodniej w polityce Habsburgów, Iwano-Frankiwsk 2007, s. 97, 100, 140-142.

3. Й. Рот, Марш Радецького, Київ, 2000, с. 145-146.

4. Й. Рот, Погруддя цісаря, [у:] Й. Рот, Тріумф краси. Новели, Львів, 2006, с. 89-90.

5. Ibidem, с. 90.

6. Й. Рот, Марш Радецького, Київ, 2000, с. 147.

7. Ibidem, с. 173.

8. M. Kłanska, Austria i Polska w życiu i twórczości Józefa Rotha, [у:] Zeszyty Naukowe Uniwersytetu Jagiellońskiego, MCXCV. Prace Historyczne, z. 121. Kraków 1997, s. 498.

9. Й. Рот, Погруддя цісаря, [у:] Й. Рот, Тріумф краси. Новели, Львів, 2006, с. 92-95.

10. M. Kłanska, Austria i Polska w życiu i twórczości Józefa Rotha, [у:] Zeszyty Naukowe Uniwersytetu Jagiellońskiego, MCXCV. Prace Historyczne, z. 121. Kraków 1997, s. 494.

11. М. Kłańska, Die galizische Heimat im Werk Joseph Roths, [у:] «Joseph Roth: Interpretation – Kritik – Rezeption». Akten des internationalen, interdisziplinären Symposions. Akademie der Diözese, Rottenburg-Stuttgart 1969, s. 151.

12. Й. Рот, Марш Радецького, Київ, 2000, с. 148.

13. Ibidem, с. 174.

14. Й. Рот, Погруддя цісаря, [у:] Й. Рот, Тріумф краси. Новели, Львів, 2006, с. 95.

15. Д. Затонський, Гімн чи реквієм? (Про Йозефа Рота та його «Марш Радецького»), [у:] Й. Рот, Марш Радецького. Роман, Київ, 2000, с. 10.

16. І. Андрущенко, Культура Австро-Угорщини кін. ХІХ – поч. ХХ ст. Духовий злет доби історичного занепаду, Київ, 1999, с. 143.

17. D. Bronsen, Joseph Roth. Eine Biographie, Köln 1993, s. 64-65.

18. Ibidem, с. 82; M. Kłanska, Austria i Polska w życiu i twórczości Józefa Rotha, [у:] Zeszyty Naukowe Uniwersytetu Jagiellońskiego, MCXCV. Prace Historyczne, z. 121. Kraków 1997, s. 477.

19. Ibidem, с. 483.

20. J. Wittlin, Erinnerungen an Joseph Roth, [у:] J. Wittlin, Joseph Roth. Leben und Werk. Ein Gedächtnisbuch, Köln 1949, s. 57.

21. M. Kłanska, Austria i Polska w życiu i twórczości Józefa Rotha, [у:] Zeszyty Naukowe Uniwersytetu Jagiellońskiego, MCXCV. Prace Historyczne, z. 121. Kraków 1997, s. 483.