Мартина Міхалік

Відсутня присутність, або Львів Яцека Куроня

Важко писати про сліди Яцека Куроня у Львові у сенсі місць його замешкання чи праці. Неймовірно мало залишилось матеріальних слідів, які свідчили б про глибокий зв’язок Яцека зі Львовом. Кілька років тому авторка пройшла «слідами» – це виявилася дуже коротка мандрівка.

Поміркувавши, зрозуміла, у чому власне полягає феномен «відсутньої присутности» Яцека у Львові і чому все-таки, хоча так мало осіб у сучасному Львові знає, хто такий Яцек Куронь, а ще менше знають, що його поєднувало з цим містом, – усе-таки присутність Яцека відчуваю під час кожного свого візиту до міста Лева.

Повернемося до початку. Яцек Куронь народився у Львові 3 березня 1933 р. у польській родині. Яцек, незважаючи на думку, що дотепер побутує у певних польських колах, українцем не був.

Варто зауважити, що у Польщі Яцеку часто приписували або українське, або жидівське коріння, тоді як в Україні таких думок не виникало, особливо щодо жидівського походження.

До 1938 р. родина Куронів мешкала у районі, який Яцек згадує як «гірки», у инших джерелах Яцек пише, що жив на вулиці Стрийській, ще в инших – що на Жулінського (тепер Філатова В. – Прим. пер.). Важко тепер оцінити, котра з версій є правдивою, однак правдою є те, що перше враження від робітничого району, тобто радше спогади про нього, які Яцек згодом дуже цінував, мали на нього великий вплив.

Практично усі львівські спогади Яцека пов’язані передусім з людьми, з атмосферою міста, різними середовищами і дуже приблизними місцями. Натомість Львів становить для них тло – специфічний, особливий досвід, якого б, можливо, не здобув у жодному иншому місті.

З львівським періодом життя Яцека Куроня пов’язаний досвід життя у районі, де поруч з поступовою інтелігенцією мешкали у бараках бездомні і робітники. Однак, Львів – це передусім ще не усвідомлений тоді до кінця досвід перебування у багатокультурному середовищі.

Водночас, це пов’язано також і з тим, що Яцек у Львові уперше зіткнувся з національними суперечностями і антисемітизмом.

Багато років по тому, у своїй книжці «Wina i wiara. Do i od komunizmu» («Провина і віра. До і від комунізму») він згадує: «Львів був містом поляків, жидів, українців. Я виріс на культі Орлят, виспівував «Bronią Lwowa polskie dzieci, znosząc razy, śmierć i ból» («Боронять Львів польські діти, терплячи рани, смерть і біль»), але вражала мене иншість, инакшість. Коли проходив повз українську школу, щось мене туди тягнуло. [...] дуже добре пам’ятаю, остаточно вплинуло на мою позицію абсолютного – колись сказав би інтернаціоналізму, але тепер це звучить по дурному, тому скажу універсалізму.

Мій батько мав двох приятелів і один переконаний ендек говорив мені: «Спільник твого тата – українець. [...] Я прийшов до батька і питаюся:

– Тату, чи той Чайка – він українець?

А батько каже:

– Він – ні, але я – так [...]

Я здивувався, але повірив. Увечері, коли уже з цим майже змирився, прийшов до тата розпитати деталі. І тоді він сказав:

– Я не українець, але сказав так тому, аби ти зрозумів, що людина випадково народжується українцем, поляком, циганом, жидом, чисто випадково. Я міг би бути українцем.

Мене вразила очевидність такого твердження і дотепер я переконаний у цій очевидності».

З антисемітизмом Яцек зіткнувся ще перед війною. Згадує, як ще перед війною хлопці у його школі перекручували слова коляди Przybieżeli do Betlejem pasterze і співали Chwała na wysokości, czterech Żydów gryzie kości… (Хвала на високості, чотири жиди гризе кості...»

Однак, своє справжнє грізне обличчя антисемітизм показав у час нацистської окупації Львова і це дуже сильно вплинуло на Яцека. Сильно ще й тому, що поєдналося з першою, ще дитячою любов’ю до жидівки Зоськи, яку переховували у себе Куроні.

У той час Куроні переїхали з вулиці Жулінського на вулицю Кохановського (тепер К. Левицького), потім на вулицю Асника (тепер Ю. Богомольця), де розташувався підпільний пункт переходу жидів з гетто до арійського боку міста. Власне там Яцек познайомився з Зоською, шістнадцятирічною жидівкою, яка після втечі з гетто відчайдушно шукала роботу. Куроні переховували її у себе на Асника. Яцек покохав її першим, ще дитячим почуттям. Дівчина розповідала йому прочитані книжки, вони разом щось готували, гралися. Якось уночі Яцек прокинувся і відчув, що Зоська (вони спали в одному ліжку) холодна, і він зрозумів, що вона отруїлася ціаністим калієм, що зберігався у помешканні. Яцек так згадує про це: «Відчував, що Зоська щось від мене хоче, що їй щось загрожує. Але я не умів їй допомогти. [...]. На могилі поставили хрест, написали Зоф’я Чарнєцка. Отож, ані імені, ані прізвища, ані сліду. І відчуття, що тільки я міг їй тоді допомогти і не зумів».

Куроні мешкали у той час на вулиці Асника, в кам’яниці з колонами. Попри численні спроби мені так і не вдалося знайти ані тієї кам’яниці, ані більш точної адреси.

На моє переконання, Львів для Куроня – це набутий досвід ще одного відчуття, яке у майбутньому часто буде супроводжувати Яцека і гратиме вирішальну роль у його рішеннях.

Яцек згадує, що під час війни до їхнього дому постукали троє голодних, збідованих жидівських дітей, що жебрали на подвір’ї. На кухні їх нагодували зупою, що готувалася для жидівських працівників фабрики, керівником якої був батько Яцека Генрик. Яцек знав, що коли діти поїдять, вони знову опиняться на вулиці, де рано чи пізно знайдуть свою смерть. І тоді він відчув сором, що має ліпший одяг, хорошу їжу і ніхто нікуди його не виганяє. Сором за те, що йому ведеться ліпше. Сором, що виникає із безневинної вини Камю, сором за колег, що співали антижидівські пісеньки, сором за власний страх перед зараженням висипним тифом від в’язнів Янова, котрі узимку прибирали вулиці Львова, сором за власну безсилість і безпорадність.

Яцек виїхав зі Львова у 1944 р, щоб повернутися сюди аж у 1992 р. Увесь цей час він носив у серці і пам’яті певний мітологічний образ міста, котре на той час уже не існувало. Львів Яцека був містом багатокультурним, барвистим, сповненим життя. Містом, де зустрічалося багато традицій. Водночас, слід зауважити, що Яцек ніколи після 1945 року не вважав Львів польським містом. Він завжди повторював, що Львів належить до України. У 1992 р, будучи у Львові проїздом (він їхав на з’їзд Народного руху України), Яцек сказав: «Тішуся, що говорю з вами у Львові, котрий нарешті є українським містом». Водночас, він вважав, що Львів, будучи містом української держави, належить до багатьох культур. З тим твердженням може погодитись кожен із нас.

Яцек, приїхавши до Львова у 1992 р., застав уже зовсім инше, ніж уроками ідеалізоване у дитячих спогадах і уяві, місто. Однак – і це дуже характерне для Яцека – він не намагався тоді ані оцінювати, ані говорити, кривлячись, що це «не його Львів», що він несправжній, гірший. Навпаки, він прийняв і полюбив Львів таким, яким він уже тоді був.

Стосунок Яцека Куроня до Львова нагадує нам, з одного боку, чимало инших відомих нам історій або схем. З иншого ж боку, він є їхнім запереченням, їхньою протилежністю.

Видається, що найкраще усю повноту ставлення Яцека Куроня до Львова ілюструє справа цвинтаря Львівських Орлят. З одного боку, Яцек згадує, що виріс на міті Орлят, співав у школі патріотичні польські пісеньки, у його домі панував патріотичний польський дух: коли розпочалася війна, малий Яцек страшенно переживав, що вона закінчиться раніше, аніж він встигне дорости і взяти у ній участь. З иншого боку, коли у 2002 році справа польських військових поховань на Личаківському цвинтарі у Львові починала набирати форм відкритого конфлікту, Яцек написав свій відомий уже лист «Розумію гнів українців», у котрому зокрема написав:

«[...] у Львові існує цвинтар Львівських Орлят і до сьогодні ми сперечаємося про той цвинтар. Але це неправда, Ми сперечаємося зовсім не про цвинтар. Ми сперечаємося про щось зовсім инше. У Львові у зв’язку з братовбивчою українсько-польською війною встановлено монумент польської зброї [...] Увесь той крик у ЗМІ, що буцімто ми не розуміємо, чому львівські депутати і далі мають закиди до нас у справі цвинтаря Орлят, є інфантильним. Ані українцям, ані нам, полякам, не розходиться про ті написи. Мусимо мати відвагу у цьому зізнатися. Адже львівським депутатам не про те йдеться, що там є якісь не такі означення: «незалежна» Польща чи «героїчно загинули», і ми знаємо, що причини зовсім инші. Зрозуміло, що у братовбивчій війні з обох боків загинули люди у героїчній боротьбі і з обох боків боролися за незалежність. Йдеться про те, що ми змушуємо українців, аби пантеон тріюмфу польської зброї стояв у місці, яке вони вважають серцем України, аби нагадував їм про поразку у 1918 р. У Польщі у жодному місці і жодному місті немає пантеону тріюмфу німецької, російської чи будь-якої иншої зброї. Польща на це ніколи б не погодилася. [...] Тому не варто нам, полякам, дивуватися! Давайте говорити відкрито, що для нас важливий цей пантеон, не треба говорити про якісь написи, слова – це інфантилізм, у кожному разі, з польського боку. [...]

Не пропоную зруйнувати той пантеон, не треба вже нічого руйнувати, але спробуймо навзаєм порозумітися. [...]

Ліпше давайте не будемо ставити пантеонів на жодному боці, вшануймо загиблих, замислюючись над трагедією, долею людей, що тоді жили. [...]»

Багато хто дорікав Яцекові за той текст. Однак, доктор Мирослав Маринович відповів йому статтею, що закликала до розуму. Стаття Мариновича дала змогу витворитися середовищу львівської ліберальної інтелігенції, яка написала відозву до обох президентів з пропозицією продовжувати діалог. До них «Листом до українців і поляків доброї волі у справі Львівських Орлят» долучилися і польські інтелектуали. Після текстів прийшла черга і на діяння. У листопаді 2002 року у Львові відбувся перший спільний польсько-український молебень. Львівський митрополит, кардинал Любомир Гузар запросив до спільної молитви митрополита Мар’яна Яворського. Поляки і українці спільно молилися на могилах Орлят і Січових Стрільців. Мірослав Чех так згадує цю подію: «Яцек був дуже відданий Львову. Для нього розуміння його вчинків громадськістю Львова, сучасними мешканцями Львова, міщанами-українцями, міщанами-поляками, особливо у контексті справи Львівських Орлят, було надзвичайно важливим. І цьому він віддав останні хвилини своєї активної діяльности. Тому то його повернення до Львова мало дуже символічний характер. [...] Яцек був дуже щасливий, коли львівські архієпископи спільно молилися на могилах солдат, що загинули з одного і иншого боку, а він стояв посередині і тримав свічку. Можна сказати, що це те, що було найважливішим у його діяльності. [...]»

Водночас Чех продовжує:

«[...] Львів є тим містом, яке вшанувало Яцека, оцінило, але водночас, разом з Богумілою (Бердиховською. – М.М.) ми спостерігали, як Львів відкривав Яцека, яка то була довга дорога, а потім – взаємна любов і повага [...]»

Однак, гадаю, що Львів ще не до кінця відкрив Яцека Куроня. У місті немає жодного матеріального сліду Яцека. Через рік після його смерті кілька львівських інтелектуалів запропонувало назвати одну із вулиць його іменем. Потім з’явилася ідея повісити меморіальну дошку на будинку, де Куронь провів перші роки свого життя. Удова Яцека, Данута Куронь мріяла, аби пам’ять про Яцека служила мешканцям міста. Вона вважала, що таблиця не пасує до його особи, і запропонувала, аби у парку, навпроти будинку, де він мешкав, збудувати дитячий майданчик його імені. Однак, вона не згодилася, аби ініціатива виходила з польського боку. Чекала на сигнал з боку львів’ян. До сьогодні жодна з тих ідей не дочекалася реалізації. Можливо, ще просто зарано. Львів ще до кінця не відкрив Яцека Куроня. Мусимо ще почекати кілька років.

Важко говорити про сліди Яцека у Львові у сенсі місць, де він мешкав і де можна було знайти його сліди. Натомість Львів повен місць Яцека, котрі він відкривав, повертаючись до Львова уперше у 1992 р, а потім вдруге у 2002 році на спільний українсько-польський молебень. З часу останнього перебування Яцека у Львові з’явилися місця, що є його «за духом», хоча він уже ніколи більше їх не побачить. До таких належить, наприклад, синаґоґа Золота Роза.

Мені здається, що стосунки Яцека зі Львовом складалися так, як його стосунки з медсестрою, допомоги якої він потребував в останній фазі своєї хвороби. Тоді він попросив, аби медсестра була українкою, найліпше – з його улюбленого Львова, котра б уособлювала усі галицькі чесноти, з якими Яцек поєднував Львів. Аби вона співала йому народних пісень, що їх Яцек пам’ятав з дитинства (його няня була українкою). Через знайомих знайшли власне таку медсестру і привезли її до Варшави. Слава напевно не була такою львів’янкою, як уявляв собі Яцек. Вона, хоча і співала народні пісні, але все ж не мала і не має нотки ностальгії. Натомість вона була тією правдою про Львів, про Україну, що їх Яцек завжди цінував. Слава – сильна, добра жінка, що ненавидить брехню. І ту справжню Славу, а не вимріяну медсестру зі Львова, Яцек дуже полюбив під кінець свого життя. Так само, як він полюбив Львів, Україну і українців у постсовєтській їх формі. Львів 90-х років став для нього важливішим, аніж Львів 30-х, бо був правдивим і жили у ньому реальні люди, а не їхні тіні.

Переклала І.М.