Шлях до Жолкєвскіх

Янів і околиці

Янів (тепер Івано-Франкове), містечко у Розточчі населенням 5 тис. осіб. Воно мальовничо розкинулося на березі великого Янівського озера у долині Верещиці, у котловині поміж лісистих пагорбів. Зі Львова сюди провадить зручна траса, що закінчується прикордонним переходом у Краківці. Колись тут була залізниця, але кілька років тому пасажирський рух ліквідували, а колії частково розібрали.

Янів був закладений у 1611 році одразу як місто з привілеями польського короля Зиґмунта Вази, котрі він видав писарю львівської землі Янові Свошовскому. Від його імені і походить назва містечка. Нове місто оточили валами з двома брамами, а у 1614 році Свошовскі заклав тут католицьку парафію. Двічі – у 1648 і 1655 рр. містечко спустошили козаки Хмельницького, а у 1673 році тут збиралося військо тоді ще гетьмана Яна Собєского, аби згодом вирушити на Хотин. Уже будучи королем, Ян Собєскі любив бувати у Янові і полювати в довколишніх лісах. З такою ж охотою він поселяв у місті турецьких і татарських в’язнів. Нових руйнацій містечко зазнало на початку XVIII ст. під час Північної війни. Останнім Янівським старостою був генерал Анджей Мокроновскі, який після поділу Польщі став пожиттєвим власником місцевого маєтку. Після його смерти у 1784 році маєтність перейшла до австрійської влади.

У 1868 році янівським маєтком володіла спілка Simundt i Kirchmajer, у якої його відкупив намісник Галичини граф Аґенор Ґолуховскі. Наступник власником був його син, міністр закордонних справ Австро-Угорщини Аґенор Марія Ґолуховскі. Наприкінці ХІХ ст., з огляду на чудове розташування і багату рослинність, яку вивчали львівські науковці, Янів став відпочинковим місцем для багатьох львів’ян, особливо після 1895 року, коли сюди дотягнули залізничну колію зі Львова.

Під час українсько-польської війни 1918 року Янів був місцем запеклих сутичок. У міжвоєнний період Янівський курорт відродився і розбудувався.

12-22 вересня 1939 року під Яновом польські загони вели бої з німецькою армією.

Після ІІ Світової війни про Янівський курорт забули і він перетворилося на звичайне провінційне містечко. Натомість учені і далі цікавилися багатою тутешньою рослинністю і заснували заповідник Розточчя, який з 1998 року є Яворівським національним парком.

Осердям Янова колись був великий квадратний ринок, який тепер частково забудований. Просторовий уклад міста достосований до горбистих околиць довкола нього.

Найбільше у Янові приваблює його мальовниче розташування посеред лісистих пагорбів, на березі Янівського ставу, що утворився від загати річки Верещиця. Характерною рисою краєвиду є Королівська гора (302 м), що виситься над ставом і яку називають ще Королівський ніс. Назва нагадує про часи Яна Собєского, який під час полювань любив відпочивати на цьому місці. Зараз це улюблене місце для прогулянок.

Найбільш цінною пам’яткою містечка є бароковий костьол Св. Трійці, збудований у 1741-1755 рр. на місці старшого, дерев’яного храму. У 1990 році храм повернули вірним і відремонтували. Своїм видом він нагадує костьоли, збудовані за проєктами архітектора Бернарда Меретина, які, напевне, служили для нього взірцем. Нави і пресвітерій костьолу накривають склепіння, оздоблені поліхромією львівського майстра Мацєя Міллєра, виконані у 1774 році. Вони не дуже вдало поновлені на початку ХХ ст. У костьолі є крипта, де поховано княжна Констанція з Чарторийських Понятовска, матір короля Станіслава Авґуста, що померла у поближніх Мальчицях. Її кам’яна епітафія розміщена на стіні костьолу.

Колись у костьолі був оточений культом образ Матері Божої Янівської, який, за переказами, було знайдено у козацькому таборі війська Богдана Хмельницького. Образ подарували Янівському костьолу, де він уславився чудами і ласками. У 1774 році на кошти Потоцьких образ було оздоблено срібними короною і шатами. У 1945 році тодішній пробощ забрав образ до Польщі і відтоді він зберігається у костьолі у Проховіцах, що у Нижній Сілезії. Там же осіла і частина довоєнних мешканців Янова. У Янівському ж костьолі зараз перебуває копія образу.

Ще варто згадати про одну історичну цікавинку. У 1779 році на костельному цвинтарі, що існував з 1784 року, за згодою церковних і світських влад розкопали могили у пошуках вампірів. Двом трупам, яки підозрювали у тому, що вони після смерти лякають мешканців Янова, відрубали голови, після чого ті несамовиті жахи закінчилися.

При виїзді з Янова є старий, добре збережений польський цвинтар з надгробками ХІХ і початку ХХ століть. Частину їх виконали відомі львівські різьбярі. З протилежного боку містечка, при дорозі на Львів, є знищений цвинтар часів І Світової війни, де поховані солдати, що загинули у 1914-1915 рр.

Гідна уваги і місцина за 3 км на північний захід від Янова – село Лелехівка над Верещицею, при старій залізничній колії зі Львова до Яворова (той відтинок дороги розібрали одразу після ІІ Світової війни).

На узвишші за селом, поруч з невеликим цвинтарем з часів І Світової війни, є братська могила польських військових з 11 Карпатської дивізії піхоти полковника Броніслава Пругара-Кетлінґа, котрі загинули 17 вересня 1939 року. На могилі стоїть дерев’яний хрест з написами польською і українською мовами.

17 вересня польські частини, що намагалися прийти на допомогу до обложеного Львова, прорвали під Лелехівкою німецький фронт. Водночас під лісництвом Три копці, що за 4 км на північний захід, при дорозі до Верещиці, ІІ батальйон 53 піхотного полку під командуванням майора Станіслава Млинского потрапив у оточення і був цілковито розбитий. Більшість солдат і офіцерів загинула. Однак, їхня жертва не була марною, бо вони стягнули на себе німецькі частини, і тим самим уможливили успіх під Лелехівкою. На місті неіснуючого тепер лісництва у 1992 році з ініціативи польської сторони поставили символічну могилу з таблицею і хрестом.

Куликів і околиці

За 15 кілометрів від центру Львова траса до Жовкви проходить через містечко Куликів. За 2,5 км на захід є залізнична станція Куликів на трасі Львів – Рава Руська.

Село Куликів відоме від початку XIV ст., і початково воно називалося Бощ. Це було гніздо родини Куликівських. У 1398 р. Міколай з Куликова заклав тут католицьку парафію.

У XV ст. Куликів був уже містом. У 1431 році король Владислав Яґайло надав місто Янові з Конєцполя, у другій половині XV ст. містечко належало Куликівським, потім Гербуртам і Журавінскім. Тоді місто було вже оточене валами з частоколом і вежами, існував і дерев’яний замок.

11 липня 1657 року Стефан Чарнецкі у війні з військом семигородського князя Д’єрдя ІІ Ракочі після звитяжної битви під Магеровим розбив у затятій сутичці під Куликовим частину його тилових загонів.

У другій половині XVII ст. Куликів опинився у руках Собєскіх і був приєднаний до Жовківського маєтку. Король Ян ІІІ Собєскій поселяв тут турецьких і татарських полонених. Вони займалися виробництвом бурок і коців, якими славилося місто у XVII і XVIII ст.ст. Традиційними заняттями їхніх потомків було шевство і садівництво. Відомим місцевим продуктом був славний у XVIII ст. куликівський мід. У містечку існував кляштор василіянок, зліквідований у 1743 році.

У першій половині XVIII ст. місто разом з Жовківським маєтком перейшло до Радзивілів. Після поділу Польщі, виставлений на продаж Куликівський маєток купили Батовскі. За австрійських часів і у міжвоєнний період Куликів був містечком у Жовківському повіті.

Містечко частково зберегло свій давній урбаністичний уклад з прямокутним ринком, перерізаним жвавою трасою зі Львова до Жовкви. Недалеко від ринку стоїть чи не найцінніша пам’ятка Куликова – готичний костьол Св. Миколая, один із найстаріших в околицях Львова. Він був збудований у 1538 році на кошти Міколая Гербурта Одновского, хоча можливо, певні частини костьолу походять з давнішої будівлі (кінець XIV ст.) Костьол кілька разів горів і був ремонтований, після ІІ Світової війни його закрили, а внутрішнє оздоблення знищили. У 2000 році його повернули вірним, а два роки по тому завершився ремонт. Оздобою костьолу є оригінальний фасад, варто звернути увагу також на металеві двері з XVI ст. до захристя. У притворі можна побачити готичний кам’яний портал. Окрім того, збереглися: мурований головний вівтар з 1836 року, дерев’яний амвон XVIII ст. і майже знищені настінні розписи кінця XVIII – початку ХХ ст. У пресвітерії є таблиця 1538 року з пісковика, на якій зображено герб фундатора Гербурта. Колись у костьолі зберігалися реліквії Св. Вікторії, подаровані королем Яном ІІІ Собєскім.

У північно-східній частині містечка є залишки земляних фортифікацій, що оточували колись дерев’яний замок власників Куликова. У їх межах облаштували тепер спортивний майданчик.

Зі сходу до Куликова прилягає село Надичі, де на теренах колишнього земського маєтку зберігся парк з XVIII ст. площею 3,5 гектари. На місті маєтку тепер повоєнний будинок.

Куликів є добрим початком піших мандрівок околицями містечка, що гідні уваги або завдяки збереженим пам’яткам, або історіям, що там точилися.

Почати можна від села Гряда, що за 5 км від Львова. Як свідчить сама назва, село лежить на гряді, що їх загалом п’ять таких гряд творять єдиний хребет висотою 30-40 м і шириною близько 1 км.

Село Гряда належало колись польській короні. Після поділу Польщі село опинилося під владою Австрії. У 1781 році його купила княжна Людвіка Любомирська. Згодом село доволі часто міняло власників. У ХІХ ст. воно почергово належало Шнайдерам, Папіусам, Созанскім. На початку ХХ ст. Гряду придбав граф Мєчислав Пєнінскі, щоб уже у 1914 році відпродати село Фонду Скарбка. Кілька років тут жив куратор Фонду Станіслав Скарбек, згодом маєтком управляли орендарі, з-поміж них Рукери і Чарковскі-Ґолєєвскі.

Останній орендар, Каетан Чарковскі-Ґолєєвскі зібрав у маєтку цінну колекцію творів мистецтва і родинних пам’яток, котра пропала у 1939 році. Опис маєтку у Гряді залишив родич Рукерів, Казімєж Юліуш Наглік, що вийшов друком у книжці «We Lwowie i na Pokuciu» (Варшава, 2002).

На території маєтку збереглася велика садиба XVIII ст. В основах її фундаменту лежать значно старші, глибокі пивниці. У ХІХ ст. садибу перебудували і тепер у запущеній будівлі живуть кілька родин. Посеред газону перед садибою росте величезна стара липа, яка пам’ятає кращі часи маєтку. З тильного боку маєтку розкинувся невеличкий парк з чудовими старими деревами і фрагментом колишньої липової алеї. Збереглися також чотири філяри вхідної брами і невеличкий будиночок обабіч неї – можливо, колишній сторожовий, так звана кордеґарда.

Садиби не видно з головної траси, адже її відділяють будівлі колишнього фільварку, доповнені сучасними забудовами якоїсь фірми. Збоку від тих забудов стоїть напівзруйнована каплиця власників маєтку, збудована з червоної цегли.

На південний захід від Гряди, за 2 км від неї лежить село Воля Гамулецька. На стрімкому південному узвишші стоїть католицький костьол, збудований у 1924 році за проєктом Евгеніуша Оборского. Після ІІ Світової війни костьол був закритий, а у 90-х роках минулого століття його віддали греко-католикам.

За 5 км на схід від Куликова, над річкою Ременівка, лежить село Віднів. Село відоме з XV ст., коли воно було резиденцією потужного роду Гербуртів. У XVI ст. село належало Журавскім, у XVII ст. – Собєскім, а згодом роду Радзивілів. Після поділу Польщі маєток купила родина Батовскіх. У ХІХ ст. власником Віднева був відомий колекціонер Алєксандр Батовскі, який зібрав у маєтку величезну бібліотеку і колекцію з 15 тис. рисунків. Колекціонерська пристрасть призвела до боргів і у ХІХ ст. Бартовскі змушений був продати Віднів родині Обертиньскіх, а саму колекцію передав Баморовскім. У руках Обертиньскіх маєток був до 1939 року. Його останніми власниками були Йозеф Обертиньскі і його дружина, відома письменниця Беата (з Вольскіх) Обертиньска.

До ІІ Світової війни на території маєтку була садиба, збудована Антонієм Батовскім у 80-х роках XVIII ст. То була велика будівля, накрита мансардовим дахом, оточена невеликим парком.

Зараз на території маєтку розташовані старі колгоспні будівлі, кілька з яких напевне були колишніми будівлями фільварку.

Жовква. Гніздо Жолкєвскіх і Собєскіх

Найцікавішим, звісно, окрім Львова, містом на території Розточчя є Жовква, що лежить над річкою Свиня за 25 км на північ від Львова, при трасі і залізничній колії зі Львова до Рави Руської.

Жовква була закладена одразу як місто у 1594 році гетоманом польним (згодом великим) коронним Станіславом Жолкєвскім, на ґрунтах села Винники, яке у 1556 році його батько, також Станіслав, воєвода белзький, отримав від воєводи буського Анджея Восоцкого. Нова місцевість отримала назву родового гнізда Жолкєвскіх – Жовква у повіті красноставскім землі холмської. Гетьман сам створив концепцію забудови міста, взоруючись на ренесансні ідеальні міста, подібно до того, як раніше його родич і протектор, великий канцлер коронний Ян Замойскій збудував місто Замость. У1595-1597 рр. тривали інтенсивні будівельні роботи, а усе більшій кількості міщан забезпечувалися добрі умови проживання. У 1603 році з рук короля Зиґмунта ІІІ Вази Жовква отримала маґдебурзьке право, котре прирівняло її у правах до Замостя. Першим жовківським війтом був італійський архітектор зі Львова Павло Щасний, що був співтворцем планування міста. У наступні роки Жовква постійно розбудовувалася. Найважливіші будівлі – костьол, церква, замок і міські укріплення споруджувалися на кошти Жолкєвского і під його особистим наглядом.

Станіслав Жолкєвскі (1547-1620) народився на фільварку Туринка, що за 10 км на північний схід від Жовкви, був одним із найбільших діячів Речі Посполитої. Свої молоді роки він провів при королівському дворі, під наглядом і опікою канцлера Замойского. Брав участь у війнах Стефана Баторія проти Москви у 1579-1581 рр., а також у придушенні бунту Самуела Зборовского, якого він особисто взяв у полон. За перемогу над військами габзбурзького претендента на польський трон Максимільяна у 1588 р. під Бичиною Жолкєвскі отримав польну булаву. Його найбільшим військовим успіхом була звитяжна кампанія проти шведів у час інфляцьких воєн 1601-1602 рр., а також блискуча перемога над московським військом під Клушино у 1610 р. Тоді війська Жолкєвского здобули Москву. У 1518 р. він отримав найбільші державні відзнаки – велику коронну булаву і титул канцлера. Жолкєвскі героїчно загинув у 1620 р., відступаючи у битві під Цецорами. Варто зазначити, що у тій битві загинув і його слуга – Михайло Хмельницький, чий син Богдан Хмельницький, як і син Жолкєвского, Ян потрапили тоді ж до турецького полону. Оскільки наприкінці XVI ст. Хмельницькі мешкали або у Жовкві, або у Туринці, деякі історики вважають семі ті міста місцем народження Богдана Хмельницького.

Після смерті Станіслав Жолкєвскі спочив у крипті Жовсківського костьолу. Незабаром до нього долучився його син Ян, який після того, як його мати викупила з турецької неволі, помер від ран, отриманих у битві під Цецорами. Поруч з ними похована і дружина Жолкєвского, Регіна з Гербуртів. На Янові згасла чоловіча лінія роду Жолкєвскіх, а місто отримала у спадок його старша сестра Софія, яка вийшла заміж за власника Олеського замку, руського воєводу Івана Даниловича. У 1636 р. Жовква перейшла до їхньої доньки Теофілії, яка з 1627 року була дружиною руського воєводи, власника Золочева Якуба Собєского. У них народився син, який згодом став польським королем Яном ІІІ Собєскім. Теофілія Собєска заклала у Жовкві монастир оо. домініканців, у криптах якого знайшла свій вічний спочинок після смерти.

Якуб Собеський (1590-1646), видатний політик і дипломат свого часу. Освіту здобув у Замойській академії, продовживши її у Парижі і Кракові. Свої численні подорожі Европою Якуб описав у книжці «Peregrynacji po Europie 1607-1613». Після повернення на батьківщину, Якуб взяв участь у московській кампанії королевича Владислава, а згодом і у Хотинському поході. Якуб був при дворі і Зиґмунта ІІІ, і Владислава IV, кілька разів виконував функції маршалка сейму, де прославився як чудовий оратор і успішний дипломат. Саме він проводив переговори з московитами у Дивільному (1619) і з турками під Хотином (1621), за шведами у селі Штрумському (1635). За заслуги Якуб Собєскій отримав п’ять багатих староств на Червоній Русі і титули Белзького воєводи, руського воєводи і каштеляна краківського. У 1642 році він переніс свою садибу із Золочева до набутої разом з рукою дружини Жовкви.

У XVII ст. на Жовкву припали різні напасті. У 1638 р. тут стався землетрус, у 1639 р. передмістя знищили татари, а у 1651 р. вибухла епідемія чуми. У 1648 і 1655 рр. сюди доходили козаки Хмельницького. За першим разом міщани відкупилися чималим викупом, а за другим разом козаки дощенту знищили місто, замордувавши навіть ченців-домініканців. Схоже учинили з містом у 1657 р. війська угорського князя Д’єрдя Ракоці, котрі, однак, під тою ж Жовквою були розбиті силами Стефана Чарнецького.

Двічі у Жовківському замку гостювала королівська пара – Ян Казимир і Людвіка Марія. У час другого візиту господарем замку був уже син Якуба і Теофілії, правнук гетьмана Жолкєвского і майбутній король Польщі – Ян Собєскі (1629-1696). У Жовківському замку минуло його дитинство і, ставши королем, він називав замок улюбленою резиденцією, де проводив чимало часу. Поруч з королем у Жовкві побувало чимало видатних постатей Речі Посполитої і цілої Европи. Аби не осоромитися, Жовківський замок було ретельно відремонтовано, а довкола посадили чималий парк. Жовква була свідком великих королівських прийняттів і визначних подій. Скажімо, після звитяжної перемоги під Віднем король влаштував у замку великий показ трофеїв, здобутих тоді у турків. При королівському дворі працювали видатні майстри, такі як архітектор Тильман і художник Мартіно Альтамонте. Ян ІІІ дбав також і про розвиток міста. Він заклав фаянсову мануфактуру, відновив після пожежі 1678 р. і оздобив костьол оо. домініканців. У 1682 р. місто отримало королівський дозвіл на будівництво монастиря оо. василіян, а у 1692 р. – на будову нової синаґоґи. На дві останні будови король, окрім дозволу, виділив ще й кошти. У 1690 році Ян ІІІ Собєскі дав відомому друкарю з Амстердаму Урі Фабусу га-Леві привілей на відкриття гебрейської друкарні, що мала згодом величезний вплив на розвиток релігійної і світської культури жидів і прирівнювалася до відомих друкарень у Кракові і Любліні. Вона діяла аж до 1877 року. Завдяки меценатству Собєскіх у Жовкві виникла відома школа іконопису, де працювало понад 30 малярів, з-посеред яких Іван Руткович, Йов Кондзелевич, Дам’ян Роєвич і Василь Петранович.

Після смерті короля Жовкву успадкували по черзі його сини, спершу наймолодший Констан Владислав, а потім найстарший Якуб. На жаль, за їх панування місто і резиденція істотно підупали через довголітню відсутність власників, марші військ у часи Північної війни, епідемії і великі пожежі 1699 і 1717 років. На зламі 1706 і 1707 років у замку перебував російський цар Петро І.

Останньою з роду Собєскіх власницею Жовкви була донька королевича Якуба, княжна Марія Кароліна де Бульон, котра тримала у своїх руках величезні маєтки. Окрім Жовкви вона володіла Золочевом, кількома иншими містами і містечками, а також 140 селами. Перед смертю усі ті маєтки вона продала своєму кузенові, віленському воєводі, гетьману великому литовському Міхалу Казимиру Радзивілу «Рибоньці». Князь часто бував у Жовкві, дбав про місто і замок. Натомість, його сини і спадкоємці, князі Кароль Станіслав «Пан коханець» і Гіеронім не дбали про свою власність на Червоній Русі і породили величезні заборгованості, що призвело до того, що у 1787 р. Жовква була виставлена на продаж. Замок придбав генеральний радник маєтків Радзивілів у Галичині Адам Йозефовіч-Глєбіцкі. Радзивіли ще завчасу вивезли усе цінне з замку у Жовкві до своїх палаців в Олиці і Несвічу.

У результаті першого поділу Польщі у 1772 році Жовква утратила свої привілеї і перестала бути осердям земських маєтків.

У половині ХІХ ст. Жовківським замком заволодів Артур Ґлоґовскі, який довів його до цілковитої руйнації.

У 1903 році на честь 400-ліття міста у Жовкві відкрили два пам’ятники найбільш визначним його будівничим і власникам: гетьману Станіславу Жолкєвскому (у замковому парку) і королю Яну ІІІ Собєскому (перед ратушею). Обидва пам’ятники проіснували до 1939 року.

У Жовкві народився Збігнєв Бужиньскі (Zbigniew Burzynski) (1902-1971), попередник і діяч аеростатного спорту у Польщі. У 1921 році він служив у аеростатній частині у Торуні, згодом працював на фабриці аеростатів у Леґіонові. Як пілот він брав участь у багатьох імпрезах і змаганнях. У 1935 році разом з Влодзімєжем Висоцкім у Варшаві, на міжнародних змаганнях з аеростатики здобув кубок Ґордона Бенетта. Бужиньскі встановив також кілька світових рекордів і був автором популярної книжки «Balonem przez kontynetny» («На повітряній кулі через континенти»).

Костьол Св. Лаврентія, фундатором якого був Станіслав Жолкєвскі, був місцем визначних подій і урочистостей, як релігійних, так і політичних. У 1620 р. тут поховали гетьмана Станіслава Жолкєвского, у 1676 р. посол короля Франції Луї XIV вручав Яну ІІІ Собєскому інсиґнії Ордену Святого Духа, у 1684 році папський нунцій передав польському королю меч і капелюх, посвячений Папою Інокентієм ХІ. У 1742 р. стараннями князя Міхала Радзивіла «Рибоньки» костьолу надали статус колегіати, котрий він зберіг до 1800 р. У ХІХ ст. і у міжвоєнний період костьол не раз ремонтували. У ХХ ст., а точніше – у 1946 р. костьол закрили, а найцінніші твори мистецтва, що там зберігалися, вивезли до музеїв Львова. Чотири найбільших полотна, що уславлювали перемоги Станіслава Жолкєвского і Яна ІІІ Собєского – «Битва під Клушином» (Шимон Богушович за Львова, 1620 р.), Битва під Хотином (Анджей Стех з Гданська, 1679 р.), Битва під Парканами і Битва під Віднем (Мартіно Альтамонте, придворний художник Яна ІІІ Собєского, 1693-1695 рр.) – ці чотири полотна зберігаються зараз у збірках Львівської галереї мистецтв в Олеському замку.

Найціннішим пам’ятками, що залишились у костьолі до сьогодні, є ренесансові надгробки Жолкєвскіх з червоного мармуру, збудовані у XVII ст. на кошти Софії Данилович. Ліворуч розташований надгробок гетьмана Станіслава Жолкєвского і його сина Яна, праворуч – надгробок його дружини Регіни з Гербуртів і його доньки Софії Данилович.

На стінах пресвітерії розташована друга група цінних надгробків, фундатором якої був король Ян ІІІ Собєскі. Надгробки його батька Якуба Собєского і дядька Станіслава Даниловича виконав у 1692-1693 рр. відомий у Варшаві різьбяр Анджей Шлютер.

У святині є також кільканадцять инших надгробних таблиць, зокрема королевичів Собєскіх – Константа Владислава і Якуба Людвіка.

Заслуговує на увагу і мармурова ренесансна епітафія Войцеха Ґлоґовскоґо, і епітафія королівського секретаря Павла Воєнковского, жовківського старости Іґнація Мартиновича, поручника Антонія Заранського, прелата Йозефа Новаковского.

Крипта Жолкєвскіх розташована під пресвітерієм. У ній стоять два саркофаґи, виконані у 1908 році з чорного мармуру, оздоблені золотими хрестами. Усередині є цинкові труни. Одна з них містить останки Станіслава Жолкєвского, а у другій – останки його рідних, імена яких виписані на епітафійних таблицях біля вівтаря – Яна Жолкєвского, Регіни Жолкєвскої, Софії Данилович, Станіслава Даниловича і Якуба Собєского, а також Кшиштофа Жолкєвского.

Колись з крипти був підземний хід, який провадив аж до замку, що існував ще після ІІ Світової війни. Тепер його замурували.

Уже знана нам Теофілія з Даниловичів Собєска у 1653 році заклала у Жовкві костьол Вознесіння діви Марії і монастир домініканців. Святиня була збудована у пам’ять про її старшого сина Марка Собєского, який у битві під Батогом потрапив у козацький полон і був убитий за наказом Хмельницького. Його урочистий похорон відбувся одночасно з посвяченням храму у 1655 р., а у 1661 р. обабіч сина спочила і сама Теофіля Собєска. Король Ян ІІІ Собєскі оточив костьол особливою опікою, оскільки вважав його родинним мавзолеєм. У храмі зберігався також оточений культом образ Матері Божої Жовківської, подарований домініканцям у 1668 р. королем Яном Казимиром. У 1929 р. образ був коронований львівським архієпископом Болєславом Твардовскім. Копія образу зберігається також у Жовківській колегіаті.

З иншого боку міста, на колишньому Львівському передмісті розташований костьол феліціянок. У 1627 р. Софія Собєска заклала тут капличку і шпиталь св. Лазаря для бідних. У 1735 р. королевич Якуб Собєскі збудував приміщення, що збереглися дотепер.

У Жовкві заслуговують на увагу і чимало цивільних будинків. З-посеред них вирізняється будинок Товариства «Сокіл» з колонами і портиком. На вул. Львівській розташована шкільна будівля ХІХ ст. з таблицею на честь 100-ліття Адама Міцкєвіча.

На південно-західному передмісті Жовкви виситься мальовнича гора Гарай. На її лісистих, порізаних ярами схилах збереглися сліди колишнього парку часів Яна ІІІ Собєского. Уже при самій вершині, поблизу місця, де колись стояв літній королівський палацик, можна побачити колишні липові алеї, а з вершини, униз, на північний захід провадить чудова модринова алея з 25-ти модрин. У лісі, біля підніжжя пагорбу (з боку залізничної колії), заховані важко тепер доступні входи до підземелля. Ходи мають вигляд двох коридорів, що перетинаються під прямими кутом, і мають до тепер діючу систему вентиляції і водовідводу. За місцевою легендою, ті ходи провадять до замку у Жовкві, до монастиря у поближньому Крехові, а навіть до самого Львова. Спеціалісти ж твердять, що це усього лиш давня пивниця, що служила мешканцям літнього палацику складом вина і провіанту.

Околиці Жовкви

Видовжений хребет пагорбів Гарай і Вовча відділяють Жовкву від села Стара Скварява. Перед війною більшу частину мешканців села, як і сусідньої Нової Скваряви, становили поляки.

Нова Скварява початково була власністю короля, згодом долучилася до маєтків Жолкєвскіх. Наприкінці XVIII ст., коли землі Жолкєвскіх були виставлені на продаж, обидві Скваряви купив Болоз-Антоневич з родини вірменського походження. У їхніх руках маєток залишався упродовж життя трьох поколінь. Наприкінці ХІХ ст. Нова Скварява перейшла до рук дочки Вінцента Болоз-Антоневича – Марії Мнішкової (її могила є на місцевому цвинтарі), а у 1905 році село стало власністю Бойоміра Жарского. Останньою власницею Нової Скваряви була його донька Юлія Сємєньска.

У селі зберігся гарний класицистичний маєток, збудований у 1807 році Йозефом Болоз-Антоневичем, один із небагатьох збережених на цих землях. Тепер у відновленій садибі розмістилися інституції місцевої влади. Поблизу росте кілька старезних дубів, що є рештками колишнього парку. Частково збереглася також модринова алея, що провадила до маєтку з півночі.

З иншого боку пагорбів лежить село Глинське, що також колись було власністю родини Жолкєвскіх. Назва села походить від місцевих багатих покладів глини. У свій час Собєскі вирішили використати цей природний матеріал і заклали у селі у XVII ст. невелику фаянсову мануфактуру. У наступному столітті фабрику розвивали уже Радзивіли, а продовжила традиції уже фабрика, закладена у 1791 р. львівським купцем вірменського походження Павлом Никоровичем. Фабрика спеціалізувалася на виробництві тонкого столового фаянсу. Її вироби мали великий успіх на виставці у Відні у 1835 р. Мануфактура проіснувала до 1939 р. Колекцію фаянсових виробів з Глинська можна оглянути у львівському музеї етнографії і художнього промислу.

У центрі села стоїть невеликий обеліск з цегли, увінчаний хрестом. Як твердять місцеві люди, його поставили у пам’ять про те, що тут Ян Собєскі розбив татарський загін. Однак, це також може бути обеліск на честь битв, що точилися тут з військами угорського князя Д’єрдя Ракоці у 1657 р. Дуже подібний обеліск стоїть при трасі з Глинська до Нової Скваряви.

Найцікавішою місцевістю поблизу Жовкви є, без сумніву, Крехів з монастирем св. Миколая.

За часів Яна Собєского у Крехові був королівський мисливський палацик, адже король дуже любив полювати у цій околиці. Після продажу земель Жолкєвскіх Крехівський маєток придбала родина Чацкіх і володіла ним до 1876 р. Згодом власниками були Міцевскі, а наприкінці ХІХ ст. маєток опинився у руках Станків, які утримували його аж до ІІ Світової війни. Тоді це була садиба, старіша частина якою була фраґментом колишнього королівського палацу Яна ІІІ Собєского. У 1944 р. увесь комплекс був цілковито зруйнований.

Рава Руська і околиці

У містечку Рава Руська, що над річкою Рата, розташований один із найбільших прикордонних переходів між Україною і Польщею.

Раву, одразу як місто, близько 1604 року заснували вихідці з Мазовш родина Тжицінскіх. Назва міста походить від назви їхнього родового герба Рава. У той час родина Тжицінскіх володіла чи не найбільшою латифундією у белзькому воєводстві, а їхньою головною садибою був Тартаків. У 1612 році Лаврентій Тжицінскі, каштелян равський (тут йдеться про Раву Мазовецьку) заклав тут католицьку парафію і збудував дерев’яний костьол. Того ж року збудували і дерев’яну церкву. У 1622 році місто отримало привілей на проведення ярмарків. Розвитку міста сприяв торговий шлях зі Львова до Любліна. У 1623-1632 рр. мешканців містечка косили епідемії холери. У 1648 р. війська Хмельницького, проходячи через місто, знищили парафіяльний костьол. У жовтні 1672 року під час славного походу гетьмана Яна Собєского проти татар, загін ротмістра Атаназія М’янчинского розбив під Равою татарський загін і звільнив при тому чимало невільників. У тій сутичці загинув татарський полководець Зор-Мурза.

У 1698 році у Раві Руській відбулася триденна зустріч польського короля Авґуста ІІ з російським царем Петром І. Монархи уклали союз проти Швеції, що спровокувало вибух Північної війни. У 1704 році у тій же Раві перебував уже противник двох попередніх монархів, шведський король Карл ХІІ, який зустрічався тут із «своїм» кандидатом на польський трон – Станіславом Лєщинскім. Під час Тарногрудскої конфедерації на початку 1716 року містечко було місцем переговорів між представниками короля і делегатами війська Речі Посполитої, яке протестувало проти саксонських військ, дозвіл на введення котрих до Польщі дав король. Тоді кандидат на трон Станіслав Лєщинскі вів розмови з королем Авґустом ІІ. 18 січня 1716 року у Раві був підписаний мирний договір, який згодом порушила саксонська сторона.

На початку XVIII ст. містечком володіли спільно родини Ґлоґовскіх, Суходольских і Богушів. Невдовзі Рава перейшла до рук Жечицкіх, а згодом знову до Ґлоґовскіх. У 1725 році белзький староста Ґжеґож Жечицкі і Йозеф Ґлоґовскі заклали у Раві монастир реформатів, а у 1770 р. каштелян белзький Анджей Жечицкі дав кошти на будову нового парафіяльного костьолу. У 1772 році місто опинилося у межах Австрії. На початку ХІХ ст. равський маєток був у руках Яблоновскіх, а наприкінці століття перейшов до Сапігів. У ІІ половині ХІХ ст. у місті з’явився монастир феліціянок. Значення місто істотно зросло з появою у 1887 році залізничної колії з Ярослава до Сокаля і зі Львова до Белжця.

У міжвоєнний час у равській школі, якою керували домініканки, у 1921-1922 рр. працювала Юлія Родзіньска, котру Папа Іван Павло ІІ у 2001 році, разом з иншими вірними, визнав мученицею за віру.

У Раві Руській народився відомий історик Олґєрд Ґурка (1887-1955). Він вивчав історію спершу у Львівському університеті, а згодом в університетах Відня, Парижа, Бейрута і Стамбула. У час І Світової війни був пов'язаний із табором легіонерів, згодом виконував функції військового аташе у Берні і Бухаресті, працював у Генеральному штабі польської армії. У 1925 році Ґурка вийшов у запас і присвятив себе історичним дослідженням. Від 1930 року він був професором Львівського університету, а від 1931 року – генеральним секретарем Східного інституту у Варшаві. Після ІІ Світової війни він працював консулом Польщі у Єрусалимі, а від 1954 року був професором Варшавського університету.

Недалеко від Рави Руської є залізнична станція Кам'янка Волоська. Колись у тій місцевості було одне із найбільших сіл у Галичині з такою ж назвою, що виразно свідчить про походження його перших мешканців. З часом село поділилося і тепер це кілька різних сіл. Стару назву зберегла тільки залізнична станція.

У Кам'янці Волоській народився Зиґмунт Качовскі (Zygmunt Kaczowski) (1825-1896), популярний політичний діяч другої половини ХІХ ст., автор історичних повістей. Освіту він здобував у Львові, Перемишлі, Самборі і Тарнові, вищі студії опановував у Львові і Відні. В юності його приятелями були Вінцент Поль, Северин Ґощинскі, Корнель Уейські, родина Александра Фредра, у маєтку яких його батько був управляючим. Найбільшу популярність принесли Качовскому його історичні повісті, особливо шеститомник «Ostatni z Nieczujow», де описав життя саноцької шляхти у другій половині XVIII ст.

У селі Застава колись була садиба маєтку Кам’янка Волоська. Наприкінці XVIII ст. садиба належала Яблоновскім, на початку ХІХ ст. – Воронецкім, а від 1841 до 1939 років будинок був власністю Чайковських. Перед ІІ Світовою війною садиба була красивою класицистичною будівлею, з восьмиколонним портиком. Її у 1829 році збудував Вінцент Воронецкі, створивши гармонійний ансамбль з флігелем і парком. Зараз можна побачити тільки невиразні сліди шляхетського двору.

При трасі з Рави до Магерова лежить велике село Замок, що колись називалося Замком Магерівським, а ще раніше – Рудою Магерівською. Назва походить від існуючого тут до ІІ Світової війни резиденції власників маєтку Магерів.

Це була одна із найбільших резиденцій Львівської землі. Первинний замок з вежами очевидно був збудований Белжецькими на зламі XVI і XVII ст.ст. Згодом замок кількаразово розбудовували і перебудовували. У 1648 році козаки Хмельницького тримали в облозі навколишню шляхту, вимагаючи чималого викупу. У руках Белжецкіх маєтки залишалися до першої половини XVII ст., потім перейшли до Ґлоґовскіх, а на зламі XVIІ і XVIIІ ст.ст. – до Марковскіх. У другій половині XVIIІ ст. маєтки придбали Сємєнскі. У першій половині ХІХ ст. Амелія Сємєнска принесла його як посаг своєму чоловікові графові Александру Стадніцкому, відомому той час авторові історичних повістей і романів. Після її смерті маєтки повернулися до Сємєнскіх і вони утримували їх аж до 1939 року. Від кінця ХІХ ст. власники маєтку називали себе Сємєньскі-Левіцкі.

До І Світової війни у замку була колекція творів мистецтва, з-посеред яких була збірка історичних полотен Францішка Шмуґлєвіча. На подвір’ї замку стояли скульптури XVIII ст., які були привезені сюди з розібраного портику Жовківського замку. Це були фігури гетьмана Станіслава Жолкєвского, короля Яна ІІІ Собєского, Радзивілів. Під час І Світової війни збірка була розграбована, а скульптури розбиті. У міжвоєнний час було відремонтовано західну частину резиденції: три башти і житлове крило, перебудоване у неоготичному стилі. Після ІІ Світової війни будівлі розібрали, парк вирізали, а на теренах маєтку заклали колгосп. Хоча до сьогодні можна побачити рештки архітектурної композиції садиб – два великі стави і дорогу між ними, яка була головною.

Біля підніжжя Розточчя, за 15 км на південний схід від Рави Руської лежить містечко Маґерів.

У 1462 році навколишні землі у новоутвореному белзькому воєводстві отримала родина Маґерів. Після смерті останнього чоловічого потомка роду – Яна Маґери, у 1567 р. маєтки перейшли до його доньки Барбари Белжецкої, а згодом уже до її сина Яна Белжецкого. У 1591 р. він заклав місто, яке у пам’ять про своїх предків по материнській лінії назвав Маґерів. У 1595 році міські права підтвердив король Зиґмунт ІІІ Ваза і у тому ж році Белжецкі заклав католицьку парафію. У руках Белжецкіх місто було до першої половини XVII ст., потім почергово воно належало Ґлоґовскім, Марковскім, Сємєньскім, Стадніцкім, а від кінця ХІХ ст. до 1939 року – знову Сємєньскім.

11 липня 1657 року у битві під Маґеровим Стефан Чарнецкі розбив тилові загони утікаючого після поразки угорського князя Д’єрдя Ракоці. Ще кілька днів Чарнецкі переслідував Ракоці і таки наздогнав його у таборі під Меджибожем на Поділлі.

Після поділу Польщі Маґерів утратив міські права і відтоді є звичайним селом.

Кілька вартих уваги місцин є на трасі з Рави Руської до Немирова і Яворова. Найцікавішим з них є Потелич, що за 5 км від Рави, містечко на березі річки Телич, недалеко українсько-польського кордону.

У Потеличу, що колись називалося Телич, було колись середньовічне городище, що належало до белзького князівства. Уперше воно згадується у 1223 р. По сусідству з городищем з часом розвинулася осада, яка у 1420 р. отримала міські права з рук мазовецького князя Сємовіта IV. У 1423 р. Сємовіт заклав тут католицьку парафію, що є тепер найстаршою на тих землях. Після входження князівства до Польської корони, містечко також відійшло до королівських маєтків любашівського староства. У 1502 році після спустошливих татарських набігів король Александр звільнив місто від податків. У 1519 р. Потелич отримав привілеї на ярмарки, а у 1523 король Зиґмунт Старий відновив маґдебурзьке право для Потелича.

У 1648 і 1655 році через місто переходили козаки Хмельницького і їх місцеві прихильники знищили при тій оказії костьол. У 70-х і 80-х роках XVII ст. король Ян ІІІ Собєскі кілька разів зупинявся у Потеличу дорогою до своїх резиденцій у Жовкві і Яворові. У 1708 році місто спустошили війська шведського короля Карла ХІІ. Тоді були пограбовані усі місцеві святині. Після поділу Польщі Потелич став містечком у Рава Руському повіті. У міжвоєнний період Потелич занепав до рівня села.

З огляду на поклади чудової глини у Потеличу від XV ст. діяли гончарні і керамічні фабрики. На початку ХІХ ст. у Потеличі заклали фаянсову фабрику, яка діяла до кінця століття.

Немирів – давнє містечко, що лежить біля західного підніжжя Розточанського валу, на рівнинці посеред лісів.

За неперевіреними легендами, перше поселення заклав Немиря з Сіпіц десь близько 1530 року. Відтоді ймовірно тут існував і дерев’яний костьол. Однак, місце, мабуть, було не дуже вдалим і у 1580 році Анджей Фредро заклав нове місто, отримавши привілей короля Стефана Баторія. Першого ж власника цих земель увічнили назвою міста.

Місто було обнесене земляними валами з дерев’яними брамами, був тоді тут і невеликий дерев’яний замок. Розвитку Немирова сприяв шлях, який перетинав усе Розточчя і при якому опинилося місто.

У 1615 році місто перейшло до Стадніцкіх, які у 1636 році заклали католицьку парафію, а у 1640 році змурували костьол. 7 жовтня 1672 року у битві під Немировом гетьман Ян Собєскі розбив великий татарський загін, звільнивши 12 тис. бранців з татарського полону. У XVIII ст. у Немирові був склозавод і паперова фабрика. Після поділу Польщі Немирів утратив міські права, але залишився місцем засідань повітового суду. На початку ХІХ ст. маєтком володіла родина Мочиньскіх.

У 1814 році граф Ігнацій Мочиньскі заклав у Немирові курорт із санаторієм і купальнями, використовуючи для того місцеві сірчані джерела. Курорт жив бурхливим активним життям. Для відпочиваючих влаштовувалися театральні вистави. У них брали участь актори, музиканти з садиби графа, який сам часто мешкав у Немирові. У 1834 році у Немирові було 200 курортників. Однак, того ж року сталася велика пожежа, яка поклала край розвиткові курорту. Його відродження почалося тільки аж наприкінці ХІХ ст., коли маєтки стали власністю сполонізованої естонської родини Крузенштернів. Вони мешкали у місцевості Щерець, що за 10 км на схід від Немирова (після ІІ Світової війни поселення було ліквідоване у зв’язку з будівництвом полігону). Найбільший розквіт Немирова припадає на часи Кароля Крузенштерна, який цікавився бальнеологією. Перед І Світовою війною курорт відвідувало близько 700 відпочиваючих щорічно.

Цікавою пам’яткою Немирова є колона Св. Марка, поставлена у 1872 р. на честь 200-ліття перемоги Яна Собєского над татарами.