Вітольд Шольґіня

Граф Войтек

(Войцех Дідушицький)

У представленому мною довгому хороводі славетних у різних царинах науки і мистецтва і заслужених для Польщі львів’ян хотів би вирізнити ще одного – графа Войцеха Дідушицького. Ні, не того, що віддавна мешкає у Вроцлаві і якого приятелі пестливо називають «Туньо» (що, до слова, є здрібнілою формою імені Войтуньо). А також не того чудового знавця усіх поважних і менш поважних музичних справ, блискучого автор пісень кабарету «Димок з папіроси» і, водночас, не менш блискучого публіциста і радіожурналіста – ні, не того, а його віддаленого десятиліттями предка, що жив і працював у другій половині ХІХ ст. і також мав ім’я Войцех. Однак, перш ніж я щось розповім про того незвичайного, видатного і незмірно дотепного предка «Туня», якого усі фамільярно і з симпатією називали «граф Войтек», спершу трохи підмалюю тло епохи, у якій він жив і плідно творив.

Гадаю, що чимало шановних читачів цієї книжки, а вже напевне кожний з-поміж них старший львів’янин, орієнтуються, що під кінець XVIII ст. з-поміж роздертими трьома поділами польських земель відносно прийнятними умовами життя і певними, хоча й обмеженими, але доволі численними політичними, суспільними і народними свободами тішилася власне австрійська частина. Тобто Галичина, чи згодом, після відновлення незалежності Польщі, Малопольща. В історії самої Галичини, як і в історії цілої Австро-Угорської монархії, до складу якої вона входила, були такі періоди, коли поляки, ті власне, що походили з Малопольщі, а точніше, з її галицької столиці, тобто Львова, відігравали дуже істотну політичну, господарську і суспільну роль. Тоді навіть у найвищих політичних сферах Австро-Угорщини роїлося від поляків, що посідали різні, найбільш поважні урядові і парламентські посади.

Ось кілька прикладів: читачам попередньої книжки уже відомо, що Францішек Смолька, колишній революціонер Весни народів, засуджений австрійською владою за свою підпільну діяльність до кари смерти, але потім помилуваний – згодом був депутатом австрійського парламенту, а навіть президентом Депутатської палати. Далі, Аґенор Ґолуховскі тричі був цісарським намісником Галичини, а потім міністром внутрішніх справ в австрійському уряді. Його син, теж Аґенор, виконував обов’язки міністра закордонних справ у кабінеті прем’єра, що також був поляком з Львівської землі – Казімєжа Бадені. І ще: Лєон Біліньскі тримав у руках портфель міністра державного казначейства Австро-Угорщини, а Юліан Дунаєвскі був міністром австрійських фінансів. Подібних прикладів можна навести чимало.

Десятки поляків мали також мандати галицьких депутатів до австрійського парламенту. Отож, друга половина ХІХ ст. була незвичайним часом для поляків, коли їхні владні і, зрозуміло, лояльні до окупантів репрезентанти здобували найвищі адміністративні і парламентські посади Австро-Угорщини.

Лояльність лояльністю, але польським чиновникам на тих найвищих державних посадах, зазвичай аристократам з графськими і княжими титулами, нерідко вдавалося відвоювати у Відня, або, як тоді казали, «у трону», певні зиски для галицьких поляків у різних сферах політичного і суспільного життя. Знову для прикладу: Аґенор граф Ґолуховскі, що був австрійським міністром внутрішніх справ, здобув, завдяки своїм старанням, хоча і обмежені, але все ж вагомі права для польської мови у владних і судових інституціях. Він же витісняв з Галичини німецьких чиновників, заміняючи їх польськими. Врешті він заснував Вищу аграрну школу у Дублянах поблизу Львова, а також долучився до створення Академії у Кракові і Політехнічної школи у Львові, яка потім і стала Львівською політехнікою.

Отаке воно було тоді, у другій половині ХІХ ст., тільки начерком змальоване історичне, політичне і звичаєве тло, коли з’явився і діяв граф Войтек. Він з’явився, а можливо, ліпше – він прийшов на цей світ 13 липня року Весни народів, тобто 1848, як син графині Антоніни de domo Мазаракі і графа Владислава Дідушицьких – типових представників тодішньої галицької аристократії і землевласників. Народившись у Єзуполі поблизу Станіславова, він був вихований у родинному палаці винятково «по домашньому» – спершу за допомогою німецької гувернантки, а потім місцевого, русинського народного учителя.

Навчили вони його небагато, однак, від народження надзвичайно розумний і кмітливий, він сам навдивовижу швидко розвивався в інтелектуальному сенсі. Не надто розвинутий фізично, слабкий і мізерний хлопчисько – він, перед усіма фізичними вправами і рухливими забавами з ровесниками на превеликий жаль, подивування і клопіт свого бравого татуся, віддавав перевагу науці і читанню книжок. Цим заняттям він віддавався усією душею і з величезним зацікавленням, і чималих зусиль вартувало відірвати його для чогось иншого. Водночас він мав чудове почуття гумору і велику схильність до найрізноманітніших і найбільш дивних витівок і вибриків.

Після смерті батька у 1866 р. молодий граф закінчив свою домашню освіту і мати вислала його для продовження навчання до Відня. Там, у славному Терезіанумі (елітарна лицарська школа, заснована у XVIII ст. цісаревою Марією Терезією, що призначалася винятково для дітей шляхти) він без труду отримав атестат, хоча своїми витівками і вигадками таки дався взнаки шкільним учителям. Згодом він вивчав право і філософію в університеті. Оскільки був дуже докладним і ретельним студентом, то без зволікань у 1871 р. здобув звання доктора філософії, а рік потому блискуче завершив і свою юридичну освіту. Отож, перед графом Войцехом Дідушицьким відкривалося цілковито уже доросле і самостійне життя, що належно і взірцево ґрунтувалося на сумлінній університетській освіті і солідному вихованні.

Він вступив у це життя, усвідомлюючи свою вартість і можливості, які дуже плідно використав упродовж подальших десятиліть своєї діяльности у різних царинах. Однак, мені, як авторові цієї книжки, доволі важко представити цю діяльність. Як, у якому порядку подати цього чоловіка, що був незвичайною, багатою особистістю, був працьовитим, як віл, володів великими парламентарними здібностями і залишив чималий науковий доробок? Окрім того, заворожував почуттям гумору, невірогідної дотепности, був творцем тисячі анекдотів, сатиричних розповідей, жартів і гострих, влучних оповідок? Як же його описати, змалювати його образ і чини, а потім, як кажуть, ще й «підбити підсумки»? Гадаю, що вчиню найліпше, якщо життя і чини графа Войцеха Дідушицького представлю за сферами, у яких він працював і де прославився.

А таких царин було чимало. Алєксандер Піскор, автор виданої у 1939 р. (репринт у 1959) чудової книжки «Siedem ekscelencji i jedna dama», про ті численні сфери зацікавлень графа Войцеха Дідушицького пише так:

(...) «Надаремно шукати у польській літературі якихось більших згадок про нього. Тільки в енциклопедіях і історіях літератури можна віднайти короткі нотатки про життя і діяльність Войцеха Дідушицького. Поза тим ані слова, хоча він був однією із найвидатніших і найцікавіших постатей своєї епохи. Його університетські лекції збирали натовпи слухачів, а його книжки тішилися великою популярністю. Виголошені ним парламентські промови і надані ним інтерв’ю друкували численні газети. На сторінках европейської преси часто з’являлися повідомлення про нього. «Ciut... comte... graf Dzieduszycki o polityce balkanskiej... o powszechnych wyborach w Austrii... o wоjnie» – писали «Thimes», «Matiny», «Berliner Tageblatt» і різні «Биржевые ведомости». «Його Високоповажність обіцяв дати нам інтерв’ю» – повідомляли своїм читачам радісну новину дружні з Високоповажністю австрійські і польські щоденні газети.

«Філософ – зазначає «Osterreichische Rundschau» – історик, археолог, мистецтвознавець, професор університету, парламентарій, міністр, поет, журналіст, меценат мистецтва, аграрій і коняр. У мові бракує найменувань, аби окреслити усі фахи для докладної характеристики діяльности Войцеха Дідушицького» У инших німецьких і англійських виданнях подібні твердження. Розповіді сучасників збігаються у тому, що це була феноменально різнобічна людина. Однак, широкий загал знав його головно як політика і ... жартівника. Ще дотепер збереглася пам’ять про його дотепи і фіґлі, які роками були улюбленою темою розмов у Львів і Відні». (...)

Так виглядає викладений Алєксандром Піскором мозаїчний, якщо можна так сказати, портрет Войцеха Дідушицького ХІХ ст. Не усі смальти цієї біографічної мозаїки ми зможемо описати у нашій розповіді (та це й не потрібно), натомість, займемося тими, що, на мою думку, є найбільш істотними.

Чим же граф Войтек так запам’ятався, а може, навіть відзначився у царині політики? Варто сказати це одразу, не криючись: нічим таким, що увіковічнило б його ім’я в анналах сучасної історії. На хвилі різних змін і реформ, пов’язаних із здобуттям Галичиною автономії на порозі 70-х років ХІХ ст., він у 1876 р. був обраний послом до Галицького Крайового сейму у Львові, а рік потому – до Державної ради (тобто Австрійського парламенту) у Відні. Як потім зізнавався свої приятелям, сподівався, що маючи багато різних реформаторських думок і запал до так званої великої політики, здобуде австрійський парламент своїми ідеями. І що зможе при тому, як сам сказав: «ощасливити Галичину». Водночас, додавав: «Маючи тридцять років, я був тоді ще по дитячому наївним».

І справді – у специфічних обставинах роботи австрійського парламенту і фракції польських депутатів, депутатська діяльність Дідушицького принесла мізерні результати. Його це дуже пригнічувало і розчаровувало у політиці і його у ній ролі, що врешті, після дев’яти років ялової діяльности, призвело до складання ним депутатського мандату. Однак, поки це ще сталося, граф Войтек розбавляв депутатський мандат і нудьгу різними вибриками і жартами, і робив це і у Віденському парламенті, і у Галицькому сеймі. А це – така іронія долі – зробило його популярним і з часом тільки збільшувало цю популярність не тільки у Відні і Львові, але й у цілій Австро-Угорській імперії.

Я уже згадував кілька разів, що Дідушицький мав блискуче почуття гумору, з чого був знаний у цілій монархії завдяки сотням, а може, навіть тисячам своїх дотепів, анекдотів і жартів. Деякі з них я розмістив у четвертому томі «Tamtego Lwowa», кілька подам і тут. Спершу, однак, одна заувага: дотепи Дідушицького не завжди відповідали нормам сучасних йому правил доброї поведінки і манер, товариського savoir vivre’u (фр. світський тон. – Прим. ред.). Особливо не пасували вони безпосередньо зацікавленим (а радше висміяним...). Отож, кілька парламентських анекдотів від графа Войтка.

З якихось, невідомих нам тепер причин, дуже не любили австрійського міністра польського походження, що певний час був міністром у справах Галичини, львівського юриста і депутата до Австрійського парламенту доктора Владислава Дулємбу. Дідушицький не оминав жодної нагоди, аби причепити до нього якесь злісне слівце. Якось він загадав своїм колегам депутатам таку загадку:

– Що це таке: починається на «Ду», а закінчується на «а»? Ні, ні це не те, про що ви подумали. Це пан міністр Дулємба...

Иншим разом Дідушицький розповідав своїм знайомим у Львові про Австрійський парламент, з сесії якого він власне повернувся:

– У нашому парламенті, шановні панове, голова депутатам цілком не потрібна, бо на його засіданнях і так увесь час сплять. Голову віддають у гардеробі разом із капелюхом. Якось гардеробник віддає мені мою голову, я її одягаю і з подивом зауважую, що раптом став страшенно дурним. Уявіть собі, моє шановне панство, що гардеробник замість моєї голови видав мені голову міністра Дулємби...

І ще одне злослів’я Дідушицького на тему міністра Дулємби, до якого, як бачимо, він був особливо «прив’язаний». Коли якось хтось запитав графа Войтка про причину його заповзятости до того політика з фракції польських депутатів, Дідушицький відповів на це таким зімпровізованим віршиком:

Коли Дідушицький, зі скупости знаний,
З під-уряду тягне багатства ридвани,
То збоку Дулємба на те споглядає
І заздрість аж піною з нього скрапає!

Згадуваний уже мною Алєксандер Піскор згадує у своїй книжці, що подібної інтонації віршик Дідушицький продекламував про иншого, спершу галицького, а потім, після відновлення незалежності Польщі, польського політика Іґнація Дашиньского, з яким часто і затято сварився в Австрійському парламенті. З великим задоволенням він часто віршував і про збудовану у 80-ті роки ХІХ ст. помпезну і величну будівлю Крайового сейму, і про його господарів-депутатів, переспівуючи при цьому дуже популярну тоді поезію Вінцента Поля:

 А чи знаєш, брате мій,
Мармури і сходи в ній?
По них ходить доля наша
Від Аннаша до Кайфаша.

А ось ще приклади парламентських анекдотів, вибриків, ексцесів і жартів непокірного графа Войцеха Дідушицького. Його гострий язик виступив у ролі, так би мовити, геральдичного порадника. А було так. Коли відомий львівський адвокат і депутат до Галицького сейму і до Австрійського парламенту, пан Натан Льовенштайн за свої, уже тепер зовсім забуті заслуги перед Австро-Угорською імперією отримав з рук цісаря Франца Йосифа шляхетський титул барона, він запитав у Дідушицького:

– Пане графе, який би Ви порадили обрати собі герб?

Дідушицький, без миті задуми, відповів:

– Пєрдиліон.

Тут потрібен очевидно невеличкий коментар. «Пєрдиліон» – це вигадка Дідушицького, шокуюча своїм вульгарним звучання гра слів. Не надто шляхетне прізвище Льовенштайна у дослівному перекладі з німецької означає «лев’ячий камінь». Той же лев’ячий камінь, тільки французькою, звучить як pierre de lion, що у фонетичній транскрипції Дідушицького звучало дуже по-простацьки, аж навіть грубувато – «пєрдиліон»...

Новоспечений шляхтич Натан Льовенштайн страшенно образився на свавільного графа Войтка і обрав собі, не відомо, правда, за чиєю порадою, гордовитий герб Опока. Гадаю, тому, що камінь (отой Штайн з кінцівки його прізвища) може бути також і опокою (пол. скеля). Однак, мені здається (може, зрештою, я і помиляюся), що у польських гербах марно було шукати цього кам’яного герба... (...)

Повернімося, однак, до парламентських свавільних витівок графа Войтка. Та, про яку зараз оповім, стосується не Віденського, а місцевого парламенту – Крайового сейму у Львові, де, як пам’ятаємо, Дідушицький був одним із послів. Отже, прибувши якось на чергове зсідання зі свого родового Єзуполя, він поселився, як звичайно, у готелі Жорж. Увечері він почув з-поза шафи, яка заступала двері до иншої кімнати, як там хтось монотонно повторює якийсь довгий текст.

Прислухавшись, Дідушицький зрозумів, що то якийсь инший посол мозольно кує напам’ять текст свого expose (фр. виклад, промова. – Прим. ред.) на засіданні сейму, що мало відбутися наступного дня. Маючи справді геніальну пам’ять, граф Войтек без особливих зусиль запам’ятав цілу промову свого готельного сусіди. На ранок, зголосившись до маршалка сейму першим до виступу, він виголосив in extenso (лат. цілком, повністю. – Прим. ред.) підслухану напередодні у готелі промову свого колеги. Звісно, на превелике збентеження справжнього автора тієї промови...

Черговий анекдот Дідушицького стосується иншого видатного львів’янина, Францішка Смольки, про якого уже розповідалося у цій книжці. Отож, під час урочистого бенкету з нагоди ювілею багаторічної політичної діяльности Францішка Смольки, Дідушицький виголосив свій знаменитий тост на його честь, з якого потім сміялася дослівно ціла Австро-Угорська імперія і який згодом був багато разів інтерпретований. Ось що, поміж иншими, виголосив тоді із келихом вина у руці непоправний граф Войтек:

– Стародавні греки вірили, що якщо новонароджену дитину муза поцілує у чоло, то з неї виросте мудрець. Якщо в уста чи очі – буде чудовий оратор або художник. Куди ж Тебе, достойний ювіляре, повинна була поцілувати муза, щоби Ти стільки років сидів у кріслі голови парламенту?

Після того, що я тут розповів уже про графа Дідушицького, у читача може скластися враження, що граф Войтек був таким собі пересічним політиком, але натомість надмірним жартівником. Адже нічого істотного у політиці тоді він не зробив, а сенс свого життя і діяльности вбачав хіба у невпинному насміханні, в’їдливій іронії, безжалісному висміюванні усього й усіх, а також цинічному знущанні з усього великого і святого. Той, хто так сприйняв подану характеристику, нехай пригадає собі, що у вступі я згадував і про його інтелектуальні здібності й уподобання з молодих ще років домашньої освіти, про сумлінно і з похвалою закінчене навчання в університеті, про багатобічні, пізнавально-дослідницькі зацікавлення у багатьох сферах знань, і звісно, про його істотний науковий доробок.

Можливо, тепер, для врівноваження переваг і вад того, кого ще за життя і потім називали «однією із найбільш видатних і найбільш цікавих особистостей своєї епохи», корисним буде подати Дідушицького саме з тієї, иншої точки зору – як надзвичайного ерудита, блискучого поліглота, непересічного філософа, рафінованого естета і видатного університетського педагога. Адже цього вимагає сама справедливість, тож нехай так і буде.

У цій розповіді я уже не раз підкреслював видатний розум, надзвичайну кмітливість і незвичайний потяг молодого Дідушицького до знань. Він дуже швидко піднявся над середнім інтелектуальним рівнем свого землевласницько-аристократичного середовища. Чоловіча частина того середовища зазвичай цікавилася тоді расовими кіньми і їх розведенням, потім ішли красиві жінки і пов’язані з ними, бурхливі инколи події – і тільки потім, на невеликому маргінесі тих двох головних тем – різні инші справи. З-посеред яких прагнення до знань, науки, культури і мистецтва хоча і з’являлись инколи, але все ж на далеких і незначних для подільських поміщиків планах.

У тому сенсі молодий Дідушицький був «виродженцем» у своєму середовищі. Його вроджені схильності, таланти, зацікавлення, самоосвіта, а потім шкільне й університетське навчання, і водночас власна кмітливість і допитливість, а також подивугідна працьовитість, врешті призвели до того, що після увінчаних докторатом університетських студій він не тільки досконало знав предмети – право і філософію, але й чудово володів мовами: латинською, старо- і новогрецькою, німецькою, французькою і англійською. Завдяки своїм пізнішим частим подорожам Европою, зокрема Італією і Грецією, що спровокувало його тривалий культ грецького і римського класицизму, а також в результаті численних інтелектуальних контактів з різними видатними представниками науки і мистецтва – він природно став справжнім ерудитом і видатним знавцем у сферах своїх зацікавлень.

Ті риси і уміння він почав застосовувати після закінчення правничого і філософського факультетів у 1872 р. і після укладення шлюбу зі своєю кузиною Севериною Дідушицькою. Повернувшись до свого родинного Єзуполя, намагався поліпшити стан дещо підупалого маєтку, а вільний від цієї праці час присвятив перекладам. Тоді він переклав низку творів грецьких класиків, кілька п’єс Шекспіра, написав свою першу власну повість «Владислав» і п’єсу у п’яти актах під назвою «Богдан Хмельницький». Повість виявилася літературним непорозумінням, а от п’єса, поставлена на сцені львівського театру, мала чималий успіх.

Такими були літературні і драматургічні первістки графа Войтка, які з часом розвинулися у його жваву літературну і артистичну діяльність. Вона була плідна і різнорідна: упродовж років дописував кореспонденції, фейлетони, історичні й естетичні есеї до різних газет і журналів, а також оповідання, повісті і п’єси, що були, не робімо з цього таємниці, не надто високої літературної якости. У його прозових творах аж роїлося від сенсацій, різних афер, замахів і убивств, про що не раз пресові анонси і рецензії писали жартівливо, або уїдливо. Для прикладу: у популярному львівському гумористичному журналі «Szczutek» з’явилася якось інформація, що «пан граф Дідушицький написав нову п’єсу на двадцять п’ять актів і п’ятдесят убивств». Иншим разом «Gazeta Lwowska» подала сенсаційно сприйняту видавничу рекламу його нового твору під двозначною назвою «Новий роман голови польської фракції». Насправді у рекламі йшлося ж про любовний за характером твір графа Дідушицького під назвою «Декаденти»

Дружині пана Войцеха, пані Северині, така «літературна» діяльність чоловіка не надто подобалася, про що вона не раз, инколи навіть наполегливо, йому говорила. Упертий граф Войтек якось відповів на це таким сатиричним чотиривіршем:

Цезар упокорив Рим,

Тільки вдома був не тим.

І Кальпурнія, жона,

З дурнем каже що жила.

Усе насправді було зовсім навпаки і про це свідчить помітний науковий доробок пана Войцеха. У пресі він публікував не тільки дрібні і часто літературно недолугі детективи чи любовне чтиво, але й чимало досконалих роздумів на філософські, історичні і естетичні теми. У 1878 р. був опублікований двотомник «Studia estetyczne» і найліпший з усіх його творів – книжку під назвою «Ateny». Цитований уже Алєксандер Піскор так схарактеризував видання:

(...) «Читаючи її, бачимо чудову столицю Елади, проходимося вулицями, зустрічаємо тамтешніх людей, пізнаємо їх життя, звичаї і традиції, вивчаємо міти і легенди. Казкова давнина представлена так живо, що майже відчутна на дотик. У сприйнятті Дідушицького є стільки чару, що на цьому тлі наша епоха виглядає смутним часом, коли люди втратили здатність відчувати красу життя». (...)

Войцех Дідушицький був чудовим популяризатором античної і нової культури, опублікував праці на тему історії італійського, еспанського і фламандського малярства, займався педагогікою, літературної критикою, а як філософ цікавився теоріями пізнання, естетики й історіософії. Залишив, на жаль, незакінчену, історію філософії. Історики науки дали таку наукову оцінку творчості Дідушицького (зацитую їх дослівно): «Його історіософічні концепції, розвинуті на ґрунті християнської філософії, були спробою подолання кризи сучасної цивілізації».

Граф Войтек мав неймовірну пам’ять: він міг дослівно відтворювати великі уривки наукових праць, які саме вивчав, знав напам’ять сотні поетичних творів різними мовами. Усі твори він писав одразу і на чисто, і нібито ніколи їх не поправляв. Ніколи також не мав жодних підготовчих нотаток до своїх наукових праць. Був справжньою ходячою енциклопедією і багатотомною бібліотекою. Лєон Пініньскі, професор Львівського університету і водночас блискучий австрійський політик (був депутатом Австрійського парламенту, а у 1989-1903 рр. – намісником Галичини) застав якось Дідушицького, що сидів, схилений над маленьким листком паперу, біля невеликого столика. «Що робиш?» – запитав його. Той відповів: «Пишу історію грецької філософії». «А де матеріали, нотатки?» Дідушицький усміхнувся і показав на свою голову: «Отут...»

Не дивно отже, що пана Войцеха врешті побачили і оцінили у високих наукових колах. У 1894 р. він став доцентом історії філософії, етики і естетики гуманітарного факультету Львівського університету, а два роки потому – професором естетики у тому ж університеті. Він був блискучим викладачем і на його лекції збиралися натовпи слухачів з різних факультетів університету і з-поза нього. Говорив завжди дуже цікаво, плинно і логічно, часто вплутував у лекцію захоплюючі відступи від теми, анекдоти і жарти, чим і славився.

Свої академічні семінари він також проводив нетрадиційно – або у своїй кімнаті у готелі Жорж, де завжди зупинявся, приїжджаючи з Відня чи родинного Єзуполя, або... у відомій львівській каварні Шнайдера на розі вулиці Академічної і Хоронщизни (тепер проспекту Шевченка і вул. Чайковського. – Прим. ред.) Учасники семінару сідали довкола великого столу, готельна прислуга чи кельнер у каварні подавали для них напої коштом пана професора – чай або каву, і, відповідно до того звичайні перекуски, булочки – і розпочинався, зазвичай кількагодинний, дискурс на філософські чи естетичні теми. Коли це відбувалося у каварні, то після завершення такого нетрадиційного семінару його студенти і почесні учасники відводили обожнюваного професора до готелю.

Дідушицький не був би собою, якби трактував себе у ролі професора занадто серйозно і надмірно солідно. Коли він тільки розпочав університетські лекції і семінари, то представився своїм студентам у своїй характерній, смішливій манері:

– Коли я уже був дорослий, мої панове, здорованем, як то кажуть, моя мамуся пішла зі мною до міністра-президента Таффе і сказала: «Високоповажний пане! Ось мій син – що маю з ним зробити?» Поглянув на мене Таффе, довго дивися, і врешті промовив: «Для старости він задурний, але професором університету може бути». І так, мої дорогі, я став вашим професором.

Сміявся навіть із самого себе, звісно, перебільшуючи, що тільки додавало йому популярности. А це страшенно дратувало університетське начальство, яке не могло дати ради із професором, який відкидав і зневажав усі норми і правила навчального закладу. Натомість студенти шаленіли за ним і його способом буття. Поміж львівською академічною молоддю зламу ХІХ і ХХ ст.ст. граф Войтек мав славу найпопулярнішого професора, зо що він платив їм сталою симпатією.

Під кінець 1895 р. Войцех Дідушицький, після довгої перерви знову повернувся до парламентської діяльності, до якої колись знеохотився. Він знову опинився в Австрійському парламенті і у Польській депутатській фракції. Однак тепер уже його сприймали як сухого і меткого політика і дипломата, який невдовзі здобув чималий вплив у політиці габзбурзької монархії. Через кілька років, на порозі ХХ ст., він очолив Польську фракцію, офіційно керуючи польською політикою в Австрійському парламенті. Вершини ж своєї політичної кар’єри він досяг у червні 1906 р., коли отримав посаду міністра справ Галичини.

У його компетенції опинилися тоді усі справи, що стосувалися австрійської анексії Польщі. На жаль, тільки на рік. Бо в результаті такого властивого йому почуття незалежности, нехоті до будь-яких компромісів, несхильности до будь-яких політично-парламентських торгів, явної огиди, а навіть ворожости до будь-якої бюрократії, а також, не в останню чергу, через свої жартівливі практики, витівки і легковажність до усіх придворних і парламентських дипломатично-репрезентаційних форм – через усе це укупі він демонстративно сам подав у відставку з високо поста. Однак, повернувся до парламенту і надалі керував Польською фракцією, успішно впливаючи на різні політичні справи, а особливо ті, що стосувалися Галичини.

Одначе, знову ненадовго. У березні 1909 року, коли у час напруженої уже міжнародної політичної ситуації, неуникною здавалася війна Австрії із Сербією і Росією, яка її підтримувала, вимальовувалася можливість вступу австрійських військ на територію Конгресівки (територія Польщі, зайнята Росією. – Прим. ред.) і наступне надання їй автономії з метою здобути прихильність польського населення з анексованих Росією земель. Тоді ж пішов поголос, що у такому випадку на посаду австрійського, цісарсько-королівського намісника у Варшаві міг бути призначеним граф Войцех Дідушицький...

Така можливість дуже розхвилювала і надихнула графа Войтка. І стала, на жаль, причиною його смерти. Уже віддавна він нездужав на хвороби кровообігу і серця, і таке сильне і раптове переживання спричинилося до нічного серцевого нападу, що виявився смертельним. Цитований уже не раз Алєксандер Піскор описав це так: «Помер у радості, смерть мав легку і несподівану – справжнісінький happy end життя».

Графа Войтека Дідушицького, що помер 23 березня 1909 року у Відні, поховали у гробівці його родини у Єзуполі, поблизу костьолу оо. домініканців. Його дружина, пані Северина, пережила його на п’ятнадцять років і померла у 1924 р. у Львові. Була тимчасово похована у крипті гробниці родини Дунін-Борковських на львівському Личаківському цвинтарі. Тимчасово, бо точилася суперечка з єзупольскими оо. домініканцями про можливість поховання у родинному гробівці Дідушицьких. Отцям йшлося про ... занадто близькі родинні зв’язки членів подружжя. Так і не були вони, на жаль, поєднані після смерти...