Вітольд Шольґіня

Письменник із сонцем у гербі

(Корнель Макушиньскі)

Колись давно, у час мого дитинства, а потім і юнацтва, саме тільки звучання того імені миттєво і нестримно викликало у мене на устах посмішку від вуха до вуха. А як же могло бути инакше, якщо звучало оте сонячно-смішливе ім’я Корнель Макушиньскі?

Чому саме сонячно-смішливе? Що це означає? – міг би хтось запитати. Таке гіпотетичне запитання було б для мене запитанням риторичним, оскільки щиро вірю, що чимало читачів книжок Корнеля Макушиньского одразу зрозуміли сенс такого означення. Тим же, хто не зрозумів, спробую доступно витлумачити.

Почнімо з першої частини згадуваного подвійного означення: «сонячний». Книжка автора «Bezgrzеsznych lat» справді повниться сонцем – дослівно і у переносному сенсі. Ось вам уривок першої з низки книжок пана Корнеля – з тих же «Bezgrzеsznych lat»:

«(...) У ту мить, коли я схилився над білим аркушем паперу і торкнувся його пером, упала на нього смуга сонця. Блиск, що відірвався від неба, вигравав на моєму папері, на поважному, штивному, гордому своєю білизною, аркуші, заповзав під чорне, збуджене черню атраменту, плачуче перо, і у великій тиші моєї кімнати сміявся, сміявся, сміявся...(...)»

Це тільки невеличкий уривок з більшого розважання автора щодо власного письменництва. Чимало схожих «сонячних» посилань можна знайти у книжках Макушиньского, апогеєм же «сонячності» є, мабуть, книжка під промовистою і значущою назвою «Słońce w herbie». Там сонце, що так конкретно і образно присутнє у поданій вище цитаті з «Bezgrzesznych lat», і ще у вигляді літературних метафор у багатьох инших творах Макушиньского з тою, власне «сонячно-гербовою», на чолі – є, звісно, алегорією і символом суті і головних рис його письма: погідного привітання життя, споглядання з надією і сподіваннями у своє майбутнє і майбутнє світу, шляхетність життєвої постави, віри у людське добро, великої симпатії до ближніх і співчуття тим, кого скривдила зла доля. І, звичайно ж, ліричного гумору і живої веселости, як успішних ліків від неспокою і тривоги щоденного людського буття, а також від ударів злої долі. Що, власне. і спонукало мене вжити у вступі до нашої розповіді подвійне означення імені Макушиньского як «сонячно-смішливого».

Розтлумачивши це (хіба трохи зашироко), приступаю до створення того, що учені називають біобібліографією. Тобто, кажучи це инакше, але також науково: «біографії, поєднаної з персональною бібліографією даної особи», а кажучи просто – опис життя і творчости. «Даною особою» виступає Корнель Макушиньскі. Подаю цей опис, як, зрештою, і инші описи у цій книжці, радше як загальний, без претензій на документальну вичерпність теми, але з акцентом на тих подіях у житті письменника, що були особливо характерні і цікаві. Що, допускаю, надасть цій розповіді кшталту цікавинки, або навіть плітки.

Корнель Макушиньскі не був родовитим львів’янином, як і, зрештою, чимало описаних уже мною инших архильвів’ян. Він народився 8 січня 1884 року у віддаленому від Львова на 70 км Стрию, у родині дрібного військового чиновника, який дуже завчасно помер. Шкільний приятель Корнеля, Станіслав Василєвскі, що згодом став знаменитим письменником, писав у своїх спогадах про Макушиньского того часу «як сина погано влаштованої удови військового чиновника». Водночас він не пошкодував для приятеля ще одного, досить ущипливого порівняння, про яке я промовчу. У тих спогадах він не залишив на Корнелю живого місця, описавши його наскрізь негативно і дуже злісно. З чим я, шануючи і люблячи їх обох, ніяк не можу погодитися, і що – зовсім уже абсурдно – аж до сьогодні, по стількох, відтоді минулих десятиліттях , є предметом мого справжнього смутку...

Юний Корнель продовжив свою освіту спершу недовго у Перемишлі, а до гімназії ходив уже у Львові. І власне Львів, за вибором самого Макушиньского, став його власною, малою батьківщиною, яку він любив ціле життя, аж до самої смерті, любив з пристрастю, «по-макушиньски». Таке означення для тих, хто знає характер і форми творчости цього письменника, говорить практично усе.

До львівської середньої школи, якою була славна Четверта гімназія імені Яна Длуґоша і звідки вийшло так багато славних особистостей, Макушиньскі приїхав з Перемишля зовсім не потягом, а пройшов усі 90 кілометрів пішо. Гроші, які він отримав на поїздку, самотньо подорожуючий хлопчина дуже розсудливо приховав для инших своїх потреб. Будучи родом з дуже незаможної родини, він і у Львові замешкав у ганебній, але доволі дешевій конурі у батярському передмісті Клепарів, біля підніжжя прославленої Гори страт. Його господар, такий собі Зіґель, фахово займався міською каналізацією і гицлюванням, тобто виловлюванням і убивством бездомних псів. (До слова, його попередники за фахом і за місцем проживання ще лише на пів століття раніше виконували, окрім того, функції міського ката, вішаючи засуджених на шибениці на тій же Горі страт, звідки і походить її назва.) Молодий Макушиньскі дуже усього того соромився і тому ніколи не запрошував до себе своїх шкільних приятелів.

У гімназії він також ніколи не вживав свого хресного імені Корнель, а просив називати себе більш піднесено і урочисто – Корнеліуш. Почалося це тоді, коли на уроках латини почали зубрити тексти Corneliusa Tacitusa (Корнелія Тацита), найвидатнішого історика давнього Риму.

Корнеліуш Макушиньскі свої найліпші оцінки отримував зовсім не на уроках історії, а на уроках польської мови, і маючи заледве чотирнадцять років, він уже написав свій перший вірш. Звісно, що слідуючи моді і духу епохи, він був дуже «млодопольським» за своїм характером і формою. В одному старому щоденнику мені вдалося відшукати текст того віршика:

Zabrzmij pieśni! Pierś wezbrana
Chce wybuchnąć na świat falą;
Dusza we mnie rozśpiewana –
Słowa mi się w ustach palą...

Precz ze smutków mych całunem,
Niech świat jasny się otworzy,
Smutki strzaskam słów piorunem,
Całun zmienię w jasność zorzy!

Przecz z zwątpieniem, co mnie trwogą,
Dotąd napawało; teraz wierze,
Że i słońca dotknę nogą,
Że się z huraganem zmierżę!

Абстрагуючись від очевидної наївності і помпезності, це цілком незле як на чотирнадцятилітнього підлітка. Подібні вірші «шмаркатий» Корнеліуш писав легко, часто і багато, що приносило йому певну користь. Скажімо, він увійшов у довіру до грізних клепарівських батярів, пишучи чуттєві любовні віршики для їхніх приміських любасок. У молочарні, що на вул. Скарбковській, 3 (тепер вул. Лесі Українки) він також нерідко розраховувався різними віршиками, завдяки чому отримував значно більші, ніж фірмові, порції своїх улюблених (як я його розумію!) вареників – тих уславлених, класичних, львівських вареників з сирно-картопляно-цибульковою начинкою, які до сьогодні уперто і невідомого чому називають «руськими».

У згаданому уже старому щоденнику знайшлася і ще одна цікава інформація. Виявляється, що на тій же Скарбковій, під номером одинадцять була цукерня пана Францішка Стафа і саме там першим і загалом прихильним рецензентом віршів юного Макушиньского був Леопольд Стаф, що сам стояв на порозі своєї великої поетичної слави, а наразі часом заступав за лядою свого брата – власника цукерні.

А тепер кілька цікавинок про деякі инші справи і «справуськи» Корнеля... о, перепрошую, все ще Корнеліуша Макушиньского у Львові початку нашого століття (йдеться про ХХ ст.)

Макушиньскі ще з дуже ранньої молодости любив... ні, не любив – кохав театр. У тому почутті він не був самотнім, бо у ті далекі часи театром захоплювалося чи не усе молоде покоління львів’ян. У тому захопленні храмом Мельпомени, його акторами і виставами, було щось справді незвичайного. Львівська молодь того часу була закохана у театр, бувала у ньому при кожній нагоді, часто пробираючись до зали, як тоді казали, «на шварц» або «на лінкс», тобто без квитка, бо спудеям просто бракувало на нього грошей.

Власне, те захоплення театром Макушиньскі часто згадував у своїх прозових творах, з яких найбільш промовистим було оповідання під назвою «Dusze na paradyzie» зі збірки «Bezgrzeszne lata». Для тих, хто не знає, поясню, що старосвітська назва «парадиз» означала колись найвищий балкон театральної зали з найдешевшими місцями, але і з найгіршим видом на сцену, який згодом перейменували на «гальорку». Не можу стриматися, аби не зацитувати опису «парадизу» у старому, Скарбківському театрі «того» Львова, опису, запозиченого із згадуваного, стилістично типового «макушиньского» оповідання:

«Старий львівський театр – це величезна, стара, занепадаюча будівля. Колись у ньому мешкала прекрасна і веселкова душа. Велика справа Скарбка була повна блиску і величі.

Театр мав чотири поверхи, а на четвертому був ще ніби пів поверх, дерев’яний балкончик, так високо, що навіть хлопчаки упиралися головою у балки на стелі. На тих верхотурах, як на вершинах Евересту, шаліли бурі і шугали блискавиці у наших душах. Одразу над нами, на пів метра вище, мешкав уже Господь Бог, який, заслухавшись часом співом на сцені, замріяно гладив рукою наші голови, лляні чуприни і розбурхані думки, або, почувши, як дивно стискаються наші розчулені серденька, дивився на нас і бурмотів: «Чого ревеш, дурненький? – і витирав теплі сльози з блакитних очей».

Гарно? Гарно. Схоже описує Макушиньскі у тих же «Bezgrzesznych latach» свої переживання і розчулення на львівських оперних і опереткових виставах.

Макушиньскому і його друзякам з гімназії бракувало грошей навіть на той найдешевший парадиз. Отож, пробиралися до Скарбкового театру найрізноманітнішими і найвигадливішими способами «на ліво», добираючись навіть до сценічних куліс і у найпотаємніші закамарки. Молодий Макушиньский пережив навіть неприємну для нього пригоду. Пробравшись якось на виставу «на лінкс», він хильцем виліз аж на сам вершечок сцени, на так звану «шнуровню» (штанкет). Тут потрібне архітектурно-конструкційне пояснення: шнуровня – це горизонтальна, ажурно-квадратна конструкція, що служить до підвішування на ній за допомогою різних блоків і механізмів (і, звісно, шнурів, звідки і назва) декорацій і рефлекторів верхнього освітлення сцени. До слова кажучи, то було хіба найгірше місце для спостереження за тим, що діється на сцені, оскільки це дуже високо і дає змогу дивитися винятково вертикально униз. Однак, молодим львівським театроманам це не вадило.

Макушиньскі саме так, карколомно подивився виставу, але вилізти звідти непоміченим після вистави і покинути приміщення театру уже не зміг, бо театральні машиністи влаштували собі за кулісами тривалу пиятику і гру в карти, чим і відрізали хлопцеві шляхи до відступу. Стомлений і знуджений Конеліуш врешті заснув на тих надсценічних риштованнях і прокинувся тільки над ранок, коли прийшли машиністи сцени. Його з ганьбою викинули з театру і відтоді вхід «на ліво» був для нього неможливим.

Однак він, як фанатичний прихильник театру, не надто тим переймався. Опанувавши в одній із клепарівських кнайп майстерність гри у більярд, він без великих зусиль почав вигравати гроші, яких вистачало уже на нормальний квиток до театру, і не тільки. Усе те я довідався зі щоденника старого львівського актора і режисера Генрика Цудновского, гімназійного колеги і сердечного приятеля Корнеля Макушиньского, з яким вони спільно переживали усі шкільні і театральні перипетії, які Генрик яскраво описав і по десятиліттях опублікував у книжці «Niedyskrecje teatralne».

Ми згадували тут перший у житті Макушиньского вірш, написаний ним у віці чотирнадцяти років. Другий і третій вірш він написав, і навіть побачив надрукованими, у віці уже повних шістнадцяти років. Тоді у Львові виходило популярне щоденне видання «Słowo Polskie» під редакцією Зиґмунта Васілєвского. Щотижня, у неділю виходив додаток до газети під назвою «Tygodnik Literacki», редагований Яном Каспровічем. І от, молодий Макушиньскі відважився надіслати до того тижневика два вірші, сподіваючись на публікацію. Своє очікування він так потім описав у «Bezgrzesznych latach»:

«Минає тиждень – і нічого... Є вірш Леопольда Стафа – чудовий! Минає другий тиждень – нічого. Є вірш Марилі Вольскої – прекрасний! Та хіба могло бути инакше? Мої сонети звиваються у муках на дні кошика, зверхньо запхані туди Каспровічем. Але, все ж, сталося инакше. Боже мій! На першому місці у літературному додатку ясніються, блистять, променять, кричать, верещать на цілий світ мої вірші, мої два сонети! Ян Каспровіч визнав їх гідними друку, Ян Каспровіч сказав їх надрукувати! Світ закрутився під моїми ногами – хотілося кричати, співати з радості, хотілося обіймати кожного перехожого і кожному сказати: «Пане, то мої вірші». В адміністрації газети за два вірші заплатили мені дві корони і вісімнадцять галерів австрійської валюти. Я був багатим!»

Каспровіч і Макушиньскі, обидва львів’яни, на багато років залишилися сердечними приятелями. І як тільки вони зустрічалися, одразу ж згадували – як про це у тих же спогадах пише Макушиньскі – «ту мить, коли велет взяв малюка у потужну свою долоню, і втиснув його у літературу». І у тому ж тексті Корнель додав: «мій геніальний, померлий друже, я ніколи не забуду тієї миті...» І ніколи не забув.

Наразі я розповідав тільки про наймолодші, львівські роки Макушиньского, тепер же представлю його на кільканадцять років старшого, працюючого у Львові першого десятиліття ХХ ст. Істотну допомогу у тому мені надасть мало знане видання, яке віддавна маю у своїх львівських збірках. Йдеться про виданий у Львові у 1911 році «Ilustrowany almanach literacko-artystyczny».

Коли у цій книжці я побачив біографію Макушиньского, мою увагу привернула додана до тексту фотографія письменника. Тодішня, з 1910 року, чи трохи раніша, тобто двадцятивосьмирічного, як про це, подаючи дату народження Макушиньского, скрупульозно інформує альманах. Хто приписав чи забрав Макушиньскому два роки (і один день) – не знаю.

Але менше з тим. У кожному разі, оглядаючи фото несповна тридцятилітнього Корнеля, що так мало подібний до пізніших своїх добродушних світлин, маю якесь дивовижне враження. На тій світлині бачу стрункого чоловіка з трохи школярським виглядом, але з уже доволі помітною лисиною. І з дуже нефотогенічним у профіль носом.

А propos тієї лисини Макушиньского. Згадуваний уже мною приятель і колега майбутнього письменника Генрик Цудновскі пише у своєму щоденнику, що Корнель почав лисіти дуже рано, власне, ще на шкільній лаві. І нібито дуже пишався тим, стверджуючи, що лисина, без сумніву, додає йому поважности. Тоді, у ті далекі часи, більшість молодих людей гаряче прагнула якнайшвидше стати дорослими, розцінюючи лисину, як очевидну і переконливу ознаку зрілости і дорослости. Такою ж ознакою було масивне тіло, тобто заокруглений животик. Про цю ознаку Макушиньскі також належним чином дбав, об’їдаючись варениками у згадуваній уже молочарні на вул. Скарбковій під №3 і тістечками у цукерні пана Стафа на тій же вулиці під № 11.

Після такого відступу повертаємося до більш поважних справ і речей. Ось що написано про Макушиньского в «Ilustrowanym almanachu literacko-artystycznym»:

«Від 1904 року є членом редакції «Słowa Polskiego», де виконує функції театрального критика. Довгий час вивчав театральну і літературну справу у Парижі. Відвідав Росію, Німеччину, Італію, Швейцарію, Бельгію, Голандію і Англію. Подорожні нотатки публікувалися у книжковому виданні.

У 1907 р. видав першу збірку поезій під назвою «Połów gwiazd» (Генрик Альтенбурґ, Львів). У наступні роки вийшли «Rzeczy wesołe» (Польська книгарня), які в останні роки принесли авторові рекорд популярности, вийшовши чотирма накладами. Наступна книжка під назвою «W kalejdoskopie», що була збіркою фейлетонів про подорожі, також тішилася славою найбільш читаної книжки останніх років. У наш час з’явилося уже третє видання цієї книжки (Видавниче товариство). Критики одностайно поставили цю книгу в один ряд з «Подорожжю до Гарца» Гайнріха Гайне. Четверта книжка К. Макушиньского «Romantyczne historye» також витримала уже три видання.

Нещодавно вийшов друком двотомник Макушиньского «Dusze z papieru». Львівське Видавниче товариство анонсувало видання двотомної повісти того ж автора під назвою «Król obłąkany». Твори, а особливо новели К. Макушиньского, перекладені на кілька мов. «Rzeczy wesołe» і «Romantyczne historye» вийшли у Москві російською мовою (1910), окрім того, вони вийшли угорською, чеською, французькою і німецькою мовами. Кілька новел переклав др. А. Ґольденберґ на есперанто. «W kalejdoskopie» також вийшло у Москві російською мовою.

Про самого Макушиньского написано теж багато. З довгого переліку назвімо: дослідження Адольфа Стжелєцкого, Станіслава Сєрославского, Яна Лорентовіча, Владислава Рабского, Тадеуша Коньчиньского, Артура Шрьодера (німецькою і польською мовами), Валерія Ґостомского, Генрика Ґала, Тадеуша Соболєвского, Чеслава Янковского, Здіслава Дембіцкого, Конрада Раковского і инших».

Як для літератора віком неповних тридцяти років, яким був тоді, у десятому році нового, ХХ століття, Макушиньскі – цілком вагомі і чималі доробок і популярність. Як бачимо, писав він багато, але і про нього теж писали немало. Згодом увагу приділив йому і Станіслав Лам, так пишучи про тогочасного Макушиньского у своїй книжці спогадів «Życie wśród wielu»:

«На чолі співпрацівників Васілєвского в «Słowie Polskim» дуже швидко опинився Корнель Макушиньскі. Заледве двадцятикількарічний юнак, що уже світив лисиною, як у Д’Анунціо, він з нестримним темпераментом і незвичайною легкістю пера перекидався з поезії до прози, з сентиментальних віршів – до гумористичних новел, з різких театральних рецензій – до дотепних кореспонденцій. «Połów gwiazd» зробив його суперником Стафа, «W kalejdoskopie» виявилося багатство його зацікавлень, двотомник «Dusze z papieru» народив протагоніста Боя – рецензента (йдеться про Бой-Желєньского), а «Awantury arabskie» прославили його ім’я. Макушиньскі одразу увійшов до літератури і посів у ній своє визначне місце, ще поки академічний трон освітив його ореол новою славою. (...)

Талант той вистрілив барвистим спалахом, Макушиньскі у великій ґлорії ходив містом, розвалювався у кріслі рецензента у театрі, верховодив у літературних кнайпах і достойних рестораціях. Він потрясав театром, до нього залицялися акторки, а актори намагалися здобути його прихильність гостинністю, щедрістю при келиху і фальшивою приязню. Світ той накинув йому сталу маску усмішки, словесної щирости, перебільшеної ввічливости, але не сягнув його нутра: свою думку про все Макушиньскі тримав для себе».

Чесний пан Лам в оригінальній, як мені несміливо видається, формі (той академічний трон з променистою славою нового ореолу, ті достойні ресторації...), але все ж прихильно і з симпатією потрактував молодого, але вже славного літератора.

Самостійно і цілком по-аматорськи доповнюючи, чи як то тепер часом паскудно кажуть – «деталізуючи» обидві цитовані характеристики літературної творчости Корнеля Макушиньского львівського періоду його життя, додам ще кілька інформацій. Його дебютна збірка віршів «Połów gwiazd» містила ліричні твори, однак, подана тут думка Станіслава Лама, що та збірка зробила з нього «суперника Стафа», є, без сумніву, перебільшенням. Слід також згадати про книгу «Rzeczy wesołe» – збірку гуморесок, – жанр, в якому герой нашої повісти особливо виділявся і на початку століття, у львівський період своєї творчости, і у період між двома Світовими війнами, уже будучи поза Львовом.

Наступні два томи книжки «Dusze z papieru» були великою збіркою рецензій на вистави львівських театрів того часу, однак і тут мушу обережно вказати на певне перебільшення у характеризації Макушиньского як протагоніста Бой-Желєньского у ролі театрального рецензента. Натомість, з великою радістю емоційно підтримую пана Лама щодо «Awantur arabskich», додаючи, що та, львівська ще позиція їхнього автора розпочала той напрямок у творчості Макушиньского, завдяки якому згодом він став класиком гуморески і дотепного фейлетону. Для прикладу наведемо хоча б кілька пізніших його збірок у тому жанрі: «Wycinanki», «Żywot pani i inne świecidełka», «Listy zebrane» і «Kartki z kalendarza».

Варто тут також нагадати, що надзвичайно багата і незмінно популярна творчість автора «Bezgrzesznych lat» для дітей і молоді також розпочалася у Львові виданням книжечки для дітей «Szewc Korytko i kaczor Kwak». Родом з-під Високого замку і усі пізніші численні книжки для тих наймолодших, і для тих підростаючих молодих поляків. Найулюбленіші з-поміж них для кількох уже поколінь принесли собі і своєму творцеві надзвичайну популярність серед читачів. До цього спричинилося досконале знання автором психіки молодого читача і його дивовижна здатність до конструювання цікавої і захоплюючої фабули, доречно і вміло приправленої елементами сенсації і пригоди. А також те усе, про що говорилося уже у вступі до цієї розповіді: небанальне підкреслення моральної постави героїв книжок, їх життєвий оптимізм, віра у людське добро і співчуття тим, кого скривдила недоля. І, звичайно ж, той особливий, «макушиньский» ліризм і гумор. Усе те, характерне для Макушиньского ще у Львові, пронизувало згодом усі відомі твори для дітей і молоді, видані письменником «з сонцем у гербі» уже деинде. Їхні назви добре відомі і знані, отож, немає сенсу їх тут перелічувати.

Корнель Макушиньскі жив і творив у Львові до середини 1915 року – другого року І Світової війни. Саме тоді в результаті воєнних дій, він, як і згадуваний уже нами Леопольд Стаф, і тисячі инших мешканців окупованої росіянами столиці Галичини, був евакуйований углиб Російської імперії. Як і багато инших вигнанців зі Львова, він опинився в Україні, у Києві. Там жило тоді чимало поляків, тих, хто мешкав у тому місті постійно і віддавна, і тих, хто опинився у ньому внаслідок війни. Широко відомий як популярний львівський журналіст, шанований театральний рецензент і визнаний літератор, Макушиньскі очолив місцеву Спілку польських літераторів і журналістів і став керівником київського Польського театру.

До Польщі він повернувся після закінчення війни у 1918 р., але не до Львова, а, як той же Стаф, до столиці незалежної уже Польщі. Він оселився у Варшаві і завдяки своїй багатій творчості дуже швидко став популярним письменником, автором численних книжок, не раз перевиданих і постійно популярних серед читачів.

Тоді і пізніше його творчість розцінювали по різному, доскіпливі літературні критики і пресові рецензенти не раз оцінювали її радше середньо. Однак, ніщо не могло відібрати у письменника «із сонцем у гербі» (повторимо ще раз це означення) великої читацької популярности і величезного попиту на його книжки. Письменник отримував за це різні заслужені відзнаки і нагороди, зокрема, національну літературну нагороду за поему «Pieśń o Ojczyźnie», членство у Польській академії літератури і відзнаку від імені тієї ж Академії – Золотий лавр. А також... почесне громадянство ...Закопаного.

У тому місті він часто бував, охоче беручи участь у різних подіях його культурного і громадського життя. Після Варшавського повстання Макушиньскі оселився у Закопаному назавше. Тут, під Татрами, він і закінчив своє, дуже творчо багате життя 31 липня 1953 р. Його могила на Пенксовому Бжизку (Pęksowe Brzyzko), старому закопанському цвинтарі для заслужених, постійно прикрашена десятками нарукавних знаків школярів, які залишають тут найбільш чисельні, найбільш вірні і найбільш вдячні читачі книжок Макушиньского – діти. Такі нарукавники можна знайти і у закопанському помешканні письменника, яке від 1966 р. служить музеєм Корнеля Макушиньского.

А як же бути із Макушиньским-львів’янином, якого я тут так розрекламував? Noblesse oblige (фр. Положення зобов’язує.) – вартувало би обов’язково щось сказати про ті справи і обставини, які виправдовували б надання авторові «Bezgrzesznych lat» титулу Архильвів’янина. Чи вистачить для такого підтвердження написаного мною? Гадаю, що у визначенні чиєїсь, як я це назвав, архильвівськости, ніхто не може бути ліпшим, аніж найбільш компетентна і найбільш видатна історіограф і знавець Львова, колишня, давно уже померла, пані доцент нашого Львівського університету Яна Казімєжа Луція Харевічова.

Заглядаю до її фундаментальної праці під назвою «Historiografia i miłośnictwo Lwowa», аби у її розділі «Literackie aspekty miłośnictwa Lwowa» віднайти, можливо, міркування авторки на тему, що нас цікавить. І таки знайшов – у виді полум’яної зауваги про, цитую: «тих усіх, для кого Львів був колискою слави, і які, як-от Корнель Макушиньскі, тримаються від нього оддалік, переконані, що кинутим час від часу слівцем розраховуються з боргами своєї молодости».

О ні, шановна пані Луціє, на тому, певно, найщасливішому для пані світі – нема мови, або помістити власне Макушиньского у такому контексті! Автор стільки разів уже тут згадуваних «Bezgrzesznych lat» (таких львівських у своєму настрої і змісті...) не сподобався пані власне через ту його демонстративну «сонячність» і не дуже витончений і надто «пересолоджений» стиль – однак, чом пані відмовила йому у належній вдячності і, як би то сказати, у «віддаванні боргів» нашому місту? Ось вам приклад як вірної пам’яти, так і ретельної вдячности пана Корнеля за те, що від колись отримав від Львова.

Відкриваю наосліп непоказну, тонку книжечку Макушиньского, видану доволі давно, ще у 1923 році, під назвою «Moje listy», де читаю такі слова автора, який саме повернувся до Львова після кількох років відсутности і написав потім включений до книги спогадів «List ze Lwowa»:

«Стільки, стільки років я не був у Львові, де я знав усіх і майже усі знали мене. Думаю собі: забули, загнівалися, тепер уже великі, на цілий світ славні – навіть не поглянуть. О, злий писако! Так то ти знаєш свій Львів? Заледь я виліз, скоцюрблений, з вагону, одразу привітала мене широка, як львівський двірець, усмішка, потягнулися руки. Спершу я зізлостився на самого себе, а потім на них. Бо як же так можна? Говорять один поперед иншого, кожен хоче слово щире промовити, кожен достукатися до приятельського серця... Люди, як же так можна?

Щось стиснуло мені горло, наплинуло мені в очі... Ще раз кажу: холєри, а не нарід католицький... Щоби я, старий літератор, який людські сльози цінив не більше, ніж краплі чорнила, повинен був публічно... так якось рукавом по очах... щоби ніхто не бачив..., як учень, що ховає цигарку, щоби я, старий циган артистичний, волоцюга усіма дорогами світу мусив – до сто львівських чортів і одного полковника Абрагама! – публічно, на двірці, не бачити нічого довкола себе, бо очі, псякрев, до нічого... сором і ганьба!»

Саме так переживав своє повернення до не зі своєї волі покинутого і надалі коханого Львова Корнель Макушиньскі. З часу написання ним того тексту і до часу, коли це пишу я, минуло уже сімдесят років. Через такий чималий відтинок дуже експресивний, барвистий стиль письменника міг би не надто подобатися, і навіть знетерпеливити сучасного, молодшого читача його текстів. Подібним за характером, стилем і настроєм є другий, поданий нижче уривок з-під пера Макушиньского.

Це фрагмент (з певними скороченнями) його фейлетону «Bracia z Ajaccio» зі збірки «Кartki z kalendarza». Збірка була опублікована – прошу звернути на це увагу – у 1939 р. А отже, через шістнадцять років після публікації поданого вище одного з «Listów ze Lwowa», і, як кажуть, за п’ять хвилин до дванадцятої. Тобто перед миттю, коли усім, старшим сьогодні полякам завалився увесь їхній передвоєнний світ. А нам, львів’янам – цілий наш львівський світ...

Ось той другий текст Корнеля Макушиньского, що, безсумнівно, має довести слушність визнання його як почесного і гідного архильвів’янина:

«Брати з Аяччо... – автори романів розповідають, що так називався таємний корсиканський союз, який мав непрості порахунки з Наполеоном і навіть хотів його убити. Йдеться про те, що брати з Аяччо трималися купи і впізнавали один одного у найбільшому натовпі. Таких тісних союзів було багато, розмаїті мафії, каморра, товариства вуглярів, різнорідні масони, ціла енциклопедія шляхетних і менш шляхетних спілок, здебільшого злодійських. Поєднувала їх таємна мета, а в упряжі тримала пекельна дисципліна. Посеред них обов’язковим було правило: «Один за всіх, усі за одного». Від тих дивовижно солідарних, ще дивовижніше солідарними є жиди.

Однак, ще більш солідарними, ніж усі масони, більше солідарними, ніж усі знані і незнані таємні товариства, більше солідарними, ніж плем’я Ізраеля, тобто найбільш солідарними на цілому білому світі є львів’яни. Львів’яни творять мафію, найміцніший зв’язок – без інтересу. Свій до свого по добре слово. Якщо скажеш йому те добре слово, то розчулиться і віддасть останню сорочку. Завжди поділиться серцем, бо львів’янин – то нещасна людина, м’яка, мов масло. Та ж людина, що зуміє бути найпрекраснішим, геройським воїном, людина відважна, підприємлива, яка дає собі раду на цілому світі – має у серці повнісінький склад солодощів. Щодня це виливається у співочу мову і в усміхнені вуста. Понурий львів’янин – це або парадокс, або помилка природи, або чисте шахрайство.

Що ж так поєднує тих диваків? Це, власне, і є таємниця Львова, прекрасна, захоплива таїна того міста. Вона породжує чар, який охоплює кожного, хто тут народися або довго мешкає. Кожна людина любить своє місто, часом навіть закохується, завжди тужить за ним. Почуття ж, яке має львів’янин до Львова, уже не назвеш любов’ю, це, щиро кажучи, радше якесь зачарування. Турок так не любить Магомета. Часом дитина не так любить батька. Моряк так не любить море. Ромео не кохав так Джульєтту. Даю чесне, львівське слово гонору, що це так.

Любив це своє чудове місто завше без пам’яті, і від тої миті, коли власною кров’ю окропив його землю, немає для нього нічого дорожчого. Усе, що походить з того міста, є для нього предметом живої і чулої любови – чи то людина, чи то калач з цукерні... Львів’янин зачарований великою чарівницею – душею Львова. Повітря Львова є усміхом і погідністю. Душа Львова, що його наповнює, має ясні, чесні очі. Розкохана у співах, вона не зносить гірких жалів, плачів і нарікань. Вона має тільки одну сердечну недугу: усюди і у всіх шукає любови.

Вона неймовірно гостинна і простягає руки до усіх прибульців, тому кожен, хто хоч раз побував у Львові, одразу закохується у те місто. Адже здається, що ціле місто вийшло його привітати, що кожен до нього усміхнувся і кожен огорнув його щирим поглядом. Якщо ж навіть чужинець кохає це місто, то що ж тоді дивуватися подібній любовній гарячці корінного львів’янина? Не може він жити без усмішки свого міста і без його підкупної щедрости... Деинде так люди до людей не усміхаються. Усміх Львова є їхнім спільним скарбом і тим закляттям, що їх поєднує. Це любовне слово, масонський знак, таємне гасло, за яким пізнаються у пустелі. Коли ним обмінюються, довкола усюди виростає Львів.

Говорять якось дивно, якось солодко, вживаючи неповторні акценти і слова, не занотовані у жодному словнику. Деякі мавпи над тим насміхаються. Однак, у тій мові стільки любови і стільки найяснішої щирости, скільки немає їх у поезії, оздобленій діамантами слів. За тією мовою пізнаються, як птахи за піснею.

І, правду кажучи, правдивий львів'янин ніколи уже не позбудеться остаточно того свого співу. Буде говорити до тебе гарно, без помилок, без акценту – і раптом, чимось зворушений, так затягне тим своїм діалектом, що на Личаківському передмісті ліпше не потрафлять. Я сам ніби то промовляю, як належить, але коли розхвилююся, то забуваю про трудну науку і валю просто як грім: та цо єст? Все те тому, що можна вирвати терня з серця і скалку з душі, але того проклятого міста ані з серця, ані з душі не вирвеш. Можна робити поважні міни і вдавати, що тебе нічого не зворушить, але хай но хтось тільки згадає про Львів – і усередині людини народжується якась сердечна авантура...»

Багато правди і сердечного почуття вклав Корнель Макушиньскі у свою характеристику давнього Львова і давніх його мешканців. Він завжди подавав численні докази своєї пам’яти про це місто, про те, чим йому завдячував. У цьому неважко переконатися і сьогодні, читаючи книжки Макушиньского. Окрім поданих тут доказів архильвівськости автора «Bezgrzesznych lat», у 20-30 ті роки ХХ ст. письменник подав їх ще більше. У такому побіжному і короткому тексті замало буде самого їх переліку. Тож доведеться задовольнитися моїм найщирішими запевненнями, що Корнель Макушиньскі ніколи не забував про Львів, місто своєї молодости, своїх літературних дебютів і зрілих творів, завжди при потребі поспішаючи до нього зі своєю літературною підтримкою. Для прикладу pars pro totо (лат. Частина замість усього) назву «Uśmiech Lwowa» – маленький, гарний путівник по місту для молоді. А також часті його публіцистичні відгуки й інспірації щодо актуальних життєвих справ Львова. То були або з ентузіазмом описане будівництво Другого дому техніків, що власними силами споруджували студенти Політехніки, або прохання до громади допомогти у спорудженні нової школи у приміських Брюховичах для молоді, яка у післявоєнний час була під загрозою морального і фізичного занепаду, або в’їдливе нагадування про необхідність матеріальної підтримки якоїсь иншої ініціативи на користь Львова і львів’ян. Зрештою, Прекрасний Корнель робив це згодом і для Закопаного і його мешканців.

На завершення розповіді про Корнеля Макушиньского, письменника із сонцем..., але уже не в алегоричному гербі (хоча це його літературна метафора), а у його власному, архильвівському серці, хочу подати ще один твір цього письменника. Цей твір у незвичайній, літанічній формі Макушиньскі створив у п’яту річницю Оборони Львова, що і відобразилося у його змісті. Ось ця хвилююча львівська літанія:

Живи вічно, Місто вічне. Хай Господь береже тебе до кінця світу...

Місто левів, будь щасливим.

Місто, де в одній могилі лежать дід, батько і онук.

Місто, скроплене кров’ю.

Місто, сповнене Духом Святим.

Місто, яке терпіло голод із радістю, а злидні – із усміхом на обличчі.

Серце польське, безстрашне і незнищенне.

Серце, де живе любов, що заприсягнула на життя і смерть вітчизні.

Місто, яке народжує святих матерів.

Яке народжує дітей, до смерті залюблених у Польщу.

Яке з ледачого робить солдата, а з в’язня – героя.

Яке дів своїх, квіти свої блакитні, висилає на муки, на смерть, і не плаче.

Яке ніколи сліз своїх не показує, ані блідости тривоги.

Яке ніколи не сумнівалося і не знало хвилі слабости.

Яке сорочку останню віддасть поневіреній вітчизні.

Яке кожним куснем хліба поділиться.

Місто, як Ковчег Заповіту і Вежа зі слонової кости.

Що промовляє: прийдіть до мене усі, хто не вміє вітчизну любити, і я вас навчу...

Що пробачає непам’ять про нього, коли топиться у власній крові.

Що є храмом любови на скелі духа.

Що є солдатом відважним, воїном сміливим, лицарем безстрашним.

Що є учителем пожертви.

Що ніколи не зречеться імені святого.

Будь щасливим, будь завжди щасливим!

Кров’ю своїх юнаків – будь сильним. І великим, і прекрасним. І нехай Господь, оточений тими, що згинули за тебе, розчулений і схвильований, дасть спокій тобі столітній, аби працювати і рости як дуб.

Сонце зійшло і поцілувало львівські мури із пошаною і любов’ю.

Яким же чудовим у золотому сонці є Місто моє найдорожче!..

Переклала І.М.