Лоренс Е. Гаррісон

Сприяння прогресивним культурним змінам

На загал непомічена американськими науковими колами нова парадигма – теорія, що дивиться в середину і зосереджена на культурних цінностях і настановах – поступово заповнює вакуум, що утворився після колапсу теорії залежности. Нещодавно Латинська Америка стала провідним регіоном, який працює над формулюванням цієї, орієнтованої на культуру, парадигми і над запровадженням ініціатив, що втілюють її в практичні заходи, які розроблені не тільки для того, щоб пришвидшити економічний ріст, але й щоб зміцнити демократичні інституції та сприяти соціальній справедливості. Культурна парадигма має прихильників також в Африці та Азії.

Звичайно, багато аналітиків, які вивчали східноазійське економічне диво, упродовж останніх тридцяти років прийшли до висновку, що «конфуціанські» цінності, як-от наголос на майбутньому, праця, досягнення, освіта, заслуги та ощадливість, відіграли критичну роль в їх розвитку. (Ці цінності схожі на протестантські і вкорінені не тільки в конфуціанстві, але також в инших системах вірувань, зокрема в поклонінні предкам та даосизмі.) Проте, як і успіх східних азійців на світовому ринку, що так не підпадає під теорію залежності, донедавна на загал ігнорувався латиноамериканськими вченими і політиками, також ігнорувалося пояснення цих див з позиції культури. Латинська Америка в більшій частині прийняла уроки економічної політики Східної Азії і тепер стоїть перед питанням: якщо залежність і імперіалізм не відповідають за наше економічне відставання, авторитарні політичні традиції та надмірну соціальну несправедливість, тоді ж що відповідає?

Це питання поставив венесуельський письменник Карлос Рангель у своїй книзі, опублікованій в середині 1970-х років французькою та еспанською мовами під назвою, яку можна перекласти як «Від шляхетної первісности до шляхетної революційности», і згодом англійською під назвою «Латиноамериканці – їх стосунки любові і ненависті до Сполучених Штатів» [1] . Рангель не був першим латиноамериканцем, який зробив висновок, що традиційні іберо-американські цінності, настанови й інституції, що їх відображають і зміцнюють, були головними причинами «поразки» Латинської Америки – слово, яке він використовував для контрасту з «успіхом» Сполучених Штатів та Канади. Поміж инших, схожі висновки записані Боліваром (Bolívar), помічником Франсиско Міранда (Francisco Miranda) наприкінці XVIII століття і до них же прийшов сам Болівар три десятиліття потому, а також провідний аргентинець Хуан Баутіста Альберді та Доміньйо Фаустіно Сармьєнто (Domingo Faustino Sarmiento) та чилієць Франциско Більбао (Francisco Bilbao) у другій половині ХІХ століття, і нікарагуанський інтелектуал Сальвадор Мандьєта (Salvador Mendieta) на початку цього століття.

Схожий аналіз еспанців Хосе Ортеґи-і-Ґассета (José Ortega y Gasset), Фернандо Діаз Плайя (Fernando Díaz Plaja), Міґеля де Унамуно (Miguel de Unamuno) та Сальвадора де Мадарьяґа (Salvador de Madariaga) хоча і зосереджувався, в основному, на уповільненому (до останніх десятиріч) розвитку Еспанії, проте мав чітке відношення до Латинської Америки.

Книга Ранделя з передмовою Жана Франсуа Ревеля (Jean François Revel), яка наголошує на уникненні Латинською Америкою самокритики, забезпечила йому вороже ставлення більшості латиноамериканської інтелігенції і була практично проігнорована латиноамериканськими експертами з Північної Америки та Европи. Тим не менше, книга виявилася плодючою. У 1979 році нобелівський лауреат Октавіо Пас (Octavio Paz) пояснив відмінність між двома американськими способами життя: «Одна, англомовна, є донькою традиції, що заснована в сучасному світі: реформація з її соціальними і політичними наслідками, демократія і капіталізм. Инша, еспано- і португаломовна, є донькою універсальної католицької монархії і контр-реформації» [2] .

Одні вважають, що з працею Рангеля сильно перекликається книга Клаудіо Веліса (Claudio Véliz) 1994 року «Новий світ готичного лиса» [3] , який протиставляє англо-протестантську та іберо-католицьку спадщину в Новому Світі. Веліс визначає нову парадигму словами визнаного перуанського письменника Маріо Варґаса Льйоси (Mario Vargas Llosa), який стверджував, що на економічні, освітні та юридичні реформи, які необхідні для модернізації Латинської Америки, не можна вплинути,

«якщо їм не передує чи їх не супроводжує реформа наших звичаїв та ідей, цілої комплексної системи звичок, знань, образів та форм, які ми розуміємо як «культура». Культура, в якій сьогодні ми живемо і діємо у Латинській Америці, не є ліберальною і зовсім не є демократичною. Ми маємо демократичні уряди, проте наші інституції, наші рефлекси і наша ментальність є занадто віддаленими від демократії. Вони залишаються популістськими і олігархічними, абсолютистськими чи догматичними, з вадами соціальних і расистських упереджень, надзвичайної нетолерантності до політичних противників, і підтримують найгіршу монополію – монополію на правду» [4] .

Нещодавній бестселер Латинської Америки «Посібник досконалого латиноамериканського ідіота» [5] присвячений Рангелю і Ревелю. Його авторами є колумбієць Флініо Апулейо Мендоза, син Варґаса Льйоси Альваро та кубинський вигнанець Карлос Альберто Монтанер. Книга критикує латиноамериканську інтелігенцію цього століття, яка пропагує думку, що регіон є жертвою імперіалізму. Поміж них Едуардо Ґалеано, уругвайський автор популярної книги «Відкриті вени Латинської Америки» [6] , Фідель Кастро, Че Гевара, Фернандо Енріке Кардозо (Fernando Henrique Cardoso) – теперішній президент Бразилії та Ґуставо Ґуттьєрес (Gustavo Gutiérrez), засновник теології визволення. Мендоза, Монтанер та Варґас Льйоса наголошують, що справжні причини відставання Латинської Америки в розвитку є у голові латиноамериканців.

У наступній книзі, «Виробники злиднів» [7] , автор відслідковує шкідливий вплив традиційної культури на поведінку шести груп еліт: політиків, військових, бізнесменів, священнослужителів, інтелігенції та революціонерів.

Нещодавня книга Монтанера «Давайте не проґавимо ще й двадцять перше століття» [8] підкреслює ціну, яку Латинська Америка заплатила через те, що не зважала на уроки успіху передових демократій у культурному і медійному значенні. Книга визначного аргентинського інтелектуала та газетної знаменитості Мар’яно Ґрондона 1999 року «Культурні умови економічного розвитку» [9] аналізує і порівнює культури, що сприяють розвитку (наприклад, Сполучені Штати та Канада), і культури, що чинять йому опір (наприклад, Латинська Америка).

Без сумніву, латиноамериканські цінності та настанови змінюються, про що свідчить перехід до демократичної політики та ринкової економіки упродовж останніх п’ятнадцяти років. Декілька сил модифікують культуру регіону, такі як нова інтелектуальна течія, описана в даній статті, глобалізація комунікації та економіки, хвиля євангелістського протестантства / протестантства Святого Духа (протестанти тепер налічують понад 30% населення Гватемали і близько 20% Бразилії, Чилі та Нікарагуа) [10] .

Вплив книг нової парадигми та щотижнева колонка Монтанера (його колонку читають найбільше серед усіх инших друкованих еспаномовних видань) в Латинській Америці був визначальним; з иншого боку, у Сполучених Штатах, Канаді та Західній Европі вони пройшли непоміченими. Для покоління латиноамериканських експертів, які виросли на теорії залежности чи на менш екстремальному погляді, що рішення латиноамериканських проблем залежать від більшої великодушності Сполучених Штатів щодо Латинської Америки, пояснення з позиції культури виявилися нестравним. На одному з семінарів я почув одного провідного американського експерта з питань Латинської Америки, який називав культуру «відволіканням», инший впевнено заявляв, що культура не має відношення до еволюції Латинської Америки, а третій стверджував, що культура не має відношення до проблемної політичної історії Венесуели. Болівар би з цим не погодився.

Я особливо усвідомлюю плодотворну природу книги Рангеля, оскільки, якби я її не прочитав, то не написав би мою першу книгу «Відставання в розвитку як стан розуму. Приклад Латинської Америки» [11] , що була опублікована у 1985 році. Моя остання книга «Пан-Американська мрія» [12] , еспаномовне видання якої вийшло в 1999 році, також присвячене Рангелю.

Як культура впливає на прогрес

У книзі «Пан-Американська мрія» визначено десять цінностей, настанов чи способів мислення, які відрізняють прогресивні культури від статичних. Це формулювання має пряме відношення до типології, викладеній в статті Мар’яно Ґрондона.

1. Часова орієнтація: прогресивні культури роблять наголос на майбутньому; статичні культури наголошують на теперішньому чи минулому. Орієнтація на майбутнє означає прогресивний світогляд – вплив на власну долю, винагороди в цьому житті за чесноти, економіка позитивних сум.

2. Праця є центральною для доброго життя в прогресивній культурі, проте тягар в статичні культурі. У першій праця структурує щоденне життя; старанність, креативність та досягнення винагороджуються не тільки фінансово, але також задоволенням і самоповагою.

3. Ощадливість є матір’ю інвестиції – і фінансовою безпекою – у прогресивних культурах, проте загрозою «егалітарному» status quo статичної культури, який часто має світогляд нульових сум.

4. Освіта є ключем до прогресу в прогресивних культурах, проте має маргінальну вагу, за винятком еліти, в статичних культурах.

5. Заслуги є центральними для просування в прогресивних культурах; в статичних культурах до уваги беруться зв’язки і сім’я.

6. Громада: в прогресивних культурах радіус ідентифікації та довіри поширюється за межі сім’ї на ширше суспільство. У статичних культурах сім’я уособлює громаду. Суспільства з малим радіусом ідентифікації і довіри є більш схильними до корупції, уникнення податків та непотизму, і менш ймовірно, що вони займатимуться філантропією.

7. Етичний кодекс має тенденцію бути більш жорстким у прогресивних культурах. Кожна розвинута демократія (за винятком Бельгії, Тайваню, Італії та Південної Кореї) з’являється поміж двадцяти п’яти найменш корумпованих країн за Індексом сприйняття корупції Трансперансі Інтернешенл. Чилі і Ботсвана – єдині країни Третього світу, які потрапили до переліку перших двадцяти п’яти націй.

8. Справедливість і чесна гра є універсальними міжособистісними очікуваннями в прогресивних культурах. У статичних культурах справедливість, як особисте просування, часто є питанням, кого ти знаєш, чи скільки ти можеш заплатити.

9. Влада має тенденцію до дисперсії та горизонтальності у прогресивних культурах і до концентрації та вертикальності у статичних культурах. Це яскраво ілюструє Роберт Патнем у своїй книзі аналізу відмінностей між північчю і півднем Італії «Щоб демократія працювала» [13] .

10. Секуляризм: у прогресивних культурах вплив релігійних інституцій є незначним; проте їх вплив у статичних часто є істотним. У першій заохочуються гетеродоксія та розбіжність у поглядах; в другій – ортодоксія і відповідність.

Ці десять факторів, без сумніву, є узагальненими й ідеалізованими; реальність культурної варіації не є чорно-білою, а спектром, в якому один колір зливається з иншим. Мало які країни отримують 10 балів за цими факторами, так само як мало які країни отримують 1 бал. Тим не менше, практично усі передові демократії, як і особливо успішні етнічні/релігійні групи, наприклад, мормони, євреї, ситхи, баски та східноазійські емігранти в Сполучених Штатах і в инших місцях, отримали б досить високі бали у порівнянні з країнами Третього світу.

Після цього напрошується ще один висновок – що насправді роль відіграє розвиток, а не культура. Це ж можна стверджувати на основі Індексу корупції Трансперансі Інтернешенл. Це справді є складною взаємодією причини і наслідку між культурою і прогресом, проте силу культури можна продемонструвати. Наприклад, цю силу можна спостерігати в тих країнах, де економічні досягнення етнічних менших суттєво переважають успіхи більшості, як у випадку китайців в Таїланді, Індонезії, Малайзії та Філіппін. Це також можна побачити у Коста Ріці, де в економіці Третього світу процвітають демократичні інституції. Патнем робить висновок, що еволюція Італії упродовж багатьох століть демонструє, що культурні цінності мали більший вплив, ніж економічний розвиток. Ґрондона у своїй книзі «Культурні умови економічного розвитку» робить висновок, що культура є сильнішою, ніж економіка чи політика.

Десять факторів, які я запропонував, не є остаточними. Типологія культур, що сприяють/опираються розвитку, Ґрондони містить двадцять факторів, багато з яких співпадають з моїми десятьма. Проте, ці десять факторів принаймні дійсно вказують на те, що саме чинники з галузі «культури» можуть впливати на те, яким шляхом еволюціонують суспільства. Більше того, письменники нової парадигми в Латинській Америці (і принаймні один із Африки) на загал приписують повільну модернізацію своїх країн традиційним цінностям і настановам. Їх погляди призвели до аналізу Південної Азії, який зробив Гуннар Мюрдаль (Gunnar Myrdal), та аналізу ісламського світу Бернарда Льюіса, і без сумніву, погляди таких плідних культурологів, як Алексіс де Токвіль, Макс Вебер та Едвард Бенфілд. «Демократія в Америці» була б особливо доречною для тих, хто наводить докази географічного чи інституційного пояснення економічного розвитку.

«Европейці перебільшують вплив географії на тривалу могутність демократичних інституцій. Занадто багато важливості приписується законам і занадто мало звичаям. ... Якщо в цій книзі я не досягнув успіху у тому, щоб дати читачу відчути важливість, яку я приписую практичному досвіду американців, їх звичкам, думкам та їх звичаям у дотриманні законності, я зазнав поразки з головного предмету моєї роботи» [14] .

Культурні інтерпретації в инших регіонах

У 1968 році Гуннар Мюрдаль після десяти років вивчення Південної Азії опублікував книгу «Азійська драма: запит щодо бідності націй» [15] . Він зробив висновок, що культурні фактори під визначальним впливом релігії є головними перешкодами до модернізації. І це не тільки через те, що вони стають на шляху підприємницької діяльності, а тому, що вони проникають у політичну, економічну та соціальну поведінку, роблять їх негнучкими і домінують у них. Мюрдаль зауважує, що кастова система «має тенденцію робити існуючу нерівність особливо жорсткою і непродуктивною» і «зміцнює поширене презирство і огиду до праці» [16] . Він вірить, що обмежений радіус ідентифікації та довіри породжує корупцію та непотизм.

Мюрдаль критикує антропологів та соціологів за те, що їм не вдалося «забезпечити більш широку систему теорій і концепцій, які необхідні для наукового вивчення проблеми розвитку», проте цінує, що «настанови, інституції, стилі та рівні життя і культура на загал ... є набагато складнішими, щоб охопити їх системним аналізом, ніж так звані економічні фактори» [17] . Він завершує закликом до культурної зміни, в якій уряд, за допомогою системи освіти, бере на себе провідну роль.

Темп модернізації більшості ісламських країн був повільним. Неписьменність, особливо серед жінок, все ще висока в багатьох з них, так само як і дитяча смертність та ріст населення. Незважаючи на проблеми з курдами та фундаменталістськими відступниками, Туреччина – єдина ісламська країна, яка є світською, а саме використовує сучасні стандарти плюралістичного управління. Малайзія є відносно процвітаючою, проте її економічні здобутки непропорційно відображають економічну креативність її великої китайської (32% від загальної кількості населення) меншини. Нафтові держави, такі, як Саудівська Аравія, Об’єднані Арабські Емірати та Кувейт, є заможними, проте все ще надзвичайно традиційними з багатьох позицій; той факт, що більше половини саудівських жінок неписьменні, тільки підтверджує це [18] .

Повільні темпи прогресу в ісламському світі за останні століття становлять вражаючий контраст з тією прогресивною силою, якою іслам був кілька сотень років тому, після його заснування Мухамедом на початку VII століття, і з домінуючою силою Османської імперії в XV та XVI століттях. Бернард Льюіс є поміж тих, хто приписує занепад ісламу культурним факторам і наголошує на наслідках для модернізації ісламської ортодоксії з часу, коли між ІХ і ХІ століттями ісламські учені закрили Ворота Джигаду (незалежний аналіз). На думку Льюіса, наслідками стали пригнічення підприємництва, експериментів та оригінальності і посилення фаталістичного світогляду [19] .

Аналіз африканської культури, зроблений Даніелем Етунья-Мануеле, приписує бідність, авторитаризм та соціальну несправедливість Африки, головним чином, традиційним культурним цінностям і настановам, зокрема:

Тим, хто в «побудові інституцій» вбачає шлях вирішення проблем Третього світу, особливо в організаціях міжнародного розвитку, Етунья-Мануеле пропонує думку, яку викликав Токвіль: культура – це мати, інституції – це діти.

Десять років тому, Сальваторе Тересі (Salvatore Teresi), засновник Европейського інституту бізнес-адміністрування (французькою скорочення INSEAD), ініціював дослідження приватного та державного сектору Сицилії, яке вперше було спрямоване на розуміння факторів, що стоять за відставанням острова в розвитку. Результати цього дослідження були вражаюче схожими з відкриттями Едварда Бенфілда в його дослідженні південного італійського села 1958 року «Моральні основи відсталого суспільства»: в сицилійській культурі домінували «дратівливий» індивідуалізм, недовіра та підозра [21] . Так само, як в аналізі африканської культури Етунья-Мануеле, сицилійська система цінностей пригнічує співпрацю і не заохочує конкуренцію, яка розглядається як «агресія». Змови, особливо між приватним і державним секторами, замінили співпрацю та конкуренцію, так само як і в латиноамериканській «меркантильності», описаній Ернандо де Сото в книзі «Инший шлях» [22] .

Дослідження показало инші культурні фактори, що мають те ж забарвлення: фокус на сьогоденні, складності зі стратегічним плануванням, відсутність підприємництва та авторитарні стосунки патрона-клієнта. Результати дослідження, які потрясли сицилійську еліту, призвели до розробки довгострокової програми, спрямованої на зміну цінностей і настанов, а також зміцнення менеджменту, планування, координації та підприємництва.

Зміна традиційної культури

Частково завдяки впливу письменників нової парадигми, а в деяких випадках завдяки життєвому досвіду, що привів до тих же висновків, все більше латиноамериканців та инших народів ініціюють заходи, що пропагують прогресивні цінності і настанови.

Октавіо Мавіла (Octavio Mavila) упродовж трьох десятиліть був дистрибутором машин «Honda» у Перу. Цей, зліплений власними руками чоловік, якому вже далеко за сімдесят, багато разів бував в Японії. Близько десяти років тому він дійшов висновку, що єдиною реально суттєвою відмінністю між Японією і Перу було те, що японські діти вивчали прогресивні цінності, тоді як перуанські – ні. У 1990 році він заснував Інститут розвитку людини (еспанською скорочено INDEHU) у Лімі, щоб пропагувати свої Десять заповідей розвитку: порядок, чистота, пунктуальність, відповідальність, досягнення, чесність, повага до прав инших, повага до закону, етика праці і ощадливість. За останнє десятиліття понад два мільйони перуанських студентів взяли участь у навчальних курсах, які фінансував INDEHU, мобілізуючи практично усі свої ресурси у Перу.

Десять заповідей розвитку проповідуються також і за межами Перу. Умберто Беллі (Umberto Belli), нікарагуанський міністр освіти за часів двох урядів, вважав їх основними в його програмі освітньої реформи, а Рамон де ла Пенья (Ramón de la Peña), директор кампусу Монтерей престижного мексиканського монтерейського Інституту технологій та вищої освіти (еспанською абревіатура ITESM) просував їх використання у всій передовій системі ITESM.

Необхідно належно оцінити ефективність євангелізованого підходу до культурної зміни. За спостереженнями Луіса Уґальде (Luis Ugalde), єзуїта, ректора Католицького Університету Каракасу, якщо діти навчалися прогресивній етиці в школі, проте вона виявляється недоречною поза межами школи, вплив може бути обмеженим. Ось чому Уґальде, який переконаний, що цінності і настанови слід враховувати, закликає до боротьби з корупцією, до кампаній за справедливе оцінювання в уряді, бізнесі та професіях.

Корупція в основній частині є культурним феноменом, що пов’язаний, я вірю, з такими факторами, як обмежений радіус ідентифікації та довіри, який переходить в обмежене відчуття громади, і еластичний етичний кодекс. Цей висновок посилюється відкриттями Сеймура Мартіна Ліпсета і Ґабріеля Салмана Ленца. Корупція стала пріоритетним питанням в Латинській Америці. 3 березня 1998 року Організація американських держав (Organization of American States) прийняла Внутрішньоамериканську конвенцію проти корупції – документ на чотирнадцяти сторінках, який наприкінці минулого року було ратифіковано тринадцятьма країнами. Мало хто очікує, що конвенція сама по собі чи своїм впливом суттєво знизить випадки корупції в державах, що її ратифікували: чотири з п’яти латиноамериканських країн, що входять до переліку десяти найбільш корумпованих націй за даними Трансперансі Інтернешенл – Парагвай, Гондурас, Венесуела та Еквадор (п’ятою є Колумбія, яка ще не ратифікувала цю конвенцію). Тим не менше, очевидним є те, що корупція привертає більшу увагу, ніж раніше, що далі підтверджується зростаючою увагою до неї з боку Світового банку та инших інституції допомоги у розвитку.

Гендерні питання також виходять на поверхню, кидаючи виклик традиційній культурі machismo-маскулінності. Латиноамериканські жінки все більше усвідомлюють гендерну демократизацію, що відбувається упродовж останніх кількох десятиліть, особливо в країнах Першого світу, і вони стають все більш організованими й ініціативними у питанні усунення сексизму, що традиційно утримував їх у статусі людей другого класу. У кількох країнах закони стосовно батьківства та прав на власність і розлучення були лібералізовані на користь жінок, і дев’ять країн встановили обов’язкові квоти для жінок-кандидатів на вибори. Хоча ці виборчі закони не є всюди однаково ефективними, вони служать нагадуванням, що гендерна революція і все, що вона означає з огляду на трансформацію традиційних цінностей, сягає також і Латинської Америки.

Упродовж останніх кількох років по всій Латинській Америці почали спонтанно виникати инші організації, метою або принаймні однією з цілей яких були прогресивні культурні зміни. Серед них:

Инші фахівці також звертаються до питання культурних змін. Коста-ріканський психіатр Луіс Дієго Геррера (Luis Diego Herrera) зосереджений на формуванні особистості та культурних змінах в період дитинства. Мережа політологів та соціологів, пов’язаних з Дослідженням світових цінностей, відслідковує зміни в цінностях і настановах. Поміж них Міґель Басаньєс (Miguel Basáñez), мексиканець, президент Міжнародної організації з дослідження ринку та думки (Marketing and Opinion Research International MORI) США та Маріта Карбалло (Marita Carballo), директор представництва Гелап (Gallup) в Аргентині.

Багато з цих практиків та теоретиків, в тому числі Монтанер, Ґрондона та Угальде, знають один одного, головним чином завдяки проведенню двох симпозіумів, присвячених ролі культурних цінностей і настанов у розвитку Латинської Америки: перший – у Центральноамериканському Інституті бізнес-адміністрування у Кості Ріці в 1996 році, другий – у Світовому банку у місті Вашингтон у 1998 році. Серед учасників засідання Гарвардського симпозіуму, на якому ґрунтується ця книга, було кілька осіб, які брали участь у одному або обох симпозіумах: Монтанер, Ґрондона, Даніель Етунья-Мануеле, Майкл Фербенкс, Рональд Інґлгарт, Стейс Ліндсі та я.

Майкл Портер заснував компанію «Монітор», консультативну організацію в Кембріджі, штат Масачусетс в 1983 році. «Монітор» швидко розрісся і став впливовим джерелом порад у питаннях конкурентности, зокрема для Третього світу. Методика конкурентности країн від «Монітору» була створена Майклом Фербенксом і Стейс Ліндсі, які є авторами статей, що увійшли до цієї книги, і до книги «Оранка моря» 1997 року [23] . Цей заголовок взятий з останньої волі і заповіту Болівара, написаного в 1830 році: «Хто б не працював задля революції (за схемами Американської революції, проте в Латинській Америці), оре море».

Як Фербенкс, так і Ліндсі мали практичний досвід роботи в країнах Третього світу – Фербенкс в Африці, Ліндсі в Центральній Америці і на Карибах. У своїй консультаційній діяльності вони швидко відчули, що традиційні підходи до конкуренції, які наголошують на таких аспектах, як ринковий аналіз, ідентифікація ніші, продуктивність та менеджмент, є недостатніми для того, щоб гарантувати, що компанії Третього світу будуть успішно конкурувати. Вони зробили висновок, що «невидимі» фактори, укорінені в культурних цінностях і настановах, були головними перешкодами, і розробили консультаційний підхід, який звертається до «ментальних моделей». Їх мета – змінити традиційні ментальні моделі, які заважають креативності та ефективності, які необхідні для конкурентності та економічного зростання.

Зміна ментальних моделей – це також мета Ліонела Соса (Lionel Sosa); його цільова група – латиноамериканці, які емігрували до Сполучених Штатів. У своїй книзі 1998 році «Американська мрія» [24] Соса, мексиканський американець, розробив каталог цінностей і настанов, які є перешкодами у поступі для основної маси американців. Вони виглядають дуже знайомими.

Соса іде далі і подає програму успіху, що базується на «дванадцяти рисах успішних латиносів» [28] . Вони є подібними до Десяти заповідей розвитку Октавіо Мавіли.

У підсумку

Важлива і багатообіцяюча інтелектуальна течія, що зосереджена на культурі і культурних змінах, шириться по всьому світу, і стосується як бідних країн, так і бідних меншин у багатих країнах. Насправді, вона не нова. Її джерелами були автори, починаючи, як мінімум, від Монтескью (Montesquieu) до Бенфілда, Вебера та Токвіля. Вона пропонує важливе розуміння, чому деякі країни і етнічні/релігійні групи досягли більшого, ніж инші, і не тільки в економічному значенні, але також з огляду на консолідацію демократичних інституцій та соціальну справедливість. І ті уроки досвіду, які знаходять все більше практичного застосування, особливо в Латинській Америці, можуть допомогти освітити шлях до прогресу для тієї переважаючої більшості населення світу, для яких добробут, демократія і соціальна справедливість залишаються поза межами досяжності.

Переклала Лілія Шевчук

[1] Carlos Rangel, The Latin Americans–Their Love-Hate Relationship with the United States (New York: Harcourt Brace Jovanovich, 1977). Французьке видання було опубліковано в 1976 році під редакцією Роберта Лаффона, С.А. Париж.

[2] Octavio Paz, El Ogro Filantropico (Mexico City: Joaquin Mortiz, 1979), p. 55.

[3] Claudio Veliz, The New World of the Gothic Fox – Culture and Economy in English and Spanish America (Berkeley: University of California Press, 1994).

[4] Там же, стор. 190-191.

[5] Plinio Apuleyo Mendoza, Carlos Alberto Montaner, and Alvaro Vargas Llosa, Manual del Perfecto Idiota Latinoamericano (Barcelona: Plaza y Janes Editores, 1996). Видавництво «Madison Books» планує видання книги англійською мовою в 2000 р.

[6] Eduardo Galeano, Las Venas Abiertas de America Latina (Mexico City: Siglo XXI Editores, 1979). Це двадцять шосте видання. Перше видання було опубліковано в 1971.

[7] Plinio Apuleyo Mendoza, Carlos Alberto Montaner, and Alvaro Vargas Llosa, Fabrixcantes de Miseria (Barcelona: Plaza y Janes Editores, 1998).

[8] Carlos Alberto Montaner, No Perdamos Tambien el Siglo XXI (Barcelona: Plaza y Janes Editores, 1997).

[9] Mariano Grondona, Las Condiciones Culturales del Desarrollo Economico (Buenos Aires: Editorial Planeta/Ariel, 1999).

[10] З питань аналізу феномену протестантизації, див. David Martin, Tongues of Fire (London: Basil Blackwell, 1990).

[11] Lawrence E. Harrison, Underdeveloptnent Is a State of Mind – The Latin American Case (Cambridge: Center for International Affairs, Harvard University; Lanham, Md.: University Press of America, 1985).

[12] Lawrence E. Harrison, The Pan-American Dream (New York: Basic, 1997).

[13] Robert D. Putnam, Making Democracy Work – Civic Traditions in Modern Italy (Princeton: Princeton University Press, 1993).

[14] Alexis de Tocqueville, Democracy in America (1966; reprint, New York: Dou-bleday Anchor, 1969), pp. 308-309.

[15] Gunnar Myrdal, Asian Drama – An Inquiry into the Poverty of Nations (New York: Pantheon, 1968).

[16] Там же, стор. 104.

[17] Там же, стор. 27-28.

[18] World Bank, World Development Report 1998/99: Knowledge for Development (New York: Oxford University Press, 1999).

[19] Див., наприклад, Bernard Lewis, "The West and the Middle East," Foreign Affairs 76 (January-February 1997).

[20] Там же, стор. 45.

[21] Edward C. Banfield, The Moral Basis of a Backward Society (Glencoe, 111.: Free Press, 1958).

[22] Hernando de Soto, El Otro Sendero (Lima: Instituto Libertad y Democracia, 1986).

[23] Michael Fairbanks and Stace Lindsay, Plowing the Sea – Nurturing the Hidden Sources of Growth in the Developing World (Cambridge: Harvard Business School Press, 1997).

[24] Lionel Sosa, The Americano Dream – How Latinos Can Achieve Success in Business and Life (New York: Penguin, 1998).

[25] Там же, стор. 2.

[26] Там же.

[27] Там же, стор. 7.

[28] Там же, заголовок част.4, стор. 47-68.