Семюел П. Гантінґтон

Культуру слід враховувати

На початку 1990-х років я випадково натрапив на економічні показники Ґани і Південної Кореї початку 1960-х і був здивований, наскільки схожими тоді були їх економіки. Ці дві країни мали приблизно однаковий рівень НВП на душу населення; схожий розподіл сировинних продуктів, виробництва, послуг, мали подібну структуру експорту сировинних продуктів, отримували однакову економічну допомогу. Однак, тоді Південна Корея вже почала виробляти деякі види товарів. Тридцять років потому Південна Корея стала промисловим гігантом, посідаючи чотирнадцяте місце у світі за розміром економіки, з мультинаціональними корпораціями, великою долею експорту автомобілів, електронного обладнання та инших складних товарів свого виробництва і з рівнем доходом на душу населення, що прирівнюється до такої країни, як Греція. Понад те, вона перебувала на шляху консолідації демократичних інституцій. Натомість, нічого подібного не сталося у Ґані, НВП якої зараз становить лише одну п’ятнадцяту НВП Південної Кореї. Чим можна пояснити таку разючу різницю у розвитку? Без сумніву, існує багато факторів, проте, на мій погляд, пояснити це може саме культура. Південні корейці цінували ощадливість, інвестиції, наполегливу працю, освіту, організацію та дисципліну. Ґанці мали инші цінності. Иншими словами, культуру слід враховувати.

Инші учені на початку 1990-х років прийшли до такого ж висновку, викликавши серед соціологів нову велику хвилю інтересу до культури. У 1940-х і 1950-х роках велику увагу приділяли культурі як ключовому елементу розуміння суспільств, для аналізу відмінностей поміж ними і пояснення їх економічного і політичного розвитку. Серед учених, які займалися цими питаннями, були Маргарет Мід (Margaret Mead), Девід МакКлеланд (David McClelland), Рут Бенедикт (Ruth Benedict), Едвард Бенфілд (Edward Banfield), Алекс Інклз (Alex Inkeles), Габріель Алмонд (Gabriel Almond), Сідней Верба (Sidney Verba), Луціан Пай (Lucian Pye) та Сеймур Мартін Ліпсет (Seymour Martin Lipset). Після видань численних праць, написаних цими науковцями, у 1960-х та 1970-х роках в академічному середовищі кількість досліджень на тему культури суттєво зменшилася. Згодом, у 1980-х роках інтерес до культури як змінної величини, що пояснює деякі факти, починає відроджуватися. Перший найвизначніший та найбільш контроверсійний внесок до цього відродження вніс колишній керівник Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) Лоренс Гаррісон (Lawrence Harrison), роботи якого були опубліковані Гарвардським центром міжнародних справ (Harvard Center for International Affairs) у 1985 році. Книга Гаррісона під назвою «Малорозвинутість – це стан розуму: приклад Латинської Америки» (Underdevelopment Is a State of Mind – The Latin American Case) на основі численних прикладів і порівнянь продемонструвала, що у більшості країн Латинської Америки культура була головною перешкодою для розвитку. Аналіз Гаррісона викликав шквал протестів серед економістів, експертів з питань Латинської Америки й інтелектуалів у самій Латинській Америці. Однак, упродовж наступних років представники цих кіл побачили певну обґрунтованість його аргументів.

Соціологи все більше зверталися до культурних факторів для того, щоб пояснити процес модернізації, політичної демократизації, військової стратегії, поведінки етнічних груп, а також узгодженість й антагонізми між країнами. Більшість науковців, представлених у цій книзі, відіграли головну роль у відродженні культури. Свідченням їх успіху стала поява контр-руху, який висміював пояснення з позиції культури і який символічно і фактично був оприлюднений у журналі «Економіст» (The Economist) у грудні 1996 року у критичних статтях на свіжі роботи Френсіса Фукуями (Francis Fukuyama), Лоренса Гаррісона, Роберта Каплана (Robert Kaplan), Сеймура Мартіна Ліпсета, Роберта Патнема (Robert Putnam), Томаса Соуела (Thomas Sowell) та на мої власні роботи. В академічному світі до цієї битви приєдналися також ті, хто розглядав культуру як важливий, проте не єдиний фактор впливу на соціальну, політичну та економічну поведінку, а також ті, хто дотримувався універсальних тлумачень, зокрема прихильники теорії матеріальних чинників серед економістів, «раціонального вибору» серед політологів та неореалізму серед науковців з питань міжнародних відносин. Справді, читач знайде у цій книзі деякі з цих теорій, які розвивають тезу, закладену у назві збірки.

Можливо, наймудрішими словами щодо місця культури є слова Даніеля Патріка Мойнігана (Daniel Patrick Moynihan): «Центральним твердженням консерваторів є те, що саме культура, а не політика, визначає успіх суспільства. Центральним твердженням лібералів є те, що політика може змінювати культуру і рятувати її від неї самої». Щоб пояснити правдивість цих двох тверджень Мойнігана, Гарвардська академія міжнародних та регіональних студій (Harvard Academy for International and Area Studies), під керівництвом Лоренса Гаррісона, організувала проект, в якому ця книга була основним, але не єдиним, результатом. Наскільки культурні фактори впливають на економічний та політичних розвиток? Якщо вони дійсно впливають, то яким чином можна усунути чи змінити культурні перешкоди до економічного і політичного розвитку?

Щоб ефективно розв’язати ці проблеми, слід спершу визначитися з термінами. Під терміном «людський прогрес» у підзаголовку цієї книги ми маємо на увазі рух до економічного розвитку та матеріального благополуччя, соціально-економічної справедливості та політичної демократії. Термін «культура», зазвичай, має різні визначення у різних дисциплінах і різних контекстах. Його часто використовують у значенні інтелектуальних, музичних, художніх і літературних продуктів суспільства, його «високої культури». Антропологи, а найбільше Кліфорд Гірц (Clifford Geertz), наголошували, що культура – це «товстий опис» і використовували його стосовно всього способу життя суспільства: його цінностей, практики, символів, інституцій і людських стосунків. У цій книзі ми зацікавлені з’ясувати, як культура впливає на суспільний розвиток; але, якщо культура включає все, тоді вона нічого не пояснює. Тому ми визначаємо культуру виключно в суб’єктивних поняттях, таких як цінності, настанови, вірування, орієнтації і переконання, які лежать в основі і є типовими для більшості людей у суспільстві.

Ця книга досліджує, як культура, у цьому суб’єктивному сенсі, впливає на те, як суспільства досягають чи зазнають поразки у досягненні економічного розвитку і політичної демократизації. Більшість статей, однак, зосереджуються на культурі як незалежній чи експланаторній змінній. Якщо культурні фактори не тільки дійсно впливають на людський прогрес і инколи перешкоджають йому, але є і залежною змінною, то, згідно з другим твердженням Мойнігана, ми зацікавлені з’ясувати: як політична чи инша дія здатні змінити чи усунути культурну перешкоду до прогресу? Економічний розвиток, як ми знаємо, змінює культури, але ця істина не допомагає нам, якщо наша ціль – усунути культурні перешкоди до економічного розвитку. Суспільства також можуть змінювати свої культури у відповідь на серйозні травми. Катастрофічний досвід ІІ Світової війни перетворив Німеччину і Японію з двох найбільш мілітаристських країн світу у дві найбільш пацифістські. Аналогічно, на думку Мар’яно Ґрондони (Mariano Grondona), Аргентина стала на шлях економічних реформ, економічної стабільности і політичної демократії в середині 90-х років частково в результаті катастрофічного досвіду брутальної військової диктатури, військової поразки та супер гіперінфляції.

Тому, ключовим поняттям є те, чи політичне лідерство може змінити катастрофічну ситуацію через стимулювання культурних змін. Думку, що політичне лідерство за деяких обставин може цього досягнути, підтверджує приклад Сінгапуру. Як наголошує стаття Сеймура Мартіна Ліпсета і Габріеля Салмана Ленца (Gabriel Salman Lenz), рівень корупції деяких країн має тенденцію змінюватися уздовж культурних ліній. До найбільш корумпованих країн належать Індонезія, Росія і кілька латиноамериканських країн і африканських суспільств. Найменше корупція проявляється у протестантських країнах Північної Европи та британських поселеннях. Конфуціанські країни розташовані десь посередині. Однак, одне конфуціанське суспільство – Сінгапур – як одне з найменш корумпованих у світі, прирівнюється до Данії, Швеції, Фінляндії та Нової Зеландії. Поясненням цієї аномалії є Лі Кван Ю (Lee Kwan Yew), який поставив за мету зробити Сінгапур якнайменш корумпованим і досяг успіху. Тут «політика дійсно змінила культуру і врятувала її від неї самої». Проте, постає питання, наскільки некорумпованим залишатиметься Сінгапур після того, як Лі Кван Ю відійде? Чи може політика назавжди «врятувати» суспільство від нього самого? Питання, як політичні і соціальні заходи можуть робити культуру більш сприятливою для прогресу, залишається центральним, на яке ми сподіваємося дати відповідь у наступних дослідженнях.

Проект «Культурні цінності і людський прогрес» є, головним чином, продуктом ідей, енергії і відданости Лоренса Гаррісона. Він започаткував цей процес, визначив теми, які будуть розглядатися, обрав раду експертів, редагував їхні праці і зібрав кошти, які зробили цей проект можливим. Гарвардська Академія міжнародних і регіональних студій з радістю приєдналася і фінансувала ці зусилля, оскільки вони безпосередньо стосувалися предмету її зацікавлень. З початку проекту у 1986 році Академія надавала дворічну стипендію молодим науковцям-соціологам, які поєднували досконале знання предмету з обізнаністю у мові, культурі, соціології, інституціях і політиці основних незахідних країн чи регіонів. Колишні вихованці Академії викладають тепер у провідних університетах та коледжах по всій країні. За роботою Академії наглядає комітет у складі старших науковців Гарварду, які є першокласними фахівцями, зокрема у міжнародних питаннях. Три роки потому Академія на основі досліджень у міжнародній галузі взялася за розширення своєї роботи і перейшла від вивчення окремих суспільств і культур до вивчення подібностей, відмінностей і взаємодій між основними світовими культурами і цивілізаціями. Конференція 1997 року дослідила перспективи для еліт основних країн та регіонів з огляду на тенденції розвитку світової політики і на риси бажаного світового порядку. Ця книга є другим порівняльним дослідженням того, яким чином різні культури впливають на економічний та політичний розвиток.

У науковій праці 1992 року на тему зв’язку між культурою і розвитком Роберт Клітґаард (Robert Klitgaard) поставив запитання: «Якщо культура є важливою, і люди вивчають культуру понад століття, чому ж тоді ми не маємо належно розроблених теорій, практичних керівництв, тісних професійних стосунків між тими, хто вивчає культуру, і тими, хто здійснює і управляє політикою розвитку?» Основна мета цієї книги і подальшої роботи, яку ми сподіваємося провадити, є розробка теорій, деталізація керівництв та зміцнення зв’язків між науковцями і практиками, що, своєю чергою, сприятиме культурним умовам для пришвидшення людського прогресу.

Переклала Лілія Шевчук