Лоренс Е. Гаррісон

Чому культура має значення

Пройшло вже майже пів століття з часу, коли світ змістив свою увагу з відбудови країн, знищених ІІ Світовою війною, на ліквідацію бідности, неосвічености і несправедливости, в яких живе більшість населення Африки, Азії та Латинської Америки. При спогляданні вражаючого успіху Плану Маршала в Західній Европі та відродження Японії з попелу поразки охоплював оптимізм. Розвиток виглядав неминучим, зокрема, після ліквідації колоніального ярма. Книга Уолта Ростова «Стадії економічного росту» (Walt Rostow, The Stages of Economic Growth), що вийшла у світ у 1960 році і мала значний вплив, висунула думку, що людський прогрес рухає діалектика, яку можна пришвидшити.

І справді, колоніальне ярмо було ліквідоване. Філіппіни стали незалежними у 1946 році, Індія і Пакистан – у 1947 році. Британський та французький пост-османський мандат на Середньому Сході зник після закінчення війни. Наприкінці 1960-х років процес деколонізації у Південно-Східній Азії, Африці та на Карибах практично завершився.

«Союз задля прогресу» (The Alliance for Progress) – відповідь Джона Ф. Кеннеді на Кубинську революцію – відобразила загальний оптимізм. Він, без сумніву, повторить успіх Плану Маршала. За 10 років Латинська Америка дійсно стане на шлях невідворотного процвітання і демократії.

Проте, ми увійшли у нове століття і оптимізм витіснили розчарування і песимізм. Так, кілька країн – Еспанія, Португалія, Південна Корея, Тайвань і Сінгапур, а також колишня британська колонія Гонконг по траєкторії Ростова увійшли у Перший світ. Але більшість країн все ще пасуть задніх і умови, в яких живе більшість їхніх мешканців, за останні п’ятдесят років не поліпшилися. З 6 мільярдів людей, що зараз населяють Землю, менше 1 мільярда перебувають в умовах передових демократій. Понад 4 мільярди живуть, за визначенням Світового банку, у країнах «з низьким доходом» чи «з доходом нижче середнього».

Якість життя в цих країнах – жахлива, особливо після півстолітньої допомоги, що виділялася на їх розвиток [1] :

Більше половини дорослого населення 23 країн, в основному Африки, неписьменні. З неафриканських країн до цього списку входять Афганістан, Бангладеш, Непал, Пакистан і навіть одна країна у західній півкулі – Гаїті.
Більше половини жінок 35 країн – окрім перерахованих вище, ще Алжир, Єгипет, Гватемала, Індія, Лаос, Марокко, Нігерія і Саудівська Аравія – є неписьменними.
Тривалість життя у 45 країнах, в основному в Африці, а також в Афганістані, Камбоджі, Гаїті, Лаосі та Папуа Новій Гвінеї, становить менше 60 років. Тривалість життя у 18 країнах, всі вони – країни Африки, становить менше 50 років. Тривалість життя у Сьєра-Леоне всього лише 37 років.
Щонайменше у 35 країнах, головним чином в Африці, рівень смертности серед дітей до 5 років становить понад 100 осіб на кожні 1000 дітей. Серед неафриканських країн така статистика у Бангладеш, Болівії, Гаїті, Лаосі, Непалі, Пакистані і Ємені.
Щорічний приріст населення у найбідніших країнах становить 2,1%, що втричі більше, ніж у країнах з високим доходом. Рівень приросту населення у деяких ісламських країнах просто вражає: 5% в Омані, 4,9% в Об’єднаних Арабських Еміратах, 4,8% в Йорданії, 3,4% в Саудівській Аравії і Туркменістані.

Найбільш нерівномірна структура розподілу доходів в країнах, що подають свої дані до Світового банку (не всі країни це роблять), виявлена у бідніших державах, зокрема в Латинській Америці та Африці. Найбагатші 10% населення Бразилії отримують майже 48% всього доходу; Кенія, Південна Африка і Зімбабве всього лише на долю відсотка позаду.

10% найбагатших осіб у Чилі, Колумбії, Гватемалі та Парагваї отримують 46% загального доходу; у Гвінеї-Бісау, Сенегалі та Сьєра-Леоне – близько 43%. Для порівняння, 10% найбагатших людей у Сполучених Штатах, де розподіл доходу є найбільш несправедливим серед передових демократій, отримують 28,5% загального доходу.

Демократичні інституції, як правило, слабкі або відсутні в Африці та ісламських країнах Середнього Сходу та инших країнах Азії. За останні п’ятнадцять років демократія в Латинській Америці набуває розвитку, проте демократичні експерименти все ще дуже вразливі, про що свідчать поразки нещодавніх подій у Перу, Парагваї, Еквадорі, Венесуелі, Колумбії і Мексиці. І залишається серйозне питання: чому за 150 років незалежности Латинська Америка, це продовження Заходу, зазнала невдачі в консолідації демократичних інституцій?

У підсумку: наприкінці двадцятого століття світ став значно біднішим, несправедливішим й авторитарнішим, ніж цього очікували у середині століття.

Після десятиліть з бурхливих часів «Великого суспільства» та Війни з бідністю, бідність все ще продовжує існувати і у Сполучених Штатах. Еспаномовні жителі, 30% яких живуть за межею бідности, замінили чорношкірих і стали найбіднішою великою меншиною. У деяких індіанських резерваціях рівень безробіття складає понад 70%. Зафіксовано вражаючий прогрес для чорношкірих, і, особливо, чорношкірих жінок, проте 27% чорношкірих все ще живуть за межею бідности. Водночас, американська економіка упродовж майже десятиріччя утримує стабільний ріст та низький рівень безробіття.

Оптимізм тих, хто брав участь у війні з бідністю удома і за кордоном, змінився на втому і навіть песимізм.

Пояснення поразки: колоніалізм, залежність, расизм

Коли стало очевидно, що проблеми відставання у розвитку є більш складними, ніж передбачали експерти з питань розвитку, в університетах і політиці бідних і багатих країн почали домінувати два пояснення, які своїм корінням сягають марксизму-ленінізму, – це колоніалізм і залежність. Ленін визначив імперіалізм як останню і неминучу стадію розвитку капіталізму, що характеризувалася, як він вважав, усе більшою неспроможністю монополістичних країн знаходити внутрішні ринки для своїх товарів і капіталу.

Для колишніх колоній, країн, що перебували у власності чи під мандатом і нещодавно отримали незалежність від Британії та Франції, цих наймогутніших колоніальних сил, а також від Нідерландів, Португалії, Сполучених Штатів та Японії, імперіалізм був реальністю, який залишив суттєвий відбиток на національній психіці та надав готове пояснення відставання у розвитку. Це цілковито стосується Африки, де національні кордони були проведені умовно, безвідносно до однорідності культури чи зв’язків між племенами.

Для країн тієї частини землі, яку згодом почнуть називати Третім світом, що були незалежними століття чи більше, як-от Латинська Америка, імперіалізм набув форми «залежности» – теорія, за якою багаті капіталістичні країни «центру» обдурювали бідні країни «периферії», занижуючи світові ринкові ціни на основні предмети торгівлі і піднімали ціни на вироблену продукцію, і чиї мультинаціональні корпорації заробляли надприбутки за рахунок бідних країн.

Сьогодні ані колоніалізм, ані залежність вже не є поясненнями. Багато країн, зокрема деякі африканські держави, вже давно вийшли зі статусу, при якому колоніальні обмеження використовувалися як пояснення відставання у розвитку. Понад те, чотири колишні колонії – дві британські (Гонконг та Сінгапур) і дві японські (Південна Корея і Тайвань) – стрибнули у Перший світ. Тепер залежність згадується рідко, навіть в американських університетах, де ще нещодавно вона була загальноприйнятою мудрістю, що не терпіла заперечень. Були також й инші причини: розвал комунізму у Східній Европі; трансформація комунізму в Китаї у традиційний, все більше ринковий авторитаризм; розвал кубинської економіки після того, як Росія припинила масовані совєтські субвенції; успіх східно-азійських «драконів» на світовому ринку; остаточна поразка сандиністів на виборах у Нікарагуа в 1990 році; ініціатива Мексики приєднатися до Канади та США у NAFTA. (Для більш детального опису теорії залежности читайте статтю Девіда Лендса.)

Таким чином, упродовж останніх десяти років сформувався експланаторний вакуум. Упродовж років організації допомоги у розвитку пропонували широкий спектр рішень, включаючи земельну реформу, розвиток громад, планування, подолання бідності, забезпечення основних потреб людей, відповідні технології, участь жінок у розвитку, приватизацію, децентралізацію, а також «стійкий розвиток». До речі, однією з інновацій 1970-х років була пропозиція включити до складу таких організацій антропологів, щоб адаптувати проекти до існуючих культурних особливостей. Усі ці ініціативи, зокрема і акцент на економіці вільного ринку і політичному плюралізмі, були корисними по різному. Проте, як окремо, так і сукупно, вони зазнали невдачі у забезпеченні загального швидкого встановлення, демократії та соціальної справедливости у Третьому світі. У середині століття невдачі чорношкірих американців у досягненні прогресу можна легко зрозуміти. Це стало очевидним наслідком заборони можливости здобути освіту, отримати місце праці, брати участь у голосуванні для членів меншини, яку ніколи не запрошували до плавильного котла, меншини, до якої Біль про права ніколи не застосовувався. Так чи инакше, за минулі п’ятдесят років сталася расова революція не тільки з огляду на те, що зникли перешкоди до можливостей, але й також з огляду на вражаючі зміни у ставленні до раси з боку білих. Революція породила масовий перехід чорних у середній клас, суттєве зменшення різниці в освіті білих і чорних, значний приплив чорних у політику і зростаючу кількість змішаних шлюбів. Проте, расова різниця залишилися у питанні передової освіти, доходу та багатства, і, зважаючи на 27% чорношкірих, що живуть поза межею бідности, і велику частку дітей, що народжуються в одиноких матерів, проблеми гетто все ще існують.

Упродовж останніх п’ятдесяти років відставання у розвитку чорношкірого населення не можна більше пояснювати расизмом чи дискримінацією, хоча елементи расизму та дискримінації все ще продовжують існувати. Цей висновок підтверджується відставанням у розвитку еспаномовного населення, що тепер складає серйозну проблему. 30% епаномовного населення живе за межею бідности, кількість еспаномовних школярів, які кидають середню школу, становить також близько 30%, що удвічі більше, ніж у чорношкірого населення. Еспаномовні емігранти були дискриміновані, проте, без сумніву, менше, ніж чорношкірі, і напевно не більше, ніж китайські та японські емігранти, рівень освіти, доходу та багатства яких суттєво перевищує середньонаціональні показники. Для Латинської Америки ми зауважуємо суттєво вищий рівень бідности – майже 50%; близько 70% дітей кидають середню школу [2] .

Культурна парадигма: симпозіум Гарвардської академії

Якщо колоніалізм і залежність є недостатнім поясненням бідности і авторитаризму за кордоном (а расизм і дискримінація – недостатнє пояснення відставання в розвитку меншини в середині країни), і якщо є занадто багато винятків (наприклад, тропічний Сінгапур, Гонконг, Барбадос і Коста-Ріка; див. обговорення нижче) у географічно-кліматичному поясненні, як ще тоді можна пояснити незадовільний поступ людства до процвітання і політичного плюралізму упродовж останнього пів століття?

Все більше науковців, журналістів, політиків і практиків з питань розвитку зосереджуються на ролі культурних цінностей та настанов як факторів підсилення чи послаблення прогресу. Вони є інтелектуальними спадкоємцями Алексіса де Токвіля (Alexis de Tocqueville), який зробив висновок, що культурна схильність до демократії змусила запрацювати американську політичну систему; Макса Вебера (Max Weber), який пояснював ріст капіталізму як, по суті, культурного феномену, що ґрунтується на релігії; та Едварда Бенфілда, який показав культурні корені бідности і авторитаризму в Південній Італії як випадок з універсальним застосуванням.

Культурні дослідження і наголос на культурі у соціології були провідними напрямками у 1940-х та 1950-х роках. Потім інтерес до них занепав. Проте, за останні п’ятнадцять років культурологія відродилася і прямує до вироблення нової, з культурою у центрі, парадигми розвитку і людського прогресу. [...]

Влітку 1998 року Гарвардська академія міжнародних і регіональних студій прийняла рішення дослідити зв’язок між культурою та політичним, економічним і соціальним розвитком, головним чином в бідних країнах, але також прийняти до уваги проблеми меншин США, які відстають у розвитку. Нам поталанило викликати зацікавленість великої кількости науковців, які відповідають за відродження культурології, а також инших альтернативних поглядів. Симпозіум «Культурні цінності і людський прогрес» відбувся в Американській академії науки і мистецтва у Кембриджі, штат Масачусетс, 23-25 квітня 1999 року за участю провідних спеціалістів.[...]

Інтеграція зміни цінностей і настанов у розвиток: теоретична та прикладна дослідницька програма

Прогрес розвитку людства після II Світової Війни розчаровує, ба навіть засмучує, за винятком східних азійців, іберійців та афроамериканців. Головною причиною такої невдачі є, на мою думку, те, що уряди й інституції розвитку не спромоглися прийняти до уваги здатність культури допомагати чи перешкоджати прогресу. Наприклад, я впевнений, що саме культурна відмінність між Західною Европою та Латинською Америкою головним чином пояснює успіх плану Маршала і поразку Союзу заради прогресу.

З культурою важко мати справу, як політично, так і емоційно. Так, з нею важко мати справу інтелектуально, тому що існують проблеми з визначеннями і з вимірюванням, і причинно-наслідковий зв’язок між культурою й иншими змінними, як наприклад, політичний курс, інституції та економічний розвиток, є двостороннім.

На симпозіумі досягнуто суттєвого консенсусу про необхідність запровадження усесторонньої теоретичної і прикладної дослідницької програми з метою інтеграції зміни цінностей і настанов до політики, планування та програмування розвитку в країнах Третього світу і в програми боротьби з бідністю, які провадять Сполучені Штати. Кінцевим продуктом такого дослідження повинні стати керівництва до змін цінностей і настанов, включаючи практичні ініціативи для сприяння прогресивним цінностям і настановам.

Програма дослідження охоплює шість ключових елементів:

1. Типологія цінностей/настанов: Завданнями є: (1) визначити цінності і настанови, що сприяють прогресу, зокрема оцінити їх пріоритетність, а також визначити ті цінності і настанови, що йому перешкоджають; (2) встановити, які цінності/настанови позитивно і негативно впливають на еволюцію демократичних політичних інституцій, економічний розвиток та соціальну справедливість; прорангувати їх.

2. Зв’язок між культурою і розвитком: Завданнями є: (1) виробити корисне в сенсі застосування розуміння сил/чинників, які можуть пришвидшити розвиток цінностей і настанов, що неспоріднені з розвитком; (2) відслідкувати вплив традиційних цінностей і настанов, якщо розвиток є наслідком цих сил/чинників; і (3) розглянути питання про можливість консолідації демократичних інституцій і забезпечення стійкого економічного розвитку і соціальної справедливости за умов, коли традиційні цінності і настанови суттєво не змінюються.

3. Зв’язок між цінностями/настановами, політикою та інституціями: Завданнями є: (1) оцінити, якою мірою політика та інституції відображають цінності і настанови, про що дискутували Токвіль та Даніель Етунья-Мануеле; (2) зрозуміти, що може відбуватися, коли цінності і настанови узгоджуються з політикою та інституціями; і (3) визначити, якою мірою політика та інституції можуть змінювати цінності ті настанови.

4. Передача культури: Завданням є зрозуміти головні фактори процесу передачі цінностей/настанов, наприклад, практика виховання дітей, школа, церква, засоби масової інформації, референтні групи, місце праці та «соціальні передачі» від іммігрантів назад, до їх рідної країни. Нам потрібно знати, (1) які з цих факторів зараз є найсильнішими загалом і в різних географічних та культурних регіонах світу зокрема; (2) як кожен може докластися до прогресивних змін цінностей і настанов; (3) яку роль може відігравати уряд у процесі змін цінностей і настанов.

5. Вимірювання цінностей/настанов: Завдання – розширити міжнародну систему вимірювання зміни цінностей і настанов, інтегруючи її з результатами пункту 1. Це включатиме (1) ідентифікацію існуючих інструментів вимірювання цінностей і настанов (наприклад, Дослідження світових цінностей) та (2) удосконалення цих інструментів для підтримки ініціатив щодо змін цінностей і настанов.

6. Оцінка ініціатив культурних змін, які вже впроваджуються: принаймні в Латинській Америці зараз реалізуються кілька ініціатив, які визріли всередині країни, наприклад, Інститут гуманітарного розвитку в Перу, що запроваджує «Десять заповідей розвитку» у шкільній програмі кількох латиноамериканських країн.

Инші ініціативи, наприклад, програми приватизації, можуть мати, як наслідок, важливі культурні зміни, які, однак, не є завданнями такої програми. Такі ініціативи слід оцінити, а їх результати зробити керівництвом до дії для урядів та інституцій розвитку.

На загал, уряди й агентства допомоги ігнорували роль культурних цінностей і настанов як чинників, що допомагають чи заважають прогресу. Я впевнений, що інтегрування зміни цінностей і настанов у політику, планування та програми розвитку є перспективним шляхом, який гарантуватиме, що на наступні п’ятдесят років світ більше не буде переживати бідність і несправедливість, в якій перебували більшість бідних країн та відсталі етнічні групи упродовж минулого пів століття.

Переклала Лілія Шевчук

[1] Наступні дані взяті з документів Світового Банку «Selected World Development Indicators», World Development Report 1998/99 (New York: Oxford University Press, 1999).

[2] Видання 1993 року «Соціальна панорама Латинської Америки» (Social Panorama of Latin America), опубліковане Економічною Комісією для Латинської Америки і країн Карибського басейну, засвідчило, що «двоє з п’яти міських жителів бідні, для сільської місцевості це співвідношення становить троє з п’яти» (стор. 35). Це означає, що в 1990 році 46% населення Латинської Америки жило поза межею бідності; 22% – поза межею освіченості. Показник 70% припинення навчання в середній школі – приблизна оцінка, взята з видання Світового Банку «Світовий розвиток. Звіт за 1997 рік» (World Development Report 1997), таблиця 7.