|
|
|
Рональд ІнґлгартКультура і демократіяНа основі традиції Вебера, Френсіс Фукуяма (1995), Лоренс Гаррісон (1985, 1992, 1997), Семюель Гантінґтон (1996) та Роберт Патнем (1993) висувають твердження, що культурні традиції надзвичайно стійкі і формують сьогодні політичну й економічну поведінку суспільств. Проте, теоретики модернізації від Карла Маркса до Даніеля Белла (Daniel Bell) (1973, 1976), а також автор цієї статті (1977, 1990, 1997) стверджують, що ріст індустріального суспільства пов’язаний з одночасним відходом культури від традиційних систем цінностей. Ця стаття містить дані, які свідчать про те, що обидва твердження мають рацію:
Виразні культурні зони існують, і вони породжують значні соціальні і політичні наслідки, впливаючи на важливі явища, починаючи від рівня народжуваности до економічної поведінки і – як покаже ця стаття – демократичних інституцій. Один важливий параметр міжкультурної варіації є особливо істотним для демократії. Як ми побачимо, суспільства надзвичайно різняться тим, на чому і якою мірою вони наголошують – на «цінностях виживання» чи «цінностях самовираження». Суспільства, що роблять наголос на останньому, більш ймовірно є демократіями у порівнянні з суспільствами, що акцентують на цінностях виживання. Схоже на те, що економічний розвиток призводить до поступового переходу від цінностей виживання до цінностей самовираження, які допомагають пояснити, чому багатші суспільства радше є демократичними. Як ми побачимо далі, існує сильний зв’язок між цінностями виживання/самовираження і демократією. Однак, вони ідуть поруч, оскільки цінності самовираження (які включають людську довіру, толерантність і участь у прийнятті рішень) є чинниками демократії? Чи це демократичні інституції спричиняють появу цих цінностей? Завжди складно визначити причинно-наслідковий зв’язок, проте свідчення наводять на думку, що радше культура формує демократію, ніж навпаки. Модернізація і культурні зони Гантінґтон (1993, 1996) стверджує, що світ поділяється на вісім чи дев’ять основних цивілізацій відповідно до стійких культурних відмінностей, що існували упродовж століть – і що конфлікти майбутнього виникатимуть уздовж помилкових ліній культурного поділу, що розділяє ці цивілізації. Ці цивілізації сформувалися, головно, на основі релігійних традицій, які, незважаючи на сили модернізації, актуальні ще сьогодні. Західне християнство, православний, ісламський світи, конфуціанський, японський, індуїстський, буддистський, африканський та латиноамериканський регіони становлять основні культурні зони. Із закінченням холодної війни, за твердженнями Гантінґтона, політичний конфлікт може виникати, головним чином, уздовж культурного поділу, а не вздовж ідеологічних чи економічних ліній. Патнем (1993) стверджує, що у регіонах Італії, де сьогодні найбільш успішно функціонують демократичні інституції, століттями існувало добре розвинуте громадянське суспільство. Гаррісон (1985, 1992, 1997) твердить, що базові культурні цінності істотно впливають на розвиток суспільства. І Фукуяма (1995) говорить, що здатність суспільства конкурувати на глобальному ринку обумовлюється рівнем соціальної довіри: суспільства «з низькою довірою» є менш ефективними у розвитку великих і складних соціальних інституцій. Цей аналіз відображає припущення, що сучасні суспільства характеризуються виразними культурними рисами, що сформувалися упродовж тривалого періоду, і саме ці риси істотно впливають на політичну та економічну ефективність суспільств. Наскільки точним є це припущення? Инша, значна частина наукової літератури, подає, на перший погляд, несумісну з попередньою точку зору. Теоретики модернізації, зокрема і автор цієї статті, стверджують, що світ змінюється у спосіб, що руйнує традиційні цінності. Економічний розвиток практично невідворотно призводить до занепаду релігії, містечковости і культурних відмінностей. Використовуючи дані трьох етапів Дослідження світових цінностей (World Value Survey WVS), які охоплювали шістдесят п’ять суспільств, в яких проживає 75% населення світу, стаття подає свідчення того, що обидва твердження мають рацію. Схоже на те, що економічний розвиток пов’язаний з синдромом передбачуваних змін від абсолютних соціальних норм до більш раціональних, толерантних, довірливих та постмодерних цінностей. Проте, культура – це шлях залежний. Той факт, що суспільство було історично протестантським, православним, ісламським чи конфуціанським, призводить до формування культурних зон з особливо виразними системами цінностей, що продовжують існувати, коли ми перевіряємо їх за показниками економічного розвитку. Ці культурні відмінності тісно пов’язані з певними важливими соціальними явищами. Ми ж зосередимося на одному: культурні відмінності міцно пов’язані з рівнем демократичних інституцій суспільства, який вимірювався за шкалою рейтингів політичних прав та громадянських свобод організації Фрідом Хауз (Freedom House) з 1972 по 1997 рік. Перш, ніж я це продемонструю, давайте розглянемо свідчення того, що існують стійкі міжкультурні відмінності, навіть за умов, коли економічний розвиток має тенденцію спричиняти систематичні культурні зміни. Традиційні/світсько-раціональні цінності і цінності виживання/самовираження: два основні параметри міжкультурної варіації Ретельне, детальне порівняння культур вимагає значної вибірки даних. Порівняння кожної з восьми чи дев’яти цивілізацій за кожною змінною поміж сотень цінностей, виміряних в ході Дослідження світових цінностей (тисячі, які потенційно можуть бути виміряними), було б безкінечним процесом. Проте, будь-який значущий процес вибірки даних вимагає відносно простої базової структури міжкультурної варіації – яку ми не можемо прийняти, як само собою зрозумілу. На щастя, схоже на те, що така структура існує. У попередньому дослідженні (Інґлгарт 1997, част. 3) автор цієї статті аналізував сукупні дані національного рівня сорока трьох суспільств, включених у Дослідження світових цінностей 1990-1991 років, виявляючи суттєві і послідовні міжкультурні відмінності. Погляди на світ народів багатих суспільств систематично відрізняються від поглядів народів з низьким рівнем доходу за широким спектром політичних, соціальних і релігійних норм і вірувань. Факторний аналіз виявив два основні параметри, за змінними яких виставлялися бали і пояснювалося більше половини міжкультурних варіацій. Ці два параметри відображають міжкультурну поляризацію між традиційною і світсько-раціональною орієнтацією щодо влади, а також між цінностями виживання і цінностями самовираження. Це дало можливість розташувати певне суспільство на глобальній культурній мапі. Ця стаття ґрунтується на вказаних даних і формулює порівняльні критерії міжкультурної варіації, які можна застосовувати в усіх трьох етапах Дослідження світових цінностей як на індивідуальному, так і на національному рівні. Це дає змогу вивчити за цими параметрами зміни, що відбуваються упродовж певного часу. У ранньому аналізі (Інґлгарт 1997) використано факторну шкалу за двадцятьма двома змінними у дослідженні 1990-1991 років. Ми відібрали десять змінних, що не тільки мають велике значення для цих параметрів, але й застосовувалися в такому ж форматі для всіх трьох етапів Дослідження світових цінностей. Цей набір змінних був використаний для мінімізації проблеми відсутности даних (коли одна змінна відсутня, нація не піддається аналізу). Факторна шкала, яка створена цією зменшеною кількістю позицій, корелюється з факторною шкалою, створеною двадцятьма двома позиціями, використаними раніше (Інґлгарт 1997, 334-335, 388). Використаний тут традиційний/світсько-раціональний параметр майже досконало корелюється з факторною шкалою з порівнюваного параметру, що ґрунтується на одинадцятьох змінних; так само це стосується і параметру виживання/самовираження. Ми відкриваємо потужний аспект міжкультурних варіацій. Кожен з двох параметрів встановлює ключову вісь міжкультурної варіації, що включає десятки базових цінностей і орієнтацій. Традиційний/світсько-раціональний параметр, передусім, відображає різницю між суспільствами, в яких релігія є важливою, і тими, в яких вона не є важливою. Він також відкриває велике різноманіття инших аспектів. Наголос на важливості сімейних зв’язків і пошани до влади (включаючи відносне сприйняття військового правління) є головними темами поряд з такими, як уникнення конфліктів та наголос радше на консенсусі, ніж на конфронтації. Суспільства традиційного полюсу наголошують на релігії, абсолютних стандартах і традиційних сімейних цінностях, вітають великі сім’ї, заперечують розлучення і виступають проти абортів, евтаназії і самогубства. Вони наголошують на соціальному підпорядкуванні, а не на індивідуалістичних досягненнях, вітають консенсус, а не відкритий політичний конфлікт, підтримують пошану до влади і мають високий рівень національної гордости і націоналістичні риси. Суспільства із світсько-раціональними цінностями мають протилежні преференції щодо всіх цих питань. Такі орієнтації присутні у понад шістдесяти проаналізованих суспільствах. Це підтверджується, незважаючи на те, що ми спеціально відібрали питання, які охоплюють широких спектр тем. Ми могли б відібрати п’ять питань, які б стосувалися релігії, і отримали б більш щільно корельований кластер, однак нашою ціллю було виміряти широкі параметри міжкультурної варіації. Схоже на те, що дотримання цих цінностей має істотні наслідки в об’єктивному світі. Наприклад, суспільства, що наголошують на традиційних цінностях, мають значно вищий рівень народжуваности, ніж ті, які надають перевагу раціонально-світським цінностям. Цінності виживання/самовираження Параметр виживання/самовираження стосується аспектів, що характеризують постіндустріальне суспільство. Один з центральних компонентів стосується поляризації між матеріалістичними і постматеріалістичними цінностями. Численні дані свідчать, що ці цінності починають перехід поколінь від акценту на економічній та фізичній безпеці до посилення акценту на самовираженні, суб’єктивному добробуті та якості життя (Інґлгарт 1977, 1990, 1997). Такий культурний перехід відбувається у провідних індустріальних суспільствах; він починається від покоління, що виросло за умов, в яких виживання сприймається як очевидне. Ці цінності пов’язані із усе більшою увагою до захисту довкілля, руху жінок і зростаючих вимог участи у процесі прийняття рішень в політичному й економічному житті. За останні двадцять п’ять років ці цінності істотно поширилися у всіх провідних індустріальних країнах. Проте, це тільки один з компонентів значно ширшого параметру міжкультурної варіації. Суспільства, що наголошують на цінностях виживання, демонструють відносно низький рівень суб’єктивного добробуту, низький рівень здоров’я, низький рівень міжособистісної довіри, вони є відносно нетолерантними щодо груп поза суспільством, слабо підтримують гендерну рівність, наголошують на матеріалістичних цінностях, мають відносно високий рівень віри в науку та технології, проявляють відносно низьку активність щодо захисту довкілля та є відносно прихильними до авторитарного управління. Суспільства, що наголошують на самовираженні, мають схильність проявляти протилежні преференції у цих питаннях. Важливі об’єктивні наслідки має те, на чому наголошує суспільство – на цінностях виживання чи на цінностях самовираження. Як побачимо, існує ймовірність того, що суспільства, які наголошують на цінностях самовираження, є більш стабільними демократіями, ніж ті, які наголошують на цінностях виживання. Глобальна культурна мапа: 1995-1998 Давайте проаналізуємо розміщення кожного з наших шістдесяти п’яти суспільств за двома параметрами щойно описаного факторного аналізу. Вертикальна вісь нашої глобальної культурної мапи (див. рис. 1) відповідає поляризації між традиційною і світсько-раціональною владою. Горизонтальна вісь відображає поляризацію між цінностями виживання і добробуту. Кордони навколо груп на рис. 1 проведені з використанням культурних зон за Гантінґтоном (1993, 1996).
Рис.1 Розміщення шістдесяти п’яти суспільств за двома параметрами
міжкультурної варіації. Ця мапа надзвичайно подібна до тієї, яка сформована на основі досліджень 1990-1991 років (Інґлгарт 1997, 93). Ми виявили чіткі і послідовні культурні зони протестантства, католицизму, Латинської Америки, конфуціанства, Африки і православ’я, що відображає той факт, що суспільства в межах цього кластеру мають відносно схожі цінності. Хоча ці дослідження охоплювали лише кілька ісламських країн, вони мають тенденцію потрапляти в південно-західну частину мапи. Схоже на те, що, як і стверджували Вебер, Гантінґтон та инші, релігійні традиції мали тривалий вплив на сучасні системи цінностей шістдесяти п’яти суспільств. Проте, релігія не є єдиним фактором, який формує культурні зони. Культура суспільства відображає усю історичну спадщину. Однією з найважливіших історичних подій ХХ століття став ріст і падіння комуністичної імперії, яка правила однією третиною населення світу. Комунізм залишив чіткий відбиток на системі цінностей тих, хто жив за його часів. Незважаючи на чотири десятиліття комуністичного правління, колишня Східна Німеччина залишилася культурно близькою до Західної Німеччини, проте її система цінностей була відтягнута до комуністичної зони. І хоча Китай є членом зони конфуціанства, він також потрапляє у зону широкого впливу комунізму. Подібно, Азербайджан, хоча і є частиною ісламського кластеру, також потрапляє у комуністичну суперзону, що домінувала там десятиріччями. Вплив колоніальних зв’язків є очевидним для існування латиноамериканської культурної зони, що примикає до Еспанії і Португалії. Колишні колоніальні зв’язки також допомагають врахувати існування англомовної зони – Британію та инші англомовні країни. Усі сім англомовних країн, що були включені до цього дослідження, демонструють відносно схожі культурні характеристики. Австралія та Нова Зеландія не включалися в дослідження до 1995-1998 років, проте вони обидві потрапляють в англомовну культурну зону, яку автор цієї статті визначив за дослідженнями 1990-1991 років. Географічно вони дуже віддалені, проте культурно Австралія і Нова Зеландія є сусідами Великої Британії і Канади. Колонізація має особливо сильний вплив, коли вона підкріплена масовою імміграцією. Той факт, що Еспанія, Італія, Уругвай та Аргентина на межі між католицькою Европою і Латинською Америкою є відносно близькими одна до одної, вказує на те, що, будучи географічно віддаленими одне від одного, населення Уругваю та Аргентини в основному походить від емігрантів з Еспанії та Італії. Подібно, Том Райс (Tom Rice) та Ян Фельдман (Jan Feldman) (1997) виявили сильні кореляції між громадянськими цінностями різних етнічних груп Сполучених Штатів та цінностями, що переважали в країнах їх походження – навіть через два чи три покоління після імміграції. Наскільки реальними є культурні зони? Розташування кожного з суспільств на рис. 1 є об’єктивним і визначеним факторним аналізом даних досліджень кожної країни. Межі, що намальовані навколо цих суспільств, є суб’єктивними, відповідно до поділу світу на кілька культурних зон за Гантінґтоном. Наскільки «реальними» є ці зони? Їхні межі можуть бути окреслені в різний спосіб, оскільки на суспільства впливають різні фактори. Тому, деякі кордони накладаються, наприклад, екс-комуністична зона накладається на культурні зони протестантства, католицизму, конфуціанства, православ’я та ісламізму. Подібно, Британія розташована на перетині англомовної зони та протестантської Европи. Емпірично, Британія ближче до всіх п’яти англомовних суспільств, і ми включили її в ту зону. Проте, з незначними модифікаціями, ми могли б провести лінію так, щоб включити Британію в протестантську Европу, тому що вона також культурно близька і до цих суспільств. Реальність є складною. Британія є як протестантською, так і англомовною, і її емпірична позиція відображає обидва аспекти реальности. Подібно ми провели кордон навколо латиноамериканських суспільств, які, як вказав Гантінґтон, складали чітку культурну зону: усі десять з них насправді мають відносно схожі цінності у глобальній перспективі. Проте, за незначної зміни, ми могли б провести лінію, щоб відокремити еспанську культурну зону, включаючи Еспанію і Португалію, які також емпірично є відносно близькими до латиноамериканських суспільств. Чи могли б провести кордон, включивши Латинську Америку, католицьку Европу, Філіппіни і Ірландію в широку римо-католицьку культурну зону. Усі ці зони, як концептуально, так і емпірично, оправдані. Ця двомірна мапа ґрунтується на схожості базових цінностей, проте також відображає відносну різницю між цими суспільствами за иншими параметрами, як-от релігія, колоніальні впливи, вплив комуністичного правління, соціальна структура та економічний рівень. Вплив багатьох різних історичних факторів можна підсумувати за двома культурними параметрами, на яких ґрунтується ця мапа. Проте, оскільки ці різні фактори часто не зовсім чітко співпадають, очевидними є деякі аномалії. Наприклад, Японія і колишня Східна Німеччина розташувалися поруч. Це правильно в тому сенсі, що обидва суспільства є особливо світськими, відносно багатими і мають велику частку працівників, зайнятих в промисловості; водночас, це неправильно, оскільки Японію сформувала конфуціанська спадщина, тоді як Східна Німеччина сформувалася під впливом протестантства (щоб переконатися, Гаррісон (1992) стверджував, що існують важливі паралелі між конфуціанськими та протестантськими культурами). Незважаючи на такі очевидні аномалії, суспільства зі спільною культурною спадщиною потрапляють у спільні кластери. Проте їх позиція також відображає рівень економічного розвитку, їх структуру зайнятости, релігію та инші великі історичні впливи. Їх позиція у двомірному просторі відображає багатомірну реальність. Можливо, винятковий зв’язок цих різних параметрів відображає той факт, що культура суспільства сформована всією економічною та історичною спадщиною, яка, у свою чергу, формується під впливом культури. Схоже на те, що економічний розвиток має потужний вплив на культурні цінності. Системи цінностей багатших країн систематично відрізняються від систем бідніших країн. Загальна структура рис. 1 відображає градієнт від країн з низьким доходом (розташовані в нижньому лівому квадраті) до багатих суспільств (розташовані у верхньому правому). Рис. 2 демонструє цю думку. Ця, инша версія рис. 1 показує економічні зони, на які розподіляються ці шістдесят п’ять країн. Усі дев’ятнадцять країн з річним валовим національним продуктом на душу населення понад 15.000 дол. США займають відносно високі позиції за обома параметрами і потрапляють у зону верхнього правого кута. Ця економічна зона шириться на протестантські, екс-комуністичні, конфуціанські, католицькі та англомовні культурні зони. Усі суспільства з ВНП на душу населення нижче 2.000 дол. США потрапляють у кластер нижнього лівого кута, в економічну зону, що поширюється на африканську, південноазійську, екс-комуністичну та православну культурні зони. Дані свідчать, що економічний розвиток має схильність рухати суспільства у спільному напрямку, не залежно від їх культурної спадщини. Тим не менше, чіткі культурні зони продовжують існувати упродовж двох століть з часу індустріальної революції.
Рис. 2. Економічний рівень шістдесяти п’яти країн, накладений
на два параметри міжкультурної варіації. ВНП на душу населення – це тільки один з показників рівня економічного розвитку суспільства. Як стверджував Маркс, ріст промислового робочого класу став ключовою подією сучасної історії. Змінна природа трудових ресурсів визначає три чіткі стадії економічного розвитку: аграрне суспільство, індустріальне суспільство та постіндустріальне суспільство. (Белл 1973, 1976). Однак, можна провести ще одні кордони навколо суспільств на рис. 1 та 2. Суспільства з високою часткою трудових ресурсів, зайнятих в сільському господарстві, розташовуються в нижній частині карти, суспільства з високою часткою трудових ресурсів, зайнятих у промисловості, розташовані ближче до верху, і суспільства з високою часткою працівників у секторі обслуговування містяться ближче до правої частини мапи. Теорія модернізації говорить, що оскільки суспільства розвиваються економічно, їхні культури матимуть тенденцію до поступу в передбачуваному напрямку. Наші дані відповідають наслідкам такого передбачення. Економічні відмінності пов’язані із значними та всепроникними культурними відмінностями. Тим не менше, ми виявили чітке свідчення тривалого існування встановлених культурних зон. Використовуючи дані найостанніших досліджень по кожному з суспільств, ми створили муляжні змінні, щоб показати, чи дане суспільство є в основній масі англомовне чи ні, екс-комуністичне чи ні, і так далі, для кожного кластеру, визначеного в рис. 1. Емпіричний аналіз цих змінних показує, що культурне розташування даних суспільств зовсім не випадкове. Вісім з дев’яти зон, визначених на рис. 1, показують статистично важливий зв’язок між принаймні одним з двох головних параметрів міжкультурної варіації (єдиний виняток складає кластер католицької Европи: він відносно однорідний, проте займає нейтральну позицію за двома параметрами). Чи ці культурні кластери просто відображають економічні відмінності? Наприклад, суспільства у протестантській Европі мають схожі цінності тому, що вони багаті? Відповідь – ні. Історико-культурна спадщина впливає на суспільство і у випадку, якщо перевіряти за показниками ВНП на душу населення і структурою трудових ресурсів у множинному регресивному аналізі (Інґлгарт та Бейкер 2000). Щоб проілюструвати, якими зв’язаними є ці кластери, давайте проаналізуємо одну з ключових змінних у працях про міжкультурні відмінності: міжособистісна довіра (компонент параметру виживання/самовираження). Джеймс Коулман (James Coleman) (1988, 1990), Ґабріель Алмонд (Gabriel Almond) та Сідней Верба (Sindey Verba) (1963), Патнем (1993) та Фукуяма (1995) стверджують, що міжособистісна довіра є необхідною для побудови соціальних структур, від яких залежить демократія, і складних соціальних організацій, які є основою великомасштабних економічних підприємств. Як показує рис. 3, фактично всі історично протестантські суспільства розташовуються на вищих щаблях за міжособистісною довірою у порівнянні з усіма історично католицькими суспільствами. Це підтверджується і при перевірці за показниками рівня економічного розвитку: міжособистісна довіра суттєво корелюється з рівнем ВНП на душу населення суспільства, проте навіть багаті католицькі країни посідають нижчі щаблі у порівнянні з такими ж економічно успішними, історично протестантськими суспільствами.
Рис. 3. Рівень міжособистісної довіри за культурною традицією і рівень економічного розвитку та довіра за релігійною традицією за показником ВНП на душу населення r = .60 p < .000 Спадщина комуністичного правління також впливає на цю змінну: практично усі колишні комуністичні суспільства посідають відносно низькі щаблі. Аналогічно, історично протестантські суспільства, що зазнали комуністичного правління, такі як Східна Німеччина та Латвія, демонструють відносно низький рівень міжособистісної довіри. З дев’ятнадцяти суспільств, в яких понад 35% громадськости вірить, що людям можна довіряти, чотирнадцять є традиційно протестантськими, три – під впливом конфуціанства, одне – в основному індуїстське, і тільки одне (Ірландія) є історично католицьке. Поміж тим, ми зауважили вражаюче співвідношення цих даних з Індексом сприйняття корупції (Corruption Perceptions Index) Трансперансі Інтернешенл, який розглядатиметься в статті Сеймура Мартіна Ліпсета та Ґарбріеля Салмана Ленца. У даних суспільствах католики посідають приблизно той же щабель міжособистісної довіри, що і протестанти. І справа не в індивідуальній особистості, а у спільному, визначальному історичному досвіді цих націй. Як сказав Патнем (1993), горизонтальні організації, які контролювалися на місцевому рівні, є сприятливими для міжособистісної довіри; зазвичай ієрархічні централізовані бюрократії роз’їдають міжособистісну довіру. Історично римо-католицька церква була прототипом ієрархічної, контрольованої з центру інституції; протестантська церква була відносно децентралізованою і більш відкритою для контролю на місцях. Схоже, що контраст між місцевим контролем і домінуванням віддаленої ієрархії має істотний, тривалий вплив на міжособистісну довіру. Зрозуміло, ці міжкультурні відмінності не відображають сучасного впливу відповідних церков. Католицька церква суттєво змінилася за останні десятиріччя. Більше того, у багатьох країнах, особливо протестантських, відвідуваність церкви скоротилася до всього лишень невеликої меншини. Сьогодні більшість має незначний або взагалі не має жодного контакту з церквою, проте стиль життя у суспільстві, що історично сформувалося під колись потужними католицькими чи протестантськими інституціями, залишається, формуючи кожного – протестанта, католика чи будь-кого, хто соціалізується в культуру даної нації. Схоже, що протестантські чи католицькі суспільства сьогодні виявляють чіткі цінності радше через історичний вплив, який відповідні церкви мали на суспільство в цілому, ніж через сучасний вплив цих церков. Ось чому ми класифікуємо Німеччину, Швейцарію й Нідерланди як історично протестантські суспільства (історично протестантство сформувало їх, навіть якщо зараз, у результаті еміграції, відносно низького рівня народжуваности серед протестантів і вищого рівня секуляризації вони, можливо, мають більше практикуючих католиків, ніж протестантів). Культура і демократія Думка про те, що політична культура пов’язана з демократією, поширилася після публікації книги «Громадянське суспільство» (Алмонд і Верба 1963), проте вийшла з моди упродовж 70-х років з огляду на різні причини. Підхід з позиції політичної культури підняв важливе емпіричне питання: «Чи дані суспільства мали політичну культуру, відносно сприятливу для демократії?» Деякі критики стверджували, що цей підхід був «елітарним» у прагненні показати, що деякі культури є більш сприятливими для демократії, ніж инші. Проблема полягає в тому, що підганяння теорії під певну ідеологію може витворити нову теорію, що не відповідатиме реальності, і, в результаті, передбачення будуть хибними. Теорія надасть неправильні скерування для тих, хто намагається поширити демократію у реальному світі. До 1990-х років спостерігачі від Латинської Америки до Східної Европи і Східної Азії робили висновки, що культурні фактори відіграють важливу роль у проблемах демократії. Просто прийняти демократичну конституцію не є достатнім. Культурні фактори не були враховані у більшості емпіричних аналізів демократій, оскільки на той час ми мали надійні дані лише щодо кількох країн. Коли ж культурні фактори враховуються, як у роботі автора цієї статті (Інґлгарт 1990, 1997) та Патнема (1993), схоже, що вони грають велику роль. Економічний розвиток призводить до двох типів змін, що є сприятливими для демократії:
Позитивні результати дії політичної системи можуть продукувати масову підтримку політичних зобов’язань. На короткотерміновий період ця підтримка розраховується за принципом «а що ти нещодавно зробив для мене?». Проте, якщо результати режиму розглядаються позитивно упродовж тривалого часу, тоді режим може розвинути «узагальнену підтримку» (Істон 1963) – відокремлене від сьогоднішніх результатів узагальнене сприйняття позитивности політичної системи. Цей тип підтримки може протриматися навіть у часи труднощів.
Рис. 4. Цінності самовираження і демократичні інституції Дані Дослідження світових цінностей дають змогу перевірити цю тезу на світовій шкалі. Як показує рис. 4, позиція суспільства в індексі виживання/самовираження корелюється з його рівнем демократії, як це відображено в показниках за рейтингами політичних прав та громадянських свобод Фрідом Хауз з 1972 до 1998 рік. Цей зв’язок є потужним. Зрозуміло, що це не методологічний артефакт чи проста кореляція, тому що ці дві змінні вимірюються на різних рівнях і походять з абсолютно різних джерел. Фактично, усі суспільства, що посідають вищі щаблі за шкалою цінностей виживання/самовираження, є стабільними демократіями; усі суспільства, що перебувають на нижчих щаблях, мають авторитарні уряди. Ми не намагатимемося у цій статті розвинути складні казуальні зв’язки, а лише зазначимо, що потужний зв’язок, який показано на рис. 4, наявний при перевірці за показниками ВНП на душу населення і сформулюємо основні можливі трактування. Одним з трактувань буде наступне: демократичні інституції сприяють розвитку тісно пов’язаних з ними цінностей самовираження. Иншими словами, демократія робить людей здоровими, щасливим, толерантними та довірливими, і вона сіє пост-матеріалістичні цінності (принаймні для молодого покоління). Таке трактування є надзвичайно привабливим. Воно забезпечує сильний аргумент для демократії і означає, що ми маємо швидке вирішення світових проблем: запровадьте демократичні інституції і живіть-поживайте щасливо. На жаль, досвід народів колишнього Совєтського Союзу не підтримує таке трактування. З часу їх драматичного переходу до демократії у 1991 році вони не стали здоровішими, щасливішими, довірливими, більш толерантними, чи більш пост-матеріалістичними. На загал, вони пішли у цілком протилежному напрямку. Ще один приклад – латиноамериканська історія конституційної нестабільности. Альтернативне тлумачення: економічний розвиток поступово призводить до соціальних і культурних змін, що все більше уможливлює виживання і процвітання демократичних інституцій. Це допомогло б пояснити, чому донедавна не виникали масові демократії і чому, навіть зараз, найвірогідніше їх можна знайти в економічно більш розвинутих країнах, зокрема тих, що наголошують на цінностях самовираження, а не виживання. Останнє трактування і підбадьорює, і водночас відраджує. Погана новина: демократія – це не щось таке, що можна легко досягнути, прийнявши правильні закони. Радше за все вона процвітатиме в одних соціальних і культурних контекстах більше, ніж в инших, і схоже, що сучасні культурні умови для демократії є відносно менш сприятливими в Росії, Білорусії, Україні, Вірменії та Молдові. Добра новина: довготермінова тенденція минулих кількох століть прямує до економічного розвитку, процесу, що посилився і поширився світом за останні кілька десятиріч. Понад те, економічний розвиток має тенденцію сприяти розвитку соціальних і культурних умов, за яких, ймовірно, буде виникати і виживати демократія. Якщо аналіз більшости країн колишнього Совєтського Союзу розчаровує, то свідчення рис. 4 дають зрозуміти, що деякі суспільства можуть бути ближчими до демократії, ніж це видається. Мексика, наприклад, схоже, пожинає плоди переходу до демократії, оскільки її позиція на вісі постмодерних цінностей приблизно порівнювана з позицією Аргентини, Еспанії чи Італії. Певна кількість инших суспільств також у цій зоні транзиту, зокрема Туреччина, Філіппіни, Словенія, Південна Корея, Польща, Перу, Південна Африка та Хорватія. Хоча Китай за цим параметром далеко позаду, він зазнає швидкого економічного росту і переходу до цінностей самовираження. Правляча китайська комуністична еліта чітко дотримується свого наміру зберігати однопартійне правління, і допоки вона триматиме контроль над військовими силами, вона буде здатною посилювати цю позицію. Проте, китайці демонструють свою схильність до демократії, що не співпадає з дуже низьким показником Китаю за рейтингами Фрідом Хауз. У довготерміновій перспективі, модернізація має тенденцію поширювати демократичні інституції. Авторитарні правителі у деяких азійських країнах стверджують, що виразні «азійські цінності» цих суспільств роблять їх непридатними для демократії (Лі 1994). Однак, дані Дослідження світових цінностей і очевидна демократична еволюція Японії, Південної Кореї та Тайваню свідчать про протилежне. Це наводить на думку, що конфуціанські суспільства є більш готовими до демократії, ніж видавалося. Висновок Схоже, що економічний розвиток призводить до поступових культурних змін, що все більше спонукатимуть суспільства до заснування і підтримки демократичних інституцій. Ця трансформація не є легкою чи автоматичною. Консервативна еліта, що контролює армію та поліцію, може чинити опір демократизації. Проте, розвиток має тенденцію підвищувати рівень довіри і толерантности серед громадськості і призводить до більшого пріоритету автономії та самовираження у всіх сферах життя, включаючи політику, коли все складніше і дорожче стає утискати політичну лібералізацію. Зі зростанням рівня економічного розвитку з’являються культурні моделі, що все більше сприяють демократії, викликають потребу у ній і роблять суспільство спроможним досягнути демократії. Хоча багаті суспільства демонструють більш надійну демократію, аніж бідні, проте лише багатство автоматично не принесе демократію. Якщо б це було так, тоді Кувейт і Лівія були б зразковими демократіями. Проте, процес модернізації має схильність призводити до культурних змін, що є сприятливими для демократії. На тривалу перспективу єдиний спосіб уникнути росту масової потреби в демократизації – відмовитись від індустріалізації. Мало яка з правлячих еліт прагне так вчинити. Суспільства, які стали на шлях індустріального суспільства, радше за все стикнуться зі зростаючою потребою у демократизації. Культура відіграє значно важливішу роль у демократії, ніж це описувалося в літературі останніх двох десятиліть (ХХ ст. – ред.). Схоже, що синдром цінностей довіри, толерантности, добробуту і участи у прийнятті рішень, виявлений параметром виживання/самовираження, є особливо важливим. Демократія не досягається простим запровадженням інституційних змін чи через маневрування еліти. Її виживання залежить від цінностей і вірувань звичайних громадян. Переклала Лілія Шевчук Ця статя написана на основі матеріалів книги Ronald Inglehart and Wayne Baker, «Modernization, Cultural Change, and the Persistence of Traditional Values,» American Sociological Review, February 2000.
Література
Almond, Gabriel, and Sidney Verba. 1963. The Civic Culture. Princeton:
Princeton University Press.
Almond, Gabriel, and Sidney Verba. 1990. The Civic Culture Revisited.
Boston: Little, Brown.
Bell, Daniel. 1973. The Coming of Post-Industrial Society. New
York: Basic.
Bell, Daniel. 1976. The Cultural Contradictions of Capitalism.
New York: Basic.
Coleman, James S. 1988. «Social Capital in the Creation of Human Capital.»
American journal of Sociology 94: 95-121.
Coleman, James S. 1990. Foundations of Social Theory. Cambridge:
Harvard University Press.
Diamond, Larry, ed. 1993. Political Culture and Democracy in Developing
Countries. Boulder: Lynne Rienner.
Diamond, Larry, with Juan Linz and Seymour Martin Lipset. 1995. Politics
in Developing Countries. Boulder: Lynne Rienner.
Easton, David. 1963. The Political System. New York: Wiley.
Fukuyama, Francis. 1995. Trust: The Social Virtues and the Creation
of Prosperity. New York: Free Press.
Gibson, James L., and Raymond M. Duch. 1992. «The Origins of a Democratic
Culture in the Soviet Union: The Acquisition of Democratic Values.»
Праця була представлена на щорічному засіданні Асоціації політологів
Середнього Заходу в 1992 році, Чикаго.
Gibson, James L., with Raymond M. Duch. 1994. «Postmaterialism and
the Emerging Soviet Democracy.» Political Research Quarterly 47,
no. 1: 5-39.
Harrison, Lawrence E. 1985. Underdevelopment Is a State of Mind
– The Latin American Case. Cambridge: Harvard Center for International
Affairs; Lanham, Md.: Madison Books.
Harrison, Lawrence E. 1992. Who Prospers? How Cultural Values Shape
Economic and Political Success. New York: Basic.
Harrison, Lawrence E. 1997. The Pan-American Dream: Do Latin America’s
Cultural Values Discourage True Partnership? New York: Basic.
Huntington, Samuel P. 1993. «The Clash of Civilizations?» Foreign
Affairs 72, no. 3.
Huntington, Samuel P. 1996. The Clash of Civilizations and the
Remaking of World Order. New York: Simon & Schuster.
Ingelhart, Ronald. 1977. The Silent Revolution: Changing Values
and Political Styles in Advanced Industrial Society. Princeton:
Princeton University Press.
Ingelhart, Ronald. 1990. Culture Shift in Advanced Industrial Society.
Princeton: Princeton University Press.
Ingelhart, Ronald. 1997. Modernization and Postmodernization: Cultural,
Economic, and Political Change in Forty-Three Societies. Princeton:
Princeton University Press.
Inglehart, Ronald, and Wayne Baker. 2000. «Modernization, Cultural
Change, and the Persistence of Traditional Values.» American Sociological
Review, February.
Lee Kuan Yew and Fareed Zakaria. 1994. «Culture Is Destiny: A Conversation
with Lee Kuan Yew.» Foreign Affairs 73, no. 2: 109-126.
Lipset, Seymour Martin. 1990. «American Exceptionalism Reaffirmed.»
Tocqueville Review 10.
Lipset, Seymour Martin. 1996. American Exceptionalism. New
York: Norton.
Putnam, Robert. 1993. Making Democracy Work: Civic Traditions in
Modern Italy. Princeton: Princeton University Press.
Rice, Tom W., and Jan L. Feldman. 1997. «Civic Culture and Democracy
from Europe to America.» journal of Politics 59, no. 4: 1143-1172.
U.S. Bureau of the Census. World Population Profile: 1996. Washington,
D.C.: Government Printing Office.
Weber, Max. 1958. The Protestant Ethic and the Spirit of Capitalism.
New York: Scribner’s.
Welzel, Christian, and Ronald Inglehart. Forthcoming. «Analyzing Democratic
Change and Stability: A Human Development Theory of Democracy». |
 ч
|
 |
|
