Мар’яно Ґрондона

Культурна типологія економічного розвитку

Коли нація переходить з однієї стадії в иншу, процес економічного розвитку охоплює криза. Саме в цей момент і ростуть спокуси. Якщо нації вдається опиратися цим спокусам, вона досягне розвитку, якщо ні – вона насолодиться тільки коротким періодом збагачення.

Коли цикл, який починається з праці і звершується реінвестуванням, дає перші плоди і люди почуваються багатшими, у них може з’явитися бажання менше працювати. З иншого боку, споживання може зростати такими темпами, що зменшує надлишок, тому розвиток заміщується лише збагаченням. І далі: навіть якщо надлишок зростає, нація може вирішити його не повертати, не робити з нього продуктивну інвестицію. Натомість, вона може витрачати його на ті пріоритети, на які нація часто спокушається і перед якими капітулює, як-от возвеличення лідерів, війни заради престижу, утопічні плани добробуту чи відверта корупція. Нація може також піддатися спокусі законсервувати стадію розвитку шляхом протекціоністської стратегії чи політики, що знеохочує підприємництво та інвестиції.

Щоразу, коли виникає критична спокуса, нація може або подолати її, або піддатися їй. Тому процес економічного розвитку можна також визначити як безкінечну послідовність прийнятих рішень, що сприяють інвестиціям, конкуренції та інноваціям, незалежно від спокус відійти від обраного курсу.

Нація повинна пережити хвилі спокуси так, щоб сприяти економічному розвитку. Вона це зробить, якщо переважатимуть певні цінності. Талкот Парсонс пише, що «цінність» можна розглядати як елемент в рамках традиційної символічної системи, що служить критерієм для вибору поміж альтернатив, які є доступними за даних обставин [1] . Тільки нації з системою цінностей, що сприяють рішенням, здатні швидко і стабільно розвиватися.

Існують дві категорії цінностей: внутрішні та інструментальні. Внутрішні цінності, якими ми керуємося, не залежать від користі чи вартості. Патріотизм, як цінність, вимагає жертв, і це инколи «невигідно», оскільки впливає на особисте благополуччя. Тим не менше, сотні мільйонів людей упродовж усієї історії вмирали, захищаючи свою країну.

Натомість, інструментальні цінності – це ті, які ми підтримуємо, тому що вони є корисними безпосереднього для нас. Припустімо, що країна поставила за мету досягнути економічного розвитку і для реалізації цього наголошує на важливості праці, продуктивності та інвестицій. Тоді рішення, що сприятимуть розвитку, одночасно відповідатимуть інструментальним цінностям економічної природи, скажімо, збільшення багатства. Як тільки певний рівень багатства буде досягнуто, зусилля країни будуть слабнути.

Чому ж тоді країна повинна поводитися так, ніби вона бідна, якщо вона насправді багата? Революція економічного розвитку виникає у випадку, коли люди продовжують працювати, конкурувати, інвестувати і запроваджувати щось нове тоді, коли їм більше цього не треба робити, щоби бути багатими. Це можливо тільки за умов, коли люди керуються певними цінностями, які стимулюють добробут, і не зникають, коли цей добробут настає. Тому цінності, які переважають у суспільстві у критичні моменти прийняття рішень і ведуть до економічного розвитку, повинні бути внутрішніми, а не інструментальними, тому що інструментальні, за визначенням, є тимчасовими. Тільки внутрішні цінності є невичерпними. Жоден інструмент не зберігає цієї характеристики, проте внутрішня цінність завжди кличе до вищих вершин.

Усі економічні цінності є інструментальними. Ми хочемо мати гроші, як засіб досягнення певної негрошової цілі, як скажімо добробуту, щастя, свободи, безпеки, релігії чи філантропії. Щоб розвиток був безкінечним, процес накопичення не повинен задихнутися під тягарем власного успіху. Це значить, що цінності, які спонукають до постійних інвестицій, не можуть мати економічну природу; инакше вони б зникли при досягненні економічного успіху. Коли нація багата, система її цінностей повинна мати дещо инше, ніж просто прагнення багатства, аби генерування багатства не стало достатнім. Таким не-економічним «дещо иншим» може бути порятунок, виживання, безпека, досконалість, престиж чи навіть імперія: будь-яка цінність, якої завжди прагнутимуть.

Однак, внутрішні цінності, що є критично важливими для стійкого розвитку, будучи не-економічними, не повинні бути анти-економічними. Вони повинні бути не-економічними і, водночас, про-економічними. Як не-економічні, їх не виснажить економічний успіх; як про-економічні, вони невпинно штовхатимуть процес накопичення.

Парадокс економічного розвитку полягає в тому, що для гарантії розвитку недостатньо володіти економічними цінностями. Економічний розвиток є занадто важливим, щоб довірити його виключно економічним цінностям. Цінності, що прийняті чи проігноровані нацією, є частиною культурної сфери. Тому ми можемо сказати, що економічний розвиток – це культурний процес.

Цінності належать до царини культури, яку ми називаємо «етикою». Поведінка особи, що діє з поваги до внутрішніх цінностей, прийнятих раніше як бажання і згодом втілених як внутрішній імператив, називається «мораллю». Людина є моральною, коли відповідає внутрішнім цінностям. Якщо країна досягає економічного розвитку завдяки дії не-економічних цінностей, які все-таки є про-економічними, ми можемо зробити висновок, що економічний розвиток є моральним феноменом. За відсутності цінностей, що сприяють економічному розвитку, спокуси будуть переважати. Спокуси є носіями короткотермінових очікувань, проте економічний розвиток є довготерміновим процесом. У боротьбі короткотермінових і довготермінових очікувань перші переможуть, якщо процес прийняття рішень не враховує цінності. Функція цінностей – служити мостом між короткотерміновими і довготерміновими очікуваннями, рішуче зміцнюючи віддалені цілі в їх боротьбі з миттєвими насолодами (инакше ця боротьба була б цілковито безнадійною).

У книзі «Відставання в розвитку як стан свідомости» [2] Лоренс Е. Гаррісон зосереджується на економічному розвитку з точки зору культури. Щоб проілюструвати свою тезу, Гаррісон пропонує двостороннє порівняння: Коста Ріка і Нікарагуа, Сполучені Штати і Латинська Америка. Розвиток кожної пари пояснюється відмінністю культурних факторів, тоді як розділ про Еспанію і Еспанську Америку зосереджується на культурних подібностях і їх наслідках.

Після прочитання книги Гаррісона я спробував піти далі двостороннього порівняння для того, щоб створити культурну типологію, в якій протидіють два ідеальні типи систем цінностей: одна – повністю сприяє економічному розвитку, а инша – повністю йому суперечить. Аналіз Гаррісона став би реальним прикладом для цих двох ідеальних типів.

Цінності можна згрупувати в однорідну модель, яку ми назвемо «системою цінностей». Справжня система цінностей є змішаною: чисті системи цінностей існують тільки у свідомості, як ідеальні типи. Можливо сконструювати дві ідеальні системи цінностей: одна включає тільки ті цінності, які сприяють економічному розвитку, а инша включає тільки ті цінності, що чинять йому опір. Нація є сучасною, якщо вона керується першою; вона вважається традиційною, якщо керується другою. Жодна з таких систем цінностей не існує в реальності, і жодна з націй не підпадає цілковито під одну або иншу систему. Однак, одні країни керуються системою, що надзвичайно сприяє економічному розвитку, инші ж, навпаки, керуються протилежною крайністю.

Справжні системи цінностей рухаються, вони є неоднорідними. Рухаючись до більш сприятливого полюсу системи цінностей, вони поліпшують шанси нації на розвиток. Якщо вони рухаються у протилежному напрямку, то зменшують шанси нації на розвиток.

Ця типологія охоплює двадцять факторів, які по різному розглядаються в культурах, що сприяють чи чинять опір розвитку. Відмінності тісно пов’язані з економічною ефективністю в протилежних культурах. Вибираючи систему цінностей, що є ближчою до сприятливої чи резистивної ідеальної системи, люди фактично надають перевагу тому різновиду економіки, що випливає з цієї системи, і це те, що вони будуть в результаті мати. Це призводить до контроверсійного висновку: розвиток чи відставання в розвитку не насаджуються в суспільстві ззовні, навпаки, саме суспільство вибирає розвиток чи відставання у розвитку.

Двадцять контрастуючих культурних факторів

Релігія

Упродовж історії релігія була найбагатшим джерелом цінностей. Саме Макс Вебер з-поміж усіх инших течій кальвінізму виділив протестантство як коріння капіталізму. Иншими словами, саме релігійна революція ініціювала економічний розвиток, оскільки вона формує засадниче ставлення до переможців (багатих) і невдах (бідних) у цьому житті. Вебер присвоїв термін «республіканська» релігійній (фактично, римо-католицькій) течії, що надавала перевагу бідним над багатими, і термін «фарисейська» – фактично, протестантській течії, що надавала перевагу багатим і успішним.

За домінування республіканської релігії економічний розвиток буде складним, тому що бідні почуваються оправданими у своїй бідності, а багаті почуваються незручно, бо вважають себе грішниками. Натомість, у фарисейських релігіях багаті радіють своєму успіху як свідченню Божого благословення, а бідні сприймають своє становище як Божий осуд. Як багаті, так і бідні мають могутній стимул, щоб поліпшити своє становище шляхом накопичення і інвестицій.

У контексті типології республіканські релігії просувають цінності, які є резистивними економічному розвитку, тоді як фарисейські релігії просувають цінності, що сприяють йому.

Віра в особистість

Головним двигуном економічного розвитку є робота і творчість людей. Саме клімат свободи, що дає їм контроль над власною долею, змушує їх прагнути і винаходити. Якщо люди відчувають, що за них відповідають инші, індивідуальні зусилля слабшатимуть. Якщо инші кажуть їм, що думати і у що вірити, наслідком буде або втрата мотивації і творчости, або вибір між підпорядкуванням чи бунтом. Однак, ані підпорядкування, ані бунт не дають розвитку. Підпорядкування позбавляє суспільства новаторів, а бунт задля опору відволікає енергію від конструктивного зусилля, створюючи перешкоди і руйнування.

Довіра до особистості, віра в особистість є елементами сприятливої для розвитку системи цінностей. Натомість, недовіра до особистості, що відображається у надмірному нагляді та контролі, є типовою для суспільств, що опираються розвитку. У суспільстві, що довіряє, очевидною є готовність прийняти ризик того, що особистість може робити вибір, який суперечить бажанням уряду. Якщо цей ризик є неприйнятним і особистість піддається системі контролю, суспільство втрачає важливий двигун економічного розвитку, а саме – прагнення кожного з нас жити і думати так, як ми того хочемо, бути тим, ким ми є, перетворити себе в унікальні творіння. Де немає особистостей, а є тільки «народи» і «маси», розвиток не виникає. Натомість є послух або повстання.

Моральний імператив

Існують три базових рівні моральности. Найвищий – альтруїзм і самозречення – моральність святих і мучеників. Найнижчий – кримінальний – зневажає права инших і закон. Серединна моральність є, як її назвав Раймонд Арон (Raymond Aron), «поміркованим егоїзмом» – особа не вдається ані до поведінки святих, ані до поведінки злочинців, помірковано шукаючи власного добробуту в рамках соціальної відповідальности і закону.

Найвища моральність проілюстрована в гаслі Маркса «від кожного за розумом, кожному за потребою» і римо-католицькими прикладами клерикальної невинности. Проте, ніщо не стале у природі людини.

У сприятливих для розвитку культурах існують загальноприйняті закони і норми, які не є надмірно вимогливими, а тому їх можна виконувати. Моральний закон і соціальна реальність фактично співпадають. З иншого боку, у культурах, що чинять опір розвитку, існують два світи, які один з одним не перетинаються. Один – екзальтований світ найвищих стандартів, а инший – реальний світ потаємної аморальности і загальноприйнятої цинічности. Закон, позбавлений реальности, утопічний ідеал, якому люди лише в теорії надають перевагу, тоді як реальний світ, світ лисів та левів в овечій шкурі, насправді не пов’язаний із законом і діє за законами джунглів, за законом найхитрішого чи найсильнішого.

Дві концепції багатства

У суспільствах, що опираються розвитку, багатство, передусім, складається з того, що існує; у сприятливих для розвитку суспільствах, багатство, передусім, складається з того, що ще не існує. У відсталому світі головне багатство міститься у землі і всьому, що з цього походить. У розвинутому світі головне багатство міститься у багатообіцяючих процесах інновацій [3] . У суспільствах, що опираються розвитку, справжні цінності містяться, наприклад, у сьогоднішніх комп’ютерах, тоді як сприятливі для розвитку суспільства зосереджуються на наступному поколінні комп’ютерів.

У Британських колоніях Північної Америки незаселені землі були доступні для тих, хто хотів на них працювати. В еспанських і португальських колоніях на півдні усі землі належали Короні, тобто з самого початку багатство належало тим, у кого була влада. Тому багатство набувалося не внаслідок праці, а внаслідок спроможности домогтися прихильности короля і утримати її.

Два погляди на конкуренцію

Суспільства, що сприяють розвитку, характеризуються необхідністю конкурувати задля досягнення багатства і досконалости не тільки в економіці, а й у будь-якій сфері суспільства. Конкуренція є ключовою для успіху підприємця, політика, інтелектуала, професіонала. У суспільствах, що опираються, конкуренція засуджується як форма агресії. Вважається, що її замінює солідарність, вірність і кооперація. Конкуренція серед підприємств замінюється корпоративізмом. Політика обертається навколо каудильйо, інтелектуальне життя мусить пристосовуватися до встановлених догм. Приймається тільки конкуренція у спорті.

У суспільствах, що опираються розвитку, негативні погляди на конкуренцію відображаються в узаконенні заздрости й утопічної рівности. Хоча такі суспільства і критикують конкуренцію і цінять співпрацю, остання є менш типовою для них, ніж для «конкуруючих» суспільств. Фактично, можна стверджувати, що конкуренція є формою співпраці, при якій обидва конкуренти отримують користь від того, що їх змушують робити якнайкраще, так само як в спорті. Конкуренція виховує демократію, капіталізм і розбіжності у поглядах.

Два поняття справедливости

У резистивних суспільствах розподілена справедливість стосується тих, хто живе зараз, тобто наголос робиться на сьогоденні, що породжує схильність споживати, а не заощаджувати. Сприятливе суспільство визначає розподілену справедливість як те, що стосується інтересів і майбутніх поколінь також. Часто в таких суспільствах схильність до споживання є меншою, а схильність до заощадження – більшою.

Цінність праці

У суспільствах, що чинять опір розвитку, праця не ціниться високо, відображаючи філософську течію, що бере початок ще за часів греків. Підприємець є підозрілим; фізично працюючий є також підозрілим, правда меншою мірою, оскільки він повинен працювати, щоб вижити. На вершині драбини престижу – інтелектуали, митці, політики, релігійні лідери, військові лідери. Шкала престижу була типовою і для християнського світу до часів Реформації. Однак, за спостереженням Макса Вебера, Реформація, і зокрема її трактування кальвіністами, перевернула шкалу престижу, освячуючи етику праці. Це саме та, перевернута система цінностей, що пояснює процвітання Західної Европи, Північної Америки і Східної Азії. І, відповідно, бідність Латинської Америки та инших регіонів Третього світу.

Роль єресі

Мартін Лютер зі своєю тезою про вільне трактування Біблії став релігійним першовідкривачем інтелектуального плюралізму у часи панування догматизму у християнському світі. Непрощенним злочином того часу був не гріх, а єресь. Проте, допитливий розум – це те, що створює інновації, а інновації є двигуном економічного розвитку. Ортодоксальні суспільства, включаючи колишній Совєтський Союз, пригнічують інновації. Розвал Совєтського Союзу слід великою мірою пов’язувати з його зацикленням на марксистсько-ленінській ортодоксальності.

Освіта не означає промивання голів

Ми побачили, що система цінностей, що сприяє розвитку, виховує особистості, які є новаторами, єретиками. Освіта – головний інструмент такого виховання. Однак, форма освіти повинна давати змогу особистості відкривати свої істини, а не диктувати, що є істиною. У системі цінностей, що опирається розвитку, освіта лише передає догми, продукуючи конформістів і наслідувачів.

Важливість корисности

Розвинутий світ сторониться недоведених теорій і надає перевагу тому, що можна практично перевірити і що є корисним. Інтелектуальні традиції Латинської Америки зосереджуються більше на грандіозних космобаченнях, що ставить її розвиток у невигідне становище. Аріель, феноменально популярна книга уругвайця Хосе Енріке Родо (José Enrique Rodó), що вийшла у 1990 році, показувала цю різницю на прикладі двох героїв з шекспірівської «Бурі»: миловидний духовний Аріель, що уособлює Латинську Америку, та бридкий прагматичний Калібан, що уособлює Сполучені Штати. Проте, саме північноамериканці, а не латиноамериканці відкрили шлях економічного розвитку. Водночас, слід зазначити, що утилітаризм страждає від проблемної лакуни, яку символізували жахи нацистської Німеччини та совєтської Росії.

Менші чесноти

Продвинуті суспільства цінують ряд менших цінностей, які фактично є недоречними в традиційних культурах: добре виконана робота, охайність, ввічливість, пунктуальність. Все це доповнює ефективність і гармонійність людських відносин. Такі цінності є неважливими для резистивного суспільства, частково тому, що вони наштовхуються на особистісний опір, і частково тому, що їх поглинають великі, традиційні чесноти любові, справедливости, сміливости та великодушности. Тим не менше, менші чесноти є типовими для суспільств, в яких люди більше зважають на потреби инших.

Фокус на часі

Існують чотири категорії часу: минуле, теперішнє, досяжне майбутнє і віддалене майбутнє, що переростає у життя після життя. Часовим фокусом для провідних суспільств є досяжне майбутнє; це єдині часові рамки, які можна контролювати чи планувати. Для традиційних культур типовим є возвеличення минулого. Майбутнє ж для традиційної культури – віддалене, есхатологічне.

Раціональність

Для сучасного світу типовим є наголос на раціональності. Раціональна особа наприкінці дня отримує задоволення відповідно до результату, прогрес є наслідком великої кількости малих здобутків. Натомість досучасна культура наголошує на грандіозних проектах: піраміди, Асуанська дамба, революції. Резистивні країни засмічені незавершеними монументами, дорогами, виробництвами та готелями. Проте, це неважливо. Завтра визріє нова мрія.

Влада

У раціональних суспільствах сила базується на законі. Коли встановлено верховенство права, суспільство функціонує відповідно до раціональності, яку філософи сучасности (наприклад, Локк, Юм, Кант) приписували космосу – природному закону. У резистивних суспільствах влада князя, каудильйо чи держави подібна до влади запального, непередбачуваного Бога. Від людей не вимагається пристосуватися до відомих, логічних і сталих вимог закону; натомість, вони повинні спробувати віщувати примхливу волю тих, хто при владі, з чого випливає і вроджена нестабільність таких суспільств.

Світогляд

У культурі, що сприяє розвитку, світ розглядають як налаштування до дії. Світ очікує на людину, яка хоче зробити щось, щоб його змінити. У культурі, що опирається розвитку, світ сприймається як велика сутність, в якій проявляються нестримні сили. Ці сили носять імена: Бог, Диявол, могутня міжнародна конспірація, капіталізм, імперіалізм, марксизм, сіонізм. Головне завдання представників резистивної культури – врятувати себе, часто шляхом утопічних хрестових походів. Особистість в резистивній культурі має схильність коливатися між фанатизмом і цинізмом.

Погляд на життя

У прогресивній культурі життя – це те, що я роблю, що б не сталося – я протагоніст. У резистивній культурі життя – це те, що стається зі мною – я мушу цьому підкоритися.

Порятунок від світу чи у світі

У концепції резистивности ціль – врятувати себе від світу. Згідно з традиційним католицизмом світ – це «долина сліз». Шлях до порятунку – чинити опір спокусам у пошуках иншого світу, світу після смерті. Для пуританських же протестантів порятунок в иншому світі залежить від успіху індивідуальних зусиль у трансформації цього світу. Символом католицького бачення є монах; символом протестантського бачення – підприємець.

Дві утопії

Як культура, що сприяє прогресу, так і та, що йому перешкоджає, мають певну долю утопізму. У прогресивній культурі світ поволі рухається до віддаленої утопії через творчість та зусилля особистостей. У резистивній культурі особистість прагне швидкої утопії, що поза досяжністю. Як наслідок – прояви фанатизму чи цинізму. Один з останніх проявів утопізму був під час візиту папи Івана Павла ІІ до Індії, де він наполягав на праві на гідне життя без бідності і, водночас, заперечував контроль над народжуваністю.

Природа оптимізму

У резистивній культурі оптиміст – це особа, яка очікує, що доля, боги чи чиясь сильна воля будуть ставитися до нього чи до неї доброзичливо. У культурі, що прихильно ставиться до розвитку, оптиміст – це рішуча людина, яка робить все, що потрібно, щоб гарантувати кращу долю, і переконана: що б він чи вона не робили, це буде мати значення.

Два бачення демократії

Резистивна культура – спадкоємиця традиції абсолютизму, навіть якщо вона набирає форму популярної демократії Руссо, яка не допускає ніяких юридичних обмежень чи інституційного контролю. У такому випадку, абсолютна влада короля передається народу. Ліберальна конституційна демократія Джона Локка, Барона де Монтеск'ю, Джеймса Медісона та аргентинця Хуана Баутіста Альберді характеризує бачення демократії у прогресивній культурі: політична влада розподілена між різними гілками і визнається верховенство права.

Підсумовуючі думки

Перелік двадцяти культурних факторів, які протиставляють системи цінностей, що сприяють або опираються економічному розвитку, не є остаточним. Його можна розширити чи, навпаки, скоротити, залишивши тільки найістотніші відмінності. Моїм критерієм була практичність, і ці двадцять факторів є достатніми для уявлення про джерела двох систем цінностей.

Важливо усвідомлювати, що в реальному світі не існує ані «сприятливої», ані «резистивної» систем. Вони, за словами Вебера, є ідеальними типами чи ментальними утвореннями, що полегшують аналіз, пропонуючи два полюси, які допомагають окреслити і оцінити дане суспільство. Чим ближче суспільство до сприятливого ідеалу, тим швидше воно досягне стійкого економічного розвитку. І навпаки, суспільству, яке близьке до резистивного полюсу, навряд чи вдасться досягнути стійкого економічного розвитку.

Між резистивним і сприятливим полюсами пролягає уявна лінія, уздовж якої і розташовуються реальні суспільства. Однак, таке розміщення не є постійним, тому що жодна система цінностей не є статичною. Відбувається постійний, хоча й повільний, рух уздовж лінії від одного полюсу до иншого. Як два освітлені порти, що з різних боків зазивають мореплавця, ідеальні типи дають змогу встановити курс і швидкість, з якою певна нація рухається до чи від економічного розвитку. Якщо вона підійшла близько до рифів резистивного полюсу, прийшов час поміркувати про те, що треба зробити, аби змінити курс і швидкість системи цінностей культури і збільшити ймовірність прибуття до протилежного полюсу. Аналогічно можна визначити і ті цінності, які, хоча й не особливо сприятливі для розвитку, все ж необхідні для збереження ідентичности суспільства, не блокуючи, водночас, шлях до його розвитку.

На Заході чи Сході до XVII століття розвиток насправді не відбувався. Він був однаковим відсутнім для Европи і Китаю, для до-колумбової Америки й Індії. Рівень продуктивности був низьким у всьому світі, оскільки усі суспільства були аграрними. Були роки хороші і погані, головним чином в результаті кліматичних факторів, передусім опадів, проте не було стійкого економічного розвитку. Причина була в культурі. Цінності, що стимулювали накопичення капіталу з метою зростання виробництва та продуктивности, не існували. Системи цінностей були анти-економічними, вони наголошували, наприклад, на порятунку душі фараонів Єгипту, на мистецтві та філософії у Стародавній Греції, на юридичній та військовій організації Римської імперії, на майстерності традиційної філософії та літератури у Китаї і на зреченні від світу та пошуку вічного спасіння (навіть засобами війни) – у середньовічній Европі.

Саме протестантська Реформація першою дала поштовх до економічного розвитку у Північній Европі та Північній Америці. До Реформації европейськими лідерами були Франція, Еспанія (у союзі з католицькою Австрією), північ Італії (колиска Відродження) і Ватикан. Протестантська культурна революція усе це змінила, і тоді другорядні, на той час, країни – Голландія, Швейцарія, Велика Британія, Скандинавські країни, Пруссія і колишні британські колонії в Північній Америці – перехопили лідерство. Економічний розвиток у формі індустріальної революції приніс багатство, престиж та військову міць новим лідерам. Згодом не-протестантські нації стикнулися з реальністю, що поразка в економічному розвитку призведе до домінування протестантських країн. Треба було вибирати між протестантською гегемонією і традиційними «резистивними» цінностями, тобто ідентичністю не-протестантських націй.

Реакція на ці виклики була різною у всіх не-протестантських країнах. Однією крайністю була Коста Ріка, що продала свою «латинську душу» за «кусень хліба» економічного розвитку. Иншою крайністю є ісламський фундаменталізм Ірану, який затято відкидає західний стиль розвитку як загрозу родовій ідентичності, збереження якої є головною метою тих, хто при владі.

Инші нації обрали курси десь посередині цих двох крайностей. Імперський Китай зневажав силу Заходу, допоки той його не підкорив. Комуністичну революцію Мао можна трактувати як перше реальне пристосування Китаю до Заходу, хоча й у формі европейської єресі – марксизму. Ден вдався до подальшого кроку в напрямку на захід, відкривши двері капіталізму, хоча й у межах авторитарної політичної системи.

Після відвідин військово-морською ескадрою США Токійської затоки у 1853 році, коли для японців стало очевидним, що вони не здатні захищати себе перед Заходом, Мейдзи – нове керівництво Японії – зробило ставку на инший курс. Вони вирішили прийняти західні технології, але не західну культуру. Японія побудувала тоді загрозливу машину війни, що розгромила Китай і Росію, але яку знищили у ІІ Світовій війні. За цією травмою прийшла нав’язана і успішно прищеплена демократизація, а також вражаюча переорієнтація японських пріоритетів зі справ війни на промисловість і комерцію. Аналогічний шлях пройшли Південна Корея і Тайвань, обидві колишні японські колонії.

Католицькі країни Европи прийняли логіку економічного розвитку, що набула популярности після ІІ Світової війни. Оскільки темпи росту в протестантських країнах, частково через ослаблення релігійної енергії, почали спадати, Франція, Бельгія, Італія, Ірландія та Еспанія перейшли кордон, що розділяв розвинуті і нерозвинуті країни.

Чи католицька Латинська Америка йде тим же шляхом? У 1980-х роках – у час «втраченого десятиліття» – Латинська Америка зазнала економічної кризи, яку пришвидшили її резистивні цінності. Нам нічого не залишається, як чекати, чи вдасться Латинській Америці досягнути вершин економічного розвитку, демократизації та модернізації.

Переклала Лілія Шевчук

---

[1] Talcott Parsons, The Social System (New York: Free Press, 1959), chap.1.

[2] Lawrence E. Harrison, Under development Is a State of Mind (Cambridge: Center for International Affairs, Harvard University; Lanham, Md.: University Press of America, 1985).

[3] Це визначення погляду на багатство в бідних країнах близьке до «нульового» погляду на світ, на якому наголошував Джордж Фостер та инші як центральному для «універсальної сільської культури».