Світ як масонство і уявлення
Тема масонства останніми роками ворохобить обивательську уяву, асоціюючись
з політичною та економічною владою, таємницями і кулуарними угодами, які,
мовляв, вирішують долю світу. Розбуялось безліч спекуляцій на тему приналежности
тих чи инших українських політиків чи діячів до масонських структур. Ба
більше, з боку російських «політологів та істориків» дедалі активніше
лунають навіть версії, що Україна, яко незалежна політична формація, була
породженням масонської змови.
Усі подібні теоретизування базуються на псевдо-доказах, припущеннях
або ж документах, що виявляються цілковитою фальшивкою. Зрештою, для благолепного
попа чи його феесбешного куратора масонами є всі українські політики-розкольники,
що замислили змову, замахнувшись на святий московський Третій Рим – тож
масоном є і Мазепа, і Петлюра, і Карл ХІІ, і Ющенко з Бандерою. У свою
чергу, націоналістичний шанувальник «крови й сокири» знайде «масонську
змову» проти ідеалів самостійництва-державництва в усіх апологетів націонал-демократії
та ліберальної економіки – від Чорновола до Пинзеника. А от пересічний
провінційний митник бачить масонерію в усьому, що виходить поза межі уяви
про найближчий базар. Відтак масонськими для нього будуть і факультет
української філології, і прокуратура, і Союз українок і навіть неорганізовані
в профспілку поодинокі органісти, себто всі інституції, що функціонують
в «чисто ніпанятний спосіб», – адже ці люди займаються чимось в ім’я досить
абстрактних ідеалів. Для митаря «правдиве життя» инакше – «заробляти»
на прикордоннім постерунку та їздити в «мерсі» під шансон в напрямку стриптиз-бару.
Зрештою, будь-яка діяльність, далека від заробляння бабла й гучного прогулювання
його, є масонською.
Подібні підозри іманентні людській природі. Навіщо писати українські
поезії, якщо можна відкрити українську ж корчму. Певно, саме це, суто
світоглядне розшарування колись і спричинилося до появи масонства; коли
люди побачили за «явним і очевидним» неявне і приховане, а за причепуреними
«істинами» про споконвічний порядок – звиклу фальш, цинізм та облуду.
Таким чином, будь-який порух душі, що не вкладається у простір, виписаний
парафіяльним священиком та війтом, свідчить на користь «підозрілости».
У «ліпші», релігійніші часи за це кидали до в’язниці чи спалювали, зараз
за це звинувачують у масонстві, й доказовою базою стає будь-що. Від натяків
у довільно підібраних текстах до виловлювання будь-якого числового символізму:
«якщо додати цифри, розміщені на чотирьох раменах перевернутої п’ятираменної
зорі, вписаної у квадрат, та перемножити цю суму на 184, отримаємо число
звіра».
Зрештою, часто-густо просто маємо підміну логічного слідування, де із
висновком переплутується засновок, будь-яке непублічне об’єднання стає
масонством, а боротьба зі збидлінням та фундаментальною темнотою набуває
рис метафізичної змови. «Оооо, той Петро, оооо, то він масон», – а звідки
знаєш? Та кажу тобі, щось він підозрілий. І друзі в нього підозрілі».
Тож масон – онтологічний синонім до позначування всього підозрілого, незрозумілого
чи просто нового.
Зрештою, за перевернутою логікою довільного «символізму», фарисеї могли
з легкістю сприймати яко зачинателя масонської ложі «Новий Завіт» Ісуса
Христа, й уважати першим масоном – апостола Петра, що став наріжним каменем
ложі.
Досі всіх «стурбованих» хвилює, чи був Петлюра масоном? Чи були масонами
Шевченко та Франко? Напозір подібні питання мають риторичний характер,
бо ж верифікувати цього не вдасться ніколи. На кожен аргумент знайдеться
подібний контраргумент, а на кожне свідчення – десяток спростувань.
Книжки ж з історії масонства у більшості нагадують літературу з історії
вторгнень НЛО чи підручників з чорної магії. Але перевірка на масонистість
українських «і мертвих, і живих, і ненароджених» достойників впирається
у глухий методологічний кут – чиї ж свідчення можуть бути достатніми,
аби вказувати на чиюсь приналежність до масонства? Бо ж, якщо вірити авторам
відповідної белетристики, Статут суворий і передбачає і штрафи, і кастрацію,
і відповідне прокляття за розголошення таємниці.
З певністю можна говорити про приналежність до цього закритого ордену
хіба людей, що самі її задекларували (щоправда, досвід сотень самопроголошених
гетьманів й генерал-отаманів українського козацтва додає скепсису). Простіша
ситуація з жителями Заходу, де ложі були наріжними ланками громадянського
суспільства, тож і залишили по собі чималі архіви. Не надто складно й
з провідними мислителями Нового часу, що працювали у потужних ложах, кузнях
модерного світогляду, які наново перекували феодальний світ, деконструювавши
безліч засадничих мітів. Чи були мислителі Нового Часу у масонерії – невідомо.
Але, якщо аналізувати їхній доробок на предмет «масонського символізму»,
певні речі кидаються в очі. Хоча, можливо, це пов’язано лише з недосконалістю
«оптичного» апарату, адже мислителі, знані більшості нинішньої напівтемної
інтелігенції, увійшли до її інтелектуального кругозору лише тому, що створили
нову інтелектуальну пропозицію. Яка й перемогла. І, задавши загальний
тон і сформулювавши нинішню інтелектуальну візію, стала єдиною прийнятною.
Щоправда, лишається загадкою – чи внаслідок тотальної перемоги масонерії,
чи просто внаслідок своєї послідовности.
Як би там не було, всіх без винятку цікавить, чи бува часом Білл Ґейтс
не масон. Але мало кого цікавить, що стояло за глибоким поетичним символізмом
Кіплінґа і наскільки він перекроїв розуми, творячи «нову» колоніяльну
політику Великої Британії. Не надто переймають й правдиві зміни у світовому
порядку, впроваджені Беконом, Спінозою, Вольтером, Фіхте чи Геґелем. Адже
за глобальністю впливу (через університети) вони значно випередили усіх
карбонаріїв. Шевченко, безвідносно до його участі в мулярському русі,
вимурував з духовної цегли досконалий ментальний проект – Україну – який,
згідно до Тарасових креслень, обріс живою плоттю. Чи допомогло би Шевченку
масонство стати геніальним поетом – навряд чи. Чи врятувало б воно Шевченка
від участі тисяч підданих забуттю прізвищ – не знати. Доводилось зустрічати
повідомлення про масонський «розлив» Сковороди чи Івана Котляревського.
Але всі уточнення у відповідь закінчуються натужним гигиканням, кривуватим
підморгуванням та задушливим «та не питай, звідки я знаю». Відтак, історія
українського масонства поступово набуває абсолютно ґротескових рис, розгортаючись
за логікою «хибного кола».
Зрештою, версій про походження масонства (від тамплієрів до будівничих
єгипетських пірамід) не менше, ніж версій про походження українців. Й
кількість їх дорівнює кількості бажаючих похизуватися своєю поінформованістю.
Єдиний вихід – довіритися власному бажанню: хочете бачити Шевченка (Котляревського,
Петлюру, Ющенка, Бандеру) масоном – то й на здоров’я. Якщо ж не хочете
– на здоров’я теж. Найважливіше ж при цьому – не прагнути вивести ґенезу
люмпеніату з товариства ілюмінатів, попри всю спокусливість цього.
Антон Борковський
Як масони спровокували цензуру у Журналі Ї
То була чи не перша за всю 20-літню історію Журналу Ї спроба внутрішньої
цензури. Цензури не так редакційної, як ґендерної. Спровокувало її моє
бажання написати вступ до Масонського числа, оскільки у трибі роботи опрацьовано
чимало текстів і матеріалів, аби сформувати сяку-таку власну думку про
це дивне явище. Спонукою було також і те, що підбір у журналі виявився
якимось усуціль «пазітіффним», без жодної критичної точки зору на вільне
мулярство, так, ніби франкмасонство є чимось незамутнено добрим, корисним,
високим і рятівним. Як віагра у певному віці і при певній потребі. Єдиним
винятком став вірш Великого Блазня і насправді хорошого поета Назара Гончара
(псевдо Степан Коломийчук, як і личить таємному криптомасону), сповнений
неповторної галицької іронії.
Натомість чоловічій частині редакції ой як забракло іронії, коли довелося
погоджуватися на оцей мій вступ. Навіть одразу замовили текст иншому автору,
звісно, чоловічого племені, бо передчували якесь не таке моє бабське ставлення
до недоторканних велетнів фартуха і паролів на вхід до тусовки.
Ставлення було, як і у кожного з нас до будь-якого таємного товариства
– недовірливе, скептично-байдуже – десь, колись, хтось бавився чи бавиться
у забаву з посвятами, таємними знаками і дивними фартушками. А довкола
ширяться чутки про усесвітність тієї забави і її неуникненний вплив на
розвиток усього людства. І кожного з нас конкретно. У що не дуже вірилося.
Частково ця таємничість розвіялася після прочитання запропонованих тепер
читачу текстів, а також чимало инших, які з технічних причин не увійшли
до числа. Більш-менш прозорим став шлях від причин і основ зародження
франкмасонства до оформлення руху у чіткі структурні ієрархічні організації.
Ще більше прояснилася етимологія і значення символів і знаків, що мають,
виявляється, цілком доступне не-масонському розуму тлумачення. Не дуже
здивував на цьому тлі засадничий закон членства у Ложах – «чоловік вільний,
доброї слави, не раб і не жінка».
Натомість виникли і залишилися без відповіді два нових запитання. Перше
з них стосується сенсу і змісту так званих «праць Ложі». Ми дізналися,
як ті праці відкривають і закривають читанням Євангелії, які вони регулярні,
як їх не можна пропускати без особливого на те дозволу керівництва Ложі.
Однак, що таке оті «праці», у чому їх сенс, зміст, суть, яке їхнє наповнення
– не зрозуміло. Пояснення, що це самовдосконалення, нічого не пояснює.
Можна заради цієї мети і в городі копатися, і у футбол грати, і любитися,
і молитися. То що ж тоді є оті «праці у Ложі»?
Друге запитання стосується членів масонських Лож упродовж усієї історії
існування організації. Традиційно називаються імена усіх чи майже усіх
відомих світові і заслужених перед людством чоловіків у контексті, що
такими вони стали тому, що були масонами. І відповідно, світ створений
і змінюється на ліпше тільки завдяки масонам. Перелік братів-мулярів за
століття справді вражаючий. Самі у цьому переконаєтесь, переглянувши журнал.
Отут і поєднуються два запитання. Якщо масонами були такі поважні і
дуже зайняті особи як, скажімо, президенти США чи Нобелісти-фізики, то
що такого важливого було у «працях Ложі», що вони регулярно посвячували
їм немалий відтинок свого такого коштовного часу? Тим паче, що за законами
організації у Ложі заборонено говорити про політику, релігію і вирішувати
будь-які справи чи інтереси. То що ж тоді збивало їх докупи, що поєднувало
і змушувало бавитися у доволі потішні, як на перший погляд, забави і ритуали?
Версій може бути, і напевне є, безліч. Якась із них, можливо, є найбільш
наближеною до істини. Не претендуючи на таку, ризикну висунути свою, жіночу.
Чого так побоювалися чоловіки редакції. Життєвий досвід (а він у всіх
обмежений масштабами людського життя – і у чоловіків, і у жінок) підказує,
що єдине об’єднуюче начало для усіх масонів – задоволення власних амбіцій
і реалізація власної самозакоханости. Для цього ніколи не брак ані часу,
ані зусиль. А якщо цього групового самозадоволення дає можливість досягти
модна організація з красивою історією, барвистими і загадковими ритуалами,
з фішкою такої коханої чоловіками таємничости і мітом впливовости на долю
людства – то зрозуміло, що масоном буде кожен амбітний чоловік, якому
до його реальних життєвих успіхів бракує тільки такого «клубу по інтєрєсам»
самозадоволення.
Тому і суть «праць» Ложі не описана, бо вона, насправді, є найсолодшою
і найважчою у світі – працею над возвеличенням себе самого поміж таких
же, як ти. Цього не дасть повною мірою ані президентство, ані Нобелівська
премія, ані світова слава художника. Цього завжди замало.
Очевидно, що присутність жінки при цьому недопустима й існування кількох
андрогінних (де були чоловіки і жінки) чи чисто жіночих Лож радше є винятком,
який не прижився і не поширився, бо він неприродний у тій системі.
Звісно, що така версія уже самим ґендерним походженням наражена на крик
і вереск «крипто», «псевдо» і «істинних» масонів. Їх значно більше останнім
часом, аніж справжніх чоловіків. Не кажучи уже про правдивих мулярів.
Свої двері до помешкання я буду домуровувати сама, бо ж чоловіки зайняті
«працями у Ложі».
Ірина Магдиш
|
