Академік Сергій Єфремов був заарештований співробітниками ОҐПУ у Києві 21 липня 1929 р. за звинуваченням в організації Спілки Визволення України. Разом з Єфремовим по справі СВУ проходив колишній міністр закордонних справ УНР, масон Андрій Ніковський, який на допиті 21 грудня 1929 р. засвідчив спадкоємність між Товариством Українських Поступовців, масонськими ложами, Братством Української Державності та СВУ. Оскільки ж Ніковський та Єфремов були серед лідерів ТУПу, а організатором і керівником БУДу Ніковський назвав Єфремова, слідчі змусили Сергія Єфремова власноручно написати свідчення про діяльність масонських лож в Україні на початку ХХ ст. Документ публікується зі збереженням граматичних і стилістичних особливостей рукопису.

Лариса Портнова
Віталій Пономарьов

---

Свідчення С.О. Єфремова

Крах революційною руху 1905 р. і шалена реакція, що почалася по тому, р. 1906–1907, потягли за собою в деяких кругах російського поступового громадянства величезний інтерес до причин тих подій, а також частково – перегляд дотеперішньої тактики в боротьбі з самодержавієм. Різно розуміли й визначали ті причини. Але найбільш популярним, може, було таке пояснення: реакція взяла гору тому, що в лавах борців з самодержавієм не було єдности, що вони не тільки не ішли разом у своїй боротьбі, але й не били разом, роз’єднані своїми партійними програмовими й тактичними ріжницями, і цим дали змогу реакції розбити їх по-одинці кожного. Це була проста наука, що ніби випливала з досвіду боротьби 1905 р. Друга – це ізольованість російського визвольного руху від співзвучних європейських течій, що дала змогу вже розбитому царизмові одержувати допомогу з-за кордону од своїх прихильників без жодної перешкоди од європейської демократії. Пригадувалося, як царський уряд на самому передодні скликання першої Державної Думи одержав закордонну позику на пів міліярда, що в значній мірі розв’язувало йому руки в боротьбі з народним представництвом і скріплювало ту реакцію, що незабаром розігнала опозиційні першу і другу Думи і створила собі на допомогу сервілістичну третю Думу (1907), яка разом з урядом Столипіна заходилася ліквідувати недобитків недавнього революційного піднесення. Висновки, які роблено з цих фактів, зводилися до того, що в новій боротьбі з самодержавієм, яка неминуче мусила знов розгорітися, треба змінити тактику: треба «порознь идти, но вместе бить», себто, не кидаючись окремих партійних завданнів, все ж зговоритись окремим партійцям і угрупованням на певному мінімумі спільних політичних домаганнів і їх здобувати разом, – це одне, і друге: тим чи сим способом зв’язатися з європейською демократією, щоб під скрутну хвилину почувати за собою її товариську руку і допомогу. Революція в Туреччині, що саме того часу успішно закінчилася, усунувши з царювання крівавого тирана, між іншим давала науку що-до останнього пункту. Молодотурки, що успішно ліквідували в Туреччині абсолютизм, були зв’язані з французьким масонством, до якого у Франції належали визначні політичні діячі (як Жорес), а також і значне число представників уряду. Через ці зв’язки діячі турецької революції одержали в своїй роботі сприяння од своїх французьких «братів», що в себе вдома паралізували всяку можливість допомогти султанові і зараз же визнали новий лад у Туреччині, надавши йому цим самим точку опертя на перших і тому найважчих кроках його існування. Це були, очевидно, причини, що довели до поновлення масонського брацтва в Росії після першої революції. Форма масонства була дуже вигідна для мети, що собі на найближчий час ставив визвольний рух. Воно могло об’єднувати людей поступового напряму на певних конкретних завданнях, разом з тим полишаючи вільну руку кожному в його партійних чи національних вимогах; воно вводило визвольний рух у контакт з європейською демократією, і нарешті своєю доброю, віками виробленою формою конспірації давало чималі ґарантії, що сюди не проберуться ті аґенти царського правительства і провокатори, що вже тоді досить таки деморалізували і значною мірою паралізували були навіть діяльність революційних партій. Такі певне були міркування тих людей, що зв’язались з «Великим Сходом Франції», себто з французьким масонством, що мало на перекір англійському, виразно політичну фізіономію, і заснували його філії в Росії.

Хто саме, як і коли встановив зв’язок з «Великим Сходом Франції» й одержав од його доручення заснувати масонські ложі в Росії – мені не відомо. Це було дуже законспіровано і ніколи про це не згадувалося. Мабуть, перші ложі були засновані в Петербурзі¹, а звідти розійшлися й по инших більших центрах, як Київ, тощо, які мали вже розповсюджувати масонство по своїх краях («областях»). Вперше довелося мені почути про масонське братство при кінці 1909 р., коли мої приятелі Матушевський² і В’язлов³, запропонували мені пристати до надпартійної поступової організації, яка має на меті об’єднання всіх революційних і опозиційних сил на боротьбу з самодержавієм, щоб здобути політичну волю. Коли я згодився, мені назвали організацію. Мене це було спершу вразило. Знаючи історичне масонство, я висловився, що нашого реалістичного віку ледве чи можна додержуватися тих надзвичайно складних і по суті зайвих і непотрібних форм, у які закуто масонство, – що ритуал його може затемнити саму мету – оте здобування політичної волі, і таким чином усі заходи повернути на порожню забаву – організації за-для самої організації. Мої приятелі пояснили мені, що по суті вони згоджуються з моїми закидами і що коли б додержуватись усієї масонської обрядовости, то на наші часи це було б анахронизмом. Але в російському масонстві додержуються тільки мінімума обрядового ритуалу – остільки, скільки він потрібен для кращої конспіративности; одкинути ж його цілком, значило б порвати контакт з французьким масонством, яке зв’язує російську демократію з західно-європейською. Ці пояснення мене задовольнили, і я погодився перейти через ті обряди, яких вимагало прийняття до ложі нового члена. Незабаром одбулося і це прийняття, чи посвячення в брацтво.

Власне, воно й обставлялося тільки певною обрядовістю. Кандидата спершу обслідували люди, які його добре знали, і тільки цілком переконавшись, що він погоджується пристати до організації, йому називали її, взявши у його попереду слово, що він нікому не назве її, хоча б потім і вийшов з організації. Саме прийняття починалося з відповіді на письмі на деякі запитання, які повинні були обмальовати духовну фізіономію й особливо політичне credo (кредо) кандидата; ці відповіді ложа розглядала у відсутності його. Коли відповіді задовольняли ложу, то на засідання вводили вже й кандидата, зав’язавши йому попереду очі. В такому стані голова ложі («венерабль») розповідав йому про походження і завдання масонського брацтва (леґенда, що зв’язувала його походження з будуванням соломонового храму в Єрусалимі) і знов питав його в-останнє, чи погоджується він вступити до брацтва; також і інші члени ложі задавали питання, щоб уяснити собі краще особу нового члена. Коли згоду дано, йому розв’язували очі і венерабль об’являв його прийнятим до ложі, беручи з його обіцянку «любити братів своїх масонів», «виконувати всі накази ложі і властей масонських» і «додержувати тайни, хоча б і вийшов з ложі». Прийняття за перші роки робилося «именем Великого Востока Франции», і це означало, що новий масон робився членом французького масонства. Але років за 3-4, коли в Росії число масонських лож збільшилося, російське масонство оголосило «самостоятельною державою» (в масонському розумінні) і згадана формула була замінена на іншу: «именем Великого Востока народов России»⁴. Нова формула підкреслювала федералістичний напрям російського масонства, його національну толерантність та домагання національної рівноправності. Замісць великого числа степенів у французькому масонстві, в російському було тільки дві: ученик (недавно прийнятий) і майстер.⁵

Основною ячейкою масонської організації була «ложа», з мінімумом 7 чоловіка членів або «братів». Коли число членів у ложі збільшувалось удвоє, вона виділяла з себе нову ложу, і вже кожна далі жила своїм життям і збільшувалась незалежно од попередньої. Члени різних лож між собою не зносилися, як масони, бо навіть здебільшого не знали один про одного; масонам з ріжних лож було цілком заборонено одкриватись один одному. Кожна ложа мала своє ім’я, президію з «венерабля» (голова), «надзирателя» (знавець статута, якого в писаному вигляді не повинно було бути) та «секретаря». Коли в місті було більш трьох лож, то організовувався «местный совет» з венераблів лож і вибирав із себе секретаря, що зносився з вищими інстанціями. Таким чином, склад «местного совета», а також особи його секретаря відомі були тільки венераблям. На чолі всього масонства стояв «верховный совет» (у Петербурзі), обіраний на «конвенті» (з’їзді представників од лож) таємним голосуванням, так що склад «верховного совета» був цілком законспірований навіть од учасників конвента. Так само законспірований секретарь «верховного совета» мав зносини тільки з венераблями і секретарем «местного совета» і ніхто з рядових «братів» не міг знати його ймення. Так збудована організація справді давала найбільше ґарантії, що навіть провал якоїсь ложі міг виявити жандармерії тільки мінімальне число учасників даної ложі і тому мав бути одразу локалізований.

Ложа, до якої мене прийнято, звалась «Правда», і в їй застав таких членів: Ф.Р. Штейнґель⁶ (венерабль), Д.М. Григорович-Барський⁷ (надзиратель), І.М. Полторацький⁸ (секретарь), А.Г. В’язлов, Ф.П. Матушевський, В.Г. Бажаєв⁹, С.М. Чебаков¹⁰, В. Косинський, Іванов С.О.¹¹ Після мене принято: М.І. Радченка, Г.В. Александровського¹², В.О. Лозинського, М.К. Васюхнова¹³, М.С. Грушевського. По цьому ложа «Правда» виділила з себе десь р. 1910 або 1911 нову ложу, що прибрала назву «Единение» і складалась – з Чебакова, мене, Радченка, Александровського, Лозинського, Васюхнова; решта лишилась в «Правді». «Единение» протягом року чи двох прийняло до себе: В.К. Редліха, О.В. Корчака-Чепурківського¹⁴, В.К. Прокоповича¹⁵, Ахримовича З.А.¹⁶, Фльорова, Слуцького Е.Е.¹⁷, Бочкарьова, і виділило нову ложу «Федерація», до якої одійшли: Корчак-Чепурківський, Прокопович, Ахримович, Бочкарев, і не пам’ятаю – хто п’ятий, і «Федерація» почала набирати собі нових членів, окрім Ніковського¹⁸, мені незвісних. Опріч трьох названих лож, було ще дві: «Истина» та «Астрея», але склад їх мені зовсім невідомий. По-за Київом ложі були: в Одесі – дві, здається (Чехівський В.М.¹⁹, Шварц, Житков²⁰), в Катеринославі (І.М. Труба, Ю. Павловський), у Вінниці (я брав участь у відкриванні ложі) пам’ятаю принятих: О.О. Лозинського, В.В. Боржковського, Фіялковського (?), у Полтаві (теж брав участь): Товкач К.І.²¹, його дружина, Чижевський П.І.²², Сіяльський, Ротмистров Г.Г. Була спроба заснувати ложу ще в Чернігові і для цього принято до «Правди» І.Л. Шрага²³, щоб через його вишукати підхожих людей у Чернігові, але на повний склад ложі там не набралося і Шраг так і лишився, здається мені, одинцем у Чернігові і, наіздячи до Київа, брав участь у засіданнях ложі «Правда».

Брацтво само майже не провадило політичної роботи, покладаючи її на партійні організації. Воно собі ставило инші завдання – об’єднувати людей ріжних напрямів і партій і всіх їх направляти на завоювання політичної волі; тому то воно дбало про те, щоб притягти до себе впливових людей з ріжних національностей, ріжних напрямів і партій, од прогресистів з правого боку без обмеження на ліво. Зверталась велика увага на особисті прикмети кандидатів, особливо на їх моральну оцінку, на здатність їх працювати разом з людьми інших поглядів, на толерантність їхнього світогляду і лагідність вдачі. Тому не всі з видатних діячів того часу приняті були до брацтва, – поза ним лишались люди цікаві, але з репутацією не схильних на певні уступки й толеранцію чужих поглядів (як, наприклад, П.М. Мілюков, або київський лідер к.-д. Шольп). На таких людей брацтво намагалося впливати через їх партійних товаришів, що належали до брацтва, але самих їх не притягало. Вибору найбільш придатних людей, обслідуванню їх та процедурі обрання й оддавала найбільше часу кожна ложа. По-за тим велику увагу притягала раз-у-раз політична інформація з партійного і національного життя з державних установ, громадських настроїв і т.п. Обмірковуючи цю інформацію, ложа давала певні директиви своїм членам, що могли мати вплив на напрям тієї иншої справи чи безпосередньо, чи через свої особисті й громадські зв’язки. Так, напр(иклад), відома справа Бейліса притягла велику увагу брацтва, як така, що могла мати великі політичні наслідки, і організацію оборони євреїв од обвинувачення в ритуальних убийствах спеціяльно було доручене Григоровичу-Барському судовим способом, а людям, причетним до пера, доручено було виступати з відповідними статтями в пресі (низка моїх статтів у «Раді» і в «Украинской жизни»). Р. 1912 під час виборів до четвертої Думи²⁴ брацтво проробило чималу роботу за-для погодження всіх поступових виборців у Київі і визначило свого кандидата (спершу Полторацького, а через його хворобу – Іванова), який і переміг, завдяки добрій організації, чорносотенного кандидата Савенка. Для думських виступів опозицій брацтво постачало відповідний матеріял і давало директиви на той чи інший виступ своїм товаришам, що були членами Думи, – так досить голосна свого часу інтерпелляція в Думі з приводу заборони святкувати 100-літній ювілей народження Шевченка в 1914 р. була підготовлена і переведена під впливом домаганнів од київських лож, що зібрали й постачили думській опозиції чималий матеріал, використаний в промовах Керенського й ін. Київські ложі одводили чимало місця спеціяльно українській справі, до того часу взагалі нехтуваній серед російського громадянства, і цим дуже допомогли тому контакту, що встановився в Київі між українським і російським громадянством, їх спільним політичним виступам, як од під час виборів і взагалі поширенню українських домаганнів, популяризації лозунгів федерації й автономії серед російського громадянства. З доручення й за допомогою брацтва один з його членів, В.П. Обнинський, спеціяльно взявся до поновлення колишнього союзу автономістів-федералістів і чимало зробив для популяризації ідей федералізму (видання журналу «Народы и области» в Москві). Маючи впливових у ріжних кругах громадянства членів, київське брацтво грало чималу ролю в громадському житті, об’єднувало до певної міри опозиційні виступи і витворювало спільну громадську думку на всякі прояви тодішнього політичного життя. Навіть суперечливі погляди через обміркування справ у ложах часто тратили свою непримиренність і мирилися на чомусь середньому, що вже не заважало одностайним виступам і солідаризуванню у вчинках.

Першого дошкульного удару цій солідарності в політичних виступах завдала імперіалістична війна. З самого початку її брацтво розкололося на дві нерівні числом, принципіяльно непримиренні частини. Більшість, переважно росіяне, стояли на позиції переможної війни, гадаючи, що після її переможного кінця Росія неминуче мусить здобути політичну волю, бо неможливо, щоб народ-переможець погодився далі нести ярмо і скорятись перед царською бюрократією, що під час воєнних дій ще яскравіше виявляє своє вбожество та користливість і нездатність до порядкування в державі. Меншість, переважно українці, займала «пораженческую» позицію. Війна, доводили ми, особливо виявила неготовність громадянства до боротьби за свою волю; ті нещирі своєкористливі патріотичні заяви, які уряд використовує для себе, якими себе підсилює і зміцнює реакційний свій курс, надзвичайно шкодливі, бо вони утворюють атмосферу, в якій люде заздалегіть зрікаються ставити якісь вимоги до уряду. Отже переможний кінець війни тільки зміцнить становище царизму і в очах несвідомих мас знов підійме його престиж, захитаний подіями 1905 р. Спираючись на аналогію з японською війною, ми доводили, що тільки поразка Росії знов викличе величезний громадянський здвиг, розбуркає приспані революційні сили і докінчить те, що недокінченим лишилося в 1905 р., себ-то рішуче й остаточно покінчить з абсолютизмом. Революція, як наслідок незадоволення, може прийти тільки слідом за поразкою у війні, за воєнними невдачами. Катастрофа на фронті, як це не раз доводила історія, одіб’ється оновленням і оздоровленням у середині держави, бо насамперед змете ті реакційні сили, що заважають усякому поступові й оновленню. Цю думку ми ілюстрували посиленням реакції під час війни, а також тією вакханалією утисків, що провадилися по окупованих країнах, особливо в Галичині, що з самого початку окупації зазнала всіх прикмет «истинно-русского» режиму, – «обрусения», повертання людности в православіє, безправности і економічної руїни, заслання десятків тисяч людей на Сибір і т.п. Через Київ, перед нами, саме переходили тоді тисячі засланців, винних тільки тим, що вони були українцями, євреями, поляками, і жахом віяло від їхніх оповідань про те, що діялося по окупованих країнах, віщуючи подібну ж долю і всім, коли б війна скінчилася переможно для російської бюрократії. Суперечки в брацтві на цьому ґрунті хоч і не довели до повного розколу чи розбиття організації, бо попереднє життя досить її було зміцнило, все ж заповнили все собою і одбивалися на всьому її житті; вона видимо перестає рости і вплив її серед громадянства зменшається. Цими суперечками був цілком занятий і той єдиний «конвент» (з’їзд), на якому мені довелося бути. Одбувався він у Петербурзі при кінці 1914 р., коли вже обидва напрями в брацтві цілком визначилися й скристалізувалися, могли оперувати навіть фактами на оборону своїх тез. З присутніх на конвенті петербуржців пригадую: М.В. Некрасова (робив доповідь, як секретарь «Верховного совета»), О.Ф. Керенського, В.Я. Богучарського, М.Д. Соколова, Кускову, Славинського М.А., Степанова, Єфремова Ів. (члена Думи), Зензинова; з Москви був В.П. Обнинський і, здається, Скворцов (Степанов); з Київа: Штейнґель, Григорович-Барський, Зарубин О.М., Прокопович В.К., я; були ще представники з Одеси, з Вільни, з Надволжя – Саратова й Самари. Цілий конвент, опріч інформаційної частини, було присвячено питанню про те, як ставитися до війни і до якого закінчення її треба йти; в дебатах боролися між собою ті погляди, що переказав я попереду. Як і треба було сподіватися, пораженці лишилися в меншості; пригадую, що коли дійшло до голосування, то тільки двоє з усіх присутніх (Прокопович і я) подали голос за бажаність поразки Росії.

В міру того, як війна затяглася і все більше виявлялося повне банкрутство уряду навіть на воєнному полі, настрій у братцві до деякої міри мінявся. Більшість, що спершу була проти революційних виступів і зміни уряду під час війни (бо, мовляв, «не перепрягають коней на ходу»), тепер переходила до думки, що без революції, без зміни уряду навіть переможна війна неможлива. Ціла низка братчиків ідуть працювати до Воєнно-промислового Комітету (Зарубін), до Земського і Городського союзів (Штейнґель, В’язлов, Матушевський, Ніковський) – одні на те, щоб організовувати перемогу і принаймні не дозволяти бюрократії красти народні гроші, другі – щоб серед військових організовувати незадоволення й пропагувати неминучість революції. На кінець 1916 року і прихильники перемоги, і пораженці зійшлися принаймні на одному, що взагалі так далі тягтися не може і незабаром повинна одбутися на верхах якась зміна чи то наслідком перевороту, чи одверто масового виступу.²⁵ Засновуючись на інформаціях з Петербурґу, цієї зміни, але ще в невідомій формі, сподівалися на початку 1917 р. Таким чином лютнева революція 1917 р. не була несподіванкою для брацтва, і воно вважало, що до певної міри навіть її підготовило в настроях тих кругів, на які мало більший чи менший вплив.

Перші місяці революції члени брацтва працювали по всяких комітетах і установах революційного часу, як «Центральный Комитет общественных организаций», то-що. Здавалося, мета, за-для якої засновано брацтво, здійснилася і його існування вже непотрібно. Була навіть висловлена в ложі «Единение» думка, що, може, час закритися, бо вся політична робота одходить до партійних організацій, що саме тоді забуяли повним життям. Цю думку одкинуто, бо визнано, що хоча політична робота й одходить до партій, але тепер, може, більша, ніж колись, потреба в такій організації, що була б посередником між партіями, лагодила поміж ними антагонізми і нагадувала про закріплення нового ладу. Так само одкинуто й другу думку – перейти до одкритого існування на тій підставі, що згадану делікатну місію – погоджувати антагонізми – зручніше виконувати, не виходячи наверх. Тим часом життя прудко плинуло, і в самому брацтві виникали свої антагонізми, дражливі питання, з якими воно на могло дати собі раду. Найгострішим було національне питання, зокрема, українство, що з революцією вже фактично почало здійснювати ті лозунги автономії і федерації, які до того ставилися в братстві тільки теоретично. Знов вийшов розкол, навіть далеко гостріший, ніж з приводу війни. В фактичному здійсненню лозунгів автономности українцями російська більшість у брацтві добачала замах на Росію, як єдину державу, і це стало за привід до надзвичайно гострих суперечок між українцями та росіянами. Суперечки загострювалися разом з тим, як у революційному процесі збільшувалися домагання українців, одбувався перехід їх на самостійницькі позиції з кінця 1917 р. Під знаком гострих суперечок одбувався й єдиний, який був, обласний з’їзд у травні 1918 р., незабаром по гетьманському перевороті, одбувався в Київі, на Пушкинський, здається, в українському клубі; з учасників з’їзду пам’ятаю: Штейнґеля, Григоровича-Барського, Зарубина, Науменка²⁶, Бочкарьова, Прокоповича; провінціяльні делегати зовсім не лишилися в пам’яті. Здається, з Полтави був Товкач, а з Катеринослава – Труба. Суперечки загострювалися як-раз згаданим переворотом, що до певної міри сплутав позиції антагоністів. Російська частина брацтва (з нею був і Науменко), протестуючи проти заклику німців, як зради Антанті, разом з тим раділа піддержаному німцями гетьманському переворотові, бо бачила в йому кінець національної політики Центральної Ради і майже початок розсипаної тоді «Єдиної неділимої» Росії; навпаки, українська частина, помирившись з закликом німців, в піддержаному ними гетьманаті бачила тільки узурпацію влади, долю якої мав вирішити сам український народ на своїх Установчих Зборах. Оця плутанина в обставинах і орієнтаціях спричинилася до того, що з’їзд обернувся в низку досить гострих суперечок (межи мною й Науменко, межи Прокоповичем і Бочкарьовим, тощо) і не вніс ніякого примирення, не знайшов виходу з тих сутичок, у які, видимо, заходило брацтво, що вже переставало задовольняти своє найперше завдання – лагодити суперечності поміж політичними напрямками. Дальші події, 1918–1919 р.р., калейдоскопичні зміни в Київі влади (гетьманство, Директорія, радянська влада, деникинщина), які вибивали з рівноваги то одну, то другу частину братства, а то й обидві, не сприяли ні його роботі, ні навіть існуванню. Збиралися рідко, коли дозволяли обставини, і опріч безконечних змаганнів про «орієнтацію», нічого не робили. Розклад довершився за часів деникинщини, коли російська частина, не приймаючи ідеології Добровольчої армії, все-ж мирилася з заведеним нею ладом, як початком відродження Росії, що ніс за собою смерть Україні. Але це тяглося недовго; з одходом деникинців вийшла з Київа і мало не вся російська частина брацтва. Воно, видимо, кончило своє існування. Думаю, що той самий процес завмирання одбувся й по інших містах, хоча відомостей про те не маю ніяких.

А втім що-до ложі «Единение», то була ще спроба її одживити. 1920 і 1921 р.р. члени її не стрівались. Здається, р. 1922 вернувся до Київа Чебаков і зробив спробу з уламків київського брацтва поповнити «Единение» і таки чином одновити організацію, пояснюючи свій замір тим, що вже зжилися за довгий час існування і тому єсть потреба просто звичайного єднання «порядних людей», хоча б і без надії на якусь роботу. Поновлена ложа склалася з таких людей: Чебаков, я, Радченко, Александровський, Полторацька К.О., Бенеш (доктор), Гецов (доктор), Лазарєв. Але і часи були вже не ті, та й ми всі теж не ті стали. Ми вже не мали ніякого впливу, та майже й зв’язків не мали серед нового громадянства, та ще в обставинах 1922 р., коли кожен дбав найбільш про те, як би вижити. Р. 1922 і початок 1923 ми зрідка збиралися, обмінювалися новинами й думками про поточні події, змагалися про те, міцно чи не міцно стоїть Радянський лад, обмірковували можливість чи неможливість його занепаду, але й сами почували, що таке існування нікому й ні на що вже не потрібне. Р. 1923, після арешту Чебакова²⁷, ложа вже не збиралася, і брацтво остаточно розпалося.²⁸

При кінці маю додати, що в Київі незалежно і паралельно існувала ще якась инша масонська організація, яка купчилася коло доктора Анохина. Про неї я випадково дізнався, розбираючи р. 1917 архив охранки, де знайшов «дєло» з списком її членів. Який характер і які завдання мала ця організація – мені не відомо.²⁹

29.12.1929

Сергій Єфремов

Допросил Брук

Ориґінал. Рукопис.

Архів СБУ, спр. №67098 ФП, т. 13, арк. 243-252 зв.

Уперше опублікований в «Народній газеті» №№ 16–17, 1995 р., публікація Сергія Білоконя

---

1. Перша серед відновлених у Російській імперії масонських лож – «Возрождение» – була відкрита у Москві 15.11.1906 р. Невдовзі були відкриті инші ложі, але через суперечки щодо того, якій масонській структурі підпорядковуватися (Великій Ложі Франції чи Великому Сходу Франції), вони були розпущені у лютому 1910 р.

2. Матушевський Федір Петрович (1869–1919) – член Центральної Ради (1917), посол Української Народної Республіки у Греції (1919).

3. В’язлов Андрій Григорович (1862–1919) – депутат І Державної Думи Російської імперії, співробітник Союзу міст Південно-Західного фронту (1914–1917), генеральний суддя УНР, міністр юстиції Української Держави.

4. «Великий Восток народов России» був утворений на конвенті 1912 р. Його назва була ухвалена на вимогу делегатів від «національних околиць» Російської імперії – вірменів, грузинів і українців.

5. Ритуал проведення засідання масонської ложі детально описаний у свідченнях Андрія Ніковського на допиті в ОҐПУ 21.12.1929 р. (див.: журнал «Генеза» №1(4)-1996).

6. Штейнґель Федір (Теодор) Рудольфович (1870–1946) – барон, депутат І Державної Думи, голова комітету Всеросійського союзу міст (1915–1917), голова виконавчого комітету Київської міської думи (1917), посол Української Держави у Німеччині (1918).

7. Григорович-Барський Дмитро Миколайович (1871–1958) – адвокат, голова Ради присяжних повірених округу Київської губернії, голова Київської судової палати.

8. Полторацький Іван (1872–1914) – член Київської Громади, кооператор, голова Товариства взаємного забезпечення життя у Києві.

9. Бажаєв Володимир Гаврилович (1865–1916) – аґроном, професор Київського політехнічного інституту, журналіст, літератор.

10.  Чебаков Сергій Михайлович (1871–1933) – прокурор Київської судової палати, сенатор Української Держави.

11.  Іванов Сергій Олексійович (1856–?) – магістр ветеринарних наук, професор Харківського ветеринарного та Київського політехнічного інститутів, депутат ІV Державної Думи.

12.  Александровський Григорій Володимирович – викладач Фундуклеївської гімназії у Києві, професор Казанського університету.

13.  Васюхнов Костянтин Митрофанович (1876–?) – однокурсник Сергія Єфремова по юридичному факультету Київського університету, присяжний повірений.

14.  Корчак-Чепурківський Аксентій Васильович (1857–1947) – академік, незмінний секретар ВУАН.

15.  Прокопович В’ячеслав Костянтинович (1881–1942) – член Центральної Ради (1917), міністр освіти УНР (1918, 1920), голова Ради Народних Міністрів УНР (1920), голова Ради Міністрів УНР в екзилі (1924–1939), заступник голови Директорії та головний отаман УНР (1939–1940).

16.  Ахрімович Зиновій Алоїзієвич (1858–?) – директор Колеґії Павла Ґалаґана у Києві.

17.  Слуцький Євген Євгенович (1880–1948) – економіст, статистик, математик, викладач політичної економії та статистики у Київському комерційному інституті.

18.  Ніковський Андрій Васильович (1885–1942) – заступник голови Центральної Ради (1917–1918), комісар Києва (1917), голова Українського Національного Союзу (1918), міністр закордонних справ УНР (1920).

19.  Чехівський Володимир Мойсейович (1878–1938) – професор Київської Духовної Академії, підполковник російської армії, священик УАПЦ.

20.  Житков Костянтин Георгійович (1883–1920) – мічман російського флоту, редактор журналу «Морской сборник».

21.  Товкач Костянтин Іванович (1882–?) – генеральний суддя Української Держави.

22.  Чижевський Павло Іванович (1860–?) – депутат І Державної Думи від Полтавської губернії.

23.  Шраг Ілля Людвигович (1847–1919) – депутат І Державної Думи, голова Чернігівського суду, член Центральної Ради (1917).

24.  Вибори до ІV Державної Думи відбулись у вересні-жовтні 1912 р. Дума працювала від 15.11.1912 р. по 25.02.1917 р.

25.  Рішення про участь у підготовці державного перевороту ухвалив конвент наприкінці 1916 р. у Москві. Від України у ньому брали участь київські масони Чебаков, Штейнґель, Зарубін, Белінґ. Архів Чебакова з резолюціями конвенту був 1922 р. переданий на зберігання Вікторові Романовському, який знищив його напередодні арешту 1930 р. (про роботу конвенту свідчив Дмитро Белінґ на допиті в ОҐПУ 31.10.1937 р. – див. «Генеза», №1(5)-1997 р.).

26.  Науменко Володимир Павлович (1852–1919) – голова Українського Наукового Товариства (1914–1917), заступник голови Центральної Ради (1917), міністр освіти Української Держави (1918), венерабль ложі «Зоря». 1916 р. до цієї ложі був прийнятий Володимир Петрович Затонський (1888–1938) – майбутній нарком освіти УСРР та секретар ЦК КП(б)У.

27.  Сергій Чебаков був заарештований 17.07.1923 р. у справі Київського обласного центру дій. 08.04.1924 р. він був засуджений до розстрілу, заміненому 10 роками позбавлення волі (про перебіг судового процесу Сергій Єфремов писав у своїх «Щоденниках»).

28.  Через розгром масонських лож у Петрограді та Москві в 1922 р. Київський обласний центр був оголошений вищим органом «Великого Востока народов России». Остання у Києві масонська ложа «Пробуждение» існувала до літа 1929 р. До неї входили Ю.М. Ваґнер (венерабль), В.А. Романовський, М.М. Воскресенський, Л.Е. Чолганський (венерабль у 1922–1923 роках), Б.М. Толпиго та инші члени «заснулих» на той час київських лож. Діяльність київських масонів тоді полягала переважно у збиранні коштів на підтримку родин заарештованих «братів» (див. свідчення Миколи Воскресенського та Віктора Романовського на допитах в ОҐПУ у 1930–1931 роках у справі Республіканського демократичного об’єднання: «Генеза», №1-2(6-7)-1998 р.).

29.  Лікар Анохін Олександр Костянтинович був членом київської масонської ложі «Нарцис», створеної 1914 р. і підпорядкованої «Великому Сходу Франції». Членам цієї ложі були також Павло Скоропадський та Симон Петлюра, прийняті до неї наприкінці 1917 – на початку 1918 років (див.: Лариса Портнова. Стосунки між масонами Великої ложі України та Великого Сходу Франції в 1918–1919 роках // «Київська старовина», № 3–1999 р.).

Публікація Лариси Портнової
Примітки Лариси Портнової та Віталія Пономарьова