Сергій Єфремов

Масонство на Україні

Масонство на Україні менш усього можна звати масонством українським – менш усього бо воно відбивало на собі національні української людности риси. І сталось це не якимсь випадком, а було цілком природним з'явищем. Зрозуміємо його тільки тоді, коли зважимо як походження масонства й ті шляхи, що ними воно заходило на Україну, так і ті верстви людности, серед яких шукало й знаходило воно собі адептів. Зародившись у Західній Європі з специфічним завданням – створити «всесвітнє брацтво», масонство, як відомо, взагалі мало клопоталось та мало навіть і зважало на всякі національні одміни тих країв, де пробувало стати твердою ногою, силкуючись скрізь набути універсального характеру. Борючись з національним вже через свою «всесвітню» тенденцію, воно, проте, скрізь заховувало сліди свого походження (англійське масонство, німецьке розенкрейцерство і т. ін.), навіть серед нових національних обставин. І тим більше у нас, бо на Україну масонство заходило або через Великоросію, або через Польщу, – отже ще раз пересаджені його форми, окрім первісної основи, заховували ще й сліди пізнішої осади, які ще не встигли були розпуститись у місцевих обставинах та нові засвоїти собі національні одміни. Але й поза цим, на характер масонства у нас подіяло найбільш може те – де саме, в якому осередку наука вільних мулярів шукала й знаходила собі слухачів і прихильників. Не вважаючи на тенденцію «всесвітности», масонство, звичайно, менш усього було універсальним у своєму розповсюдженні. Дослідники російського, напр[иклад], масонства справедливо зазначають, що з масонства на російському ґрунті була перша організація інтелігенції, перша спроба останньої створити якусь ідеологію й виявити відповідну до неї практичну роботу. Але сама інтелігенція XVIII і початку XIX в. мала яскраво додержану класову фізіономію та вдачу. Народні маси, отой клас рабів-кріпаків, уже через таке своє становище лишався поза межами всяких інтелігентських замірів того часу. Інтелігентами могли тоді бути люде тільки з панського – шляхетського чи поміщицького – стану, і це не минало, звичайно, без сліду в формуванні поглядів їхніх та настроїв. Поодинокі люде ще могли іноді визволитись од поглядів та забобонів свого круга, але в цілому панували його завички й міцно держали в залежности од себе й вільних мулярів, оце типове породіння інтелігентських кругів свого часу.

На Україні повинно було це статися навіть більше, ніж деінде. Наприкінці XVIII в. тут довершився вже процес покріпачення народних мас, і кріпацьке право, «козацькою нікдись шаблею скасоване», знову зробилось ніби нормальною формою громадського ладу. Та через специфічні місцеві умови кріпацька маса на Україні ще далі стояла од панського стану, ще більш од його була одгороджена, бо не самими соціяльними й економічними ріжнилась ознаками. Прірву соціяльну й економічну між паном та кріпаком ще глибше проорали тут ріжниці національні, почасти релігійні, й обернули її просто-таки в безодню. Під'яремний «хлоп», що робив панщину, не мав тут нічого спільного з паном-поляком або споляченим земляком своїм на правому боці Дніпра, великоросом або зрусифікованим більш-менш «малоросіянином» на Лівобіччі. Мова, звичаї, побут, часто віра навіть – довершали тут розбрат, соціяльними й економічними суперечностями витворений, і з панського стану потворили тут зовсім інший національний тип людности. І коли за наших навіть часів, не вважаючи на існування національної української інтелігенції, цей розбрат не зник і не припинився, то що вже говорити про ті часи, сто років тому: обставини, що ріжнили вищі класи од народу, саме в повному були тоді розцвіті. Народні маси і панство на Україні належали тоді не тільки до протилежних класів, до ворожих соціяльно таборів, але й до ріжних національностей, і інтимний, скажу так, доступ до народу інтелігента, все-таки «пана» насамперед, стрівав непереможні перешкоди. Українська вдача національна, що заховалася в чистоті тільки серед народної маси, певна річ, впливала подекуди на настрої отих одірваних од маси вищих класів; але зате й їм тим легше було заховати в чистоті позичені деінде форми громадського руху, що далі одійшли вони од народу. В такому становищі, як побачимо зараз, опинилося тут і масонство, а через те й було воно – тільки масонством на Україні, але не українським масонством, і почало було набувати трохи національних рис хіба аж останніми часами свого тут існування.

А тим часом мало де по інших сторонах були обставини більш, може, сприятливі тому, щоб у масонські форми влити національний і досить широкий рух громадський. На Україні ґрунт до цього був досить вже прочищений попередньою історією, і коли б масони, що тут працювали, більш знали історію свого краю й менш одірвані були од місцевого життя та його традицій, то певне й сама історія масонства на Україні не була б така вбога на факти справжнього впливу та широкого громадського значіння. Якихсь сто літ перед масонством уся Україна густо вкрита була організаціями, що навіть з найбільш поверхового та невважливого погляду ніби аж просяться до аналогії з масонством. І найголовніше, що з-поза схожости зовнішньої проступає тут і внутрішнє споріднення, з тією, проте, ріжницею, що згадані організації справді були позакласовими і всенародними й слугували потребам справжнього демоса. Українські брацтва – бо їх я маю на думці – не самою назвою були схожі з масонством і не самим спільним походженням од середньовікових гільдій та цехів і інших таких ремісницьких організацій, з якими й додержували за ввесь час свого існування найтісніших зв'язків. Були і внутрішні також риси, що дозволяють близько поруч поставити давні наші брацтва й пізніше масонство. «До брацтва, – пише один з новіших дослідників українського минулого, – був доступ людям усіх станів. Могло в йому брати участь і жіноцтво; тільки на загальні збори брацтва не пускано жінок. Особа, що мала охоту приступити до брацтва, попереду мусила порядки брацькі спізнати. Коли вона погоджувалась додержувати їх, то її приймано до брацтва по тому, як змовить призначену присягу. По цьому прийнятого допіру члена записувано до брацького реестра, і новий член повинен був давати до брацької скриньки, себто до скарбниці, призначену вкладку. Усі братчики під загрозою грошової кари мусили бувати на брацьких зібраннях. На цих зібраннях балачок не дозволялось. Братчики обмірковували справи, що торкались церкви, духовенства, школи, вчителів; клопотались про догляд за хворими, вбогими та каліками. Кожен член брацтва мав право голоса. Засідання одбувалися у великій таємності, і стороннім людям бувати на них заборонялось... Братчики повинні були допомагати одне одному в пригоді, додержувати доброї злагоди між собою, навідуватись до хворих членів брацтва й опроводити до могили померших. Коли братчик огинався од виконання повинностей брацьких, з його брато грошову пеню»¹. Дуже легко було б, аби охота, добрати аналогічних наведеним рис із організації «всесвітнього брацтва» навіть у ритуалі, що в наших брацтвах був тільки простіший. І ця схожість і в завданнях, і навіть у формах організації могла б у великій стати пригоді пізніш народженому масонству, коли б воно здужало було та вміло використати зазвичаєну на Україні форму організації і взагалі брацькі традиції, яких початок сягає тут до XVI в. Але, ще раз кажу, масонство стояло далеко од мас, і для його згадані традиції не існували, – більше: воно про них не то не знало, а навіть і не догадувалось. Принаймні нічим ті традиції не одбивалися в історії масонства на Україні.

Виразніше зате позначився зв'язок з другою місцевою течією громадською, що теж попередила на Україні масонство. Ця течія вже не була масовою, а виходила од однієї визначної людини, – правда, дуже для старої України характерної. Знаменитий український філософ Сковорода, цей «гражданин всемирный», як він сам себе узивав, напевне дещо чував про масонство, мандруючи по Західній Європі. Сам він до масонства ставився коли не зовсім негативно, то досить байдуже. Принаймні учень Сковороди й перший його біограф Ковалинський таку переказує думку свого вчителя про цікаву нам тепер течію, що її Сковорода ставив нарівні з нелюбим йому сектярством: «я не знаю мартынистовъ, ни разума, ни ученія ихъ; ежели они особничествуютъ въ правилахъ и обрядахъ, чтобы казаться мудрыми, то я не хочу знать ихъ; ежели они мудрствуютъ въ простотЪ сердца, чтобъ быть полезными гражданами обществу, то я почитаю ихъ; но ради сего нЪ для чего бы имъ особничествовать. Любовь къ ближнему, – додає своєї звичайної укоханої думки Сковорода, – не имЪетъ никакой секты: на ней весь законъ и пророки висятъ»². Не вважаючи та такий досить суворий присуд, у самого Сковороди, безперечно, були риси, що споріднили його з масонством, і не дурно масони були чи не першими в Росії, хто звернув увагу на твори українського філософа: дещо з них уперше було надруковано на сторінках «Сионского вестника», органу містичної течії в масонстві³. Цей зв'язок науки Сковороди з масонством зазначено вже і в літературі. «Не був Сковорода масоном, – пише проф. M. Сумцов, – але великою він мірою виріс і виховався в тій атмосфері, що живила і російське масонство, і між ним та масонами єсть спільні точки в формі великого нахилу до старозавітних книг, містичного витолковування, байдужности до догматичної сторони християнства, щиро аскетичного життя та бажання через моральну науку й моральне життя особисте піднести моральний рівень громади, – а на цьому Сковорода не ріжнив з кращими російськими масонами, Новиковим, Лопухіним і найбільш з Гамалією»⁴. Ще цікавіші з цього погляду громадські переконання і практична робота Сковороди, що ставлять його поруч кращих заступників просвітнього масонства. І от коли ми зважимо, який величезний вплив мали погляди, наука й сама навіть особа Сковороди на сучасне українське громадянство, то певне не помилимось, сказавши, що його діяльністю протерта була до певної міри дорога й тим організаціям морального переважно характеру, що в формі масонських лож незабаром постануть і на українському ґрунті. І тим більше, що серед діячів масонства на Україні справді-таки побачимо і просто учнів Сковороди, і людей, що безперечно під його безпосереднім впливом виховались та на його думці свої громадсько-моральні погляди виробили.

Проте, невважаючи на те, що дорога масонству на Україні була ніби протерта, воно тут і народилось досить пізно, і широко між люде не пішло. Переглядаючи «Хронологический указатель русских лож», надрукований додатком до відомої книги Пипіна «Русское масонство», побачимо, що минули десятки літ, відколи постало масонство в Росії, і аж тоді тільки зайшло воно й на Україну. Першою, про яку стріваємо відомості, ложею на Україні була київська ложа Бессмертия; заснували її 1784 р. російські офіцери, але без жадного, можна думати, зв'язку з російським масонством, бо підлягала вона безпосередньо Великому Сходові Польському⁵. Ті ж таки зв'язки мали й так само належали до Польського Великого Сходу й інші з відомих нам масонських лож на Україні кінця XVIII в.: ложа Трех Колонн у Києві, дуже недовговічна; військова ложа Минервы в Кременчуці, що перейшла сюди, певне, з Немирова («находилась прежде в Польше» – sic!); житомирські ложі Рассеянного Мрака («Des Ténèbres Dispersées») та Wschodu Zytomierskiego, які заснував «карантинный лекарь украинской провинции» Францишек Гінч; ложа Совершенной Тайны («Doskonałej Tajemnicy») в Дубні на Волині тощо⁶. Видима річ, що початок масонства на Україні був одгуком розцвіту масонської організації в Польщі й заснування року 1784-го Великого Сходу Польського⁷. Але – ще раз зазначимо – якогось інтенсивного розповсюдження масонство на Україні цим разом не мало. Одна німецька газета зробила була р[оку] 1787-го підрахунок російським та польським ложам: перших зареєстровано 145, других – 75; з цього досить поважного числа хіба якихось 4-5 лож припадає на Україну⁸. Трохи згодом, коли припинив своє існування p[оку] 1794-го Великий Схід Польський, масонський рух на Україні, що залежав цілком од польського масонства, завмирає зовсім і поновлюється вже тільки за 20 років. Сприяли тому нові політичні обставини в Польщі, а почасти і в Росії взагалі, що викликали до життя силу таємних організацій.

Великий Схід Польський одродився й розпочав наново свою роботу р[оку] 1814-го і, як зазначив історик польського громадського руху, одразу ж таки «увійшов у тісні стосунки з ложами, що були на Литві та Русі», себто на Україні⁹. Політичне становище Польщі, поділеної допіру між трьома потужними державами і позбавленої колишнього свого устрою й державної незалежности, справляє думки всяких таємних товариств до патріотичної мети і завданнів, а з них відбудування польської держави завжди на першому стояло місці. До тієї ж мети пристосували свою роботу і масонські ложі, що народилися були в Польщі, а звідти переходили й на Україну. І «Національне Масонство» («Wolnomularstwo Narodowe»), що заснував р[оку] 1819-го відомий Валеріян Лукасинський, і півмасонське «Товариство Тамплієрів, або лицарів церковних» (1819), і од масонства народжене «Патріотичне Товариство» («Towarzystwo Patryotyczne», 1821), і «Товариство Справжніх Поляків» («Towarzystwo Prawdziwych Polaków», 1822) – усі ці організації, не вважаючи на ріжні форми єднання, одну власне кохали мету: «поновлення Польщі в якомога ширших межах»¹⁰. А як Україна, на польську мірку і на польські погляди того часу, вважалась за неодрубну частку Польщі і в ті «ширші межі» її безперечно входила, то робота усіх згаданих таємних товариств польських провадиться і на Україні. Навіть більше – на українському ґрунті ця патріотична польська робота часто бувала навіть далеко інтенсивнішою, аніж у справжній Польщі, в тому, мовляв, Королівстві. Бо ж Королівство все-таки мало тоді хоч сяку-таку автономію, тимчасом як українські губернії, що були, мовляв, «неподільною частиною Річі Посполитої», ніби ще тільки дожидались «визволення» в цілому масштабі. От через це саме польські конспіратори раз у раз обертали погляди свої на Україну, і змагання їхні тут, серед місцевого польського громадянства, знаходили велике спочуття й відгуки. Напр[иклад], таке от «Товариство лицарів церковних» територіяльно було суто українським, бо членами його були самі за себе люде з Правобічної України¹¹; так само й «Патріотичне Товариство», мовляли його члени, найдужчу прихильність до себе будило якраз в українських провінціях¹². Та працюючи для своєї навіть спеціяльної, суто польської справи, поляки мусили кінець кінцем таки стрінутися з місцевим, українським елементом. Коли на поневолений народ, на кріпаків, і могли ще дивитись тільки як на кадри жовнірів для майбутнього повстання, як на знаряддя, щоб здобути через його незалежність для Польщі, то українці з поміщицького стану повинні вже були викликати заінтересовання й як можливі товариші, як матеріял до агітації. А українці – з їхніми ще не до решти розвіяними автономістичними змаганнями, з їхньою хоч неясно сформульованою, проте все ж замітною нехіттю до московського централізму і з нахилом до національного відродження – були справді з цього погляду товаришами цінними і матеріялом вдячним. З другого боку до того ж таки матеріялу підійшли дуже близько й російські таємні товариства, що вийшли так само з масонства, так само зв'язків з ним не порвали.

Небіжчик В. Семевський означає російське масонство в основних рисах його ідейного змісту як течію аполітичну, що шукала відповіді на прокляті питання життя в індивідуалістично моральній науці, а не в громадській роботі. Щодо цього, то з російського масонства була цілковита протилежність масонству польському, наскрізь убраному, як зазначено вже, в політичні кольори. Але на Україні масонство з російських джерел почало ширитись аж тоді, як воно само до певної міри втратило вже свій первісний характер аполітичности й почало вилучати з себе активніші елементи, які постачали готові кадри для таємних товариств з переважно політичними завданнями. Трохи це, трохи вплив польського масонства, а найбільше, мабуть, несвідомо засвоєні впливи місцевого українського ґрунту, що давав яскраві приклади соціяльних та політичних контрастів, – зробили те, що масонство на Україні, слабеньке й недолуге, як таке, чимало заважило якраз в історії розвитку громадських ідей. З 1817 р. почавши відомі нам оці ложі на Україні, що працювали здебільшого в союзі Астреї: ложа Евксинского Понта в Одесі, Минервы в Буцневцях на Поділлі, Возвращенной Свободы в Любліні, Соединенных Славян («Les Slaves réunis») y Києві, Любви к Истине в Полтаві, Озириса к Пламенеющей Звезде в Кам'янці-Подільськім і Трех Царств Природы (Друзей Природы?) в Одесі. Разом зі згаданими попереду вийде щось біля півтора десятка на 187 лож, зареєстрованих у «Хронологическом указателе» Пипіна. Безперечно, число це дуже мізерне, якщо навіть припустити, що деякі ложі автори «Указателя» проминули¹³. Але для нас тепер більше, ніж число лож, симптоматичною може бути та тенденція, яку можна – принаймні в деяких з них – завважити. З цього погляду надто великого набирає інтересу питання про те, як формуються польське та російське масонство, що зустрілися на українському ґрунті, яких одмін зазнають вони од місцевих обставин і до яких доводить наслідків оця зустріч обопільно перехрещених впливів у дальшому розвитку громадських настроїв на Україні. Щоб відповісти на це питання, маємо факти надзвичайно цікаві. Масонство на Україні виявляє тенденцію перетворитись на українське масонство і служити завданням українського громадського руху. Надто з цього боку уваги варті дві ложі – полтавська Любви к Истине та київська Соединенных Славян, про які доховалось більш відомостей, ніж про інші, хоча принаймні частину їхніх паперів знищено зі страху перед трусами по грудневому повстанні p[оку] 1825-го¹⁴.

III

Ложу в Полтаві¹⁵ заснував М.І. Новиков, начальник канцелярії «малороссийского» генерал-губернатора кн. H.Г. Рєпніна, – «умница и декабрист», як атестували Новикова люде, що добре його знали, член союзів «Спасения» і «Благоденствия». Метою ложі було, як вияснено під час слідства над декабристами, – затягти «дворянство малороссийское» до політичної роботи, а спеціяльно – готувати членів до «Союза Благоденствия». Контингент членів полтавської ложі надає їй, безперечно, виразного місцевого одтінку, бо саме Лівобічна Україна була тоді центром українського національного відродження, що незадовго до того почалося шляхом літературним. До ложі належав як «витія» (оратор) навіть батько нового українського письменства Іван Котляревський, ідейний годованець і ученик Сковороди, а крім того чимало місцевих діячів (видавець «Енеїди» С.М. Кочубей, Тарновський та інші), між якими особливо визначався переяславський «маршал» («предводитель дворянства») В.Л. Лукашевич. Людина це, як зараз побачимо, була з цілком певним і виразним обличчям і з іменням її зв'язувано також певні й виразні настрої. Одчинена 30 квітня р[оку] 1818-го, ложа в Полтаві проживотіла менш як рік, бо вже 12 березня p[оку] 1819-го її спеціяльним царським наказом скасовано. Характерно, що саме полтавська ложа притягає до себе оцю увагу правительственних сфер попереду всяких інших загальних заходів проти масонських лож у Росії, зроблених аж 1 серпня 1822 року. Характерно теж, що популярному кн. Рєпніну, який мав репутацію ліберала й мало не українського автономіста¹⁶, доводилось виправдуватися з обвинуваченнів, що попускає й сприяє масонству, і обіцяти, що «пока он будет управлять Малороссией, в ней не откроется ни одной ложи». Видко, що масонські ложі на Україні чомусь-то викликали до себе в правительственних кругах інше почування, ніж взагалі масонська організація. До цього нам ще доведеться вернутись.

Згаданий вже Лукашевич був членом і київської ложі Соединенных Славян, належної до Великого Сходу Польського і заснованої 12 березня 1818 р. зі спеціяльними, як видко, завданнями політичними й національними. Сама вже її назва й знак – хрест з надписом «Jedność słowiańska», себто словянське єднання, – ці завдання вже до якоїсь міри показують. «У ложі, – писав про неї В. Семевський, – було чимало членів поляків, росіян та українців, і сама назва її виявляє охоту до встановлення дружніх стосунків між цими трьома частинами місцевої людности»¹⁷. Але, здається мені, можна тут добачити й завдання ширші, аніж тільки впорядкування самих місцевих стосунків: згадка в назві та девизі про слов'янську єдність показує, що справа певне йшла не про самі тільки місцеві справи і стосунки. В такому разі ложу Соединенных Славян треба б поставити за вихідний пункт того слов'янського федералізму, що так яскраво на київському ж таки ґрунті вже за кілька літ себе виявив у таємному товаристві «Соединенных Славян», а найкращого виразу дійшов у Кирило-Мефодіївському брацтві в 40-х роках XIX в. Зв'язки між ложею Соединенных Славян та пізнішими федеративними організаціями були безперечно, і без великих труднощів їх можна фактично встановити. Але попереду варто спинитись на зв'язках між ріжними елементами тодішнього громадянства, бо в зв'язках тих вигадливо спліталися між собою стосунки масонських кругів з усякими політичними змаганнями того часу. На жаль, доводиться тут використовувати тільки уривчасті відомості і реставрувати загальну картину на підставі випадком донесених до нас даних.

Вже кілька разів згадував я ім'я полтавського дідича Василя Л. Лукашевича як члена масонських лож і таємних організацій. З Лукашевича постать, безперечно, визначна й яскрава, що стоїть ніби в осередку міжнаціональних і міжпартійних стосунків цікавого нам часу. До його власне сходяться всі нитки, що простяглися од польських і російських таємних товариств до місцевих українських кругів. Він, з свого боку, одбиває ті інтереси, що панували в гурті – може й не такому вже й малому – «любителів», кажучи тогочасним терміном, української народности. Навіть з того занадто однобічного й уривчастого матеріялу, який маємо про Лукашевича в посвідченнях учасників процесу декабристів, виріжняється як сама особа Лукашевича на повен зріст, так і ті змагання, що він собою виявляв, і ті громадські круги, в осередку яких стояла ця характерна постать. «Получив некоторое образование, – читаємо в посвідченні самого Лукашевича перед слідчою комісією в справі декабристів, – вышедши 17 лет в отставку и живя на свободе в достатке, предавался тому брожению ума, которое без путеводителя в молодых летах свойственно. Я, – каже далі Лукашевич, – ревностно порывался озариться тем светом, который, по мнению моему, отделял меня от общего класса людей, и все мистическое и таинственное имело в глазах моих несказанную прелесть. Я полагал, что общества, образуя сердце человека, рождают братскую связь и поучают взаимным обязанностям»¹⁸. Ми бачимо тут ідеаліста, що навіть перед миколаївськими жандармами не побоявся говорити про святая святих своїх переконаннів. З цього вже визирає на нас неабияка людина, але ще більш визначна роля Лукашевича виступає з посвідчення інших людей. Привідці декабристів шукали способу притягти його до своєї справи, а потім у своїх посвідченнях розказували про неабиякий вплив і вагу Лукашевича в масонських і інших таємних організаціях на Україні. М. Муравйов-Апостол називає його серед «значущих членов Союза Благоденствия». Але, опріч цього союза, існувало, як можна гадати, ще таємне товариство з самих українців і з самими українськими завданнями, яке гуртувалося все коло того ж таки Лукашевича, і це кидає сніп світла на його національні переконання. Про таке товариство маємо в посвідченнях декабристів цілу низку дуже цікавих і цінних відомостей. Так, кн. С.Г. Волконський повідомляє, що йому оповідав Хотяїнцев, ніби Лукашевич закликав його пристати до товариства, заснованого на Україні і зв'язаного з польськими таємними товариствами; в українців був ніби «катехизис наподобие употребляемого в масонских ложах». Бестужев-Рюмін підтверджує цю звістку й од себе додає подробиці про місце того українського товариства та його членів, а також і про мету його (бажання поєднати Україну з Польщею). Ще докладніше про «численне» українське товариство переказує Пестель, про мету його оповідаючи, ніби воно «помышляло о независимости Малороссии и готово было отдаться под покровительство Польши, когда она достигнет независимости». «Мне сказывали, – додає Пестель, – что начальник малороссийского общества есть Лукашевич» – «дуже розумна людина», на думку Пестеля. Про численне українське товариство згадують також Лорер, С.І. Муравйов-Апостол та й інші декабристи¹⁹. Зайва річ говорити, що і Лукашевич, і інші до слідства притягнуті люде категорично одмовлялися од наведених допіру відомостей, що бриніли як обвинувачення. На підставі усього зібраного матеріялу слідча комісія прийшла до думки, що товариство українське тільки «намеревались образовать из масонских лож» Новиков та Лукашевич і «предположили целью независимость Малороссии, но остановились при попытках, и общество не осуществилось»²⁰. Лукашевичеві вся ця справа зійшла ще досить гладко: після недовгого перебування у Петропавлівській фортеці його заслано під догляд поліції до власного маєтку Баришполя (на Полтавщині) і заборонено звідти виїздити.

Можна гадати, що слідчу комісію збили з пуття як упертість обвинувачених, яку нам легко зрозуміти й оправдати, так і невиразність посвідченнів про українське товариство, яка залежала від того, що відомості про його не з перводжерел доходили, а з других, мовляв, рук, – з переказів. Та, не вважаючи на таку невиразність для суда слідчої комісії – судові історії ті посвідчення дають матеріялу цілком досить. Можемо сказати напевне, що українське товариство таки існувало, сусідуючи, з одного боку, з масонськими ложами, а з другого – з таємними політичними організаціями того часу. Посвідченням Лукашевича й інших можна пойняти віри тільки в тому, що товариство не закінчило ще своєї організаційної роботи і не встигло широко розгорнути свою діяльність. Сліди ж його маємо як у деяких поодиноких фактах із того часу, так і в загальному настрої політичних гуртків, що працювали тоді на Україні. Щодо перших, то досить згадати тільки діяльність відомого Тимка Падури, абиякого поета, але цікаву своєю особою людину, щоб існування національно-визвольних тенденцій на Україні, до того ж в організованій формі, дістало своє підтвердження. Російські декабристи, як видко, не мали безпосередніх зносин з українським товариством і що про його знали – те знали од поляків. Тим часом серед останніх був і Падура, а саме його впливом дослідники пояснюють, між іншим, українофільський напрям творів Рилєєва²¹. Але Падура, цей типовий агітатор свого часу, не тільки складанням українських віршів захоплювався, а мав і зовсім виразний політичний погляд на речі. Він-бо не тільки спитувавсь зав'язати зносини з Котляревським, уважаючи, очевидно, батька українського письменства за авторитетного заступника українського громадянства й здатного на конспіративні справи²², але й з чужими людьми, з декабристами, пактував на виразно українському ґрунті. «В південному відділі декабристів, – як чував од самого Падури небіжчик К. Михальчук, – на якійсь нараді їхній у Василькові чи в Білій Церкві був Падура й промовляв про Україну, вимагаючи во ім'я справедливости визнати її автономію, і це викликало величезну сенсацію і нібито спонукало Рилєєва написати свою поему "Войнаровский"»²³. В усних переказах про цей епізод Михальчук, як я добре пам'ятаю, оповідав ще категоричніше, конкретніше й колоритніше, з цікавими деталями. Падура, як згадує на підставі оповідання Михальчука один з його слухачів, – «пишався тим, що перший прилюдно заявив про права української нації: це було на словянськім з'їзді», улаштованому південними декабристами у Василькові перед 1825 роком. Падура був на цьому з'їзді як представник од поляків. Декабристи хотіли, щоб на зборах було якнайбільше представників од ріжних слов'янських народів і закликали поляків, закликали якогось чеха-винокура, щоб репрезентував чеську націю, розшукали десь серба чи хорвата, – а за інших слов'ян вони й самі гаразд не знали. І от, коли хтось з головних проводирів декабристів – Трубецькой чи хтось інший – одкриваючи збори, сказав, що тут зійшлись усі слов'яне, Падура попрохав собі слова. «"А знаєте, панове, – обернувся він до присутніх, – ми забули про один великий слов'янський народ!" Усі переглянулись між собою і задумались, який же то справді народ? "Та про господаря цієї хати, де ми зібралися, забули – про український народ!", і от усі згодилися з Падурою, і він заявив себе представником українського народу»²⁴.

Так просмоктувалось життя в організації, що далеко од його стояли; так місцевий ґрунт заявляв про себе навіть там, де з традиції, з одчуження, з психіки захожих людей про його забували, його нехтували, ним гребували. Надто характерна може в цій справі участь Падури: в його особі українське письменство, що саме народилося як нова животворча сила, починає свою визвольну путь, береться до тієї політичної місії, якої вона не була ще й сама свідомою і вже напевне не здавала собі тоді з неї ще ясно справи. Ідея, що справжній господар цієї землі – то потріпуваний, осміяний і оганьбований мужик-кріпак-хохол, – ця ідея, що була написана на прапорі українського письменства, виразно пробивається в згаданому допіру епізоді й до комплексу поплутаних стосунків на Україні вводить ще одну силу – силу українського письменства. Поміж іншими організаціями і масонство на Україні під впливом навіть на віддалі од тієї сили виявляє тенденцію стати українським – не тільки територіяльно, але вже й національно-українським.

На Україні масонство, як знаємо, проіснувало дуже недовго, і нового духу подув позначається вже в інших організаціях²⁵, насамперед у таємному товаристві «Соединенных Славян»²⁶. Виросло це товариство з масонських елементів p[оку] 1823-ro, але поставило собі вже далеко конкретніші і чисто політичні завдання. Правда, ще й це товариство спеціяльно про Україну не згадує, але вплив місцевого ґрунту в загальнішій формі виявляється поки що зацікавленням долею слов'янства і – що надзвичайно характерно – федералістичною ідеєю, яку товариство розгорнуло дуже широко й яскраво. Батьківщиною федеративної думки була Україна: тільки тут ця ідея могла народитися і вилитися одразу ж у такі надзвичайно виразні й яскраві форми. «Общество, – писав один з головніших його членів, – имело главною целью освобождение всех славянских племен от самовластия, уничтожение существующей между некоторыми из них национальной ненависти и соединение всех обитаемых ими земель федеративным союзом»²⁷. Одразу ж таки позначилась і боротьба між федералістичними елементами на Україні й тими централістичними, що гуртувалися в так званому «Южном Обществе», члени якого вже тоді згорда говорили про «повітовий патріотизм». Поєднання «Соединенных Славян» із згаданим «Южным Обществом» було сущим нещастям для розвитку федеративної, а в дальшому тягу й національно-української ідеї. Централізм цим разом переміг і затяг федералістичні елементи на Україні в ту фантастичну, мало підготовану гру, що кінчилась не тільки повним розгромом таємних товариств, але й паузою в громадському розвитку. «С сего времени, – як згадує опісля цитований допіру літописець початків федералізму на Україні, – Славянский Союз существовал только в мыслях и сердцах немногих, которые не могли забыть возвышенной и великой, хотя, может быть, по мнению некоторых, мечтательной идеи федеративного союза славянских народов»²⁸.

Між цими «немногими» були справді цікаві для нас люде, у яких прокльовуються завдатки вже й національної – не скажу – свідомости, а симпатії й настроєности. Таким був Петро Борисов, що заснував оте товариство «Соединенных Славян» – «целью которого было, – як ще раз підкреслює Горбачевский, – освобождение всех славян в Европе и соединение их в одну федеративную республику»²⁹. Таким був сам автор цитованих мемуарів Горбачевський, що в одному приватному листі взиває себе «малороссом» і оповідає, що батько його «дрожал и эту дрожь передал нам, своим детям, рассказывая о бедствиях своей любезной Малороссии»³⁰. Таким був юнкер Драгоманов, полтавець, дядько славного українського вченого та публіциста. Хоч як у цих і близьких до них людей забито було памороки всеросійською абстракцією, але вони все ж почували на собі зв'язки з українським ґрунтом, і саме ці зв'язки попервах і виявлялися в тих федералістичних комбінаціях, які вони виставили були насупроти безоглядного централізму захожих людей. З інтересу до слов'янства, з федералізму починалася українська ідея і вже тоді викликала вона й думки про долю України та патріотичні спомини з минулого. «Позвольте мне вам писать, – обертається, напр[иклад], до Рилєєва 1825 р. відомий Мик. Маркевич, – как истинный гражданин своего любезного отечества, как добрый малороссиянин. Итак могу ли я хладнокровно читать "Войнаровского" и "Наливайку"? Примите мою и всех знакомых мне моих соотечественников благодарность... Мы не потеряли еще из виду деяний великих мужей малороссиян, во многих сердцах не уменьшилась прежняя сила чувств и преданности к отчизне. Вы еще найдете живым у нас дух Полуботка»³¹. Незабаром ця федералістична ідея, в поєднанні з українським національним почуттям, виявить себе на повен вже зріст теж на київському ґрунті в програмі й заходах Кирило-Мефодіївського брацтва і навіть озветься деякою родинною традицією в політичних концепціях Драгоманова. Між тими першими федералістами на Україні і пізнішим політичним і національно-громадським рухом безперечно можна простягти безпосередні нитки й знайти спільні вузли.

Ці нитки в формі «близкого сходства» зазначив уже був Драгоманов у своїй передмові до відомого листа Костомарова, надрукованого в Герценовому «Колоколе». Драгоманов переказує, що під час трусу у Костомарова у його на столі жандарми взяли «Доклад следственной комиссии 30 мая 1826 г.», де були переказані ідеї товариства «Соединенных Славян»³². Драгоманов же, щоб схарактеризувати духову атмосферу, в якій йому самому доводилось побирати перші вражіння буття, згадує в своїй автобіографії «дядька офіцера», що «брав участь у таємному товаристві Соединенных Славян»³³. Таким чином зазначені зв'язки фактично можуть бути доведені, хоча вже Драгоманову було видко і ту ріжницю, яка ділила українських федералістів 20-х років од їхніх наступників, що стали вже зовсім на український ґрунт, зв'язалися з ним міцно і свої федералістичні ідеї виводили вже од свого народу, а не од абстрактної за тодішніх часів слов'янщини й слов'янських симпатій. Сама вже постать Лукашевича й участь у політичних конспіраціях таких людей, як Падура, показують, що під ті зв'язки, які вже бачив Драгоманов, тепер можуть бути підведені міцніші підстави.

Але вони поясняють разом і те, чому масонство на Україні притягло до себе неласкаву правительственну увагу далеко раніше, ніж це сталося в Росії. Масонські ложі на Україні заборонено вже 12 березня 1819 p., тоді як у Польщі черга на заборону прийшла аж 25 вересня 1821 p., a по всій Росії тільки 1 серпня 1822 р.³⁴ Були, видко, якісь причини до такого степенування в репресивних заходах проти однієї й тієї самої організації. І причини ці лежали якраз у тому ґрунті, до якого мусила доторкатись, щоб животіти, навіть така негнучка організація, як масонство. Соціяльні й національні ріжниці, які на Україні були глибші й виразніші, справляли тутешнє масонство навіть проти волі його в політичне русло і надавали йому деякої національної закраски. Масонство на Україні натурально, силою річей і обставин, виходило з меж невиразного містицизму й набувало виразно політичних форм, нуртуючись під таємницею форм і перероджуючись у таємні товариства з визвольними завданнями. Разом з тим масонство на Україні виявляє принаймні тенденцію зробитись українським масонством з щиро національною метою визволення вже свого народу. Певна річ, що такий напрям, скільки він себе показав одразу ж таки, не міг не вколоти болюче правительственних агентів. Вони чули небезпеку і заздалегідь дали собі з нею раду – своїм звичайним методом. Тим-то останніх етапів своєї еволюції масонство на Україні не дійшло і так-таки й не перетворилося в українське масонство: цю натуральну еволюцію спинено і вона іншими пішла шляхами – через відомі вже нам таємні товариства.

Але навіть спинившись на початку дороги, масонство тут свою ролю зіграло і повинно бути згадано в розвитку національної ідеї на Україні. Через його-бо XVIII вік з своїми ще свіжими автономістичними традиціями й змаганнями подає руку національно-громадському українському рухові половини XIX віку. Це одне з малих, не кожному видних і не розсліджених ще, проте все ж таки неодкидних кілець, що складають із себе неперерваний ланцюг невпинного розросту й розвитку української ідеї в нашому минулому.

¹ Василенко H.П. Очерки по истории Западной Руси и Украины. – Киев, 1916, стр. 70-71.

² Сковорода Г.С. Собрание сочинений, т. I. – СПб., 1912, стр. 35.

³ Начальная дверь ко христианскому добронравию // Сионский вестник, 1806.

⁴ Сумцов Н. Ф. Житие Сковороды, описанное другом его М.И. Коваленским // Киевская старина, 1886, [кн.] IX, стр. 106-107.

⁵ Пыпин А.Н. Русское масонство. – Петроград, 1916, стр. 516. Пор.: Иконников В.С. Киев в 1654-1855 гг. – Киев, 1904, стр. 72.

⁶ Пероговский В. Масонские ложи в Житомире // Киевлянин, 1879, ч. 27 (Передрук з «Волынских епархиальных ведомостей»).

⁷ Aszkenazy Szymon. Rosya – Polska. – Lwów, 1907, стор. 95.

⁸ Пыпин А.Н. Русское масонство, стр. 520.

⁹ Коробка Н.И. Польские общества [20-х годов и декабристы // Сборник «О минувшем». – СПб., 1909], стр. 210.

¹⁰ Aszkenazy [Szymon]. Rosya – Polska, стор. 95.

¹¹ Ibid., стор. 96.

¹² Коробка Н.И. Польские общества 20-х годов и декабристы // Сборник «О минувшем», СПб., 1909, стр. 199. Офіціяльне «Донесение Следственного Комитета» про польські таємні товариства див. у збірнику Б. Базилевського (Богучарського) «Государственные преступления в России в XIX в.» (Т. І. СПб., 1906, стр. 70-94).

¹³ У статті И.С. Рябинина «Польское масонство», надрукованій в II томі відомого видання «Масонство в его прошлом и настоящем» (Москва, 1915) стріваємо відомості про ложі, яких не зазначено в «Хронологическом указателе» при книзі Пипіна. Це ложі у Вишнівці, в Дуклі та в Дубні на Волині й деякі інші, певніше не означені.

¹⁴ Павловский И.Ф. Масонская ложа, ее участники и арест их // Труды Полт[авской] ученой архивной комиссии, т. 1, стр. 71-72.

¹⁵ Про полтавську та київську ложі досить докладні відомості у Павловського Ів.Ф. – «Масонская ложа в Полтаве» (одбитка з VI вип. «Трудов Полт. уч. арх. комиссии», Полтава, 1901); Семевский В.И. Политические и общественные идеи декабристов. – СПб., 1909, стр. 296-313.

¹⁶ Князь Рєпнін, високо освічена й гуманна людина, був жонатий з родичкою останнього гетьмана українського Розумовського і ставився добре до діячів українського руху, напр[иклад] до Котляревського, згодом до Шевченка. З кругів, до Рєпніна близьких, вийшла також перша друкована історія України, що належала Дм. Бантиш-Каменському.

¹⁷ Семевский В.И. Политические и общественные идеи декабристов, стр. 303. У відомих «Записках» Селецького («Киевская старина», 1884, кн. VIII, стр. 280) знаходимо кілька рядків, присвячених описові будинку, де містилась київська ложа. Характерна одна деталь з історії ложі Соединенных Славян: намісним майстром у ній був Леонтій Дубельт – той самий, що згодом, покаявшись, був начальником «III отделения» і з якоїсь іронії долі провадив справу Кирило-Мефодіївського брацтва...

¹⁸ Семевский В.И. Политические и общественные идеи декабристов, стор. 298.

¹⁹ Там само, стор. 298-301; див. також цитовані праці Ів.Ф. Павловського.

²⁰ Русская старина, 1898, кн. XI, стр. 345.

²¹ Дашкевич H., проф. Отзыв о сочинении г. Петрова «Очерки украинской литературы» // Отчет о 29 присуждении наград гр. Уварова. – СПб., 1888, стр. 193; Маслов В.И. Литературная деятельность К.О. Рылеева. – Киев, 1912, стр. 301.

²² Єфремов С. Історія українського письменства. – Київ, 1917, стор. 203-204. Порівн.: Щурат В. Шевченко і поляки. – Львів, 1917, стор. 64.

²³ Михальчук К.П. Из украинского былого // Украинская жизнь, 1914, кн. VIII-X, стр. 83. В. Щурат у цитованій праці місцем «словянської сесії» з участю Падури називає Житомир.

²⁴ Д. Д-ко. З споминів про К. Михальчука // Л.-н. вістник, 1914, кн. V, стор. 238. Про зародки національного почуття на Україні в зв'язку з історичними споминами див. розділ п'ятий згаданої вже праці В. Маслова «Литературная деятельность К.Ф. Рылеева».

²⁵ У доносі якогось секретного агента з Киева з датою 15 лютого 1822 р. читаємо «Масонські ложі з кожним днем усе більш зміцняються по всьому краю; справа йде вже не про масонство, – це таємне зібрання людей злоумисних» (Семевский В.И. Политич. и обществен. идеи декабристов, стр. 312). Як звичайно, секретний агент плутає масонські ложі з іншими таємними організаціями: тоді вже масонство, як таке, навпаки, було занепало.

²⁶ Офіціяльні відомості про це товариство, «Донесение следственной комиссии», передруковані у Базилевського (Богучарського) – «Государственные преступления в России в XIX в.» (т. I, стр. 29-31, 64-67).

²⁷ Горбачевский И.И. Записки декабриста. – Москва, 1916, стр. 17-18.

²⁸ Там само, стр. 15.

²⁹ Там само, стр. 292.

³⁰ Там само, стр. 273.

³¹ «Русская старина», 1888, декабрь, стр. 599.

³² Драгоманов M.И. Собрание политических сочинений, т. II. – Paris, 1906, стр. 743; Костомаров Н.И. Автобиография // Русская мысль, 1885, кн. V, стр. 214.

³³ Павлик M. M.П. Драгоманов. – Львів, 1896, стор. 331.

³⁴ Семевский В.И. Декабристы-масоны // Минувшие годы, 1908, кн. II, стр. 30, 34, 46.

1918

Подається за першодруком

Збережено правопис оригіналу