Володимир Єшкілєв

З масонських оповідань

Лицарі Кадош

Вони з’являються проти ночі, загорнуті у плащі, мовчазні. У місці, де вони накреслюють свої таблиці, повинні бути Печера і Фонтан. У горах вони збираються поблизу водоспадів. Місце збору, згідно з давніми і прийнятими ритуалами, вони називають «Табором». Від часів Світлоносного короля Фрідріха Прусського вони запалюють у Таборі 81 світоч. Тричі по двадцять сім. Згідно з Великою традицією ХХХ градусу Лицарів Кадоша (Лицарів Чорного і Білого Орла), місце, де вони збираються, повинно бути сліпучо освітленим для того, «щоби розвідники Темряви не мали жодної змоги підкрастися і підслуховувати, щоби усі знаки правдивого розпізнання виявлялися чітко і досконало».

Вони небагатослівні навіть під час ритуалів. Їхні неофіти-новопосвячені тримають в руках черепи і кинджали, змочені вологою водоспадів. Зрадникові їхніх таємниць загрожує бути закопаним у землю на глибину вісімдесяти одного кроку. Кожного разу під час ритуальних зборів вони розповідають новопосвяченим давню красиву легенду.

Колись, кажуть вони, мандрівні лицарі зустріли на Сході майстрів стародавньої й ретельно законспірованої будівельної корпорації, яку очолювали прямі нащадки сина царя Соломона від високошляхетної єгипетської наложниці Тефнат. Царського сина звали Аддон, він не мав прав на батьківський престол і він будував храми. Його син Сіммак (а инші кажуть – Сідон ам’Малк) першим очолював таємну раду з дев’яти найславетніших архітекторів давнього світу. Нащадки тих Дев’яти Східних пережили гоніння і підозри, війни і загарбання, світанки і присмерки світових імперій. Усі ці довгі століття вони будували храми і молилися Будівничому, незмірно могутнішому за них. Вони будували християнські церкви і мечеті, будували вежі вогнепоклонників і шинкари індуїстів. Вони брали платню виключно круглими золотими монетами без дірок та отворів й ніколи не називали себе справжніми іменами. Храми, збудовані ними та їхніми учнями, стоять й досі. Храми, збудовані самозванцями, руйнувалися від найменшого землетрусу.

Ніхто не знає, чому нащадки Дев’яти Східних раптом вирішили передати свої тисячолітні знання мандрівним лицарям з далекого Заходу. Лицарям з хрестами на мантіях. Лицарям з кельтськими, франкськими, саксонськими і готськими іменами. Відомо лише, що тих лицарів з далекого Заходу теж було дев’ять. Навряд чи це було лише співпадінням. Кожному з лицарів нащадки Дев’яти Східних запропонували здійснити символічне сходження містичною драбиною із сімома маршами і двома простими сходинками-основами. Перша з цих сходинок – Охел-Елоха (а инші кажуть – Егл-Еллої) і сенс її – любов до Всевишнього, відомого під багатьма іменами. Друга сходинка – Охел-Нерабайг (любов до минулого). В кінці драбини новопосвяченому кажуть, що він тепер став «живим єднанням, що існує крізь життя всіх народів та сущих істот». І він отримує високий градус посвяти Кадош. У катехизмі високого градусу Кадош наводиться такий діалог між новопосвяченим лицарем та Тричі Могутнім Великим Командором:

«Де Вас обрали?»

«В глибокій печері та нічній тиші».

«До чого Ви були закликані?»

«До самовідданої роботи будівництва Храму, достойного братів моїх».

«Де Ви отримали пізнання Лицаря Білого і Чорного Орла?»

«На містичній драбині, що веде до Тричі Правдивого Сяйва».

«З чого складалася драбина?»

«З двох золотих основ і семи залізних маршів».

«Які це основи?»

«Основи півночі називаються: Справедливість, Відвертість, Благість, Відданість, Пізнання. Терплячість, Упертість. Основи півдня мають назви: Астрономія, Геометрія, Музика, Арифметика, Логіка, Реторика, Геометрія».

«Чому орел несе у кігтях меч?».

«Тому що так потрібно для служіння Ордену».

«Де ви працюєте?»

«У будівлі, що зруйнована зрадою».

«Якими є джерела вашої сили?»

«Знання істини, братерське єднання, відданість Всевишньому і нашим прабатькам».

Навіть якщо хитрі розвідники Темряви підслухають цей діалог, вони нічого не зрозуміють. Вони почують лише срібну луну таємниць, відбиту від скель і струменів водоспадів. Перед світанком світочі гаснуть. Таблиці ретельно ховають під дереном і піском. Табір щезає. Загорнуті у плащі в цілковитому мовчанні розходяться за особливим сигналом з п’яти ударів молотка: один-два-два. Вони тануть, немов нічні тіні на розвидні. Коли сонячні промені досягають майданчика перед водоспадом, там залишається тільки ледь відчутний запах сандалу і мирри.

Так пахло повітря у тій спальні, де три тисячі років тому єгиптянка Тефнат з архіжрецького роду Мер-Амена Імхотепа Великого народила царю Соломону двадцять сьомого сина – Аддона Кадоша.

Перерва у будуванні
мала розенкройцерівська легенда

Будівничих направив король, а мене Командор Хреста і Рози Альваро да Карадон. Поки будівничі – камінь за каменем – складали стіни Собору, я в медитаціях і снах будував його містичного двійника, втричі прекраснішого за кам’яну будівлю. Я споруджував його з мрій і спогадів про химерні будівлі, бачені у східних мандрах. Було задумано: коли будівничі довершать свою кам’яницю, а Священство освятить храмину, я вселю примарного двійника у гранітне, цегляне й вапнякове тіло Собору. Й дух увійде в його відторгнуту від скель та водороздільних глин плоть. Увійде, щоби жити там тисячоліття на прославу Божу. В ім’я істини, посланої нам, втаємниченим, через Троянду і Хрест. Також: через Хрест і Троянду. Через чотири Промені і рожевий колір невисловленої Аврори.

Робота каменярів вже добігала кінця і моя праця була близька до завершення, коли сталося непередбачене. Вранці в Соборі знайшли повішеницю. Праці було зупинено. Занурена у мій відчай, містична Душа Храму, та, що була майже народжена мною, за кілька годин згасла і почорніла. Агонія недобудованої Душі перекинулася на моє тіло: ноги набрякли, а на обличчі з’явилися бридкі плями, немов знаки швидкої прокази.

Я довго молився, а потім почав збирати у торбу начиння для медитації, зняв зі стін орендованої кімнати зображення сонця і місяця. Потім захляпав вапном золоті зірки, намальовані сім років тому на стелі приблудним живописцем Луроном. Коли він малював ці зорі з нерівними променями, я був лише молодим і щасливим, а підмурівок храму ще не піднявся до рівня бруківки соборної площі. Тепер навіть згадувати ті світлі й наповнені завзяттям дні в мене не вистачало сил. Торбу за сім років спопелила міль. Її тканина розлізлася під пальцями, пенали з ароматичними паличками вивалювалися крізь дірки на підлогу. Кришталеву кулю я загорнув окремо. Вона була подарунком старого вірменського містика. Її не можна було поєднувати з дірявими речами дірявого сущого.

Увечері прийшов Архітектор, почорнілий немов та мертва Душа. Він сказав, що мудрі маґістрати у Ратуші – з огляду на те, що, згідно з Церковними канонами, сплюндровану актом самогубства споруду не можна робити храмом – вирішили добудувати вже колишній Собор як муніципальний органний зал, спростивши вітрила центрального нефу і зменшивши діаметр та висоту куполів, яким тепер ніколи не пізнати хрестів. Він сказав також, що не може зібрати старших майстрів мулярського цеху. Всі вони пили по шинках з дівками і дражнили своє призначення.

Ми теж вирішили випити. Я відкоркував особливу сулію з божественним вином, зробленим з того відбірного й благословенного Розенкройцером винограду, що росте в севільських маєтностях командора. Я зберігав це вино до дня освячення Собору, але тепер це вже не мало жодного сенсу. Архітектор пив цю дорогоцінну амброзію як звичайну воду, заїдаючи дешевим англійським сиром. Тлустим, як стегна спадкових кухарок. При инших обставинах я б образився, але тепер мені було байдуже. Блідий, двотактовий голос Архітектора лише ковзав поверхнею моєї уваги. Реквієм, навмання складений з божевільних тем й пустельних криків дервішів, пульсував під моїми скронями. У ньому не було рожевих звуків. Тільки сірі, як голоси ситих вампірів.

Опівночі до дверей хтось постукав.

Я відчинив двері, сподіваючись побачити старших майстрів, що шукають свого начальника. Але побачив старого волоцюгу, якому звик кидати дрібні монетки. Він зазвичай сидів на протилежному від мого помешкання кінці соборної площі.

«Я – Другий», – сказав волоцюга. А мені навіть не стало сил образитися на командора, який таємно підстрахував мене дублером. Архітектор довго сміявся, а потім зауважив, що, мовляв, «ось вона, повнота Трикутника – нас троє – ми можемо рухати світами і закликати янголів з Йєсоду – але навіть утрьох ми не зможемо воскресити ту трикляту дурепу, що повісилася в Соборі й спаскудила все – тобто все-все-все-все».

«Давайте пити вино, благословенне й праведне», – запропонував Другий.

Ми пили й повнота Трикутника густішала навколо нас.

Наранок прийшли майстри і сказали нам, що тіло повішениці щезло з міського моргу. Опівдні знайшовся добродій, який підтвердив під присягою, що бачив живу повішеницю, яка купувала хліб на розі вулиць Ліхтарної і Кривої. А потім таких свідків стало вже три. Мудрі маґістрати наказали вигнати з експертного покою неуважного лікаря, що помилково визнав повішеницю за мертву. Вони оголосили розшук воскреслої. Первинне призначення Собору було офіційно та урочисто відновленим.

«Тому я й не вибачався, що запізнився на вашу вечерю. Випало трохи роботи», – сказав мені волоцюга, коли я увечері кинув йому монетку. Щоправда її я кинув вже не волоцюзі, а Другому, містичний виріб якого невдовзі замешкає у Соборі.

«Першому, а не Другому», – виправляє мене Архітектор і я мовчки сприймаю це виправлення, хоча десь в глибинах моєї недосконалої самобутности виникають протест та образа. Адже, кажу/мовчу я, всі кути Трикутника є однаковими.

Ха

За 2718 років до народження Христа, у першу декаду прохолодного місяця Хепі, побожний народ Верхнього і Нижнього Єгиптів святкував перемогу над розбійними кочовими племенами скотарів Аму, які турбували каравани на шляхах до царства Мелкицедека та утнули прикрий неспокій на східному кордоні держави фараонів. Тепер скотарі пили гірку воду поразки, їли попіл своїх згаслих зруйнованих вівтарів. У війні з єгипетським військом вони втратили свої отари, дітей, жінок і були розсіяні у безводній сірій пустелі за колодязем Судуд.

Кращим воїнам з полонених Аму фараон наказав повідрубувати руки і виставив їх на глум. Єгипетські мухи і оводи сідали на рани полонених воїнів Аму, а ті не мали рук, щоби їх відігнати, і карлючилися на пекучому сонці. Єгипетські діти обкидували їх ослячим гімном і кричали образи. Це видовище тішило серця синів і дочок чорної землі Кемі. А ще більше їх тішило, що народ Єгипту з нагоди такого свята отримав три додаткові дні священного і повного неробства, а також три тисячі триста тридцять великих барил з найкращим темним ячмінним пивом. За це народ дякував справедливим правителям Кемі і голосно кричав здравиці фараону, його полководцям, колісничим та непереможним воякам.

Щасливі караванники від свого поважного товариства також подарували мемфіським міщукам пива, фіру з часником і ще тридцять три фіри насичених підсолодженою олією ячмінних коржів. Святкові намети чиновників і багатіїв вкрили пагорби на межі західної пустелі, а їхні танцівниці, вшановуючи предків, виконували чинні підстрибування та обертання перед брамою Міста Мертвих. Там таки, у пустелі, поставили для потребуючих прочан барила з пивом і патики, до яких поприв’язували смердючі відрубані руки дурних Аму.

Жерці на обох берегах Нілу приносили тлусті святкові офіри, вели процесії і возносили гімни. Коли вони стомлювалися, їхні жінки та діти виходили на подвір’я храмів, співали войовничих пісень й били в жіночі тулумбасики. Вони робили це так старанно й завзято, що геть розлякали усіх крокодилів від столичного Мемфісу до священного міста Ону. Крокодили сховалися від того гармидеру в густих нільських очеретах і лупали звідти очиськами.

На третій вечір цих святих шаленств, коли присмеркова тінь зжерла останній відблиск Сонця на позолоченому вершечку піраміди з назвою «Небкара могутній радіє», фараон Верхнього і Нижнього Єгипту Ра Гор-ахте Мер-анх-Ра Снофру викликав до свого святкового намету верховного жерця храму бога Гора в Тінісі найсвятішого Какау. За півоберта годинника до того, як найсвятіший Какау прибув до його резиденції, володар Снофру відіслав від себе усіх жінок, служників з опахалами, служників з трисвічниками, служників із семисвічниками, гадальників, намащувачів, родичів, колісничих, жерців і радників. Він утримав біля себе тільки старшу дружину і верховну жрицю Шепсесті. А для охорони свого священного тіла залишив двох кошлатих німих лівійців, що стояли біля самого трону з оголеними золотими сокирами.

Какау вповз до намету на колінах, впав на черево перед троном володаря обох Єгиптів і лежав довго. Одна з п’яти священних кіток богині Баст підійшла до нього, вкусила і нявкнула, що було хорошим знаком. Тим часом лівійці востаннє перевірили усі завіси та кутки намету і переконалися, що на відстані двадцяти й ще чотирьох кроків від трону нікого немає. Тоді вони вдоволено загарчали, допомогли старому Какау підвестися і, за знаком володаря, поставили його перед обличчя живого бога у почесній позі.

«Вітаю тебе, божественний, переможний і вічно живий Небмаате», – сказав жрець пошепки, називаючи фараона не «зовнішнім іменем», а таємним «іменем Гора», яке з усього Єгипту знали лише дванадцять обраних, і додав на повний голос: «Нехай щасливим, твердим та вічним буде твоє правління!»

«І я вітаю тебе, найсвятіший Биче биків, мудрий мій учителю, здоров’я тобі!» – відповів Снофру і наблизив своє грізне обличчя до обличчя Какау: «Потребую твоєї поради. Тут і тепер».

«Давати поради тобі – нехай вічним буде твоє правління! – є для мене насолодою, вищою за насолоду від жінок, їжі та питва, і рівною насолоді вівтарного спілкування з Єдиним Богом, твоїм правдивим небесним батьком!» – вклонився старий жрець.

Фараон Снофру побачив темні плями і бридкі гулясті нарости на схиленій голеній голові старого. Він подумав у цю мить, що невдовзі Єдиний забере у нього наймудрішого з радників, і верховним жерцем, згідно з Таблицями Переміщень, стане його восьмий молодший брат Сем-Амен Хінджер. Цього свого брата фараон не любив. Голос володаря потеплішав:

«Завтра я накажу майстрам Міста Мертвих та майстрам Дому Царських Шліфувальників розпочати будівництво моєї піраміди, адже піраміда мого вічно живого попередника Озіріса-Хуні вже впорядкована й обличкована належним чином, а для його поминального храму мною затверджено утримання державним коштом для сімох молодих жерців з родини Ноферка-ратуре, працелюбних, втаємничених і побожних», – повідомив жерцеві володар і продовжив: «Як відомо тобі, Какау, моя майбутня велика і досконала піраміда буде мати зовнішнє ім’я «Снофру переможний сяє», але мені потрібно також дати моїй піраміді ім’я приховане і животворне. Адже з часів великого будівничого, тричі божественного Імхотепа, кожна з пірамід отримує таке таємне ім’я, яке знають лише «майстри, обрані з дев’ятьох» та «майстри, обрані з п’ятнадцяти». Без такого імені на її брилах не спочине вічність і доброчинна богиня Нефтіс не збереже її від блудливого зла з пустелі».

Какау замислився, потім промовив:

«Мій незабутній святий батько, у свій час та при добрих знаках дав напрочуд вдалі таємні назви трьом чудовим і правильним пірамідам трьох колишніх царів: Озіріса-Сетіса, Озіріса-Небкари та Озіріса-Ноферкари, за правління яких він був верховним жерцем у Тінісі. Сам я, порадившись з богами і Єдиним Богом, якого заборонено називати та малювати, дав таємне ім’я непорушній піраміді твого вічно живого тестя і попередника, божественного Озіріса-Хуні. За роки, що пройшли від тих називань, жодна з цих пірамід не була пограбована чи сплюндрована, хоча в непевні часи Озіріса-Ноферкари нас спіткали хвороби і бунти, а в попереднє правління злобливі нечисті люди з жовтою шкірою та гнилими зубами руйнувати канали в оазі Атеф-Хент, доходили до самих мурів Ону і розкопували могили. Правильно покладені імена відлякали бунтівників, грабіжників та гнилозубих від твердинь спочинку володарів. Тому, о живий боже двох світів, я смію сподіватися й на успіх теперішнього називання».

«Я знаю про святість твого спочилого батька і щодо висоти твоєї називальної вправности не маю жодних сумнівів», – кивнув Снофру.

«Дякую тобі, Сонце Кемі! То ти хочеш тут і тепер почути справжнє животворне приховане ім’я твоєї майбутньої величної піраміди, божественний Небмаате?»

«Так».

«Ха», – прошепотів жрець.

«Чому «Ха»?»

«Бо це слово, божественний Небмаате, означає «свято» і «приємність». На честь теперішнього свята я раджу назвати її «Ха». А ще, мій вічно живий володарю, це слово означає «припинення усякого наміру, дії та події». Це найважливіше. «Ха» – це те, що перебуває за межами нашого метушливого світу А-зі, а значить – за межами присутнього в цьому світі зла. Адже зло ховається в діях, як хижий бегемот у болоті. Але воно не досягне місця спочинку твого тіла і твоєї душі «ка», якщо боги зупинять марноту світу А-зі на порозі піраміди «Ха».

«Нехай буде так», – погодився могутній і грізний володар обох Єгиптів.

А свята кішка богині Баст нявкнула тричі.

Улітку 2005 року старого розенкройцера Северина Уласа Солтиса запросили вільні муляри з міста Ч. відвідати Схід їхнього міста. Це мало статися напередодні відкриття у ньому нової регулярної, визнаної та законної ложі франкмасонського обряду «Золотої зорі Мемфісу» під індексом К-56.

Старий не хотів їхати, але його учні Б. та М. упрохали Солтиса не відмовлятися. Вони звідкілясь дізналися, що численна заможна громада «братів Золотої зорі» у місті Ч. є хлібосольною, і що шанованих метафізиків з Галичини ця громада гостить у найкращих ресторанах свого благодатного краю. Побачивши, як підстрибують у передчутті смачної вечері учні, старий розенкройцер відірвався від перекладу трактату «Про помічні аромати дикої сливи з садів Середнього і Верхнього Чжоу» і почав збирати дорожню торбу, до якої поклав старовинне німецьке видання карт Таро та дубовий пенал з могутніми масонськими оберегами. Учням наказав бути уважними, бо ж місто Ч. лежить недалеко від тих країв, де ґрунти прокляті і самі з себе виводять у Божий світ вурдалаків.

«Окрім того, – попередив він учнів, – тепер є небезпека пташиного грипу. Не замовляйте у кабаках страви з курятини. І, взагалі, майте стрим до їдла».

На вокзалі міста Ч., за добрим масонським звичаєм, двійко братів з «Золотої зорі» зустріли Солтиса з учнями. На розкішному авто їх доправили до не менш розкішного заміського ресторану. Там, у приємному павільйоні під віковими дубами і липами, їх привітали доторками, знаками і словами Наглядаючий майстер української провінції «Мемфісу», майстри регулярних лож міста Ч., заступник міського голови брат Н., головний архітектор міста брат О. і депутат брат С.

Вони урочисто і велемовно повідомили Солтисові, що його заочно піднесено до символічних посад «почесного обраного носія Хоругви Хнума» в ложі К-43 та «почесного тлумача священних текстів Західного Пілону Карнаку» в ложі К-51. Ці посади, як повідомив Наглядаючий, давали Солтисові «достатнє і повне право» пройти величний і страхітливий ритуал підняття у 55 градус «Мемфісу», але старий розенкройцер з подяками і перепрошеннями від такої честі відмовився, пославшись на підупале здоров’я. Відмовився він також прийняти дванадцятипроменеву срібну зірку «Ордену Луксора до Пломеніючої Зорі». Натомість він познайомив Наглядаючого зі своїми учнями і рекомендував прийняти їх у регулярне братерське спілкування.

Перед тим, як сісти за стіл, Наглядаючий попрохав Солтиса приділити йому кілька хвилин. Вони вибачилися перед братами, усамітнилися в ресторанній альтанці, обмінялися таємними «доторками вищих градусів», визнали один одного в належних рівнях і Наглядаючий промовив:

«Северине, високовчений брате, маю одне нагальне прохання до тебе».

«Уважно слухаю тебе, вельмидостойний брате Борисе».

«Як відомо тобі, кожна регулярна ложа «Мемфісу» от вже чотири з половиною тисячі років, окрім індексу, отримує таємне герметичне ім’я, яке ми, за святою єгипетською традицією, називаємо «менанх».

Солтис кивнув на знак розуміння.

«Щодо менанху нової ложі К-56, – продовжив Наглядаючий, – серед братів виникла прикра суперечка. Достойний брат Олександр запропонував назвати ложу іменем «Германа до чорної Черепахи», щоби продовжити традиції назв давніх галіційських лож. Так, нібито, називалася ложа у Величках, заснована Йозефом Клеменсом у 1777 році. Але ця ложа тоді підпорядковувалася Празькій префектурі Великої національної ложі Австрії і до традиції «Золотої зорі Мемфісу» не мала ніякого стосунку. Натомість брат Андрій запропонував менанх «Істинний ашлар до Озіріса». Але братам, що перебувають у філософських градусах, чомусь не подобається слово «ашлар». Хочуть просто «камінь». А це вже не подобається мені. Ми вирішили, що тільки така заглиблена у таємниці назв людина, як ти, брате Северине, зможе правильно і животворно підібрати менанх для К-56. Прошу тебе не відмовити».

«Назвіть ложу «Ха», – порадив Солтис, не роздумуючи ані хвилини.

Певно, така швидкість вразила його співрозмовника. Наглядаючий майстер на хвилину замислився. Потім якась тінь спала з його обличчя і очі прояснилися. Він полегшено посміхнувся, поплескав розенкройцера по плечах і сказав:

«А ти ще не втратив дзену, старий. Нехай буде так».

На банкеті учні Б. і М. уникали курятини і пили виключно ірландське віскі. Вони дивувалися тому, що підпилий Наглядаючий постійно збивається у своїх тостах з регулярної мови на якусь дику суміш давньоєгипетської та української й промовляє щось на кшталт «хата-ха» чи то «ха-анхой». Солтис пив небагато, мружив вибляклі в мандрах очі, загадково посміхався в бік депутата і віце-мера, а достойний брат Олександр увесь час намагався в чомусь переконати старого розенкройцера. У чому саме, учні так й не допетрали.

Наприкінці бенкету сталася смішна пригода. Великий яйцятий кіт прийшов до павільйону і почав нявкати на Солтиса. Достойний брат Олександр у цю мить чомусь дуже зблід, а старий розенкройцер вийняв з колоди та показав йому ХІХ карту з «Таро посвячених» німця Якима Вінкельмана, яка називається Sonne des Osiris – «Сонце Озіріса». Він промовив до Олександра, тримаючи карту перед його очима:

«Вогонь запалюється у духів тільки коли вони переборюють матерію, мій брате. Сонце освітлює тих розумних, які піднеслися над туманом попереднього способу мислення».

Брат Олександр від тих слів знітився й приклав руку до серця на знак братської згоди та упокорення перед істиною вищого градусу. Наглядаючий полегшено й голосно засміявся. Він підвівся з повним келихом золотавої «бехерівки» і проголосив тост:

«За тих котів, які вчасно нявкають».

Вже у потязі старий розенкройцер розслабився і сказав учням: «Називання – найважча робота для містика. Зі ста придуманих назв дев’яносто дев’ять народжуються мертвими. І тільки одна живою. Для того, хто постійно ходить, вагітний назвами та іменами, це надзвичайно важке випробування». А потім додав:

«А які тепер дурні коти поробилися, браття! Ну просто жах».