Володимир Єшкілєв

Масонський проєкт «Україна»

Серпень 2006. Одеса. Спекотний купол неба нависає над парасолями приморського кафе. Засмаглі до найтемніших відтінків горіхової палітури, наші дівчата пітніють, сміються й раз-у-раз заглядають до пащі мобільника-жабки. Там смішні приколи. Тим часом бородатий, персоподібний – така собі копія плакатного шейха, тільки замість зеленої чалми в нього біла панамка – мій співрозмовник раптом відривається від зафарбованого віскариком льоду у склянці. Він озирається на широку портову панораму й каже мені: «Володимире (він завжди називає мене повним ім’ям, без скорочень та фамільярностей), чим далі живу, тим більше переконуюся, що Україна стала одним із найвдаліших масонських проєктів. Одним з найвдаліших, Володимире».

Я ввічливо посміхаюся цій заяві. Я вже не вперше чую це припущення. Яке ледь не вороже звичайному мисленню пересічних обивателів країни У. Мисленню поісториченому, напруженому, народолюбному, хутороцентричному, волаючому до простої та зрозумілої справедливості. Припущення, що не підкріплене вагомими арґументами. Принаймні, мені невідомі такі вагомі арґументи. Я навіть даю собі слово, що після повернення до Франківська, до рідного компутера та бібліотеки, дам собі труду дослідити це питання й щось таке написати. Й ось тепер я виконую адресовану призабутим боргам (чи то призабутим богам) обіцянку. Обіцянку, так невперто народжену під розжареним небом. Між гарячими тілами засмішених темногоріхових одеситок.

Орлик-молодший

...Відомий реформатор европейського масонства ХVIII століття, член багатьох вищих вільномулярських керівних структур – орденських капітулів (Фенікса, Кароліни, Св. Якова та инших) німецький націонал-романтик Йоган Гердер, у кращих традиціях тої синтетичної доби, пов’язував національне відродження Німеччини з національним пробудженням слов’янських народів. Високоповажаний каменяр не обійшов пророчою увагою України. Гердер писав у часи революційного присмерку куртуазної епохи (коли на наших пісках ще все спало, а майбутній майстер ложі «Любов до Істини» Іван Котляревський ще й не сідав за віршоване плетиво «Енеїди»):

«Україна стане новою Грецією. Чудове небо над головою цього народу, його весела вдача, музикальність, родючість його земель і под. – усе те коли-небудь прокинеться. З багатьох малих диких народів, якими були колись-то і греки, виникне цивілізована нація. Її кордони будуть простягатись до Чорного моря і звідти по усьому світу. Угорщина, усі її народи, частина Польщі та Росії стануть причетними до цієї нової культури».

Отже, незаперечним фактом є те, що майбутня незалежна «цивілізована Україна» хвилювала уяву масонських лідерів Европи. Хвилювала ще за ціле століття до Шевченка й кирило-мефодіївців.

За легендою, ідею майбутнього незалежного статусу України до обговорення на роботах европейських лож впровадив гетьманич Жорж (Грицько) Орлик, який на самому світанку франкмасонства у Франції (десь між 1723 і 1732 роками) був прийнятий до системи Регулярного Послуху у «шотландській обрядності». Саме там, у французьких ложах, у середовищі найвищої аристократії лотарінгських та орлеанських гербів, творилася велика европейська політика гламурного і піратського вісімнадцятого століття. Росія ж у ті часи була ворожою для правлячої французької верхівки східною імперією. Й залишалася такою за малим винятком ще понад півтора століття, аж до 1891 року, коли цар Алєксандр ІІІ приїхав до Парижа робити Антанту.

Тому все, що могло послабити або ж уразити Росію, знаходило співчуття та позитивний відгук у салонах герцога Конті та графа Брол’ї. Саме ці верховні масони керували зовнішньою політикою королівства від імені Найхристияннішого монарха Луї П’ятнадцятого. Знайшлося місце в політичних схемах французів й для авантюрного сина Пилипа Орлика.

Грицько марив гетьманською булавою. Його високородні друзі, «муляри» з аристократичних масонських «робітень», граф Ястржембський та віконт Аніс-Маріс на салонних збіговиськах рекомендували його не инакше, як «законним гетьманом Великої Сарматії та Украйни». Особиста гадалка баронеси де Сан-Перґе та родинний астролог герцога Ангулемського пророчили сину Пилипа корону «принців Рутенії» під протекторатом Луї, короля Франції та Єрусалиму. Він вірив у містичне «виконання часів». Звістка про смерть Анни Іоанівни (1740), останньої прямої спадкоємиці Дому Романових, породила в Орликів ілюзії швидкого краху Імперії. Вони не вірили, що онуки бородатих бояр і диких татарських мурз терпітимуть владу тодішнього Браушнвайгського Дому (1) – збіговиська малокровних паркетних княжичів та косооких принцес з лесбійськими нахилами.

Вони помилилися, але такі помилки не підпадають під осуд нащадків. Нам важко уявити, яким переконливим був погляд великих чорних очей родинного астролога герцога Ангулемського. Яка безодня майбутнього стромила крізь ці тосканські очі. Крізь антрацитові й табличні очі Вічної темряви.

...Гетьманич неодноразово «під прикриттям» навідував Україну. Ці таємні подорожі мали на меті вияснити спроможність українського козацтва у «час Х» виступити проти Петербурга. У Парижі готували всеевропейську війну. Туреччина втрачала Кубань і Крим. Султан був готовий стати знаряддям у руках великих держав. Від козаків у цих «розпонятках» дещо залежало. Як оповідає засвідчена історія, у серпні 1734 року російській фельдмаршал Мініх наказав військовій контррозвідці захопити Орлика-молодшого як небезпечного турецького шпигуна.

Фельдмаршал мав ставку у Глухові. Там він приймав вивідувачів і чорнокнижників. Між наметами старших офіцерів Південної армії палали військово-польові пентаграми. Столітня бабка Орися (жалування якої дорівнювало платні бригадного генерала) випробовувала свої «настоянки правди» на полонених. Полонені годинами говорили, говорили, говорили й помирали серед останніх – вже зайвих і непотрібних контррозвідці –галюцинацій.

Особистий кат Мініха Кюстер слідкував за точністю записів їхніх марень. Підполковник Анан’їн перекладав ці плутані одкровення на сонячну мову розвідувальних доповідей. Одної глупої ночі (хмари з полотен Куїнджі, схлипи покриток і п’яні співи дяків по селах) хтось із орликових осавулів почав марити назвами містечок і сіл Волоського шляху.

Відьма послала за Кюстером.

Кюстер викликав Анан’їна.

...У районі Південного Бугу Орлика-молодшого і його людей наздогнав й оточив загін росіян під орудою полковника Джеймса Кейта, шотландця за походженням, регулярного масона (Мальтійська ложа «Атлантус», третій градус). Становище гетьманича було безнадійним. До турецької фортеці було ще кілька кілометрів. Під прицілом російських мушкетів він викрикнув таємний масонський «заклик відчаю»: «До мене, діти удови!»

Зачувши ці слова, Кейт наказав опустити рушниці й під’їхав до Орлика. Той повідомив капітанові, що везе таємне масонське листування між петербурзькими, краківськими та паризькими ложами. За законами ордену вільних мулярів (відповідно, за правилами чести европейської шляхти) офіцерська присяга Кейта на вірність російській імператриці була нижчою за масонську клятву, що вимагала за будь-яких обставин рятувати братів по ордену. І Кейт відпустив Орлика, врятувавши життя йому та його супутникам. Незважаючи на цю пригоду, у тому ж році Кейт став генералом російської армії.

Я намагаюся уявити цю сцену. Кейт у зелено-червоному мундирі мініхової армії. Тупі обвітрені мужні обличчя солдат і козаків. Гетьманич з трикутним знаком під сірим жупаном. Рушниці із запальними коліщатками. Білка на дереві. Оріон на східному обрії українського неба.

Не уявляю.

Авантюрники

Ще один «українсько-масонський» епізод часів Куртуазної доби пов’язаний з відомими в европейській історії іменами двох видатних авантюристів: графа Каліостро (2) та Садик-паши (так називали у Туреччині польського емігранта, революціонера та мандрівника середини дев’ятнадцятого століття – М.Чайковського).

Почнемо з останнього, адже саме він виступає в ролі оповідача означеного епізоду. Саме він повідомляє сенсаційні подробиці щодо існування самобутнього українського ритуалу «Великого Скіфа».

Чайковський, герой польського визвольного повстання 1830-1831 років, після придушення повстанців військами Ніколая І, емігрував до Османської Порти. Султан відмовився видати його Росії. Натомість – за рекомендаціями респектних англійців зі стамбульського посольства Її Величности (одночасно носіїв високих вільномулярських градусів, що, зрозуміло, є «чистою випадковістю») – правитель Порти взяв його на військову службу. Так Чайковський перетворився на Садик-пашу. Він брав участь у Кримській війні 1853-1856 рр., пережив безліч пригод й написав мемуари.

Російською мовою ці вельми цікаві спогади, під назвою «Заметки и воспоминания», вийшли в грудневій книжці часопису «Русская старина» від 1904 року. Книжка тепер є бібліографічною рідкістю. Ще більшою рідкістю є брошура, що вийшла у Кракові у 1906 році, в якій анонімний автор (N.N.) стверджує, що редакція «Русской старины» не занесла до публікації частину оригінального тексту мемуарів, де йдеться про політичні проєкти Чайковського, які на ціле століття випередили час. Які, додамо ми, й натепер не втратили політико-символічної актуальности.

Сучасники та історики свідчать, що Садик-паша вважався для своєї доби великим оригіналом. Серед иншого, він був переконаним, що політично та військово протистояти Російській імперії його рідна Польща зможе лише у державному союзі з відновленою під гетьманськими бунчуками незалежною Україною (зокрема, див.: Тарле Е.В. Крымская война. Собрание сочинений в 12 томах, т. 8-9). У ненадрукованій частині мемуарів Садик-паша розглядає різні проєкти польсько-української державности. Серед иншого згадується «проєкт графа Дж. Бальзамо (Каліостро)».

За свідченням Садик-паши, Каліостро, перебуваючи в Україні у 1789-1790 роках, склав для місцевих вільних мулярів, що підпільно протистояли монархії Романових, проєкт «Республіки світла» – польсько-української федеративної держави (унії), таємним урядом якої мали стати тамплієрські ложі Суворого Чину (3), засновані подільським шляхтичем графом Т. Грабянкою у власних маєтках – у селах Сутківці, тепер Ярмолинецького р-ну (1775), та Остапівці, тепер Городоцького р-ну (1788) (див. Ходоровський М. Масонство і Україна, Київ. – 2004, с. 93).

Саме у Сутківцях жив деякий час таємничий Верховний Маґістр Каліостро, Верховний Ієрофант Мемфісу 96 градусу. Для Грабянки він видобував «філософський камінь» та еліксир вічної молодости, а також на прохання графа розробив для майбутніх українських лож особливий ритуал «Непереможного Скіфського Сонця» (инша назва: «Великий Царський ритуал Атаґарзіса – Великого Скіфа») у 14 градусах (4). За деякими поважними свідченнями, сьогодні у цьому ритуалі успішно та плідно працюють чотири Капітулярні Філософські ложі українських вільних мулярів. В епоху Садик-паши таких лож було більше 20 (про перебування Каліостро у Сутківцях див. Bakounine T. Le repertore biographique des francs-macons russes. – Paris. – 1967).

Можливо, Садик-Чайковський був пов’язаний з містичною традицією ритуалу «Великого Скіфа». Він повідомляє, що читав Конституцію «Республіки світла», написану рукою самого Каліостро французькою мовою. Він також повідомляє, що цей документ є найбільшою та найшанованішою святинею Великої Ложі ритуалу Великого Скіфа і під час ритуальних праць перебуває на престолі достойника, що має найвищий 14 градус з особливим титулом «Обраного Великого князя і Митрофорного Суверена Скіфії». Окрім цієї святині на престолі Суверена були, за свідченням Садик-паши, Великий патент з особистим підписом та повним титулом Каліостро та загадкова Святиня, добута з давнього кургану і викуплена у «чорних археологів» ХІХ століття Четвертим Митрофорним Сувереном Іваном (Яном) Пійотровським. Святиня була золотою і мала на собі «таємничі написи».

З певних історичних натяків ми дізнаємося, що до ритуалу Великого Скіфа мали відношення дві видатні персони Російської Імперії – друг родини гетьмана Разумовського дипломат В. Томара і Микола Васильович Рєпнін, нащадок Рюриковичів Чернігівської лінії, державний діяч і кандидат у гетьмани України у перші (досить ліберальні й багатообіцяючі) роки царювання Алєксандра І. Останній був посвяченим у вищий (можливо, Дванадцятий) ступінь Великого Скіфу, що відповідає 30 градусу Шотландського обряду (5).

Тепер неважко зрозуміти політичні цілі «великоскифів». Судячи з усього, вони сподівалися на відновлення автономного Українського Гетьманату в складі Імперії, як першого кроку до Каліострової Республіки світла. Кандидатів на гетьманську булаву було, як здається, двоє. М.В. Рєпнін (аристократ з роду, вищого за Романових) та міністр народної освіти Імперії (у 1810-1816 рр.) Олексій Кирилович Розумовський, син гетьмана Кирила Розумовського. Обидва були ще за часи Катерини ІІ посвячені у найвищі градуси Єлагінського масонства.

Є підстави вважати, що «проєкт Каліостро» став першим окультно-політичним проєктом української незалежности і, на відміну від проєктів масонів-мазепинців середини вісімнадцятого століття, не згинув у віках. Не забувся, не загубився, не виродився у забавки самозванців і дурисвітів.

Жерці

Він став одною з найбільших таємниць українського масонства. Збережений як Традиція і відновлений у постсовєтські часи величний та сповнений самобутньої містики «Царський ритуал Атаґарзіса – Великого Скіфа» у 14 градусах. Навіть при побіжному знайомстві з цим витвором Преподобного Бальзамо та з історією його збереження в Україні, дослідника охоплює захват. 217 років відділяють нас від того літа, коли у затінку буколічних вишень і в’язів помістя графа Грабянки народився один з найкрасивіших й найориґінальніших обрядів гностичного чину.

Найважчою для охоронців обрядности стала, безумовно, епоха комуністичного терору, коли огидна репресивна машинерія большевиків знищувала все, пов’язане з окультними орденами та вільномулярськими згромадженнями. Масонські, тамплієрівські та розенкройцерівські мартирологи тої доби містять тисячі імен замордованих командорів, лицарів, учнів, майстрів, інспекторів, наглядачів, передстоятелів й просто порядних людей, що ризикнули взяти для збереження архіви і бібліотеки, атрибутику і священні тексти східноевропейських гностиків.

У 1930 році, після арештів у Москві членів розенкройцерівського «Ордена Світла» (групи нерегулярного, але навдивовиж активного та харизматичного містика-розенкройцера А.А. Солоновича. Див.: Тайные ордены в Советской России. Тамплиеры и розенкрейцеры / А.Л. Никитин. – М.: Вече, 2006, с. 285) слідчою групою ОГПУ були встановлені регулярні зв’язки з «Орденом Світла» одного з преподобних «охоронців ритуалу Великого Скіфа» київського лікаря-педіатра Олександра Криштофовича-Аліна. На його дачі у Чабанах у липні 1931 року гепеушники (здається, під орудою «старшого уповноваженого» Міхала Бачі, сина страченого у 1919 році трансільванського комуніста та переконаного прихильника злизування кокаїну з довгих самшитових паличок) знайшли частину архіву П’ятої ложі «Царського ритуалу Атаґарсіса», яка містила повний опис ритуалів від 1 градусу до 9, списки членів ложі з 1910 року та окремі протоколи «праць» в нижчих градусах, що відбувалися не тільки до революції, але й у першій половині 20-х років. Що автоматично тягло за собою звинувачення в «антисовєтській діяльності». Серед документів, згідно з деякими свідченнями, були також перґаментні стародавні дипломи Достойних Лож «Великого Скіфа» кінця вісімнадцятого – початку дев’ятнадцятого століття, споряджені печатками і підписами Суверенів тої епохи.

Ці унікальні архіви й досі не знайдені. Можливо, вони загинули під час невдалої евакуації спецархівів київських каральних органів у вересні 1941 року. Архіви спалив загін енкаведистів на березі Сули, коли німецькі мотоциклісти оточили колону «полуторок», що відірвалася від кілометрового обозу вже приреченого Кирпоносівського штабу. Можливо, вони потрапили у руки спецслужб инших держав. Збереглися лише випадкові папери.

Автор цього допису на власні очі бачив рукописну копію «ритуальної схеми» ложі, зроблену під час слідства кимось із співробітників відомства наркома Ягоди (документ зберігається у приватній колекції). Особливо цікавими є зафіксовані чекістами назви «ступенів посвячення», які містять чіткі вказівки на українську Традицію ритуалу «Великого Скіфа».

Перший ступінь іменується традиційно для каліострівських обрядів zelator – ревнитель. Але вже Другий ступінь має назву solevar (tchumak) – чумак-солевар. Як відомо, у давніх традиціях Причорномор’я сіль була священною речовиною сонячних культів. Звідси й назва, що походить від спільного для кількох мов індоевропейського кореня sol(is) – Сонце. Відповідно, чумаки в цій традиції сприймалися як «люди Сонця», солевари. Варто також згадати, що головними містеріями в Другому ступені масонського Давнього й Прийнятого Шотландського обряду є «пізнавальні подорожі». Не буде помилкою вважати, що мандроване (циклічне!) життя українських чумаків тут символічно пов’язане з містичними мандрами носіїв каменярського Другого ступеня – масонів-підмайстрів.

Ще промовистішою є назва Третього ступеню обряду «Великого Скіфа» – kazak. Тут вже немає жодних сумнівів щодо тих традиційних витоків, з яких Каліостро вичаклував обрядність «Царського ритуалу...». «Казак» в ритуалі «Великого Скіфа» в цілому відповідає символічному градусу «майстра» в Шотландському обряді, а також у шведській масонській системі та в ритуалі «Істинного Мемфісу». На рукописній схемі поряд із словом kazak видно символ, схожий до логотипа «мерседеса» – трикутна зірка, що уписана у коло. Подібні знаки я бачив на стінах печер, де були неолітичні стоянки. Вони переважно супроводжують символи (схематичні фігурки) мисливців, що вийшли на «стежку війни».

Четвертий ступінь (відповідника якому немає в традиційних вільномулярських ієрархіях) Преподобний Граф назвав ataman. Біля цього слова на рукописі також помітний знак – перехрещені лінії і три крапки. Можливо, лінії символізують щось на штиб перначів – перехрещених символів отаманської влади. Такі знаки зустрічаються на дверних таґмах у палацах української шляхти та на вензелях гетьманських грамот.

П’ятий і шостий мають назви, відповідно, arkhontis i pontocrator. Ці ступені, можливо, тотожні «перехідним та бічним» масонським градусам «майстер, обраний з дев’ятьох» та «майстер, обраний з п’ятнадцяти». Згідно з деякими непрямими свідченнями, ритуали в ступенях «архонта» і «понтократора» (володаря Понту?) мають мілітарне забарвлення. Серед атрибутики – мечі, рапіри, хоругви та лицарські герби зі «скіфськими вовками».

Сьомий ступінь також має виразно українську назву «strybogytch» – стрибожич (стрибогич). Инша назва – «Обраний Скіф перед Ранковим Сонцем». Судячи з усього, цей ступінь є «найнижчим жрецьким». Його носій має право на проведення повних обрядів і таємних посвячень одноосібно (6). «Обрані Скіфи» також, згідно з давнім переказом, проводили інспекції ритуалів у низових ложах, де «працювали» «скіфи», що були посвяченими у перші ступені. Існують легенди, що носії Сьомого ступеня відбували особливі нічні містерії на одному з найстародавніших святилищ українського степу – на Кам’яній Могилі під Мелітополем. Саме там «стрибогичі», після належних приготувань, постів та усамітнень, посвячувалися у Сьомий ступінь.

Вони ставали у вертикальну світлоносну «колону Сили», що виходить з Вівтарного каменя в північній частині археоліта і підноситься до неба. Коли Сила (або видима її складова) переставала «обходити» їхнє тіло і проймала єство майбутнього жерця, инші починали ритуал, згадуючи Велику Матір Ковили та вісімнадцять аватар Морани (7), Темної Богині печер. Знаками посвяченого жерця є бронзова (латунна) пектораль, яка в каліострових містеріях зазвичай називається magaegregoris, та білий плащ з нашитими на плечі червоно-золотими лівобічними свастиками.

Все инше поки що вкрито таємницею.

Яка, щонайпевніше, буде непорушною до нових знахідок.

Або до нових знаків.

---

1. Брауншвайґський Дім – гілка Дому Вельфів, заснована у 1204 році. Після смерті імператриці Анни Іоанівни, дочки царя Іоана П’ятого, російській імператорський престол перейшов до нащадків її племінниці Анни Леопольдівни (1718-1746, дочки великої княжни Катерини Іоанівни), принцеси Мекленбурґ-Шверинської, яка була пошлюблена з принцом Антоном-Ульріхом Брауншвайґ-Вольфенбюттельським (1714-1776). Таким чином, правляча російська династія почала називатися Мекленбурґ-Брауншвайґ-Романови. Представник цієї лінії Іоан Шостий був російським імператором у 1740-41 роках.

2. Каліостро – видатний містик вісімнадцятого століття. Справжнє ім’я Джузеппе Бальзамо (?–1795). Учень алхеміка-розенкройцера Алфотаса (Althotas). Був посвячений у масони близько 1771 року у невстановленій ложі у Лондоні. Засновник Єгипетського обряду та його Материнської Паризької ложі. Претендував на здійснення універсальної масонської юрисдикції і був викликаний у 1785 році на Паризький масонський з’їзд для пояснень. Заснував окультну систему «Наука Пірамід», Обряд Великого Скіфа та Обряд Філалетів. Був убитий у папській в’язниці.

3. Суворий Чин – Обряд Суворого Послуху (Rite of the Strict Observance) – лицарсько-масонська ритуальна система, заснована Йоганом Ґотлібом фон Гундом у 1754 році. Фон Гунд стверджував, що у 1742 році був посвячений у Лицарі Ордену Храму (тамплієри) Високими Невідомими. Можливо, цими «невідомими» були анонімні Стюарти і Сен-Клери – шотландські аристократи, хранителі тамплієрівської Традиції.

4. Градуси – ступені посвяти в масонських системах. Кількість градусів залежить, зокрема, від ієрархічної складності системи. 14-градусні орденські системи притаманні Обрядам Філософського чину (инша назва – «Капітулярні орденські ступені»), себто спекулятивним згромадженням, що використовують для пізнання світу певну символічну Традицію, що апелює до жрецької давнини.

5. 30 градус – Лицар Кадош, «Месник», символічний ступінь у Шотландському обряді, ритуальні містерії якого пов’язані з помстою за смерть Великого Маґістра Тамплієрів Жака де Моле (1314), убитого за наказом короля Франції Філіпа Четвертого і Папи Климента П’ятого.

6. Одноосібне право посвяти – кваліфікаційний ступінь в масонських системах, що базований на «повному знанні символів та напружених й самовідданих пошуках релігійних догм далекої давнини» (за Артуром Уайтом). В Обряді Мемфісу це особливий 43 ступінь (Адепт-інсталятор), у Давньому і Прийнятому Шотландському Обряді освятителем при потребі виступає Великий майстер Великої ложі.

7. Морана (Морна, Морена) – богиня смерти в індоевропейських культах, негативна аватара Великої Матері.