Іван Ципердюк

Літо. Осінь. Станиславів

Ненависть до міста

Я ніколи не любив міста влітку. Розпечена бруківка, сірі від пилюки стіни, випари асфальту і людських тіл. Львови і Києви, Ужгороди і Чернівці залишились в моїй пам’яті в літній час – єдиною розпеченою масою. Однак, найбільше я не люблю упродовж червня, липня та серпня рідного міста. Івано-Франківськ особливо огидний у цей час. У цьому місті варто було б заборонити спеку. Ще з дитячих років я тікав у рятівну прохолоду родинної садиби і повторював, мов закляття, слова про свою нелюбов до «літнього» Івано-Франківська – усім, кого знав і кого зустрічав. Я терпляче очікував часу, коли мине тягуча павза між весною і осінню і моє місто врешті поверне собі власне, лагідно-меланхолійне обличчя. Обличчя сонної і від того не менш приємної провінції на Сході Европи.

Розмовляючи укотре телефоном зі своїм приятелем, поетом з Тернополя, а нині мешканцем Нью-Йорка поетом Василем Махном, я із превеликим подивом довідався, що десь за океаном у містах також є спека. Незбагненна, всеохопна і не менш літня, аніж в Івано-Франківську. Василь неприховано радів купівлі кондиціонера, як основної зброї в боротьбі з червоною позначкою на термометрі – символом розпечености повітря, землі і води.

Місто, а не лише людина, також спроможне помститися за нелюбов до нього, а тим паче помститись за ненависть. Хай навіть таку, що триває упродовж трьох місяців. Івано-Франківськ довів мені, самовпевненому, цю істину. Уже шостий рік поспіль я влітку не покидаю його вулиць і майданів, намагаюсь не вистромлювати носа з власного помешкання, коли на годиннику 13.00, а на ртутному стовпчику +35 С. Хай я не прикутий до цього клятого міста ланцюгом, але не можу його покинути. Завжди з’ясовується моя доконечна необхідність у присутності тут саме влітку. Без мене світ завалиться, трава не ростиме, автомобілі зупиняться і припинять продавати пиво. Без мене, і таких, як я (їхні спітнілі лиця я впізнаю ледь не щодня в натовпі), це місто втратить свій літній шарм – розлізлий і липкий, як розтоплене морозиво.

Я пообіцяв собі раз і назавжди не сваритись, не докоряти і припинити ненавидіти літнє місто. Не боротись з вітряками будинків, з його зміненою назвою (то, перепрошую, Ви в дівоцтві були Станиславів...), хай врешті мене покинуть всі відчуття щодо цієї урбаністичної химери (абстракції). Якщо вдасться знайти компромісний варіант, я покину Івано-Франківськ, а разом з ним всі инші міста, на всі майбутні літні місяці, без страху бути затриманим і повернутим назад – в міську спеку і велелюддя.

Мене тут забудуть, а я приїжджатиму восени відразу до парку Потоцьких, перепрошую, Шевченка. Брестиму пожовтілим листям, дихатиму з ним, з містом, посвіжілим повітрям і радітиму, що повернувся додому, у місто, де для мене не буває літніх місяців.

Фортечний мур

Я обіцяв своїм друзям бабине літо – і воно прийшло. Це приємно, коли стається те, в чому запевняв инших. Наше місто змінилося: воно вкотре переживає найкращу, найпишнішу для себе пору року.

У неділю зранку йшов вулицею Франка. Реконструкція розфарбувала не лише в балаганові кольори знайомі будинки, зашпаклювала тротуари якоюсь неймовірною «плиткою». Вона мовби змінила найголовніше – алею каштанів. Я сподівався, що вночі буде вітряно і асфальт та все довкола вкриється рікою каштанового листя. Вітру не було – і я пройшов знайомою вже прилизаністю.

Осінь не лише змінює наше місто, вона оголює і показує його рани. Восени їх добре заливати пивом. Про рідне станиславівське вже мало хто пам’ятає. На фасаді нашого пивзаводу, який збудовано тисяча сімсот якогось там року, вже давно зірвано таблицю «Історична пам’ятка». Нові господарі штурмують зникнення ще одного нашого дива.

Так зникає місто, про яке ще пам’ятають такі, як я, – тридцятилітні, хоча вже й не наймолодші. З ним із сумом прощаються наші батьки й діди. Розумію, що поступ не зупинити, однак відчуваю і бачу, що багато в цьому місті йде від нас назавжди. Адже руки муляра-комунальника ніколи не стануть руками реставратора. А око чиновника та придворного архітектора заледве чи здатне фіксувати та перейматися якимись ностальгійними мріями про наш Станиславів. Зрештою, все має традиційно логічне пояснення – відсутність коштів... Але ж, можливо, краще дещо й не чіпати, якщо не вміємо відновити? Бо ж «дай хлопові дзигарок – пхає за халяву»...

Однак, не все так трагічно. Система великих Божих рівноваг надзвичайно справедлива. Отож, якщо все це відбувається, це лише означає, що і в цьому є своя мета. Це все стається не «просто так».

У ці дні забуваєш про акції протесту, мітинги, владу і навіть (вибачте) злидні. Адже хочеться вірити, жити, дивлячись на цю споконвічну драму згоряння золотого листя, яка триває в людському житті не так уже й довго.

Шкода, що в нашому місті немає кленового парку. Упевнений, втіху, яку дарує такий «ліс» посеред кварталів, зміг би оцінити кожен міщанин. Але ми ще маємо змогу, на відміну від втраченої архітектури, посадити його.

І, зрештою, про Фортечний мур – місце, яке оберігає нас своєю могутністю і повсякчас нагадує, що ми – місто. Його зараз «підчистили» від чагарників, «повиколупували» зайві цеглини, так що утворилися велетенські діри, гидкі й неприємні. Я майже впевнений, що зверху, над муром незабаром влаштують якийсь танцмайданчик або ж збудують каварню чи ресторан. Фортечні діри заліплять богородчанською, загвіздянською чи якоюсь иншою, але не старою цеглою. Мур відітруть, помиють, відшліфують і він на догоду комусь (кому?!) буде врешті нагадувати, наприклад, нинішній майдан Незалежності у столиці. Це й не дивно: який час – такі звичаї, майстри, смаки.

Але як ми житимемо за цим бутафорським захистом? Як відчуватимемося у безпеці за цією прилизаністю? «Не реставрувати, а пуцувати – ось закон», – повторюю собі. Але це не виправдання. Відтепер Фортечний мур збережуть лише фотографії. А нам, нечисленним, залишається хіба покинути ці вулиці, де забувають про осінь, де не помічають, що разом із багатьма деталями ми позбуваємось найголовнішого – радості від щоденного життя у своєму місті.