Степан Процюк

Моя історія Івано-Франківська

... Не пам’ятаю, коли вперше приїхав до Івано-Франківська. Чи просто Франківська. Чи Станіслава. Або Станиславова. Або Франика. Напевне, ще в дошкільному віці. З батьками....

... Потім я не раз бував тут, навчаючись у сільській школі, яка, на щастя, була розташована за вісімнадцять кілометрів від обласного центру. Було навіть так, що я казав батькам, був, мовляв, на уроках, а сам – і ще два-три однокласники – їхав сюди. На пиво? Грати у спринт (на початку 80-их минулого століття і тисячоліття це було модним заняттям серед сільських школярів)? Крадькома задивлятися на дівчат? Незважаючи на мої комплекси, певне, це була найважливіша причина...

... Після школи я вступив до місцевого педінституту. Пам’ятаю, як славно, тобто великою кількістю спиртного, у заростях, трохи вище від сьогоднішнього «Банку плюс», я із ще кількома, але вже майбутніми однокурсниками, відзначив своє офіційне входження до міського життя. Була середина серпня. Пекло немилосердно. Але хто би тоді про таке думав?...

... Якось зразу почав почуватися комфортно, ще не думаючи про дах над головою (був гуртожиток), місце роботи (був студентом) чи соціальне становище (такі речі мене і зараз не надто переймають). Я ніколи не любив сільської праці. Можливо, через те, що розумів, як несправедливо вона оцінюється. Напевно, були і инші причини...

... Студентські роки промайнули. Пам’ятаю свою прив’язаність до міського парку та озера. У парк я, уперше закоханий, ходив на прогулянки. Довкола озера полюбляв бігати. Що ж, моя пристрасть до аматорського спорту не раз рятувала від депресивних порожнин і порожнеч... Також врізалися у пам’ять нічні пошуки алкоголю чи концерти тодішніх відомих ВІА або «зірок естради», перші самотні прогулянки довкола того ж озера. Місто жило не так, як я. З’являлися перше усвідомлення злиття із його організмом і відчуття відчуження і окремішности...

... Потім я кілька років жив за межами міста своєї долі. Иноді снилися старі двоповерхові будинки і деякі вулички. Наприклад, та, що зараз Тарнавського. Дивно, бо я там ніколи не жив і не мав жодного стосунку до неї. Часом снився теплий травневий дощ над містом і сецесійні ангели. Не знаю, чи це називають ностальгією...

... Лише збіг обставин перешкодив мені після аспірантури залишитися у Києві. Утім, недавно я читав інтерв’ю із Вангою, болгарською ясновидицею. Коли її спитали, чи впливає людина на власну долю, то вона заперечила, вважаючи, що наші долі, попри всі зусилля, кресляться наперед Тим, який знає усе і про усіх...

... Але потім знову зринув, як зараз кажуть молоді люди, Франик. Спочатку учителювання у школі, відтак викладацтво у вищій школі. Знову гуртожитки, прохідні, погрози виселення всіх у літні місяці. Я довго жив в «общазі» на Сухомлинського. Поруч був міський парк і озеро – мої найулюбленіші міські ландшафти. Справді, починаєш вірити Юнгу і його теорії так званої синхронности. Тобто, коли якісь події у вашому житті відбуваються двічі, але на різному витку спіралі...

... А потім я уже нікуди не виїжджав із міста надовго. Добре це чи погано? Не знаю... Тут написані усі мої книжки. Тут народилися мої сини. Нарешті я покинув гуртожитські «палаци», переселившись із сім’єю спершу в однокімнатну, а відтак і трикімнатну, квартиру. Хоча життя в гуртожитку є одним із моїх нав’язливих снів. Хочеш чи ні, а принаймні раз на кілька місяців обов’язково намариться спільна газова плита в кінці коридору (невже я такий колективіст?) чи сходи між поверхами, якось неприродно видовжені у кілька разів...

... Можна багато говорити про міський патріотизм чи любов. Можна зациклитися на побутово-комунальних негараздах або на «европейському» центрі. Можна згадувати про особливу ауру чи иншу специфіку нашого міста....

... Але я запрошую вас прогулятися довкола озера. Мене там можна зустріти часто. Тоді і договоримо про все, що не вдалося сказати зараз...