Анатолій Круглашов

Чернівці: спадщина versus спадкоємці? [1]

Вступ

Чернівці – історична столиця буковинського краю, що відзначається не тільки архітектурою, яка задокументувала зміст та форму минулих епох, але й тою атмосферою, яку створило це місто. «Повітря» Чернівців – це поліфонія культур, поліетнічність і багатоконфесійність його мешканців. І ця особливість, посилена переважно безконфліктним досвідом співіснування різних громад буковинського краю та його столиці, привертає увагу як науковців, так і громадськости, створює певну уяву про Чернівці і мешканців міста.

Саме крайова столиця зробила найвагоміший внесок у формування буковинського феномену етнічної толерантности, відповідного йому мирного співжиття різних етнічних та конфесійних громад у регіоні. Але такі стосунки різних громад є доволі нетиповими для історії країн і народів Центральної та Східної Европи. Творцями та співавторами цього явища були чернівчани – інтелектуали, інтелігенти, учені і митці, журналісти, політичні та громадські діячі, які спільно сформували ідеальні уявлення про свій край та місто, і намагались зробити так, щоб це ідеальне місто було пізнаваним у місті реальному. Феномен буковинської толерантности зазнавав різнобічного осмислення, політизації, артикуляції, навіть естетизації, якщо не певної канонізації як моделі та взірця поведінки, ставав рушійною силою механізму соціалізації місцевих мешканців. У цьому, напевно, полягає місія Чернівців, їх наріжний міт, головна визначальна риса життя міста та його мешканців.

Проте у ставленні і до цього феномену полікультурности та визнаної толерантности варто бути науково-критичними та уважними. Адже за часи, які проминули від формування основ краєвої полікультурности, вона зазнавала неодноразових випробувань – через зміни держав, які володіли цим краєм та містом, суттєві зрушення у складі мешканців краю, а особливо його столиці. Тут панували й залишили суперечливі сліди такі політичні режими та їх провідники, які були не лише байдужі, але й ворожі до багатьох крайових реалій та традицій. Такі зміни та впливи відобразилися на характері міста та його мешканців, їх колективній пам’яті та цінностях, які вони визнають своїми, спільними і притаманними чернівчанам. Ці зміни та впливи знайшли свій відбиток у міському розвитку, його архітектурі, врешті-решт, у поведінці городян. Мені здається, що саме ці питання заслуговують на подальше вивчення та теоретичні інтерпретації дослідників, насамперед, істориків, соціологів, політологів, етнологів і культурознавців. Хоча, як в Україні, так і далеко за її межами інтерес до Чернівців і Буковини не вгасає, цілісної картини минулого краю поки що немає у жодній з перерахованих наукових царин, не кажучи вже за переконливі спроби їх несуперечливої інтеграції у відповідності до полідисциплінарних підходів сучасних урбаністичних студій.

Без надмірних претензій на створення такої інтегральної картини, варто зупинитися на окремих проблемах історії та сучасности міста, пов’язаних саме з його поліетнічною спадщиною. Головним чином із тим, щоби поміркувати над етнополітичною складовою історії міста, еволюцією його населення, з одного боку, та висловити полемічні думки щодо адекватності сприйняття його багатої спадщини (соціально-культурної та архітектурної зокрема) сучасними чернівчанами.

І. Творення чернівецької етнічної поліфонії

Мало хто із дослідників наважиться заперечувати, що свого роду «золотий вік» Чернівців припадає на австрійський період історії міста. Щоправда, варто уточнити, що про такий період можна говорити відтоді, коли цей край отримує адміністративну автономію, конституюючись як Герцогство Буковина. Еволюція Габсбурзької монархії від абсолютизму до просвітницького абсолютизму, а далі – до запровадження основ конституційного ладу, перетворення імперії на дуалістичну монархію, подальші конституційно-правові зміни в країні поступово відкривали для мешканців Чернівців нові політичні можливості та соціальні перспективи. За відносно короткий час відбувалась доволі успішна трансформація міського середовища від ледь помітного населеного пункту у далекій північній провінції Оттоманської імперії до міста, яке визнавалось в імперії східним форпостом тогочасної европейської культури. Відбувається залучення його мешканців до господарсько-економічного, соціально-культурного та інтелектуального життя впливової центральноевропейської країни, а через неї – безпосередньо до тогочасної европейської та світової культури. Відповідно й інфраструктура Чернівців швидко прогресує від доволі занедбаного містечка [2] до рівня европейського міста, з власною системою не лише технічних і транспортних, але й соціальних комунікацій, символічних стратегій його мешканців, досягаючи певного місця й навіть престижу у загальноімперському соціумі.

Звичайно, значення та вагу міста у ці, чи не найкращі для нього часи, не варто перебільшувати. Буковина до розпаду імперії і далеко далі залишалась аграрно-сировинною провінцією. В Імперії ж Чернівці були столицею одного з найвідсталіших регіонів у державі (принаймні, до анексії Віднем Боснії та Герцеговини).

Проте і перебільшувати цю економічну відсталість та периферійність, зводити їх у свого роду абсолютну константу історичних оцінок краю та міста теж не варто. Адже саме у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. Чернівці стрімко перетворюються, за низкою об’єктивних ознак, на типово центральноевропейське місто, з притаманною йому інфраструктурою, архітектурою, транспортними можливостями, комунікаційними мережами, адміністративними, навчальними, культурними закладами, а чи не найголовніше – стилем та стандартами урбаністичного життя. І попри те, що процеси індустріалізації не змогли перетворити життя мешканців регіону на цілком модерне, на тлі патріархально-аграрної буковинської провінції місто мало виразні риси «столиці». Воно справді було центром краю у всіх вимірах його розвитку [3] .

Як і вся буковинська провінція, місто відрізнялось виразною поліетнічністю. Щоправда, специфічною рисою міста було те, що його етнонаціональний склад перебував у свого роду опозиції до етнодемографічних характеристик краю. Якщо більшість сільського населення становили саме українці (русини) та румуни, то в місті ці обидві етнічні громади перебували в стані меншин, як за своєю чисельністю, так і за впливовістю, починаючи від економічного впливу, закінчуючи адміністративно-урядовим та символічним їх капіталом. Але ця опозиційність була доволі незвичною для східноевропейських теренів. Адже не йшлось про просту бінарну модель: панівна, урбанна культура панівної нації в місті, рустикальна та пригноблена культура чисельно переважаючого етносу в оточуючому регіоні (наприклад, як це було у тогочасній Галичині). Натомість система зв’язків і відношень етносів як у місті, так і краї виглядала набагато складнішою і, відтак, неоднозначною.

Переважне значення, системоутворюючий вплив на урбаністичний характер Чернівців справляло місцеве єврейське населення, динамічна та елітарна частина якого досить швидко у цей час поривала з кагальними традиціями, перетворювалась на носія тогочасних европейських цінностей, знань і умінь, щоправда, в їх австро-німецькій культурній формі. Сприймаючи і перебираючи роль свого роду «культуртрегерів» щодо місцевого середовища, єврейське населення тяжіло до подвійної ідентифікації. За походженням та релігійною традицією, а також за сталими взірцями колективного виживання, воно переважно дотримувалось орієнтації на юдейську віру та етно-ексклюзивні, захисні форми власного національного самозбереження. Але за мовою освічених прошарків, прагненням до освіти, кар’єри, за соціальними стандартами та культурним стилем поведінки вони намагались бути більшими австрійцями, аніж самі австрійці [4] . Ці культурно-асиміляційні прагнення значною мірою підтримували й компенсували чисельну слабкість австро-німецької громади, надаючи в її розпорядження незамінний додатковий ресурс впливу на місцеве соціально-культурне та адміністративно-політичне життя [5] . Тому не дивно, що єврейські та німецькі лідери неодноразово виступали союзниками, зі спільних позицій [6] . До того ж, місцеве єврейство мало можливість поціновувати особливості свого становища як у дунайській монархії, так і в регіоні, порівнюючи його з иншими моделями існування своїх співплемінників в сусідніх державах (особливо ж у Росії). Та навіть зі становищем своїх співплемінників в инших регіонах імперії (зокрема в угорській частині), де їх позиції були далеко не такими привілейованими, а претензії на особливий статус і вплив – не такими толерованими місцевою елітою та суспільствами.

Водночас, як центральна, так і регіональна влади отримували свої вигоди від тих позицій, які займали єврейська громада міста та краю. Буковинське єврейство вбачало у збереженні максимальної стабільности імперської конструкції міжетнічних взаємин гарантію свого спокою та безпеки. Відтак воно щиро та щедро демонструвало монархічний патріотизм та відданість династії. Почуття та позиції, які з часом ставали все більш дефіцитними у межах Австро-Угорщини, а тому були вкрай потрібні та цінувались її верхівкою.

Поруч з австро-німецькою та єврейською громадою, важливе значення у міському житті мали також польський та вірменський елементи, попри свою відносну нечисельність. Поляки відігравали важливу роль у адміністративно-бюрократичній сферах міста, а також в його освітньо-культурній діяльності, адже були другою, після євреїв, етнічною громадою Чернівців [7] . А вірмени, поруч з єврейським населенням, були активні, зокрема, у фінансово-торгівельній сфері, створюючи динамічну частину місцевої бізнес-еліти.

Варто зазначити своєрідність становища українських і румунських мешканців міста, які переважно і віддавна заселяли його околиці, а відтак були зайняті землеробством, скотарством і ремеслами – заняттями важливими, але малопрестижними і низькодохідними. Проте модернізаційні процеси в імперії та краї поступово збільшували вагу і цих громад. Конкуренція на ринку праці, потреби в доступі до державних та инших престижних посад сприяли згуртуванню представників цих етнічних громад міста. Урбанізація та індустріалізація, нехай і здійснювані в уповільнених темпах у буковинському регіоні (порівняно з західними та центральними імперськими територіями), призводили до мобілізації українців і румунів до міста з сільського середовища, динамізували їх соціальну активність, перетворювали їх на більш важливих учасників міських суспільно-політичних процесів. А в силу свого особливого, конкурентного статусу в регіоні вони вели дедалі гострішу боротьбу за влив на місцеві адміністрацію, церковні, освітньо-культурні структури, намагались знайти підтримку та спільників у соціально-економічних та національно-культурних домаганнях з боку инших громад. Це поступово призводило їх до політизації, етнічної мобілізації та національної консолідації [8] .

Відзначимо, що процеси національної консолідації та етнополітичної мобілізації місцевих етнічних громад мали суттєві особливості. Вони не відбувались за досить типовим для країн Центральної та Східної Европи конфліктним, а то й конфронтаційним, якщо не антагоністичним сценарієм. Мешканці Буковини та її столиці не знали, а точніше, успішно уникали, того гострого, часом брутального протистояння, яким позначалося, наприклад, національно-культурне життя сусідньої Галичини. Там протистояння польського і українського національного проводів, як і відносини міського та сільського польського й українського населення зазнали еволюції від конкуруючих до агресивно-конфліктних, що кінцево вибухнули у польсько-українську війну 1918-1919 рр. Нічого подібного у Буковині не відбулось.

Відповідно, варто задатись питанням, чому Буковина та її столиця, на відміну від Галичини та Львова (будучи багато в чому подібними), не стала ареною системного та тривалого міжетнічного конфлікту, а тим більше війни «усіх проти кожного», як тільки для цього склались відповідні зовнішні умови з вибухом Першої світової війни та розпадом Австро-Угорщини?

Важливою і цілком об’єктивною причиною цього більшість дослідників справедливо відзначають не поліетнічний характер регіону, а відсутність у ньому домінуючої етнічної групи. На відміну від Галичини, де нехай незначну, але більшість населення становили поляки (і у Львові також), Буковина не мала домінантної національної громади, в краї відносно инших чисельно переважали українці, але румуни поступались їм незначно. Але ні перші, ні другі не становили ані більшість крайового населення, ані мешканців його столиці зокрема. В умовах поступового ствердження ліберальних цінностей, парламентсько-конституційних умов життєдіяльности підданих цісаря, це означало, що при розв’язанні суперечностей, що мали місце на Буковині, жодна етнічна громада не могла позиціонувати себе в якості його гегемона, одноосібного володаря, легітимного розпорядника його ресурсами та долею. Очевидно, що брак таких можливостей не означав відсутности спроб їх надолужити в той чи инший спосіб, перетворити власну реальну слабкість у бодай символічну перевагу, що неодноразово робилося інтелектуалами, публіцистами та громадсько-політичними діячами різних инших громад, насамперед, румунськими провідниками. Останні намагались довести своїм краянам і Відню «румунський характер» всієї Буковини, а відтак і виключність прав румунської громади на володіння цією територією, її потенціалом та, відповідно, самою столицею регіону. Реакцією на ці домагання з українського боку було намагання спростувати арґументи румунських речників, довести автохтонність правічного перебування русино-українського населення на цих територіях, а в радикальному варіанті, «дзеркально» до зусиль опонентів із румунського національного табору, заперечити закоріненість румунського населення у буковинський історичний ґрунт взагалі. Втім і та, і инша екстреми не стали панівними для умонастроїв тогочасних буковинців. Більше того, вони також стимулювали занепокоєність инших етнічних громад, які змушені були нагадувати претендентам на національну монополізацію прав на Чернівці та край про свої конституційні та історичні права перебування на цій території і необхідности їх поваги. Впливовість цих громад визначала необхідність урахування їх потреб та інтересів румунськими та українськими лідерами, і відтак проекти майбутности столиці краю та регіону в цілому, оперті на ідеї будь-чиєї етнічної домінації, не мали широкої підтримки мешканців та впливових елітарних угруповань.

Важливими факторами місцевої етнотолерантности стали також динамічна збалансованість тих соціальних ролей та економічних позицій, які еволюційно, упродовж тривалого часу, заповнювали представники різних етнічних громад [9] . Ця збалансованість та взаємна доповнюваність також уповільнювали розвиток напружености між їх представниками у боротьбі за ресурсний потенціал міста та регіону.

Суттєву роль у модерації взаємин ключових етнічних громад у місті відігравала конституційно-правова система міського та регіонального суспільно-політичного життя [10] . Поступове формування виборчої системи, яка поволі еволюціонувала в бік сприйняття демократичних засад, універсального виборчого права, відносно відкритий доступ етнонаціональних еліт до інститутів влади та їх готовність до діалогу з різними громадами, як і відсутність домінантних позицій громад, які представляли у владі їх громадські та політичні лідери, змушували міську та краєву еліту (а тут складно, якщо взагалі доречно, їх ділити) до вироблення особливої моделі публічної поведінки. Вона спиралась як на австро-угорський патріотизм і монархічний лоялізм, так і на виразну артикуляцію та маніфестацію регіонального самоусвідомлення, буковинської ідентичности цих еліт, їх поміркованість та політичну обережність. Ці еліти на загал усвідомлювали відповідальність не тільки перед етнічними громадами та політичним середовищем, до якого належали, але й перед містом і краєм, імперією в цілому, були готові до доволі виваженої, компромісної лінії поведінки, формування свого роду коаліційних пактів, спрямованих на співробітництво та взаємодопомогу на міському та регіональному рівні [11] . Це породжувало готовність до взаємних поступок та підкресленої поваги до інтересів инших етнічних громад (що, зокрема, проявлялося у багатомовності не лише освічених, але й навіть пересічних, тоді значною мірою неписемних, мешканців краю). Центральна та регіональна влада культивували та підтримували атмосферу політичного опортунізму та етнокультурної компромісности, обґрунтовано вбачаючи в них добру основу підтримання стабільности та керованости краю, забезпечення за ним роль прикордонної території, на яку також лягав тягар відповідальности за геополітичне та ідеологічне суперництво з потужною і небайдужою до буковинських процесів Російською імперією [12] . Поруч із нею, чим далі, тим більше, треба було уважно стежити за діями хоч і значно слабшої, але зацікавленої в підтримці ірредентистських прагнень однонаціонального населення Румунії.

Свій внесок у забезпечення сприятливих умов для позитивної атмосфери співіснування різних етнічних громад вносили переплетіння та дифузія релігійно-конфесійних ідентичностей та лояльностей міського населення [13] . Румуни та українці, наприклад, в абсолютній більшості були православними, що належали до парафій Буковинської митрополії. Отже, вони, хоча й конкурували поміж собою за роль і місце в її керівних органах (румуни посідали більш впливові позиції), але разом з тим, цю конкуренцію обмежували потужні, освячені часом традиції неагресивного розв’язання існуючих проблем та суперечностей. Німці, поляки, вірмени також перебували в різних конфесіях, як і представники инших національних громад. Таким чином, межі етнічного та релігійно-конфесійного поділу, як правило, не співпадали ані на території міста, ані на території краю, що розмивало значення етнонаціональних кордонів та напружень, пов’язаних з ними, а також створювало, через поліетнічність низки конфесій в їх керівних інституціях, додатковий простір для діалогової комунікації та узгодження інтересів поміж різними етнічними громадами та їх лідерами. Відтак, чернівчани, у переважній своїй більшості, були носіями доволі строкатої, неоднорідної самосвідомости, де етнонаціональна ідентичність перепліталась з релігійно-конфесійною, соціальна стратифікація не обов’язково відповідала політичним орієнтаціям і всі ці основні напрямні самоусвідомлення спрямовували їх до плюралістичності, дифузності та багатовимірності, як ідентичностей, так і лояльностей.

У науковій літературі залишається недостатньою мірою прояснена низка важливих сюжетів, які стосуються етнонаціональної історії краю, тієї етнополітики, яку проводили імперська, крайова та міська влада, участи в ній різних суб’єктів місцевого суспільно-політичного життя. Зокрема, заслуговують на подальшу арґументовану дискусію питання про співвідношення внеску різних етнічних громад у творення буковинської поліетнічної та поліконфесійної мозаїки, формування самого феномену буковинської толерантности, де оцінки дослідників поки ще з великими труднощами, ледь не «контрабандою» долають усталені кордони етнонаціонального нарцисизму, утворені застарілими настанови войовничої націоналістичної етномобілізації. Не менш малодослідженими є сюжети, які визначають співвідношення внеску селянського та міського населення регіону у формування буковинської релігійної ідентичности, феномену буковінізму. Очевидно, що за буковинським селянством необхідно визнати важливу роль у творенні стихійної культури етнонаціональної толерантности, терпимости до иншого, готовности співіснувати з представниками різних етнічних груп. Проте усвідомлене відтворення та ствердження такої практики на більш високому від побутового рівні, перехід від застережливого конформізму до її інтелектуалізації, надання їй значення стрижня крайової моделі поведінки, взірця для кожної цивілізованої людини, свого роду кодексу правил – ось цей «продукт» варто все ж таки віднести до результатів діяльности багатьох поколінь чернівчан. Насамперед, їх елітарних прошарків, починаючи від адміністративних та управлінських кіл, закінчуючи активістами політичних партій, громадських рухів та національно-культурних товариств. Особливе значення мала праця освітянської еліти, професорсько-викладацького складу Чернівецького університету та инших освітніх закладів міста. Вони не просто відтворювали атмосферу терпимости та взаємної поваги між різними етнічними громадами, але й транслювали у майбутнє ці знання і культуру, передавали їх як важливу цінність новим поколінням мешканців міста та краю.

Не буде великим перебільшенням відзначити, що етнонаціональна та конфесійна толерантність мешканців Чернівців була їх життєвою та комунікаційною стратегією, яку вони обрали серед инших можливих та наявних в різні періоди альтернатив. Вона, на загал, успішно забезпечувала поступальний розвиток міста та регіону, дозволяла уникати колізій ворожнечі та протистоянь, спільно реагуючи на виклики часу та долаючи випробування драматичних історичних епох.

Відтак коректним і досить точним буде визнання етнокультурної та ідеоматичної спадщини саме австрійського періоду як визначальної в конструюванні ідентичности міста, ідеальних рис чернівчан. Саме тоді склались основи як повсякденної, реальної поведінки городян, так і ідеалізованих, романтично-піднесених уявлень про місто та його мешканців, власне, сформувалась мітологія міста.

ІІ. Заперечення етнотолерантности та його наслідки

Наступні періоди історії міста, на наш погляд, не були сприятливими для збереження сформованої моделі етнонаціонального балансу і міжетнічних відносин як на території міста, так і краю в цілому. Перші суттєві деформації та випробування на міцність попередньої моделі толерантности у місті та краї припадають на румунський період (1918-1940, 1941-1944 рр.), коли відбувається радикальна зміна статусу краю, який потрапляє під юрисдикцію Бухаресту. Новий суверен – Королівство Румунія, мало в чому було подібним імперії Габсбурґів, ані за своїми масштабами, ані за культурними традиціями, ані за соціально-економічними можливостями та рівнем життя своїх підданців. Край швидко втратив свою адміністративно-територіальну автономію, і його населення потрапило у «делікатне» становище. Адже Румунія закономірно не почувалась впевнено та спокійно на низці надбаних територій, де румунське населення не становило більшости, самі території не були етнічно гомогенними, а їх мешканці – готовими до сприйняття реалій свого нового статусу. Тому, поруч із суттєвими змінами статусу краю та його мешканців, з його периферізацією не стільки в географічному, скільки соціально-економічному та культурному сенсі, відбувається ще й втрата того стрижня державної та регіональної етнополітики, який був доволі сприятливим щодо підтримки міжетнічного миру та балансу інтересів провідних громад краю та його центрального міста. Територія регіону потрапляє в зону динамічних геополітичних напружень та нестабільности [14] . З остаточною ж поразкою ліберальної лінії розвитку румунської держави наприкінці 1920-х років стає все очевиднішою ставка на силове утвердження у місті позицій та виключних прав домінантної, панівної у державі нації – румунської.

Така, послідовно втілювана у життя настанова призвела до швидкого порушення балансу впливів, зміни атмосфери та структури міжетнічних стосунків, зменшення ресурсів етнонаціональної толерантности та взаємної компліментарности основних етнічних громад. Усі мешканці міста, окрім румунів, опинились у становищі меншин, які, в залежності від внутрішньої та зовнішньополітичної кон’юнктури зазнавали обмежувального, або й відверто дискримінаційного тиску влади. Наприклад, панівні в 1920-1930-х рр. настрої антисемітизму погіршили становище буковинського та чернівецького єврейства [15] . Румунсько-українські відносини в краї також накопичують суттєвий конфліктний потенціал, не властивий попередньому періоду історії міста. До того ж, дотогочасна приблизна рівність і впливовість статусів двох громад змінилась негативним ставленням влади до української громади, тих її організацій та лідерів, які чинили найменший супротив румунізаторській, денаціоналізуючій політиці нової влади [16] . Щоправда, були і позитивні зміни у ставленні влади краю та Бухаресту до окремих громад. Так, в силу союзницьких стосунків між Бухарестом та Варшавою покращувалось становище польської меншини. А з приходом нацистів до влади у Берліні та переорієнтацією Бухареста на військово-політичний союз з Третім Райхом, частково «потепліло» ставлення румунської влади до німецької громади в Чернівцях та області [17] . Утім риску під долею німецької громади в місті та краї підвів наказ А. Гітлера про фактично примусову евакуацію місцевих фольксдойче до батьківщини, який і був ретельно виконаний до листопада 1940 року [18] .

У роки Першої світової війни та одразу ж після неї Чернівці зазнали негативних наслідків еміграції та біженства [19] . Надалі фактор еміграції та етнічних чисток стає дуже важливим у змінах етнонаціонального складу населення Чернівців, культури та взірців міжетнічних стосунків його мешканців. Міжвоєнний період у сенсі клімату міжетнічних взаємин та етнонаціональної політики румунської держави тяжів від поганого до гіршого, обумовлюючи погіршення взаємин провідних громад міста, зростання напружености, взаємної недовіри, появи конфліктів не лише «на вулиці», але й в таких, здавалось би, рафінованих і, за визначенням, неагресивних середовищах, як Чернівецькій університет. В останньому представники инших національностей, окрім румунської, зазнавали тих чи инших обмежень, як при вступі на навчання, так і під час самого навчання, що породжувало все радикальніший супротив із боку національних меншин.

Найгіршою сторінкою в історії румунізаторської політики в Чернівцях виявився прихід сюди румунських військ та діяльність окупаційної адміністрації в роки Другої світової війни. Тоді, прагнучи реваншу за принизливу «евакуацію» з території Північної Буковини 28 червня 1940 р. на користь СССР, румунська влада та низка радикальних організацій проводили політику етнічних чисток (етноциду щодо євреїв), а етнонаціональна політика Румунії мала виразно шовіністичний, агресивний щодо меншин характер і зміст, далекий від мінімальної толерантності та европейськості [20] .

Незважаючи на численні спроби протидії як пересічних чернівчан, зокрема румунської національности, таким новим тенденціям міжвоєнного періоду, їх часом демонстративному намаганню зберегти «старі Чернівці» та їх толерантну атмосферу, ця атмосфера насправді збереглась або в еміграційному середовищі, або в ностальгійних спогадах та розмовах старших поколінь чернівчан, які з сумом констатували настання инших часів та гірке почуття «втрати» рідного міста. Очевидно, що наукове вивчення цього періоду під кутом зору формування нової етнонаціональної ситуації хоча й має певну академічну традицію, але потребує нових зусиль, в тому числі і у зверненні до максимального кола джерел, які дадуть змогу дослідникам запропонувати синтез у цілісну картину окремих фактів, оцінок і поглядів на історію міста і краю.

Проте совєтський період в історії міжетнічних стосунків мешканців Чернівців також не виявився однозначно сприятливим для них, всупереч декларований правовій рівності усіх громадян та показовому інтернаціоналізмові нової влади. Не зупиняючись на детальній характеристиці цього періоду, виокремимо його найбільш яскраві та важливі для розуміння наступної, уже постсовєтської ситуації риси. Цей період позначився свого роду потрійною специфікою конструкції етнічних ієрархій в місті. По-перше, формально саме в цей час українці уперше починають складати більшість мешканців як области, так і, з суттєвим запізненням, міста. Але їх кількісна перевага та їх вагомість як більшости населення УССР, становище в республіці як титульної нації, не означали насправді привілейованого статусу українців. Де-факто такий статус мали більшою мірою росіяни або зрусифіковані представники инших національностей. По-друге, цікаво зазначити, що при незначній питомій вазі мешканців міста російської національности (в найкращі для них часи – близько 5 відсотків від міського населення), росіяни отримували впливові позиції у партійно-державному апараті, а з початком форсованої індустріалізації та побудови низки підприємств військово-промислового комплексу в обласному центрі вони посідають керівні посади в цьому, тоді визначальному секторові економіки міста. Такому становищу сприяла не лише кадрова, але і відповідна цілеспрямована переселенська політика союзного керівництва, зацікавленого у своєрідний колонізації приєднаних західноукраїнських земель за рахунок як вихідців зі Східної України (отже, максимально лояльних і навіть відданих совєтській владі), так і представників російської нації. І, по-третє, серед важливих особливостей цієї своєрідної конструкції етнонаціональної моделі совєтського взірця у місті становило те, що знову, як і в попередній австрійський період, місто не мало виразної етнонаціональної домінанти. Українці не могли реалізувати це своє прагнення, навіть якби його мали та усвідомлювали, росіянам для цього не вистачало ані численних ресурсів, ані сприйняття такої їх ролі представниками инших громада, і, отже, й вони, поруч із иншими етнічними групами становили свого роду фрагментовані частини совєтизованого соціуму міста Чернівці.

Цей фактичний меншинний статус і потенціал впливу основних етнічних громад навертав місто до нового еквілібрума, але за рахунок обмеження прав і інтересів корінних мешканців краю та міста. Останнє проявляло себе як у відверто дискримінаційних заходах влади (передусім, репресіях та примусовому переселенню небажаних елементів – інтелектуальної та соціальної верхівки міської громади на початках її діяльности в регіоні), так і у всеохоплюючій пропаганді та контролі за дотриманням совєтського способу співжиття націй. А після того, як комуністичною партією було оголошено про повне і остаточне розв’язання національного питання в СССР, про міжетнічні проблеми йшлося лише в контексті виведення «родимих плям минулого» або необхідности рішучої відсічі «світовому імперіалізму та діяльності його буржуазно-націоналістичних агентів».

Показовими для тенденцій того часу є метаморфози єврейської громади, чисельність якої у повоєнний час не досягла рівня австрійського чи то довоєнного періоду, але все ж становила понад 20% міського населення. Утім, після геноциду єврейського населення, старі чернівецькі єврейські мешканці вже не повернулись до своїх домівок і ці місця заповнювали вихідці з инших регіонів України та Совєтського Союзу. Вони на загал не знали і тому не могли відновити та продовжити місцеві традиції. Відтак, вибираючи модель своєї колективної поведінки в нових для себе умовах, вони опинились у своєрідній позиції, стаючи на бік існуючої державної машини та приміряючи на себе роль носія російсько-совєтського варіанту мовної та символічної культури.

Усе це разом дещо нагадувало окремі риси «балансу» етнічних громад австрійського періоду, але вже у карикатурній формі, та на негативній основі – не в партнерстві та конкуренції за досягнення рівних прав та можливостей саморозвитку, а у вимушеній згоді на їх ущемлення та дискримінацію, які мали своєю кінцевою перспективою денаціоналізацію та совєтський варіант русифікації. До цього ж, всі етнічні громади міста були позбавлені легальних можливостей самоорганізації поза вузькими межами совєтської моделі суспільної активности, жорстко вмонтованої в соціалізуючі механізми становлення та зміцнення совєтської людини: з обов’язковим сходженням від жовтеняти до піонера, далі до комсомольця і, на верхівці піраміди, досягнення членства в КПСС. Структури ж громадянського суспільства, які сформувались в австрійській період і частково пережили навіть румунський період (принаймні до диктатури маршала Антонеску) совєтська влада тотально знищила, як і діяльність усіх без винятку національно-культурних товариств. Чернівці як поліетнічне середовище зберігали формальні ознаки полікультурности, але прояви етнічного були обмежені до фольклорно-етнографічних, символічних ілюстрацій задоволености національних потреб та існування «міжнаціональної гармонії», досягнутої завдяки совєтській владі та партійному керівництву. Поза цими проявами, комунікації між етнічними громадами здійснювалися лише у вузьких рамках дозволених панівною ідеологією схем, а якщо й виборсувалися з-під тотального контролю держави, то у вигляді побутової нетерпимости та в инших проявах етнічної дистанції та взаємного невдоволення.

Згадаємо, для прикладу, про те, як совєтська влада у Чернівцях поборювала небажані з її погляду прояви національної самосвідомости та артикуляції свого національного «я», особливо пильно відстежуючи через КҐБ такі настрої в середовищі української гуманітарної інтелігенції та студентської молоді. Наголошувати на етнічному та національному було небажано, а навіть й дуже небезпечно. Додамо, що окрім показових каральних або запобіжних заходів проти проявів «буржуазного націоналізму», влада у Чернівцях вдавалася до широких кампаній цькування представників окремих меншин, як то було наприкінці 1970 – на початку 1980-х рр. щодо єврейського населення, яке масово почало іммігрувати до Ізраїлю та инших західних держав. До антисемітських заходів, ідеологічно замаскованих під боротьбу із сіонізмом, долучалися освітні та культурні установи, ЗМІ, молодіжні та инші організації. Результатом такої наполегливої політики став зріст антисемітизму та ксенофобії, недоброзичливого ставлення громадян різного етнічного походження одне до одного, вибудовування нової ієрархії міжетнічних стосунків і статусів. На їх верхівці перебували росіяни та російськомовні чернівчани, за ними – українці, потім – євреї, молдовани, румуни та инші етнічні громади.

ІІІ. Нові виклики, нові можливості

Спадщина взаємної підозрілости та недовіри, образ та невдоволености цього періоду повною мірою почали виходити на поверхню громадського життя та публічних стосунків у місті, виявляючи і свій деструктивний для атмосфери міжетнічних відносин потенціал в останні роки перебудови – на початках незалежної української державности.

Стрімка еміграція єврейського населення, зміна соціально-комунікативних практик міста, його національного складу продовжилися і з постанням української державности. Цей новий період історії Чернівців відкриває нові можливості для відновлення діяльности усіх національно-етнічних громад міста, зокрема дозволяє їм відтворити чи створити заново свої громадські організації та національно-культурні товариства, освітньо-культурні інституції, вести боротьбу за повернення собі народних домів (інституцій австрійського періоду, які згуртовували етнічні громади міста з другої половини ХІХ ст. до кінця імперії). Проте, водночас відбувалася радикалізація суспільно-політичних настроїв, зростала агресивність та активність маргіналізованих елементів міського суспільства, зокрема спрямована на представників инших національностей.

Масове зубожіння населення, викликані цим та иншими причинами активні еміграційні процеси почали руйнувати усталену систему відносин у місті, яка склалась за повоєнний час.

Найрадикальніших змін зазнала єврейська громада Чернівців, яка станом на 2001 р. склала 0,4% від міського населення [21] . Упродовж 1990-х років вона зменшилася до малочисельної і можна констатувати стрімке зменшення статусу і можливостей цієї громади з початку ХХІ ст. (Підкреслимо, що йдеться про майже сторазове зменшення чисельности!). Між тим, саме вона відіграла важливу, якщо не формуючу роль у створенні феномену Чернівців як центру міської культури. Більше того, єврейське населення займало важливі соціальні ніші у сфері обслуговування, освіти, медицини, торгівлі і таке инше. Не настільки разючі зміни торкнулися також і російської громади міста [22] . Частина росіян виїхала з міста та з України, але більшість залишились. Причому чимала частка тих, хто мав змішане етнічне походження, за роки незалежности повернулись до своєї української ідентичності, відмовившись від раніше обраної російської.

Цікаві зміни відбуваються в середовищі румунської та молдавської громад, не на користь останньої [23] . Хоча ці зміни не завжди мали тільки позитивні наслідки для безпеки міста та взаємин його мешканців. Після античаушесківського перевороту в Румунії ця країна поступово ставала на новий шлях розвитку. І якщо ранній його період був затьмарений відродженням національно-шовіністичних настроїв та висуненням претензій на румунські «історичні землі», зокрема Буковину та Бессарабію, то з другої половини 1990-х рр. Бухарест почав проводити більш проевропейський та евроатлантичний курс, який вимагав, щонайменше, нормалізації відносин із сусідами та змін у політиці щодо національних меншин на території Румунії. Ці обставини, а також відповідний тиск світової спільноти, допомогли зменшити напруження румуно-українських взаємин, які на той час негативно впливали на національно-культурне життя Чернівців. Не варто ігнорувати й негативну спадщину того часу, коли взаємна полеміка про автохтонність українського та румунського населення краю, про те, чиїм є місто Чернівці – сягала рівня взаємних образ, а настрої місцевих радикалів загрожували конфліктним, якщо не силовим сценарієм.

Останніми роками констатуємо нову тенденцію – поступової ерозії молдавської ідентичности у частини населення міста та краю за рахунок сприйняття/повернення до румунської ідентичності. Це, поруч із активною та системною пропагандистською та організаційною діяльністю румунської держави щодо своїх співвітчизників у місті та області створює нові, хоча й суперечливі, основи для перспектив розвитку обох громад, про які йдеться.

Проте найбільшим викликом спробам реконструкції етнонаціонального балансу та гармонізації міжетнічних взаємин у місті та краї стали не тільки процеси становлення молодої української держави, брак послідовної та виваженої етнополітики, виклики та загрози, обумовлені зовнішніми втручаннями, скільки спроби окремих політичних сил здобути собі електоральний капітал на роздмухуванні радикально-націоналістичних настроїв, провокуванні міжетнічної напруги [24] . Мали місце намагання використовувати етнічний чинник в якості електоральних технологій. І, що доволі сумно і навіть тривожно, такі відверто провокаційні зусилля не зустріли належної відсічі з боку як громадськости, так і правоохоронних органів.

Суттєве значення як для відновлення традицій міжетнічного діалогу та формування новітньої міської полікультурности становить суттєва зміна соціального, а не тільки етнічного складу міста. За роки незалежности, як і в попередній період, тривав процес урбанізації Чернівецької области (і нині далекий від завершення, який має навіть реверсивні прояви). Це призводило до інтенсивного притоку в обласний центр вихідців із навколишніх та віддалених сіл. Потрапляючи в нове (і чуже) для себе середовище, перше покоління урбанізованих селян зазнавало випробувань, що були близькі до культурного шоку. Це зазвичай трапляється з людьми, що відриваються від свого попереднього ґрунту та адекватних йому усталених традицій та звичаїв, але з різних причин ще не сприймають нове середовище як зрозуміле, нормативне, своє власне.

Ані совєтська, ані нова українська влада цій проблемі в інформаційному, освітньому та соціально-культурному аспектах не приділяла належної уваги, оскільки більшість її представників самі нещодавно пройшли чи ще проходили саме цей процес урбаністичної адаптації та інтеграції. А тому процеси соціалізації новоприбулих городян були полишені на самоплив. Наслідком стихійности цих процесів стала поява певної когорти «нових чернівчан», людей, які поводили себе в місті не як його дбайливі господарі, а як, образно кажучи, соціальні окупанти, що виявлялося, наприклад, у їх нерозумінні та небажані збагнути відмінності міської та сільської культури, побуту та архітектури зокрема, відповідної їм норм прийнятної поведінки. Знаковими проявами такої ціннісної конфліктности нових чернівчан зі спадщиною міста, болісним проявом розриву міжгенераційних зв’язків та поведінкових настанов мешканців стали, наприклад, «ностальгійні» новобудови не лише на околицях, але й на центральних вулицях міста, потворні для сформованого міського ландшафту паркани і позбавлені смаку брами, а також численні инші прояви еклектичної, а часом відверто вульгарної дифузії традиційної міської та сільської культури окремих нових мешканців обласного центру.

Зрозуміло, що процеси урбанізації завжди позначені суперечностями і міська культура не є принципово «кращою» за сільську, вони є иншими і в водночас взаємно доповнюваними. Кожна на своєму, властивому їй місці. Але повноцінно взаємно доповнюваними та взаємно необхідними вони залишаються при певній їх дистанційованості, що навряд чи досяжне при змішуванні їх в одному «флаконі». Ці соціокультурні інтервенції постаграрної стилістики не завжди пішли на користь для міста та його атмосфери. Тому обов’язком як територіальної громади міста, так і його влади є врахування тих радикальних змін, які відбулися у місті за останні роки, проведення освітньо-культурної політики, спрямованої на урбаністичну акультурацію чернівчан, захист історико-культурної спадщини від архітектурного та дизайнерського «новоязу».

Висновки та перспективи

Формування та підтримка традицій міжетнічного діалогу та порозуміння – це та царина діяльности, за стан якої несуть колективну відповідальність усі громадяни міста. Але в умовах, коли три чверті населення міста та области складають українці, саме ця громада, передусім, має демонструвати своє бажання та здатність бути дбайливими, відповідальними та доброзичливими господарями міста, спадкоємцями його кращих традицій, охоронцями надбань не лише своїх попередників, але й тих етнічних громад, які вже не живуть у Чернівцях. До цієї праці владі та громадськості необхідно залучати творчі сили громадян міста, поділяючи з ними відповідальність за його стан через активні дії. У цьому сенсі особливе значення має залучення організованої громадськости, національно-культурних товариств до пошуку та прийняття всіх рішень, які стосуються життєдіяльности міста, взаємодії влади з чернівчанами.

Як дослідникам, так і практикам, які визначають політику міста та міську політику, слід усвідомити, що феномен збалансованої поліетнічности в місті залишився історичним фактом, а нині місто стрімко втрачає свій традиційно полікультурний характер, що найяскравіше відображається на мовно-культурних навичках та уміннях городян. Зокрема, вільне володіння двома мовами – це майже максимум культурного рівня навіть високоосвічених сучасних чернівчан. А знання тих мов, які становили колись яскраву ознаку буковинськости, прикмету мешканців столиці краю, здається, відійшло в далеке минуле. Натомість міжетнічні стосунки справді потребують прискіпливої уваги як науковців, так і міської громади. Для прикладу, на зміну традиційним схемам та моделі співпраці чи навіть конкуренції етнічних громад приходить все більш очевидна біполярна модель, чіткіша дихотомія поміж титульною нацією – більшістю, отже, українцями та, з иншого боку, меншинами, де за організованістю, сконсолідованістю та зростом претензій на участь в управлінні виділяється поки що виключно румунська громада. Чи готові до такого двополюсного формату етнонаціонального та соціокультурного життя краю та міста його мешканці? На мій погляд, це – дискусійне питання.

Процеси глобалізації не залишили осторонь регіон і Чернівці. На місце корінних мешканців, які емігрують у пошуках кращого життя у великій кількості (трудовими мігрантами є ледь не кожний п’ятий), приходять вихідці із нових незалежних держав, що виникли на теренах колишнього Совєтського Союзу, а також іммігранти з-за його меж [25] . Усе помітніші прояви самоорганізації цих «нових меншин», зокрема, корейської, азербайджанської та инших. Проте мешканці міста та влада навіть психологічно, не кажучи вже про організаційно-управлінський рівень, не готові до сприйняття та вироблення адекватних формул співпраці з новоприбулими, чисельність, розмаїття та вплив яких стрімко зростає.

Це також важлива проблема міського життя, його етносоціальних вимірів. На превеликий жаль, ці питання не є пріоритетними для влади. Вона, оспівуючи буковинську толерантність, мудрість та виваженість чернівчан, часом не зауважує, що перед ними вже не ті мешканці, що свого часу створили та плекали буковинську толерантність. У цих, суттєво відмінних від попередніх, умовах зростає роль громадськости та публічних інтелектуалів, зокрема дослідників цих явищ і процесів. Не менш відповідальною є роль громадських лідерів та активістів, які повинні привертати увагу до цих проблем і пропонувати шляхи їх вирішення.

Таким чином, завдяки адекватному діагнозу та усвідомленню ґенези сучасного стану міжетнічних стосунків у місті, подоланню існуючого розриву між поколіннями та різними соціальними верствами чернівчан, необхідно переходити до нових розв’язань актуальних проблем Чернівців. Тоді це місто буде гідним як своєї минулої слави, так і тих перспектив, які зможуть колись бути оспіваними в нових його мітах.

---

[1] Ця стаття написана у розвиток та на основі авторської доповіді, виголошеної на Міжнародній науковій конференції «Чернівці у контексті урбаністичних процесів Центральної та Східної Європи ХУІІІ-ХХ ст.», що відбулась у Чернівцях 6-7 травня 2008 року.

[2] Габріель фон Сплені. Опис Буковини. – Чернівці: Рута, 1995 – С. 21.

[3] Жалоба І.В. Інфраструктурна політика австрійського уряду на північному сході монархії в останній чверті XVIII – 60-х роках XIX ст.) (на прикладі шляхів сполучення). – Чернівці: Книги – XXI, 2004. – 519 с.

[4] Лаппін Е. Чернівецька мовна конференція (1908 р.) та суперечка про єврейську національну мову // Міні-космос Буковини. Культурні здобутки регіону. – Чернівці: Вид-во «Зелена Буковина», 2006. – С. 99.

[5] Детальніше про розвиток німецької громади та про її суспільно-політичну діяльність див.: Осачук С. Німці Буковини. Історія товариського руху (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.). – Чернівці: Золоті литаври, 2002. – 288 с.

[6] Corbea-Hoisie Andrei. Czernowitzer Gezchichten. Über eine städtische Kultur in Mittel(Ost)-Europa. Böhlau Verlag Wien.Koln.Weimar, 2003, p. 29-43.

[7] Горук А. Національно-культурний рух поляків на Буковині (друга половина ХІХ – 1914 р.). – Чернівці: Зелена Буковина, 2005. – С. 48-52.

[8] Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини ХІХ – початку ХХ ст. – Чернівці: Золоті литаври, 1999. – С. 112-113.

[9] Німецький вчений Йоган Коль про Буковину та Галичину в середині ХІХ ст. – Чернівці, Золоті литаври, 2007 – С. 31.

[10] Никифорак М.В. Державний лад і право на Буковині в 1774-1918 рр. – Чернівці: Рута, 2000. – 279 с.

[11] Див., наприклад: Добржанський О. Українсько-польські стосунки на Буковині у 80-90-х роках ХІХ століття // Bukowina. Blaski i cienie «Europe w miniaturze». – Warszawa, 1995. – s. 113-120.

[12] Буркут І.Г. Розпад Австро-Угорщини і формування нових держав Центральної та Східної Європи // Народне віче Буковини. 1918-1993. – Чернівці: Вид-во «Прут», 1994. – С. 29-33.

[13] Скорейко Г. Поліконфесійність як складова толерантності буковинського суспільства // Bukowina. Tradycje i wspolczesnosc. Pila-Czerniowce-Suczawa, 2006. – С. 146.

[14] Фисанов В.П. Проблема безопасности в условиях подвижных геополитических точек: случай с Буковиной // Фісанов В.П. Re Commendationem: Збірка вибраних статей. – Чернівці, 2006. – C. 70-71.

[15] Turczynski E. Sztuka konsensusu, czyli o kulutrze politycznej Bukowiny // Bukowina po stronie dialogu. – Sejny, Pogranicze, 1999. – s. 23.

[16] Буркут І.Г. Буковина у планах Великої Румунії // Політичні процеси: історія, міфи, реальність (погляд з регіону). – Чернівці: Прут, 2005 – С. 32-33.

[17] Осачук С. Соціальна динаміка і політичні орієнтації німців Буковини 1918-1940 рр. // Буковина 1918-1940 рр.: зовнішні впливи та внутрішній розвиток. – Чернівці: Зелена Буковина, 2005. – С. 114-117.

[18] Холодницький В. До питання про переселення та депортації жителів Північної Буковини в 1940-1941 рр.) // 28 червня 1940 року: погляд через 60 років. – Чернівці, Прут, 2000. – С. 12-13.

[19] Демченко В. Вплив Першої світової війни на демографічну ситуацію та продуктивні сили Північної Буковини // Буковина – мій рідний край. Матеріали історико-краєзнавчої конференції молодих дослідників, студентів та науковців. – Чернівці: Прут, 1996. – С. 10.

[20] Буковина в контексті європейських міжнародних відносин (з давніх часів до середини ХХ ст.). – Чернівці: Рута, 2005. – С. 650-651.

[21] Ці та инші статистичні данні щодо етнонаціонального складу міста та його мовно-культурних характеристик див.: Національний склад населення Чернівецької області та його мовні ознаки (за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року). – Чернівці, 2003 – Частина 1. – 159 с.

[22] Юрій Т. В області стало більше селян і менше росіян // Доба. – 2003. – 14 січня. – С. 1, 3.

[23] Отчет о миссии. Северная (Украинская) Буковина. Приднестровская Молдавская республика. Гагаузия (Гагуз-Ери). Молдова. – Минск, 2004. – С. 17-23.

[24] Буркут І.Г., Герасько С.І., Романів М.В. Сучасна Буковина: 1991-2005 роки в підсумках соціально-економічного та політичного розвитку краю. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2006. – С. 126.

[25] Міграційні процеси на Буковині // Крайова освіта. – 2004. – 16 квітня. – С. 2.