Сергій Осачук

Буковинські німці: від Йозефа ІІ до Адольфа Гітлера

Унаслідок посередницьких послуг у російсько-турецькій війні Габсбурґи здобули за своє посередництво частину молдавського князівства, яка з 1775 р. отримує політико-адміністративне оформлення під назвою Буковинський дистрикт, а пізніше – коронний край Буковина. Перехід Буковини з-під володіння Османської імперії у склад Австрії мав принципові позитивні наслідки для її подальшого історичного розвитку. Оскільки Австрійська імперія останньої чверті ХVІІІ ст. була великою европейською державою, де склався типовий феодально-абсолютистський лад з централізованою владою і з проявами освіченого деспотизму. За своїм економічним розвитком імперія Габсбурґів стояла вище від Османської монархії. Приєднання Буковини до сильної Австрії мало й той позитивний наслідок, що тут на півтора століття припинилися спустошливі війни, які раніше постійно наносили великі збитки місцевому населенню і перешкоджали в поступальному розвитку цілого реґіону. До 1918 р. ця частина молдавського князівства перетворилася в найдальший аванпост Габсбурзької імперії. На думку австрійського історика Еріха Цьольнера, «мешканцям Буковини не було причин шкодувати за зміною державної приналежности» наприкінці ХVІІІ ст., оскільки австрійська адміністрація перетворила цей край на зразкову провінцію монархії [1] .

На час приєднання Буковини до імперії Габсбурґів її територія (понад 10 тис. кв. км) була досить нерівномірно заселена. Тому з перших років австрійського управління проявлялася зацікавленість в інтенсивнішому освоєнні новоприєднаного краю. Сюди запрошували переселенців з різних країв, передусім із Німеччини, щоб поширити досвід землеробства та посилити в краї німецький вплив. Історія німецького етносу в Буковині позначена доленосними політичними планами двох австрійців: сина Марії-Терезії цісаря Священної Римської імперії німецької нації Йозефа ІІ, який спрямував у новозахоплений край німецьких колоністів, та австрійця за походженням Адольфа Гітлера, який став канцлером Третього Райху, перетворив Австрійську республіку в німецьку провінцію Остмарк та «покликав» усіх німців із Буковини назад «додому до Райху».

У період правління Йозефа ІІ імперія Габсбурґів була однією із найпотужніших держав Европи, і нові території, які вона захоплювала, намагалася уніфікувати за допомогою заселення в них німецького етнічного елементу. На відміну від своєї матері, Йозеф ІІ правив у дусі освіченого лібералізму, що увійшов в історію під назвою «йозефінізм». Сутність «йозефінізму» полягала в тому, що монархія мала бути як благодійницькою, так і поліцейською державою. Державній структурі належало за допомогою освіченого врядування створити якнайкращі умови для життя громадян.

Наприкінці XVIII ст. з’явилася можливість для німецької колонізації, адже в краї відчувалася велика нестача робочої сили для обробітку землі, що лежала облогом. 17 вересня 1781 р. був оприлюднений «Патент про переселення». Ним проголошувалися пільги всім иноземцям, які побажають переселитися на територію Австрії. Патент створив ґрунт для початку широкої сільськогосподарської колонізації малозаселених земель, у першу чергу Галичини та Буковини. Він створював умови для притоку до Австрії насамперед вихідців з німецьких князівств, де спостерігалися аграрне перенаселення й надмірна експлуатація селян.

Велике значення мали церковно-політичні заходи та розпорядження цісаря. У сенсі гуманістичного мислення XVIII ст. він відстоював принципи релігійної толерантности, хоча сам був побожним католиком. 13 жовтня 1781 р. цісар видав патент про толерантність, яким гарантував громадам християн-некатоликів і православним громадянську рівність з католицькою більшістю населення та свободу віросповідання. 20 жовтня того ж року з’явився цісарський «Патент про віротерпимість», який усував останню перешкоду для вільного в’їзду чисельних переселенців з німецьких протестантських князівств – конфесійну [2] .

У німецькому заселенні Буковини нового часу були задіяні головно два регіони Німеччини: південно-західний із райнським Пфальцем, Баденом, Вюртембергом, Франкеном і Богемія. Водночас слід згадати й вихідців із Ціпсу (Верхня Угорщина), що мігрували як робітники гірських копалень, та міські елементи німецькомовних провінцій Австрії. Це був, так би мовити, стрижневий потік, до якого долучалися й німецькі переселенці з инших міст Німеччини й Австрії.

Про виняткову необхідність поселення німців у новоприлученій провінції зазначав у 1775 р. глава військової адміністрації Буковини генерал Габріель фон Сплені в донесенні в Надвірну військову раду. Його наступник генерал Енценберґ у донесенні галицькому генеральному командуванню звертав увагу на те, що землеробству Буковини потрібні «німецькі робочі руки» і «німецький спосіб господарювання» [3] .

Перші німці, які після 1775 р. оселилися в Буковині, були городяни з різних австрійських провінцій. Спочатку поселилися переведені у Буковину сім’ї державних службовців: чиновники та військові. Незабаром до них приєдналися учителі, представники духовенства, управителі державних маєтків, купці, ремісники, робітники та ин. Найбільший наплив німецьких поселенців був, передусім, в столицю краю Чернівці, але німецький елемент поповнив також міста Серет, Сучаву та Радівці. Поряд із німецькою адміністрацією, німецькі поселенці своїм способом господарювання та життя сприяли наданню містам краю німецького характеру.

У червні 1782 р. до Чернівців прибули перші дві сім’ї німецьких колоністів з Банату. У жовтні того ж року в Буковину прибули ще 20 сімей з Банату, 19 з яких були вихідцями з міст Мангайм та Майнфранкен, а одна з Козеля (Верхня Сілезія). 13 з них були приписані до села Молодія, дві до Жучки, дві залишились в Чернівцях, а три відправлені до села Мітока-Драгомірна біля Сучави. Отже, перше розселення німецьких поселенців свідомо здійснилося в існуючі громади автохтонного населення [4] . Проти запланованого на травень 1783 р. поселення німецьких колоністів під Кіцманем рішуче виступило Крайове військове управління генерала Енценберґа, яке вважало, що заснування в Буковині німецьких колоній шляхом їх протиставлення корінним жителям неприйнятне. Важливим поштовхом для підвищення побутової і господарської культури серед місцевого населення, на думку Енценберґа, було включення трьох-чотирьох німецьких сімей до складу більших, існуючих автохтонних поселень як культуризаційного взірця. Самостійні ж німецькі поселення могли б засновуватися лише на приватних маєтках [5] .

Новозасновані німецькі колонії, як правило, не творили окремих сіл, а були тільки їх розширенням. Вони не змішувалися з місцевими жителями, бо ті були панщинниками, а німецькі колоністи – конвенціоналістами, тобто такими, що уклали конвенцію (угоду) з власниками землі про повний обсяг робіт [6] . Зважаючи на мовні та звичаєві відмінності від автохтонного населення, вони мали власного війта й отримували ділянки під церкву та школу. Німецькі колоністи мали de jure статус спадкоємних платників податків, вони отримували двір у спадкову власність за податок на ґрунт і будинок, були звільнені від панщини та різних натуральних повинностей. Крім того, на 10 років звільнялися від будь-яких державних податків, рекрутчини, постою солдат, підводної повинности [7] .

Унаслідок другого відвідання краю австрійським імператором Йозефом ІІ у 1786 році з’явився його указ про переселення усіх, ще не розселених німецьких колоністів, з Галичини в Буковину. Унаслідок цього восени 1787 р. з Галичини у Буковину прибули 74 німецькі сім’ї, які походили з Гессену, Пфальца, Бадена та Вюртемберга [8] .

Вже в перші роки австрійського управління Буковиною в Південній Буковині були відкриті великі поклади руди, що стало причиною залучення необхідної німецької робочої сили. Тому, паралельно із сільськогосподарською міграцією німців розпочалося розселення в краї нової групи німецьких мігрантів – гірничих робітників з Верхньої Угорщини (Ціпс) і Семигороддя. Вони були завербовані в край (з 1796 р.) власником гірничих копалень Манцем з Штаєрмарка. Уряд підтримував його акцію, надавши для заснування поселень маєтки Православного релігійного фонду; військові транспорти привезли поселенців, а солдати спорудили для них найпростіші дерев’яні будинки [9] . Вони працювали на залізорудних копальнях, металургійних підприємствах і заснували колонії Якобени (1784 р.), Марієнзеє поблизу Кірлібаби (1797 р.), Пожоріта (1805 р.), Луїзенталь (1805 р.), Айзенау (1808 р.), Фройденталь (1809 р.) [10] .

Чергову групу переселенців склали богемські німці, в основному гутники, лісоруби, випалювачі деревного вугілля. Частина з них заснувала поселення біля скляних гут, на які їх запросили працювати. Це Стара Гута (1793 р.), Карлсберґ (1797 р.), Фюрстенталь (1802 р.), Нова Гута (1815 р.), а також Красна, Чудин. У 1835 р. з околиці Праги прибула у Буковину нова група богемських німців – ремісників, дрібних селян, лісорубів, які заснували поселення Борі (1835 р.), Ліхтенберґ (1836 р.), Бухенгайм, Шварцталь, Францталь, Нову Михальчу та ин. [11]

Приплив німців з різних австрійських провінцій у міста Буковини тривав від початку австрійського управління в Буковині до Першої світової війни включно, німецька ж сільськогосподарська колонізація тривала понад сімдесят років (1782–1850 рр.). Внаслідок державної австрійської колонізаційної політики до середини ХІХ ст. було досягнуте значне зростання німецького елементу у строкатій мозаїці етнічного складу Буковини.

Проте ідея генерала Енценберґа в чистому вигляді не здійснилася. Поступово німецькі поселення відділялися від автохтонних. Про від’єднання та конституювання у самостійні громади свідчать численні петиції німецьких громад у складі румунських сіл до краєвого ландтаґу в 1861–1886 рр. З такими петиціями, які, як правило, буковинським ландтагом задовольнялися, звернулися, наприклад, німецькі громади Бадеутц, Сатулмаре, Арбора, Тереблешті та Ауґустендорфу [12] . Окрім того, природний приріст німецького населення краю призвів до виникнення поблизу головних ряду нових, дочірніх поселень. Багато таких прикладів знаходимо серед швабських колоній. Так, з Ілішешті виникла Брашка, Балачана, Ступка та инші, з Альт-Фратаутц – Ной-Фратаутц, Андрасфальва, Галінешті. Подібне відбувалося й з поселеннями ціпсів та богемців. При таких поділах німецьких громад право називатися «колонією» зберігала за собою виключно перша частина німецьких поселенців кінця XVIII ст., які прибули в Буковину в рамках державної переселенської політики. Німецька громада Альт-Фратаутц зберігала ще й у міжвоєнний період (1918–1940 рр.) внутрішній поділ між «верхнім» та «нижнім» селом. Причому «верхні» колоністи були сповненні гордою свідомістю того, що вони є нащадками перших колоністів кінця XVIII ст. [13]

Загальною рисою всіх сільськогосподарських поселенців було те, що вони походили з незаможних верств населення. Німецькі колоністи приходили в Буковину не як свідомі «культуртреґери», а від бідності. Молодші селянські сини, які шукали собі нову екзістенцію. Через це у них був дуже великий невикористаний потенціал.

В инших умовах перебували німецькі переселенці, які оселялися в містах, містечках і повітових центрах. Ці люди не були частиною планомірного заселення краю, а прибували сюди за власною волею і бажанням в пошуках кращих заробітків та умов проживання. Саме вони складали ту частину німецького населення Буковини, яке було зайняте в торгівельно-ремісничій та промисловій сферах.

З огляду на сказане, необхідно вказати також і на инші відмінності серед буковинських німців, а саме на мовні та конфесійні. Як уже зрозуміло із описаної різниці їх походження, німці в Буковині не були монолітним елементом також у релігійному та мовному сенсах. Німці Буковини повністю зберегли свої расові ознаки і мову, і в різних німецьких колоніях краю говорили різноманітними німецькими діалектами. Вони поділялися на три головні мовні групи (шваби, богемці та ціпси) і на дві конфесії (католики і євангелісти). «Німці в Буковині говорять десятьма різними діалектами і носять 10 різних костюмів з усіх областей Німеччини» [14] , – писав Карл Еміль Францоз. До цього додавався ще становий поділ та штучний поділ німців автохтонним населенням краю. Корінне населення поділяло німців краю на «німців» та «швабів». «Наш нарід називає німцями лише німців з міст, а тих, що живуть в селах і займаються землеробством, називають швабами... вони заховали свої чисто расові прикмети і держаться кріпко своєї мови, своїх звичаїв і обичаїв, своєї ноші» [15] , – повідомляв український часопис «Читальня». Мова німецької інтелігенції в Буковині була німецькою літературною мовою, проте з деяким твердим акцентом, а у деяких випадках і своєрідною будовою речення, за якими відразу можна було впізнати кожного буковинського німця.

Чисельність та питома вага німецького населення Буковини упродовж ХІХ століття не була значною. Дані щодо кількісного його представництва досить відносні, оскільки євреї Буковини не завжди визнавали німецьку мову своєю розмовною, і механічне відрахування єврейського населення з німецькомовної групи не дає точної чисельности власне німців. Крім того, значна кількість службовців місцевого походження використовувала німецьку мову як розмовну, і саме їх записували «німцями» під час переписів [16] . За державним переписом 1851 р., у Буковині проживало 25 592 німці, які складали 6,72 % всього населення краю [17] . Етнічна картина столиці краю Чернівців у цей період мала наступний вигляд: українці – 3 500 (16,2%), румуни – 4 800 (22,3%), євреї – 4 678 (22,7%), поляки – 810 (3,7%), німці – 7 610 (35%) [18] . Проте, незважаючи на порівняно невелику чисельність німців у всьому краї, вони сприяли розвиткові як матеріальної, так і духовної культури Буковини.

За задумом уряду поселення німців передбачало подвійну мету: першу, чисто економічну – збільшити щільність населення у новоприєднаній провінції і підняти її господарський потенціал; і другу – цивілізаційну: німецькі колоністи повинні були стати представниками Заходу на Сході, взірцем господарської і духовно-культурної організованости і порядку. Німецькі колоністи заснували у Буковині упродовж ХІХ століття 19 колоній, а також поселилися групами у багатьох буковинських селах та містечках.

До середини XIX ст. німецький елемент внаслідок декількох етапів колонізації доповнив багатонаціональну етнографічну карту Буковини та після вирішення екзистенційних питань цілковито інтегрувався у громадське і культурне життя краю. Німецькі колоністи доклали багато зусиль для освоєння одержаних земель, створення міцних заможних господарств, сприяли поширенню в краї кращих знарядь і методів праці. Прояви впливу принесеної німецькими колоністами та службовцями німецької культури спостерігалися в розвитку як матеріальної, так і духовної культури краю. При цьому в містах Буковини розвиток німецької культури мав значно більший вплив на культурне життя инших національних груп, аніж це було у селі.

Буковинське суспільство хоча й було соціально сегрегованим, проте національної диференціації ще не спостерігалося. Між містом та селом відбувався лише обмежений обмін і ідеї міщан ще не досягали селянських мас. Німці краю продовжували залишатися, як і раніше, поділеними за своїм походженням на три групи, які відрізнялися не тільки територіально, але й за діалектами, традиціями, звичаями та конфесіями.

Наприкінці ХІХ ст. виникає ідея об’єднання всіх німців Буковини. Почин був новим у Буковині і тому не дуже вітався певними громадськими колами краю. Але ініціатори були переконані, що лише таким чином буковинське німецтво може бути врятоване від національного та господарського занепаду. Лише тісне національне об’єднання, на їхню думку, могло врятувати німців Буковини від долі галицьких німців, на той час у значній мірі асимільованих у польське панівне середовище.

Як зауважує Маріана Гаусляйтнер, «виникнення «Товариства християнських німців у Буковині» було не тільки рефлексією на процеси в західних провінціях Австрії, але й також реакцією на соціальну мобільність буковинських євреїв» [19] . Адже, згідно зі статистичними даними, буковинські євреї були значно сильніше представлені в усіх міських професійних галузях, аніж німці краю. Тому для того, щоб сприяти національному, культурному та господарському добробутові всіх німців Буковини, незважаючи на їх політичну приналежність, навесні 1897 р. було засноване «Товариства християнських німців».

Складні соціально-економічні відносини в краї наприкінці ХІХ ст. спричинилися до виникнення проблеми сільськогосподарської еміграції, переважно до Америки. І хоча ця проблема була особливо актуальною для українців та румунів, хвиля еміграції не оминула і буковинських німців. Питома вага німців серед сільськогосподарського населення Буковини складала лише 12,1%, тоді як серед угорців вона становила 96,6%, румунів – 88%, українців – 87,1%, поляків – 30,2% [20] . Особливе пожвавлення еміграції німців спостерігалося в 1904–1906 рр. Еміграція з краю німецьких селян була для німецької громади Буковини, з огляду на їхню малочисельність, особливо небезпечною. Адже запорукою існування німецької культури були саме німецькі сільські громади.

Особливу турботу та занепокоєння на початку ХХ століття викликала політична ворожнеча серед буковинських німців, яка дуже загострювалася у період передвиборчих кампаній до австрійського райхсрату та буковинського ландтагу, а також спроби різних політичних сил затягти товариство у вирій політичних подій. Вибори до райхсрату 1907 р. викликали серед німецького населення Буковини глибоке політичне розмежування, спричинене ворожнечею між двома політичними партіями – «Німецьким народним союзом в Буковині» («Deutscher Volksbund in der Bukowina») [21] та «Німецьким народним товариством» («Deutscher Volksverein») [22] .

Серед численних німецьких організацій, що діяли на Буковині, вагоме значення для цілої етнічної групи мав утворений у 1902 р. «Союз німецьких сільськогосподарських товариств». Ця спілка разом із товариством «Німецький магазин» через широку мережу своїх філій по всьому краю дбала про основу основ німецької сутности на Буковині – міцне господарське становище німців і створило, незважаючи на певні недоліки, фактично одну з найпотужніших національних господарських організацій Буковини напередодні Першої світової війни.

Господарські досягнення і досвід німців у Буковині високо оцінювалися иншими національними групами, що мешкали в краї. Так, наприклад, румунська чернівецька газета «Vointa popolurui» писала 2 вересня 1905 р.: «Брати, живіть добре з німцями. Німецькі колоністи живуть майже виключно в румунських районах краю. Вони добрі господарі, обробляють добре землю, знають виростити добру худобу і часто є добрими ремісниками. Кожен селянин знає, що найгарніших коней та найгарнішу велику рогату худобу вирощують німці. Німці дуже часто є ковалями, шевцями, купцями та ин. Вони дуже працелюбні люди, порядні й миролюбні. Подивіться лише на їх господарства: гарні будинки, великі стайні і стодоли відзначаються своєю бездоганною чистотою. Від німецьких колоністів наші румуни навчилися багатьох корисних справ і продовжують ще й сьогодні вчитися. Німці люблять школу, охоче посилають своїх дітей до школи, так що немає жодного німця, який не міг би читати й писати. І це дуже добре, адже через навчання народ освічується, а освічений народ може захиститися від різного роду обману. Від усього серця бажаємо ми, щоб такий тип німців глибоко проникав у румунський народ, тому що тоді наш народ не був би більше здобутком хитрих підприємців» [23] .

Таким чином, захищаючи свої економічні інтереси від обтяжливого лихварства і такого ж торгового посередництва та проводячи активну допомогову роботу в галузі кредиторства, сільського господарства та торгівлі, вищезгадані німецькі об’єднання творили сприятливі умови для розвитку національної матеріальної культури німців Буковини. Вони сприяли взаємодопомозі, об’єднанню та економії матеріальних і фінансових ресурсів, фізичних зусиль учасників спілкового руху в процесі виробництва й обміну. Водночас, участь селян у сільській кооперації сприяла підвищенню культури землеробства, ознайомленню з кращим досвідом організації праці, поліпшенню стосунків між односельчанами, згуртуванню сільських громад у більш свідомі соціальні й національні спільноти [24] .

Захищене численними господарськими організаціями життя буковинських німців створювало необхідні передумови та сприяло широкому розвиткові німецького товариського руху на Буковині. На початку XX ст. свою діяльність продовжували раніше засновані німецькі товариства, до яких долучилися і численні нові об’єднання найрізноманітнішого спрямування. А саме: співочі, молодіжні, спортивні, антиалкогольні і конфесійні. Особливо активну діяльність вели німецько-католицькі товариства, які вбачали єдиний шлях до порозуміння і єднання розділених політичними уподобаннями буковинських німців на конфесійній основі католицизму та протестантизму. Серед буковинців римо-католицького віросповідання більшість становили німці, а не поляки. Так, за результатами перепису населення у 1890 р. в Буковині серед римо-католиків налічувалося 40 620 німців і 23 604 поляків, а в 1900 р. це співвідношення мало вигляд: 49 836 німців і 26 857 поляків [25] .

Символічним зовнішнім проявом досягнень німців Чернівців і краю стало спорудження у 1910 р. спільними зусиллями усіх найпотужніших німецьких товариств Буковини величного Німецького Дому у Чернівцях, у якому розмістилися численні німецькі об’єднання. Освячення Німецького Дому, яке відбулося 5 червня 1910 р., стало першою демонстрацією німецького досягнення в цій східній провінції Австро-Угорської монархії. Цей Дім, який перед Першою світовою війною став центром німецького національного руху в Буковині, охоче використовувався для різних заходів і національними товариствами инших народностей краю.

Апогеєм німецького національного руху в Буковині став зініційований визначним лідером німців краю Р.Ф. Кайндлем у 1911 р. Перший з’їзд карпатських німців у Чернівцях. Визнаний історик і народознавець намагався перешкодити австро-німецьким націоналістичним намірам Лінцської програми 1881 р. знищення німецького елемента у східних провінціях монархії та, спираючись на результати своїх досліджень, прагнув реалізувати план збереження німецтва карпатського регіону в центральноевропейському розумінні. Заснований у 1911 р. «Рух карпатських німців», у якому провідні діячі буковинських німців відігравали вирішальну роль, намагався координувати організаційно і програмно, за прикладом німецько-австрійських народних рад, німецький національний рух у карпатському регіоні обох частин монархії. Зініційовані буковинськими німцями, чотири з’їзди карпатських німців напередодні Першої світової війни стали першою спробою транскордонного, культурного та господарського об’єднання німців у Центрально-Східній Европі.

Культурно-просвітницька діяльність численних німецьких товариств справила великий вплив на процес національного становлення німецької етнічної групи краю, яка у цей період була невід’ємною складовою частиною багатонаціональної Буковини. Водночас, що дуже важливо, у більшості їх програмних документів закріплювалося бажання до мирного співжиття з усіма народами краю та до співпраці на благо спільної малої вітчизни – Буковини.

Проте, воєнно-політичні поразки Дунайської монархії упродовж 1914–1918 рр. загострили відцентрові рухи опанованих Габсбурґами народів і 1918 рік приніс Буковині не тільки довгоочікуваний мир та надію на повоєнну відбудову, але й зовсім нову ситуацію – вимушений політичний вибір. Політичні провідники двох найбільших етносів Буковини – українців та румунів – намагалися восени 1918 р. адекватно відповісти викликові часу, динамічно моделюючи різні антагоністичні перспективи подальшого розвитку периферійного австрійського герцоґства.

Німці Буковини опинилися на час розпаду Австро-Угорщини у складному становищі вимушеного вибору стосовно майбутнього краю: до якої із позицій пристати – української чи румунської.

Для прийняття легітимного рішення від імені усіх буковинських німців у жовтні 1918 р. була створена «Німецька Народна рада Буковини» (Deutscher Volksrat für die Bukowina), яку очолили юристи Альфред Кольрус від імені німців-католиків та Алоїс Лєбутон від імені протестантської громади німців Буковини. Німецька національна рада займала нейтральну позицію стосовно дій Крайового комітету Української національної ради, яка прагнула забезпечити права українців Буковини на створення власної державности в українській (північній) частині краю. Однак сподівання на те, що прилучення Буковини до Румунії зміцнить німецьку громаду Буковини завдяки її об’єднанню з німцями Банату та Семигороддя, як і зважання на німецьке походження румунського короля Фердинанда схилили Німецьку національну раду на румунський бік. Окупація Чернівців румунськими військами 11 листопада 1918 р. перевела ситуацію із стану політичного моделювання в стан de facto.

28 листопада 1918 р. у Синодальній залі православної митрополичої резиденції в Чернівцях зібрався так званий румунський конґрес, який мав вирішити питання про приєднання Буковини до Румунії. «Генеральний конґрес був скликаний крайовим урядом на 28 листопада [26] . До участі в ньому було запрошено 74 членів Національної ради. Крім них, запрошення отримали деякі українські землевласники, а також представники німецької і польської Національних рад. З німецького боку з’явилися: Рудольф Ґайдош, д-р Віктор Ґлондис, д-р Адам Гобель, Рафаель Кайндль, Ервін Ландвер фон Праґенау, д-р Алоїз Лєбутон та Еміль Велліш. На розгляд було представлено лише документ про приєднання Буковини до Румунії. Від імені буковинських німців слово взяв професор д-р Алоїз Лєбутон, оголосивши ставлення до заяви наступним чином: «З певністю очікуючи приєднання Трансільванії та Банату до Румунії і з повним довір’ям до програми Тимчасового крайового уряду, яка була розроблена на засіданні Румунської Національної ради 13 листопада й одноголосно схвалена нею, з огляду на те, що вона ґарантує народностям нерумунської нації, які проживають у Буковині, повне задоволення їх культурних потреб, проголошуючи принцип права й справедливости однаково вирішальним у всіх відношеннях, Німецька Народна рада визнає за потрібне від імені німецького народу підтримати приєднання до Румунії» [27] .

Ця заява від імені німецького етносу краю стала результатом переговорів між делегацією Німецької Національної ради та Я. Флондором, під час яких Флондор пообіцяв німцям Буковини далекосяжну культурну автономію та зважання на німецьку мову в усіх галузях. Але вже в липні 1919 р. німецький народний провід із сумом визнавав, що приєднання до Румунії не пішло на користь німецькому етносу краю.

Німецькі громади в Буковині опинилися в новій ситуації конфронтації, яка була позначена протистоянням між намаганням збереження власної національної самобутности та націонал-державними амбіціями Румунії. Проте все свідчило досить чітко про те, що становище німців в нових румунських умовах не можна буде в жодному випадку порівняти із колишнім станом німецької громади в австрійській Буковині. Із розпадом австрійської адміністрації становище німців на Буковині радикально погіршилося. Із провідної державної нації, яка могла бути певною підтримки німецькомовних державних чиновників, німецька етнічна група в краї перетворилася в етнічну меншину, яка повинна була боротися за збереження власних інституцій. Стержневою проблемою єдности німців у міжвоєнний час залишалося конфесійне питання, тому протестантська церква не змогла стати охоронницею німецтва, як це було, наприклад, у Семигороді. Особливо складними стосунки були у німців римо-католиків із деякими душпастерями, які більше вболівали за польські школи, а ніж за німецькі.

Згідно з проведеним у 1919 р. переписом населення, за офіційними даними, на Буковині проживало 68 075 німців, що становило 8,4% загальної кількости населення. Велика частина німців проживала в південних повітах краю Кимполунзькому (21,7%), Гурагуморському (14,9%) та Радівецькому (12%). У німецькомовних Чернівцях їхня частка сягала 16%.

Оскільки румуни в Буковині складали у краї лише національну меншину, то спочатку вони намагалися провести румунізацію передусім у містах, де вони майже повсюдно були в меншості. Перший їхній захід полягав у тому, що в містах до проведення комунальних виборів було запроваджено тимчасові комісії, на чолі яких стояв румунський бургомістр з комітетом, більшість членів якого були румунами. Після проведення перших комунальних виборів румунська більшість в органах міського управління також утрималася лише тому, що на основі положень закону про управління 1925 р., який передбачав склад територіальних рад з членів, обраних і призначених урядом, румунська більшість у цих органах забезпечувалась через призначення лише членів румунської національности. Наступним кроком – у тому числі для зовнішнього вияву румунізації міст – стало перейменування вулиць і встановлення табличок з румунськими назвами, обов’язкова румунізація вивісок крамниць і рекламних написів, а також плакатів. Нарешті, з’явилося ще розпорядження про те, що в усіх публікаціях у газетах, журналах, книгах і брошурах дозволяється використовувати тільки румунські назви населених пунктів [28] .

У сільській місцевості заходи з румунізації були спрямовані насамперед на ті регіони, в яких більшість населення була явно українською. У селах, де органами місцевого самоуправління керували вже румуни, одразу почалися акції румунізації, спрямовані проти викладання українською мовою в народних школах. Наслідком цього стало те, що навчання українською мовою у цих місцевостях припинилося взагалі. Однак і в містах почалася боротьба проти української шкільної освіти, так що у найкоротший час уся система української середньої й народної освіти стала її жертвою.

Німці Буковини також важко потерпали від цієї румунізації. Після того, як у 1919 р. була розпущена Німецька народна рада, розпочався поступовий наступ румунських урядових кіл на німецькі інституції в Буковині. У 1919 р. велика кількість буковинських німців була звільнена з державної служби через незадовільне складання іспиту з румунської мови. Число німецьких народних шкіл скорочувалося з кожним роком, та оскільки німецька громада була дуже добре організованою, то під час парламентських виборів їй вдавалося укладати виборчі пакти з урядовою партією, в результаті яких німці щоразу добивалися поступок у галузі шкільної освіти.

Через постійні утиски прав німців німецькі організації змушені були тісно співпрацювати, хоча до створення надконфесійної партії всіх німців так і не дійшло. Проте, коли йшлося про захист німецьких інституцій, всі виступали за одне. Лідер католицької частини німецтва д-р Кольрус та протестантської частини д-р Лєбутон виступали за інтенсивну співпрацю із німцями з Семигороду та Банату. У 1919 році виникло об’єднання «Союз німців Великої Румунії», що розбудувало мережу осередків по всіх областях та районах компактного проживання німців у Румунії. Перший загальний з’їзд цього союзу відбувся 1921 року саме у Чернівцях і дав певний мобілізаційний поштовх до активнішої роботи в національних товариствах, зокрема жіноцтва. Уперше до правління «Товариства християнських німців на Буковині», яке успішно продовжувало діяти і в повоєнні роки, було обрано учительку, представницю жіноцтва [29] .

Схоже, як і українці Буковини, німці мали великі труднощі щодо збереження великої мережі національних товариств, яку вони упродовж попередніх десятиліть розбудували. У Румунії не існувало практики діяльности господарських товариств, ощадних кас, кооперативів тощо, тому уряд розглядав будь-яку ініціативу, яка не була під державним контролем, як потенційну небезпеку. Оскільки румунські власті боялися, що з цих коштів могли фінансуватися професійні національні політики, то за указом 1922 року усі банки національних господарських спілок підпорядковувалися центральній установі у Бухаресті і одночасно втрачалася свобода національних товариств у вирішенні питання, хто отримуватиме кредити цих банків.

Представництво Буковини у румунському парламенті перебувало майже цілком у руках політиків, що належали до численних партій старого королівства й чия сфера діяльности поширювалась на Буковину, оскільки у цьому краї не було жодної регіональної партії. Під час доволі частих виборів, партії, яка була біля керма держави, завжди вдавалося здобути для себе більшість голосів, иноді також завдяки не зовсім чесним методам боротьби. Щоб здобути переконливу більшість у краї, відповідні уряди утворювали виборчі блоки з національними меншинами, за допомогою яких представники німецької, української, єврейської та польської меншин отримували місця у парламенті.

Так, 1919 р. урядовий радник Норберт Кіппер був обраний депутатом парламенту як член Ліберальної партії, в той час як 1920 р. голова Німецької Народної ради Буковини, радник Верховного крайового суду краю д-р Альфред Кольрус отримав депутатський мандат у результаті виборчого пакту з Народною партією генерала Авереску. Коли до влади прийшла Національна селянська партія, то Німецька Народна рада знову уклала виборчу угоду з урядом і назвала в урядовому списку кандидатом від німців професора д-ра Алоїза Лєбутона, який потім і пройшов у парламент. Д-р Лєбутон представляв буковинських німців у парламенті та в сенаті й упродовж наступних років, аж до своєї смерті у 1936 р. [30]

Починаючи з 20-х рр. ХХ ст. встановилися та підтримувалися зв’язки етнічних німців Буковини з Німеччиною та Австрією. Саме для цього були створені «Auslandsinstitute», які діяли у Берліні, Штутгарті та Відні. Зв’язки підтримувалися через А. Кольруса та А. Бутца. Офіційно метою діяльности згаданих закладів був збір інформації про настрої та умови існування німців за межами етнічної батьківщини. Таке завдання породило в сіґуранці стійку впевненість у шпигунській діяльності згаданих інститутів [31] . До того ж, становище німецької меншини на Буковині, та в цілому в Румунії, було предметом постійного обговорення у зарубіжній пресі, що змушувало особливий відділ сіґуранці особливо прискіпливо ставитися до подібних повідомлень, перевіряючи подані в окремих газетах дані [32] . До того ж на початку 30-х років зв’язки із зарубіжжям стали причиною поширення серед німців Буковини, та й Румунії загалом, ідей націонал-соціалізму та створення націонал-соціалістських груп.

Важливу роль у захисті національних прав німецької громади Буковини відігравало німецьке консульство, яке було відкрите у Чернівцях 1923 р. Першим консулом став Пауль Друбба, який був змінений на цій посаді доктором Фрітцем Шелльгорном 18 квітня 1934 р. Останній перебував на даній посаді до листопада 1940 р. Німецьке посольство в Румунії та консульство у Чернівцях, захищаючи права німецького населення, намагалися використовувати зацікавленість у досягненні подібних прав і представниками инших національностей краю. Вже у 1929 р. через консульство було організовано публікацію в українській пресі Буковини ряду статей, що підтверджували спільні українсько-німецькі національні інтереси. Варто відзначити, що більшість публікацій була здійснена без фінансової підтримки консульства. П. Друбба у своєму листі від 4 червня 1929 р. повідомляв, що таке стало можливим завдяки тому, що пронімецькі настрої на Буковині серед українських політиків є досить стійкими і вони дещо відрізняються від напрямку політики пропетлюрівських кіл, які намагаються вплинути на місцеві українські газети з метою «польсько-румунсько-українського зближення» [33] .

У січні 1931 р. консульство опікувалося проблемою розгортання діяльности на Буковині «Німецького культурного товариства» [34] та «Католицького німецького народного союзу» як організацій, що забезпечать як культурний розвиток німців краю, так і дотримання католиками та протестантами їхніх конфесійних прав [35] . Це було тим більш важливим, що на 30-і роки ХХ ст. в німецькому політичному середовищі все більше висували проблему здобуття освіти рідною мовою. Так, у інформації, наданій німецькому консулу А. Лєбутоном та відправленій до МЗС у Берлін, відзначалося скорочення чисельности німецьких шкіл. У листі вказувалося, що з 79 шкіл (1914 р.) на 1928 р. залишилася лише одна державна школа з німецькою мовою викладання, що було зроблено упродовж 5 років (з 1923 по 1928 р.). Станом на 1935 р. відзначалося, що 9,5 тис. німецьких дітей шкільного віку в різній мірі охоплені навчанням рідною мовою, тоді як 3 тис. учнів відвідують школи без викладання німецькою [36] .

Через те, що в Румунії після румунізації Чернівецького німецькомовного університету не залишилося жодного німецькомовного університету, німецька молодь Буковини змушена була виїжджати до Німеччини, щоб отримати освіту, прикладом навіть може служити Ф. Ланґ, один з майбутніх найрезультативніших пілотів штурмової авіації люфтваффе, батько якого був директором німецької гімназії у Чернівцях. Серед улюблених буковинцями університетів можна назвати Берлінський, Марбурзький, Мюнхенський та Дрезденський. Повертаючись після навчання додому, буковинські випускники німецьких університетів сприяли поширенню ідей Третього Райху серед німецької громади краю.

Німецькомовна преса Буковини перебувала головним чином в єврейській власності. Із 115 періодичних видань Буковини у 1935 р. 40 були німецькомовними. У 1925 році за фінансового сприяння «Німецької партії» у Чернівцях вдалося заснувати суто німецький щоденник «Czernowitzer Deutsche Tegespost». Ця газета, що стала рупором німецьких інтересів на Буковині, фінансувалася німецькими господарськими спілками і виходила друком за підтримки Німецького консульства у Чернівцях аж до 1940 року. Її успішними головними редакторами були Фрітц Поппенбергер та Бруно Скрегунетць-Гіллебранд. Авторитетний лідер буковинських сіоністів д-р Маєр Ебнер так характеризував стосунки євреїв із німцями: «Я думаю, що мало є регіонів, заселених євреями та німцями, в яких існували і продовжують існувати такі дружні, сердечні та мирні стосунки, як в Буковині» [37] .

Центром культурної, суспільно-політичної і громадської діяльности німців краю залишався Німецький Дім у Чернівцях. Подібні національні доми діяли також у Сторожинці, передмісті Чернівців Роші, в Глибоці, Молодії та инших повітових центрах та населених пунктах краю, де компактно проживали німці.

Початок 30-х років ХХ ст. приніс у середовище німців Румунії певний розкол, який загалом не сильно позначився на єдності буковинської німецької громади. Останній був викликаний протистоянням реформістської та націонал-соціалістської політичних течій, що стало більш помітним після приходу до влади у Німеччині націонал-соціалістів. Вже у листі від 24 липня 1933 р. німецький консул у Чернівцях П. Друбба відзначав, що націонал-соціалістичний рух та зміни, що відбулися в Німеччині, викликали серед німців Буковини «загальне збентеження душ». Але в тому ж повідомленні консул сповіщав посольство в Бухаресті, що «при добрій волі місцеві націонал-соціалісти могли б досягти єднання з національною партією, якби на цьому шляху не стояли особисті обставини» [38] . Проте традиційна буковинська толерантність продовжувала й надалі визначати загальний клімат в краї. Політичні та світоглядні відмінності в поглядах буковинців трималися в толерованих межах, оскільки увага буковинських німців зосереджувалася на багатому розмаїтті культурних, театральних та спортивних пропозицій численних товариств у Чернівцях та повітових центрах.

Про соціально-економічну структуру німецької громади Буковини повідомляло німецьке консульство у доповідній записці до МЗС в Берліні від 24 листопада 1936 р. Зокрема, вказувалося, що сільським господарством з 66 тис. опитаних займалися 25,3%, сільське господарство з заняттями ремеслом поєднували 10,3%. У промисловості були задіяні 23,2%, а 17,8% складали представники вільних професій та службовці, як 23,4% – сезонні та поденні робітники. Проведене опитування показало, що в цілому економічне становище німців краю є досить поганим і багато господарств знаходяться на межі зубожіння, незважаючи на те, що більшість сільськогосподарської продукції з Буковини йде до Німеччини [39] .

Після встановлення в Румунії королівської диктатури (10 лютого 1938 р.) 31 березня 1938 р. були розпущені всі політичні організації, в тому числі й партії національних меншин. У Берліні зрозуміли це як сигнал до активізації підтримки німецького проводу в Румунії і зокрема в Буковині. Німеччина представлялася як нова сила порядку, і Третій Райх після вступу німецьких військ до Австрії здобув ще більше симпатій. Ці симпатії підтримувалися численними позитивними повідомленнями без політичного контексту в румунській пресі та народних календарях і мали неабиякий вплив на широкі маси німецького населення. Із гордістю за Німеччину зростало й почуття солідарности з німецьким народом також і в представників мішаних із німцями шлюбів [40] .

З огляду на величезне безробіття, яке охопило буковинські міста і в 1937–1940 рр. сягало 40%, пожвавлення інтересу до Німеччини, чия слава економічного злету зачаровуючи діяла на бідніючих буковинців, мало почасти економічне підґрунтя й таїло надію на підтримку з боку Берліну. Певні паралелі у психологічному становищі буковинських німців у їхньому зверненні до Великої Німеччини Емануель Турчинський знаходить у становищі комуністично налаштованих збіднілих станів буковинських євреїв, які сподівалися на порятунок з боку Радянського Союзу [41] .

Після промови райхсканцлера Адольфа Гітлера 6 жовтня в райхстазі про новий світовий порядок і необхідність зібрати воєдино розпорошені частини німецького народу почалися дискусії і в колах буковинських німців про можливість переселення цілої німецької громади до Третього Райху. Мова йшла про глобальне завдання, «оскільки весь Схід та Південний Схід Европи [42] наповнений частково неспроможними до життя уламками німецького народу. Тому це належало до завдання далекоглядного порядку европейського життя, застосувати тут переселення, для того, щоб щонайменше цим шляхом усунути одну частину европейського конфліктного потенціалу» [43] .

У центрі завдання була ідея «етнографічного нововпорядкування Европи», яке було пов’язане із «переселеннями національностей». Цими словами Гітлер проголосив ліквідацію народних груп закордонних німців у Східному та Південно-Східному европейському просторі, їхнє повернення до райху та їхнє злиття із німецьким народом.

З огляду на безнадійне становище німецького шкільництва та селянства як запоруки збереження німецької культури в краї, ідея можливого переселення буковинських німців знайшла підтримку як у Чернівцях, так і в Берліні. Восени 1939 р. у Берліні перебували два представника буковинської німецької етнічної групи з Чернівців, віце-бургомістр д-р Копецкі та професор д-р Маєр, які обговорили з відповідальними імперськими установами питання про переселення німецької етнічної групи у випадку совєтської окупації Буковини. 23 жовтня 1939 р. німецький консул у Чернівцях д-р Шельгорн у повідомленні до МЗС у Берліні про расову чистоту буковинського німецтва зазначав: «Селянство в селах, яке складає основну частину етнічної групи, можна позитивно оцінювати в усіх сенсах. Не таким однозначним є становище серед міських німців. Не можна замовчувати, що ця група, передусім у крайовій столиці Чернівцях, не завжди відповідає вимогам, як би цього вимагала імперсько-німецька позиція; проте необхідно зважати на те, що довготривалий контакт з чужонаціональними, особливо чисельними єврейськими елементами на них вплинув несприятливо і що умови існування етнічної групи в цілому є важкими». З націонал-соціалістичних позицій расовости та антисемітизму консул Шельгорн все ж таки відверто виступив за переселення, знаючи, очевидно, позицію національного та політичного проводу буковинських німців. Наступними рядками завершувалося послання до Берліну: «Почуття тісної прив’язаности до вітчизни в буковинській етнічній групі є дуже живим і вона абсолютно готова використати можливість переселення в імперську область, навіть у випадку, якщо з цим були б пов’язані важкі особисті пожертви. У випадку російської окупації Буковини я найтепліше підтримуватиму це прохання етнічної групи» [44] .

28 червня 1940 року частини Червоної Армії анексували м. Чернівці та Північну частину Буковини. Цим самим був створений прецедент для проведення організованої акції переселення. Більшість буковинських німців із готовністю чекали розвитку ситуації, яка повинна була принести завершення цілої історичної епохи у долі німецької, австро-німецької громади Буковини, що колись постала за сприяння Йозефа ІІ.

---

[1] Цьольнер Е. Історія Австрії. – Львів, 2001 – С. 308.

[2] Klueting H. Der Josephinismus. – Darmstadt, 1995. – S. 252–255.

[3] Polek J. Die Anfänge der deutschen Besiedlung der Bukowina unter der Militärverwaltung / 1774-1786/. – Czernowitz, 1899. – S. 5.

[4] Wagner R. Vom Moldauwappen zum Doppeladler. – Augsburg, 1991. – S. 13.

[5] Wickenhauser F.A. Die deutschen Siedlungen in der Bukowina. – Bd.2 – Czernowitz, 1888. – S. 73.

[6] Ботушанський В.М., Сайко М.М. Німецька сільськогосподарська колонізація в Буковині (кінець ХVІІІ – поч. ХХ ст.) // З історичного минулого Буковини. – Чернівці, 1996. – С. 44.

[7] Kaindl R.F. Die Deutschen in Galizien und in der Bukowina. – Frankfurt/Main, 1916. – S. 70.

[8] Polek J. Die Deutschen // Die österreichisch-ungarische Monarchie in Wort und Bild. Bukowina. – Wien, 1899. – S. 296.

[9] Hadbawnik O. Die Zipser in der Bukowina. – Stuttgart, 1987 – S. 31–35.

[10] Kaindl R.F. Geschichte der Bukowina. – Dritter Abschnitt. – Czernowitz, 1898. – S. 77.

[11] Die deutsche Besiedlung der Bukowina nach 1775. // Kulturelle Arbeitshefte. – 1989. – N 13. – S. 6.

[12] Stenographische Protokolle des Bukowinaer Landtags: 1876 (IV.6) – S. 96; 1872 (IV.2) – S. 174,182, 282; 1873 (IV.3) – S. 28, 95; 1874 (IV.4) – S. 35, 84; 1882 (V.4.) – S. 14, 47.

[13] Gaschler H. Eine deutsche Dorflitanei aus der Bukowina. // Archiv für Landeskunde der Bukowina. – Radautz, 1927. – S. 11.

[14] Franzos K.E. Aus Halbasien. – Bd. I. – Stuttgart, 1889. – S. 1.

[15] Народи Буковини // «Читальня»: місячник для просвіти народу. – Ч. 5 – Чернівці, 1911. – С. 23.

[16] Скорейко Г. Населення Буковини за урядовими переписами другої половини ХІХ – початку ХХ ст.: історико-демографічний аналіз. – Дис. канд. іст. наук: 07.00.01. – Чернівці, 1998 – С. 154.

[17] Urbanitsch P. Die Deutschen in Österreich // Die Habsburgermonarchie 1848–1918. – Wien, 1980. – Bd. 3 – Tl.1. – S. 39.

[18] Mischler M. Soziale und wirtschaftliche Skizzen aus der Bukowina. – Wien-Leipzig, 1893. – S. 5.

[19] Hausleitner M. Die Rumänisierung der Bukowina, S. 7ß.

[20] Ботушанський В.М. Сільське господарство Буковини у другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. – Дис. д-ра іст. наук: 07.00.01. – Чернівці, 1996. – С. 82.

[21] ДАЧО. – Ф. 10 сч. – Арк. 50 б.

[22] Warum streiten die Bukowinaer Deutschen? // Bukowiner Deutsche Zeitung. – 1907. – 15. Dezember.

[23] Цитовано за: Kaindl R.F. Geschichte der Deutschen in den Karpathenländer. – Gotha, 1911. – Bd. 3. – S. 399.

[24] >Ботушанський В.М. Сільське господарство Буковини.., С. 394.

[25] Das Deutschtum in der Bukowina // Bukowiner Bote. – 1903. – N 75.

[26] Цьому конґресові, який мав лише урочисто засвідчити бажання етносів Буковини приєднатися до Румунії, передував підготовчий генеральний конґрес, який 26 листопада 1918 р. в Чернівцях провела Румунська Національна рада. Важливо відзначити, що запрошення до участі у конґресі отримали лише вибрані бароном Янку Флондором депутати та представники організацій-меншин.

[27] Ця заява від імені німецького етносу краю стала результатом переговорів між делегацією Німецької Національної ради та Я. Флондором, під час яких Флондор пообіцяв німцям Буковини далекосяжну культурну автономію та зважання на німецьку мову в усіх галузях. Але вже в липні 1919 р. німецький народний провід із сумом визнавав, що приєднання до Румунії не пішло на користь німецькому етносу краю.

[28] Прокопович Е. Кінець австрійського панування в Буковині. – Чернівці, 2003 – С. 62.

[29] Hausleitner M. Die Rumänsierung der Bukowina. – München, 2001 – S. 183.

[30] Прокопович Е., ibidem, S. 61.

[31] Державний архів Чернівецької області. – Ф. 119, Оп. 1, спр. 200, арк. 91-92.

[32] ДАЧО. – Ф. 119, Оп. 1, спр. 200, арк. 22, 26-27.

[33] Politisches Archiv des Auswartigen Amtes der Bundesrepublik Deutschland. – Gesandtschaft Bukarest X E.8 Bd.1, R30444.

[34] Задля консолідації ширших кіл німецтва краю для національної роботи «Товариство християнських німців» було перейменовано у 1927 р. в «Німецьке культурне товариство».

[35] Ibidem.

[36] Politisches Archiv des Auswartigen Amtes der Bundesrepublik Deutschland. – X E.8. Gesandtschaft Bukarest. – Bd.II

[37] Hausleitner M., ibidem S. 186.

[38] Politisches Archiv des Auswartigen Amtes der Bundesrepublik Deutschland. – Gesandtschaft Bukarest X.E8 Bd.II.

[39] Ibidem, Gesandtschaft Bukarest Wi 6 1936-1939.

[40] Turczynski E. Die Bukowina. // Deutsche Geschichte im Osten Europas. Galizien Bukowina Moldau. – Berlin, 1999 – S. 315.

[41] Іbidem, S. 318.

[42] У першу чергу йшлося про наступні місцезнаходження німецьких поселень: Південний Тіроль, Добруджа, Естонія, Ельзас-Лотарингія, Латвія, Люксембург, Галичина, Литва, Волинь, Хорватія, Наревщина, Сербія, Бесарабія, Буковина, Болгарія, Холмщина, Причорномор’я.

[43] Цитовано за: «Heim ins Reich» die Umsiedlung der Buchenlanddeutschen 1940. – Матеріали виставки Буковина-інституту Аугсбург.

[44] Politisches Archiv des Auswartigen Amtes der Bundesrepublik Deutschland. – Gesandtschaft Bukarest X.E8 Bd.II.