Марія Никирса

Забудова Чернівців і роль промислової школи у цьому процесі (друга половина XIX – початок XX ст.)

До середини ХІХ ст. контури забудови міста вже були визначені. Почалося заповнення міської території новими малими вуличками, будівлями, парками, скверами та приватними спорудами. Існуючі площі і вулиці забудовувалися новими архітектурно витонченими спорудами.

Наступний період, який ми визначаємо серединою ХІХ – кінцем ХІХ ст., дуже важливий у сенсі містобудування. У цей час сформувалися основні напрями забудови, їх характер, словом, все те, що визначає сьогодні обличчя міста. Упродовж цього періоду змінюється характер забудови, поряд з адміністративними будуються споруди громадського призначення (Народні доми, будинки товариств (гімнастичного, музичного), церкви, ощадна каса, прибуткові будинки, готелі та житлові будинки).

7 грудня 1869 р. австрійський цісар Франц Йосиф підписав указ «Про запровадження будівельного статуту для крайового міста Чернівці». Попередньо цей статут було схвалено законом Буковинського сейму. Закон вступив у силу з 12 січня 1870 року. Контроль за дотримання статуту здійснювало Міністерство внутрішніх справ Австрії.

Будівельний статут складався із 6 розділів, що мали 78 параграфів. Цим статутом визначався порядок міського будівництва майже на чотири десятки років. Згідно з законом, для проведення нового будівництва, добудови чи перебудови в межах міста і передмість вимагався дозвіл міського магістрату. Для його отримання треба було звернутися в магістрат із заявою, додавши до неї ситуаційний план місця новобудови (прилеглих вулиць, площ тощо), план споруди із зображенням фасаду, розрізу поверхів, даху, підвалу. Окремим пунктом вимагалося надання інформації про віддаленість від вуличних ровів, залізниці, природних водойм. Без отримання дозволу будівництво заборонялося. У середньому місті будівельна комісія встановлювала будівельну лінію і рівень споруд. Будівельна лінія проводилася перпендикулярно до вулиці або площі.

Виданий на будівництво дозвіл вважався недійсним, якщо упродовж двох років не приступили до будівельних робіт. Місце новобудови обносили парканом висотою у 5 і більше футів (1 фут = 30,5 см) до закінчення будівництва і здачі його в експлуатацію. Після закінчення будівництва все прибиралося, у випадку пошкодження вулиці або бруківки ремонтні роботи здійснював власник новобудови. Дозвіл на введення новобудови в експлуатацію надавався тільки після перевірки компетентними органами магістрату дотримання проєкту, протипожежних, будівельних і санітарних приписів.

Другим розділом закону регулювалися питання експропріації (відчуження) або передачі землі, будівельних майданчиків, упорядкування вулиць чи місць будови. Забудова вільних площ вимагала врегулювання транспортних, санітарних і пожежних питань. Вулиці мали бути рівними, зручними для руху транспорту, мати по обидва боки проходи для пішоходів. Головні вулиці повинні були мати ширину щонайменше 8 клафтерів, для бічних вулиць допускалося не менше 6 клафтерів, але при цьому враховувалася поверховість будинків.

Третій розділ присвячено питанням якости нового будівництва. Тут виписані вимоги до якості будівельних матеріалів: цегли, каменю; визначені розміри фундаментів, ширина стін несучих конструкцій, порядок кріплення залізних траверсів на опорних балках, розміри при спорудженні склепінчастих споруд, відстань між ними для середньої частини міста – 10 футів. Житлові будинки у Чернівцях могли мати не більше 4 поверхів.

Для шкіл та инших громадських споруд обов’язковою була відповідна вентиляція. Визначалася висота і ширина вікон, вимоги щодо підлоги на кухнях, димарів, дахів, ринв, громовідводів, підвалів, прибудов, балконів, криниць, тротуарів, парканів і т. под.

Четвертим розділом регламентовано промислові споруди, для будівництва яких визначалася територія за межами міста, п’ятим – функції магістрату та міського представництва щодо виконання будівельного статуту. Заключним шостим розділом визначено будівельні такси (тарифи), які не могли перевищувати 10 гульденів (1) .

Завдяки новим правилам і будівельним департаментам краю і міста, що втілювали їх у життя, було створено неповторні архітектурні ансамблі вулиць та окремих споруд середини і кінця ХІХ ст. Забудова здебільшого була суцільною і периметральною. Будинки будувалися впритул один до одного по червоній лінії вулиці, а флігелі всередині кварталу з’єднувалися з будинками, які виходили на вулицю. Таким чином виникли маленькі двори-колодязі, прикрасою яких були яруси суцільних балонів, що поєднували між собою декілька помешкань.

Не останню роль у перетворенні центру міста у визначний архітектурний ансамбль відіграли викладачі та випускники цісарсько-королівської Промислової школи, яка була створена у 1873 р. На Буковину з різних країв Австрії прибули архітектори, які до 1918 року розбудовували місто згідно з вимогами тогочасного містобудування.

Створенням цього навчального закладу Чернівці завдячують общинній раді міста та бургомістру Отто Амброзу фон Рехтенберґу, президенту Торгово-промислової палати Буковини Вільгельму фон Альту, президенту Буковини Феліксу Піно фон Фріденталю та міському раднику Юліусу фон Вацлю. У середині ХІХ століття йшлося про те, що у Чернівцях необхідно створити технічну академію або инший технічний вищий навчальний заклад. На засіданні Чернівецької общинної ради 19 грудня 1871 року було прийнято рішення звернутися з обґрунтованим клопотанням з цього приводу безпосередньо до цісаря та Міністерства віровизнань та освіти Австрії.

1 лютого 1872 року було розроблено проєкт статуту нового навчального закладу. Питання про його створення також розглядалося на засіданні торгово-промислової палати Буковини. У краї не було висококваліфікованих технічних спеціалістів, але була вища реальна школа, випускники якої могли би скласти переважну більшість студентів майбутньої технічної академії. Місцевий бюджет міг би виділити частину коштів, а саме 27 тисяч флоринів, для утримання технічної академії. На той час Австрія мала 6 вищих технічних закладів: у Відні, Брно, Ґраці, Львові та два у Празі (з чеською та німецькою мовами викладання). Для створення вищого технічного навчального закладу, крім достатнього розвитку шкільної освіти, вимагався також високий рівень розвитку промисловости, чого Буковина на початку 70-х років ХІХ століття ще не досягла. Тому було прийнято рішення про створення на Буковині вищої промислової школи. Втілення проєкту в життя відбулося досить швидко. 1 листопада 1873 року у святковій залі Вищої реальної школи відбулося відкриття нового навчального закладу – Вищої державної промислової школи. Святкову промову «Сутність і мета навчання промислам» виголосив перший директор Промислової школи у Чернівцях, колишній професор Промислової школи Ґраца Йозеф Везелі.

Навчання розпочалося 10 листопада 1873 року. Буковинська крайова управа затвердила розклад лекцій і термін навчання в Промисловій школі – три роки. Крайове місто Чернівці оплатило оренду необхідних для функціонування школи приміщень. Для навчального процесу по вулиці Семигородській у домовласника Захара на три роки винайняли будинок під №14. У 1875 в оренду взяли ще один будинок на розі вулиць Вірменської та Йосифа. Стало зрозумілим, що школа не могла повноцінно функціонувати в орендованих спорудах. Уже в 1877 році старший інженер Мартін Вільгельм розробив план споруди майбутньої Промислової школи. Міністр віровизнань та освіти Австрії, ознайомившись із проєктом, зауважив, що план спорудження приміщення такого навчального закладу, як Промислова школа, повинен розроблятися з урахуванням низки особливостей, адже школа, крім навчальних класів, повинна мати ще і майстерні для проведення практичних занять.

14 січня 1878 року Буковинська крайова управа оголосила конкурс на зайняття посади директора Промислової школи. Переможцем став директор філії реальної школи в Брно Йозеф Лайцнер. 30 вересня 1878 року він прийняв школу і очолював її упродовж 17 років аж до своєї смерті – 7 жовтня 1895 року. Це був визначний архітектор, який став автором не одного архітектурного шедевру у Чернівцях. 43 роки свого життя він віддав улюбленій роботі та мав непогані заслуги у справі піднесення промислового та комерційного навчання не тільки на Буковині, але й у всій Австрійській державі.

28 грудня 1880 року общинна рада міста Чернівці прийняла рішення про побудову приміщення Промислової школи на міському ґрунті на вулиці Нового Світу (Neuweltgasse) поблизу міської комунальної народної школи. План новобудови розробив директор школи Йозеф Ляйцнер. Його було схвалено на засіданні общинної ради Чернівців 7 березня 1882 року. Тоді ж і було визначено суму виділених на її спорудження коштів – 60 тисяч флоринів. Одночасно з загальним планом директор Ляйцнер розробив і детальні плани поверхів. Вони були схвалені Міністерством віровизнань та освіти Австрії 17 вересня 1882 року. Чернівецький міський магістрат передав підряд на будівництво з кошторисом 54623 флорини архітектору Густаву Герлаху.

15 жовтня 1883 року на засіданні Чернівецького міського магістрату йшлося про те, що умови побудови Промислової школи залишаються незмінними: магістрат повинен виконати свою обіцянку про дарування ґрунту. Було оформлено дарчу грамоту, в якій зазначалося, що «міська громада Чернівців дарує земельну парцелю, що лежить на вулиці Нового Світу, для потреб Державної промислової школи на час існування цього навчального закладу і буде щорічно виплачувати 400 флоринів за використання в новозбудованому приміщенні квартири директора цієї школи. Міська громада зобов’язалася нести всі витрати на побудову, перебудову, експлуатацію приміщення, а також надавати кошти на опалення та каналізацію до тих пір, доки існуватиме Чернівецька промислова школа». Документ скріпили своїми підписами бургомістр Чернівців Антон Кохановський, міські радники Юліус Вацль і Бернгард Балтінестер.

За дуже короткий термін свого існування школа стала надзвичайно важливим навчальним закладом міста. Вона готувала спеціалістів будівельного профілю: будівельних проєктантів (рисувальників), каменярів, слюсарів-будівельників, столярів. Всі вони отримували теоретичні знання, які потім закріплювали під час проведення навчальної практики.

Школа мала два відділи: будівельний та хеміко-технологічний. На обох відділах вивчали математику, геометрію, хемію, фізику, історію, географію та німецьку мову. Крім указаних предметів, на будівельно-технічному відділі студіювали нарисну геометрію, креслення, будівельну справу; на хеміко-технологічному – механіку, мінералогію.

На старших курсах предмети ставали складнішими: додавалась будівельна механіка, архітектура, загальна хемія, органічна і неорганічна хемія, технічна хемія та хемічна технологія, механіка, практичні заняття в хемічній лабораторії. На третьому курсі вивчалися архітектурні стилі, механічна технологія. Вихованці школи також готували практичні завдання по своєму профілю. Серед викладачів школи варто назвати архітекторів Карла Пеккарі, Адальберта Мікулича, Еріха Кольбенгайєра, Карла Ромшторфера, Роберта Вітека, викладачів инших предметів Йоганна Рібауера, Антона Ганкевича, Рудольфа Коле, Віктора Карка, Ріхарда Прібрама та инших.

Навчальний рік починався 16 жовтня і закінчувався 15 вересня. Влітку учні працювали на будівельних об’єктах. Так, наприклад, у 1882/1883 навчальному році в школі здобували професії: каменярів – 11 учнів, слюсарів – 4, столярів – 2, каретників – 2.

У вересні 1883 року газета «Czernowitzer Zeitung» надрукувала звіт про діяльність Промислової школи за десять років. У статті було оцінено досягнення навчального закладу у розбудові міста, оскільки викладачі і випускники Вищої промислової школи відіграли не останню роль у перетворенні центру міста у визначний архітектурний ансамбль. Зокрема, директор школи Йозеф Ляйцнер разом із випускниками школи виготовляв плани архітектурних споруд та в деяких випадках особисто керував будівництвом. Він спорудив склеп на кладовищі для родини радника Ясинського, пам’ятник для передчасно померлого сина крайового президента Алезані, елегантні житлові будинки для купця Адольфа Векслера та д-ра медицини Вольчинського, прибутковий будинок для д-ра Карла Векслера, розробив проєкт приміщення природничого факультету для державного університету Франца Йосифа. Дійсний вчитель школи Еріх Кольбенгайєр збудував заміський будинок для Модеста Григорчі. Бічні галереї в протестантській кірсі також були зведені за його проєктом і вказівками. Суплент промислової школи Якоб Кляйн виконав проєкт житлового будинку купця Брунштайна, а також написав підручник з архітектури. Професор школи Віктор Швердтнер розробив проєкт і детальні креслення будинків банкіра Леона Розенцвайґа та адвоката Табора, керував спорудженням житлових будинків Барбера і Кона, перебудував оранжерею у графа Борковського. Один із викладачів школи, Карл Пекарі, був нагороджений Золотим Хрестом з короною за заслуги за участь у спорудженні пам’ятника Австрії (2). Віктор Швердтнер працював у Чернівцях недовго (1876–1879), він переїхав до Німеччини, де в місті Пільзен очолив будівельно-технічний відділ Державної промислової школи (3). У середині березня 1884 року будівництво приміщення Промислової школи було завершено та передано в експлуатацію. Тут було вже достатньо місця для промислового і комерційного відділів та майстерень. Також подбали про квартири для директора та швейцара школи. Школа переселилася в нову споруду. Але через десять років, на початку 1895/1896 навчального року виявилися деякі будівельні дефекти: дерев’яна стеля над підвалом і першим поверхом була зроблена з недоброякісного дерева і вимагала заміни. Її замінили під час літніх канікул 1896 року.

Школа постійно розросталася: у 1882 році з’явилася комерційна секція з дворічним терміном навчання, у 1886 році – теслярська секція з чотирирічним курсом. При секції діяла майстерня з виготовлення меблів. На розширення відділів половину коштів виділяв Буковинський сейм, половину брала на себе міська громада. Школа мала і торгівельний відділ. Приміщення підключили до міського водогону та каналізаційної мережі.

Наприкінці грудня 1888 року у приміщенні Промислової школи було відкрито Промисловий музей (3).

Першим його директором став Йозеф Ляйцнер. У 1887 було схвалено статут Промислового музею. До кінця року 68 членів товариства та чимало жертводавців здали на спорудження приміщення музею 2684 флорини.

2 червня 1894 року відбулося свято закладення наріжного каменю майбутньої споруди. При цій події був присутнім міністр торгівлі Австро-Угорщини граф Вурмбранд-Штуппах. План новобудови був розроблений директором Чернівецької промислової школи Йозефом Лейцнером у стилі італійського ренесансу. Споруда мала три фронти: один виходив на вулицю Пожежників, два инших – на Лілійну і площу Єлизавети. Для керівництва будівництвом було створено будівельний комітет, головою якого став президент Торгово-промислової палати Фрідріх Лангенган, членами Ромшторфер, Вігліцький, Ніколаус барон Мустаца, будівельний радник Вінцент Рапф. Спочатку будівництвом керував Йозеф Ляйцнер, після його смерті 7 жовтня 1895 року справу до кінця доводив Карл Ромшторфер. Він і став директором нововідкритого Промислового музею. Приміщення було збудовано наприкінці 1895 року. В кінці цього року, а саме 15 грудня тут на першому поверсі вперше на Буковині було відкрито Новорічний ярмарок. Взяти у ньому участь запросили ремісників і промисловців краю. До того часу ще не були завершені всі внутрішні роботи, ще не було освітлення. Тому ярмарок-виставка працювали у світлі години дня. Його відвідали вищі урядовці краю. Серед покупців були президент краю Ґоесс, голова Торгово-промислової палати Ланґенган, директор Промислової школи Ромшторфер зі своїми дружинами, професори Промислової школи, серед яких Еріх Кольбенгайєр. На ярмарку були представлені гарні столярні вироби фірми Казиміра Радецького, взуття фірми Кулицького, слюсарні вироби Франца Шустера, навіть старомодний письмовий стіл і також два стільці Тьорпеля. Також тут були картини, гравюри на міді, жіночі ручні роботи, які представило Товариство румунських жінок. Багато тканих виробів та килимів надала фірма Вендер (4).

Урочисте відкриття музею відбулося 1 листопада 1896 року. На свято прибули крайовий президент граф Ґоесс, митрополит Аркадій Чуперкович та архимандрит Володимир Репта, бургомістр Чернівців Антон Кохановський та віце бургомістр д-р Едуард Райс, члени будівельного комітету Ромшторфер, Вігліцький, Мустаца, Рапф, представники ремісників і промисловців краю та численні журналісти. Президент Торгово-промислової палати Буковини Фрідріх Ланґенган передав споруду під опіку крайовій владі в особі її президента. При цьому він промовив: «Ремеслам і промисловості на користь, краю на славу». На відкритті виступали також директор Промислового музею Ромшторфер та крайовий президент граф Ґоесс. Він оголосив відкритою і першу виставку, яка ділилася на шість частин. Перша представляла сільськогосподарські інструменти і знаряддя, друга – допоміжні машини і промислові апарати, третя – мотори (гасові і бензинові), четверта – електромотори, п’ята – матеріали, напівфабрикати, шоста – літературу. Всього було представлено 96 експонатів, серед них – 13 з Буковини, 39 – з Австрії, 15 – з Угорщини, 25 – з инших країн (5).

Крім того, Йозеф Ляйцнер був розробником проєктів споруд Вищої промислової школи (1884), семи павільйонів загального публічного крайового шпиталю (1886) (нині обласна клінічна лікарня).

14 лютого 1884 року архітектор Йозеф Ляйцнер повідомив Буковинській крайовій управі, що він виготовив ескізи для новобудови на місці колишнього розміщення церкви Святої Трійці з прилученням ґрунтів д-ра Ґольденберґа та Вількенса. Вони виготовлялися за взаємною згодою директора Ісопескула. Приміщення чоловічої частини мало розміститися на площі 930 кв. м і вимагало 93 000 корон, а спільно з жіночим споруда мала мати 1270 кв. м. і вимагала 127 000 флоринів, тобто 100 флоринів за метр квадратний. Документ було складено архітектором власноручно (6). Проте, як нам вдалося дослідити, за словами газети, споруда була збудована за проєктом Надвірної будівничої ради.

Йозеф Ляйцнер також був автором проєкту єзуїтської кірхи «Серце Ісуса Христа» (1894). При її відкритті першу урочисту месу відслужив отець Тунклер із прусської Сілезії, адже з того краю надійшло найбільше коштів на будову. Йому допомагали римо-католицький прелат Шмідт і вірмено-католицький священик Каспрович. На таку визначну подію відгукнувся сам Папа Римський, який уповноважив отця суперіора Єбергардта передати бургомістрові Антону Кохановському писемне апостольське благословення йому особисто та його родині аж до третього коліна.

У святі освячення церкви «Серця Ісуса» взяли участь надвірний радник граф Ґоесс із дружиною, радники Буковинської крайової управи Штронер і Помпе, секретар президії Відманн, генерал-майор фон Майєр-Марнеґґ, заступник крайового маршалка д-р Ротт, бургомістр Кохановський, директор пошти Лір, представниці жіночих благодійних товариств феліціанок зі своїми вихованками. О другій годині відбувся званий обід на 150 осіб, на якому лунали тости за здоров’я цісаря та Папи Римського Лео XIII, бургомістра Чернівців Кохановського й архітектора Йозефа Ляйцнера – автора проєкту та керівника будівництва. Директор Промислової школи й архітектор Ляйцнер подякував за співпрацю професору Промислової школи міста Пільзен Віктору Швердтнеру. Наступного дня багатьох учасників свята запросили на чай до крайового президента Ґоесса (7). За проєктом Ляйцнера було збудовано також і сусідній кляштор (католицький монастир).

У 1896 році за поданням радника Ясеницького після довгих дебатів общинна рада Чернівців погодилась продати отцям єзуїтам ще по 5 метрів ґрунту по обидва боки споруди за 2 флорини за метр квадратний і зобов’язала їх закласти сад та зробити гарну огорожу навкруг храму (8).

У той час були збудовані найзначніші адміністративні та громадські споруди, які надали Чернівцям імпозантного вигляду, які і сьогодні є визначними зразками архітектури, якими пишається місто. Серед них – комунальна школа на Семигородській (1877), комунальна школа для хлопців і дівчат (ріг вулиці Турецької та Крайової палати) (1883), вища реальна школи (ріг Семигородської і Кафедральної) (1870), сільськогосподарська школа (1897), яка згодом перебудована архітекторами Ісидором Калєнберґером та Германном Брандесом в пологовий будинок, казарми ерцгерцога Євгена на Семигородській (1884), казарми ерцгерцога Райнера (1894) на Великокучурівській, публічний крайовий шпиталь (1886) на Семигородській, комунальна школа на Вокзальній (1888), приміщення пошти і телеграфу на Поштовій (1889), єврейський темпль (1877) на вулиці Темпля, вірмено-католицька церква (1875) на вулиці Вірменський, приміщення гімнастичного товариства на вул. Йосифа (1886), промислового музею на вул. Лілійній (1895). За межами міста у 1888 році в районі вулиць Семигородської та Польової (Flurgasse) було споруджено (за проєктом Йозефа Лейцнера) будинок для осіб похилого віку. Деякі з них залишилися на Буковині до кінця свого життя. Серед таких – директор вищої Промислової школи Йозеф Ляйцнер (Laizner).

У 1897 році за планом професора Чернівецької промислової школи Еріха Кольбенгайєра було збудовано приміщення сільськогосподарської школи. Школа була прикрашена розписами по фасаду, де зображено причетність до садівництва та виноградарства. Увінчували приміщення скульптури грифонів, які нібито охороняють таємниці споруди. Кошти на будівництво склали 65 000 флоринів. Відкриття відбулося 11 жовтня 1897 року. На свято було запрошено чимало гостей – були присутні крайовий президент Буковини Леопольд граф Ґоесс, представник Міністерства сільського господарства Австрії барон Шварцмайєр, митрополит Буковини Аркадій Чуперкович, бургомістр Чернівців Антон Кохановський, представники преси та навчальних закладів краю.

Автором приміщення спілки лікарів був також професор Промислової школи Роберт Йозеф Вітек. (Архітектор Роберт Йозеф Вітек викладав будівельні дисципліни і креслення в Чернівецькій промисловій школі. В Чернівцях з 1903 року. Народився 22 вересня 1871 року в Бьолтен в Моравії (Чехія або Словаччина) (9). Ось як описувала газета «Czernowitzer Zeitung» цю споруду: «І ось витвір архітектора професора Вітека збудовано. Скромними засобами створено шедевр простий і водночас стильний мистецький витвір. Всі частини споруди буквально дихали доцільністю, при огляді споруди також кидалося в око гармонійне поєднання всього будинку». Виступаючий також згадав ті інституції, які допомагали товариству при зведенні будинку як порадами, так і коштами. Наприкінці було проголошено здравицю за цісаря Франца Йосифа І. Фасад будинку прикрашали сови над верхнім балконом та змії – під нижнім.

На території, що знаходилася на околиці міста (нині вул. Мусоргського), на початку ХХ ст. на земельних ділянках, що належали благодійному фондові імені Франца Йосифа, за планами професора Промислової школи Еріха Кольбенгайєра, під керівництвом архітектора Юліуса Бохнера було збудовано комплекс споруд для душевнохворих. Загальна площа лікувальної установи склала 10,6 гектарів. Тут спорудили павільйони: один лікувальний, инший – для утримання хворих, між ними сад та инші установи комплексу; також були передбачені поля, на яких мали працювати пацієнти закладу.

Рішення про відправку завідуючого відділенням для душевнохворих д-ра Володимира Цуркана та професора Чернівецької державної промислової школи Еріха Кольбенгайєра в західну Австрію, Німеччину та Швейцарію для вивчення досвіду побудови подібних установ було прийнято на сесії Буковинського сейму.

Професор Кольбенгайєр розробив генеральний план новобудови і представив його на розгляд Виконавчого комітету сейму 24 січня 1898 року. В обговоренні проєкту взяв участь і крайовий президент Буковини Бургіньйон. Проєкт підлягав ґрунтовній перевірці, після чого був в загальному схвалений і одноголосно рекомендований до розгляду на сесії сейму. Пропонувалося збудувати цілий комплекс, що мав складатися з адміністративного корпусу, господарського приміщення, двох корпусів для 25 спокійних чоловіків та жінок, двох корпусів для 30 чоловіків, що вимагають постійного догляду, двох корпусів для неспокійних чоловіків та жінок, машинного відділення, до якого входив цілий комплекс приміщень, включаючи очисні установки, систему водозабезпечення, електроосвітлення, телефонного зв’язку та системи холодильних установок.

Еріх Кольбенгайєр склав навіть кошторис на будівництво та внутрішнє облаштування приміщень на 200 хворих. 28 лютого 1898 року Кольбенгайєру було запропоновано з метою економії коштів переробити проєкт з розрахунку на 150 осіб.

Проєкт було перероблено, схвалено Буковинським сеймом та подано на експертизу відомим фахівцям – директору крайової психіатричної лікарні в Нижній Австрії в Мауер Олінг д-ру Йозефу Крайачу та директору такої ж установи в Саксонії в Старому Шербіці д-ру Альбрехту Паецу. Проєкт отримав позитивну оцінку спеціалістів. За проектом, загальна сума будівництва мала складати 360 191 флорин.

Згідно з високим рішенням австрійського цісаря Франца Йосифа було вирішено виділити з доходів державної благодійної лотереї певну суму грошей для побудови комплексу для душевнохворих у Чернівцях. Упродовж весни 1900 року було придбано ще дві парцелі для будівництва; загальна площа, що була у розпорядженні майбутньої лікувальної установи, склала 10,6 гектарів. Було оголошено конкурс на виконання загальних будівельних та спеціальних робіт комплексу, який виграв міський архітектор Юліус Бохнер.

Після того, як професору Кольбенгайєру згідно з рішенням Виконавчого комітету сейму було доручено керівництво новобудовою, він запросив для тимчасової допомоги по виготовленню детальних планів новобудови та для спеціального нагляду над будівництвом архітектора Моріца Яснера з Грацу. Це був вдалий вибір, адже Яснер був здібним, діловим та сумлінним архітектором.

12 червня відбулося урочисте передавання земельної ділянки під будівництво. Зразу ж приступили до роботи, будівельний майданчик обнесли парканом, спорудили будівельний вагончик, колодязь, збудували майданчик для підвозу матеріалів та підготували місце для гашення вапна. 28 липня була вкинута перша лопата землі під фундамент адміністративної споруди, а 4 вересня закладено наріжний камінь будови. Будівельні роботи велися дуже швидко, погода була сприятливою і вже 29 жовтня влаштували свято для будівельників з нагоди закінчення побудови приміщень закритого відділення для чоловіків. На святі були присутніми заступник крайового маршалка Николай Мустаца та крайовий радник Антон Захар. Для проведення свята сейм виділив 2 тисячі корон. Свято розпочалося з промови Кольбенгайєра, потім слово взяв барон Мустаца, який подякував робітникам за сумлінну та добротну роботу.

Проте в листопаді настали дуже сильні морози і будівельні роботи довелося припинити. У 1900 році були підведені під дах адміністративний будинок, господарські споруди, два відділення для хворих, що потребували постійного догляду та два закриті відділення.

29 березня 1901 року будівельні роботи було продовжено, 9 квітня розпочалося будівництво машинного відділення, а 18 – в’їзних воріт. Внутрішні роботи швидко просувалися вперед. Влітку почали проводити каналізацію, водопостачання, опалення. Були визначені фірми для ведення инших робіт. Для робіт по проведенню центрального опалення, забезпечення холодною та гарячою водою, для влаштування кухні, постачання котлів та насосів була визначена фірма Кортінг з Відня, фірма Гольхер і Швабе з Бліца поставляла електромотори, акумуляторні батареї, генератор перемінного струму, парову машину, фірма Пітель та Браузеветтер з Чернівців проводила каналізацію; підприємець Карл Габеніхт з Відня займався очисними спорудами та резервуарами; спеціальні фірми займалися доставкою меблів, ліжок, матраців, білизни, взуття та инших предметів обстановки та побуту. Виступаючи на святі, архітектор Еріх Кольбенгайєр зазначив, що був сповнений гарячих поривань якнайкраще виправдати поважну довіру високого Виконавчого комітету Буковинського сейму, який доручив йому таку гарну і дуже відповідальну справу, яку він намагався виконати якнайкраще, підпорядкувавши їй всі свої знання, можливості і поривання. Архітектор також подякував Виконавчому комітетові Буковинського сейму, який проявляв безперервну і докладну турботу про будову. Особливу подяку висловив Кольбенгайєр таємному санітарному раднику директору Крайової психіатричної лікарні в Саксонії у Старому Шербіці д-ру Альбрехту Паецу, директору Крайової психіатричної лікарні в Нижній Австрії в Мауер Олінг д-ру Йозефу Крайачу, голові Нижньо-Австрійського Крайового будівельного відділу з Відня д-ру Карло фон Боогу, що будував лікарню в Мауер Олінг, директору психіатричної лікарні в Зальцбурзі д-ру Францу Швайггоферу, архітектору Францу Груберу з Відня та багатьом иншим директорам лікарень, лікарям, архітекторам та будівельникам.

Нова лікувальна установа була збудована для полегшення людського горя та страждань. Закінчив свій виступ словами: «Нехай доля буде привітною до цієї установи милосердя і любови до ближнього. Сама установа повинна прагнути цілком і повністю відповідати своєму високому завданню – працювати на благо стражденних людей і на славу Буковинського краю та його великодушних мешканців».

Згідно з земельним кадастром міста, складеним магістратським службовцем д-ром Шоттенфельдом, на кінець 1904 р. кількість жителів Чернівців досягла 72 686 осіб. Місто мало 259 будинків з дворовими ділянками, 7 складів і будівельних майданчиків, 543 сади та домашні городи при будинках, 481 лісний масив, 4 052 ділянки орної землі, лук та пасовиськ, 30 місць поховання, 192 вулиці і дороги, 41 залізничну колію, 129 ставків та инших водойм. У міському підпорядкуванні перебувало 35 громадських (публічних) споруд, серед них школи, церкви, богадільні та ин. Місто мало електричну та помпувальну станції. Наприкінці 1904 року у місті було 6 635 будинків, 2 669 із них здавалися домовласниками у найм. У цьому ж році у Чернівцях споруджувалося 120 новобудов (10).

Великий влив на забудову міста мав також розвиток залізничного сполучення. Залізниця зумовила розвиток промисловости і забудову припрутського району міста. На цій території споруджувалися великі та малі підприємства, серед яких майстерні з обслуговування і ремонту рухомого складу залізниці, паровий млин Шльосманна (вул. Прутська), паровий пивзавод Ґьобеля (вул. Вокзальна), пивоварний завод Штайнера (вул. Мостова). З розвитком промисловости у забудову міста вкладалися значні кошти приватного капіталу, а розбудову міста здійснювали кваліфіковані архітектори та будівельники, яких щороку ставало все більше, дякуючи зусиллям педагогічного складу Чернівецької цісарсько-королівської промислової школи.

---

Джерела і література:

(1) Gesetz und Verordnungs-Blatt für das Herzogtum Bukowina. Jahrgang 1870. – Czernowitz: Druck von Rudolf Eckhardt, 1870. – 240 S.

(2) Газета «Czernowitzer Zeitung», №205, 7 вересня 1883, арк. 2-3.

(3) Газета «Czernowitzer Zeitung», №249, 28 жовтня 1896, арк.4.

( 3) Газета «Czernowitzer Zeitung», № 25 грудня 1888, арк. 2.

(4) Газета «Czernowitzer Zeitung» №290, 15 грудня 1895, арк. 2.

(5) Газета «Czernowitzer Zeitung» №251, 3 листопада 1896, арк. 4.

(6) Ф.211, оп1, спр.2208, арк. 41.

(7) Газета «Czernowitzer Zeitung», №245, 26 жовтня 1894, арк. 4.

(8) Газета «Czernowitzer Zeitung», №145, 25 червня 1896, арк. 3.

(9) Ф. 863, оп. 1, спр.1, арк. 17-118.

(10) Газета «Czernowitzer Allgemeine Zeitung», №1033, 23 червня 1907 року, с. 4).