Дмитро Бубісь

З історії Прилбичів

А якщо замала моя жертва та ціла,
То жадаю не в міру:
Позволь, Боже, в ці дні –
Тим, що йдуть по мені –
Доповнити офіру.
Митрополит Андрей Шептицький

Версії про походження назви села та археологічні дослідження

Прилбичі – село на Яворівщині, розташоване від Яворова за 12 км у південно-східному напрямі, або за 2,5 км від сучасної автомобільної траси, що іде від Краковецького дорожчого переходу в напрямі м. Львова при перетині нею с. Терновиця.

Як виникла назва села? На увагу заслуговують дві версії, одна із яких має наукове обґрунтування в праці М. Худаша «Походження українських карпатських і прикарпатських назв населених пунктів» (Київ, Наукова думка, 1991 р.). У ній автор пояснює назву села «Прилбичі» від «префіксально-суфіксального утворення з префіксом при-, коренем -лб- (<лъбъ «лоб») і суфіксом -ица. Прилбиця в опелятивному значенні так звана місюрка або чолова надлобна частина шолома» (там же, стор. 188). Можливо, що в сиву давнину мешканці поселення займалися виготовленням «прилбиць» для рицарських шоломів. Про виплавку металу з болотяної руди і його обробку свідчать археологічні дані. В урочищі Коблів розкопано дві землянки, в яких виплавляли залізо з болотяної руди.

Друга версія про походження назви села Прилбичі, на нашу думку, також заслуговує уваги. Вихідним словом в ній взято слово «Лбиця» – ймовірна назва гори, яка тепер є частиною села під назвою Велика Гора. Це і є найдавніша частина села. Можна припустити, що саме вона колись могла називатися «Лбицею». Північний схил гори доволі стрімкий. З-під нього беруть свій початок джерела, які і утворюють невелике водоймище, прозване Теплицею. (Правда, зараз воно досить замулене, запущене і навіть частково штучно засипане). Поселення біля гори «Лбиця» могло і одержати назву При-лбиця. До слова, в давніх архівних документах («Асtасh Grodskich і Zemskich») зустрічається слово Прилбичі і Прилбиця.

Археологічні дані дають підстави робити висновки, що навколишня місцевість була заселена вже в сиву давнину, в кам’яний вік. Це підібрані знахідки, вироблені з каменю (сокира кремінна без просвердленого отвору, дві з просвердленими отворами (гранітні), кремінні пластинки – ножі, наконечник списа, верхня частина зернотерки, кістяна проколка, уламки глиняного посуду, ліпленого без гончарного круга.

Уламки глиняного посуду давньоруського періоду зустрічаються в багатьох місцях села, особливо Великої Гори.

На урочищі Клибанка підібрано верхню частину зернетерки і кремінну пластинку у формі наконечника списа. Все це свідчить про раннє заселення навколишньої місцевости.

Найдавніші письмові відомості про Прилбичі

Перша письмова згадка про село Прилбичі доволі пізня, датована 1376 р. У ній говориться, що «Герборт з Фельштина, що коло Добромиля, надав у ленно Прилбичі з трьох груп забудовань над ставом і Віжомлю». («Źródła Dziejowe. Polska XVI Wieku» т. XVIII ч. II, s. 8). У иншому документі йдеться про ревізію, яку проводила польська адміністрація часів Казимира Ягайловича у 1469 р. У цій ревізії Гербурт з Фельштина пред’явив документ на право володіння селом Прилбичі, а також Чолгинь, Брухналя і частини Підлуб.

Основний маєток Гербуртів був у Фельштині (тепер с. Скелівка Старосамбірського району Львівської обл.) Другим осередком стало Прилбичі і засноване ними в першій половині XV ст. містечко-фортеця Брухналь. Про це свідчать кілька документів, зібраних в («Асtасh Grodskich і Zemskich», «Źródłach Dziejowych» і «Маtrycularum Regni Polonia» Верзбовського. А щодо Брухналя (тепер с. Терновиця Яворівського району Львівської обл. ), то до сьогодні там помітні рештки валів і рову, що укріплювали його, а центральна частина села так і зветься – «Містечко».

В одному з документів говориться про те, що в 1437 р. городоцький міщанин Сморж подав в суд на власника Прилбич і Брухналя Гербурта і вимагає покарання за те, що на території Брухналя селяни «ловили слід» і зловили Сморжевого злодія, але Гербут випустив злочинця на волю, а за старим звичаєм повинен передати його цьому ж городоцькому міщанину Сморжеві (АGZ, т. XIV, д. N 1888 і 1903). Присуд в цій справі невідомий.

В иншому документі за 1453 р. йдеться про гострі суперечки між сусідами: Ясвічем із села Мужиловичі, Іваном Бердехівським, Миколою Гербутом з Прилбич, городецьким бургомістром і державцем з Яворова (АGZ, т. XIV s. 366, N 2798).

У минулі століття сільське довкілля було доволі лісистим. У люстрації за 1515 рік зазначено, що в селі Прилбичах є чотири лани орної землі. Решту, очевидно, становили ліси і луки. Про наявність лісу свідчать і деякі назви урочищ, а саме: Дубиська, Новини, а також Свидь. Свидь – це не що инше, як освоєна земля. Під час меліоративних робіт в 60-ті роки XX століття на урочищі Стависько було виявлено в ґрунті ряд морених дубів, деякі з них так добре збереглися, що були використані як будівельний матеріал. Зберігся переказ про те, що з Дубиськ, з тодішнього лісового масиву, брали дуби для будівництва церкви.

Найбільше правдоподібно, що сучасне урочище Стависько, яке з часу побудови Яворівського ВО «Сірка» знову стало водоймою, в ті далекі часи було лісистою місцевістю, до часу побудови Яном, Андрієм і Миколою Гербуртами містечка Брухналя (1514 р.). Місто було оточене кріпосним валом і водяним ровом. Для наповнення рову водою був споруджений став, який тягнувся від Брухналя в сторону прилбицького лісового масиву понад річку Гноєнець. Підлиті водами ставу дуби опинилися на дні ставу, де і були занесені мулом. Та десь уже в ХVІІ–ХVШ ст. містечко Брухналь втрачає своє значення, старіють і руйнуються його укріплення. Великий став перестає існувати.

У 1589 р. Іван Гербурт з Брухналя, львівський хорунжий продав увесь маєток Іванові Дульському, королівському скарбничому. Цю продаж підтвердив Зигмунд III («Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich», Warszawa, 1888 r.).

Після смерті Івана Дульського Прилбичі з усіма прилеглими маєтками успадкувала одна з його дочок Єлизавета, дружина Мацейка Кононацького, а під кінець першої чверті XVII ст. Володислав Дульський продав увесь прилбицький ключ Якову Бобовському (тут трохи незрозуміло, як від Конопацького маєток повернувся назад до Дульського). Уже у 1634 р. сини Бобонського продали прилбицький кущ Миколі Стогнєву. М. Стогнєв був бездітним і увесь маєток записав своїм чотирьом приятелям при умові його неподільности. Трьом із них він призначив по 20000 зл., які повинен був їм сплатити четвертий. Ним був Олександр Казановський, староста, а пізніше також воєвода богуславський, який помер в 1649 р. Удова вийшла заміж вдруге, а маєток віддала своєму зятеві Станіславу Яблоновському, що став пізніше гетьманом. Через часті татарські і турецькі набіги місцевість була знищена і незабаром добра частина прилбицького куща перейшла до Олександра Людовика Незабитовського. Після смерті Незабитовського землі перейшли до його жінки, а від неї – до онучки Катерини, заміжньої за В. Урбанським. У родині Урбанських маєток затримався аж до до середини ХVШ ст. Через борги Урбанські продали маєток дружині Гуменецького Терезі, а вона перепродала Атаназію Шептицькому, греко-католицькому перемишльському єпископові (1750-1779)». (Roman Aftanazy «Dzieje rezydencji na dawnych Kresach Rzeczypospolitej», т. 7, Wrocław, 1995 r., s. 512–513).

Як засвідчують архівні документи, у добу Хмельниччини 1648 р. село Прибличі істотно потерпіло від воєнних дій, хоч тут і не було відкритих бойових сутичок. Союзники Хмельницького, татари, багатьох селян забрали в ясир і спалили частину села. Частина населення вимерла від епідемії чуми. Про це свідчить заява королівських збирачів податку, датована 1649 р. Вони повідомляли, що не можуть зібрати з села належного податку через ці лиха. Із селян належало зібрати 68 злотих, а було зібрано лише 18. Про те, що село було спустошене і не було можливости сплатити всі податки, селяни присягали 3 липня 1649 р. (фонд 9 опис 1. Актові книги, Львівський городський суд).

Загони українського козацько-селянського війська проходили ще раз цими місцями під час другого походу в 1655 р., переслідуючи польсько-шляхетське військо на шляху Городок-Яворів. Загін польського війська на чолі з Потоцьким готувався до бою у містечку Брухналь, але поспішно утік у бік Яворова, помилково прийнявши підхід иншого загону польського війська з боку Судової Вишні за ворожий. У Потоцького склалося враження, що Брухналь оточують війська Б. Хмельницького.

Прилбичі у часи Австрійської імперії

Як відомо, у 1772 р. у результаті першого поділу Польщі Галичина відійшла до Австрії. Очевидно, у зв’язку з цим проводився новий облік земельних угідь та їх власників. Були складені так звані Йозефінські метрики (1780 р.). Вони визначали розмежування угідь із сусідніми селами, перераховували усі господарства, села, зазначали скільки моргів поля (морг – 0,59 га) належало кожному селянинові і дідичу, і в яких угіддях та який розмір оплати належиться з кожного морга і в цілому з господарства. Під першим номером у Прилбичах визначались угіддя дідича Василя Шептицького. У селі тоді нараховувалось 95 господарств. Окремо визначалися громадські угіддя (пасовиська, вигін і ліс) та церковні.

У 1820 р. були складені нові так звані Францішканські метрики. У них вже перераховано 119 господарств. В цих метриках також зазначено скільки і яких угідь є в кожного селянина та яку кількість зерна зобов’язаний здати кожний, або яку суму сплатити грошима замість здачі зерна. Це свідчить про те, що поширювалась тенденція до заміни натуральної ренти грошовою, тобто до розвитку товарно-грошових відносин. Метрики підписані дідичем Петром Шептицьким та 9 селянами. Правда, всі дев’ять селян поставили лише хрестики замість підписів.

У 1830–1831 роках Прилбич не оминула епідемія чуми. Щоб уникнути зараження, померлих витягали з хати гаками, клали на воза чи сани і везли на спеціально відведений цвинтар далеко за селом на вигоні. Десь до середини XX століття стояв там ще дерев’яний хрест, а зараз і не всі знають, що там був цвинтар.

На час скасування кріпацтва (1848 р.) в селі нараховувалось вже 137 селянських дворів, які володіли 1162 моргами орної землі. Згідно з державним законом про звільнення селян з кріпацтва, дідич Іван Шептицький впорядковував свої земельні угіддя і присадибну ділянку. Кільком селянам-сусідам виділив нові ділянки під садиби, а за рахунок старих заклав парк-сад, який в дуже хорошому стані проіснував до приходу большевиків восени 1939 року. Зараз на місці садиби і парку забудовано 12 селянських хат, будинок культури (саме на місці палацу), старе приміщення дитячого садка, будинок, в якому розміщено поштове відділення, аптеку і швейний цех. Основні орні землі зберіг для себе Шептицький на Щедрові, Ставиську та землі, що тягнулися від садиби у бік Терновиці та Чолчинь. Селяни сплачували викуп у розмірі 43262 флорінтів і 15 крейцарів.

На честь скасування кріпацтва в селі поставлений пам’ятний хрест з каменю та металу на схід від церкви при дорозі. Там тоді починалось церковне і дякове поле, що тягнулось смугою до Стависька. Згодом там був розташований цвинтар, хрест цей зараз на цвинтарі. Це врятувало його від знищення під час акції руйнування придорожніх хрестів, організованої Львівським обкомом КПУ у 1969 році.

У період після реформи помітно розвивається товарний спосіб виробництва. Уже в 50-і ХІХ ст. роки Іван Шептицький відкриває ґуральню за 20-25 м на північний схід від ставу. Для постачання ґуральні водою був проведений водогін від джерел, що б’ють з-під Великої Гори. Для водогону застосовувались дерев’яні саморобні труби, які прокладалися через громадські угіддях у центрі села. Сільська громада спершу опиралася будівництву, але коли водогін став до ладу, усі побачили очевидний зиск. Труби, закопані в землю, не принесли ніякої шкоди муравнику, на якому в ті часи вибілювали полотна. За кілька десятків метрів від ґуральні був поставлений дерев’яний жолоб, в який постійно стікала вода з водогону. Селяни, які жили поряд, мали можливість в будь-який час брати воду чи вигнати тварин до водопою, а особливо зручно було взимку, коли вода в ставі замерзала. Прислужилась джерельна вода і не одному перехожому. Ґуральня проіснувала до осені 1944 року, поки якийсь селянин не задумав скористатися безвладдям у селі і не виліз знімати з ґуральні дахівки для своїх потреб. Цього було достатньо, щоб инші зробили те ж.. Через певний час розібрали ґуральню до фундаменту. Труба-комин її котельні височіла ще з десяток років.

3 часу побудови ґуральні частина продукції реалізовувалася в корчмах, яких було декілька в околицях. Одна з них біля шляху між Прилбичами і Мужиловичами за 150-200 м від моста, що стояв на потічку, який розмежовував угіддя сіл. Певний час корчмарем був жид на ім’я Сруль. І зараз в селі збереглася назва цієї місцевости «До Срулі».

Друга корчма була на Коблові, третя – на Мурованці. Десь у тому місці, де зараз бензозаправка – четверта, на шляху між Брухналем і Підлубами. Наприкінці XIX ст. була збудована ще одна, у селі, при шляхові, що виходить з села до Мужилович.

У своєму маєтку Шептицькі застосовували вільнонайману працю. Для приїжджих слуг, здебільшого фахівців-ремісників (коваля, стельмаха) збудували кілька двоквартирних і один чотириквартирний будинок.

У час депутатства Івана Шептицького у Галицькому парламенті, йому вдалося домогтися будівництва кам’яної дороги від Прилбич до Коблов і до сполучення з асфальтованою трасою Яворів-Судова Вишня.

У Географічному словнику (Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich, т. IX, стор. 214, Варшава, 1888) вміщено такі відомості про Прилбичі кінця ХІХ ст.: «Прилбичі, село повіту Яворівського, 11 км на південний схід від суду повіту в Яворові, 2 км від уряду почтового в Мужиловичах. На північ лежить Яворів, Чолгині і Брухналь, на захід – Черчик. Води пливуть до річки Шкло. Вздовж східної границі пливе з півдня на північ доплив Гноєння. В північно-східній стороні виникає потік Рулів і пливе на північний захід до Чолгинь, звідки знову входить до Прилбич, а перепливаючи північно-західну частину обшару, входить до Яворова. На захід від Рулева встає його лівобічний доплив і пливе на північний захід. Одна група будинків називається Новий Світ. На південний схід від них, на границі південній лежить корчма Щедрів або Назарівка. На Назарівці, 4 км на захід від забудов – лісничівка і корчма Коблів, на північ – кілька хат і фільварок Рулів або Ролув, на північний захід від Рулева корчма Мурованка, а на північ від неї – кілька хат Сенатів. Ниви на захід від забудов сільських називаються Мальковим. Західну частину села перетинає дорога з Судової Вишні до Яворова.

Власник сільський (граф Іван Шептицький) має 593 морги (один морг – приблизно 0,6 га) орної землі, лук і городів – 246, пасовиськ – 93, лісу – 1069 моргів. Власники менші – 1230 орної землі, лук і городів – 195, пасовиськ – 101, лісу – 3 морги. В 1880 р. було 207 домів, 950 мешканців в гміні, 11 домів на терені двору (очевидно, ідеться про доми, власникам яких був Шептицький, а в них жила обслуга господарства. – Б.М.), 82 римо-католики, 865 греко-католики, 47 гебреїв; 238 поляків, 768 русинів. Парохія римо-католицька в Брухналі, греко-католицька на місці, деканат Яворівський. До парохії належить село Чолгині. В селі є церква, фундатором якої, за інвентарем парохальним, був архієрей Шептицький, власник села. Свідчить про це мітра над царськими воротами і герб на філерах вівтаря. Церква, плебанія і кілька сусідських забудов стоять, за поданням, на місці давнього цвинтаря. В селі є однокласна школа, ґуральня і вітряк».