Із спогадів Яна Александра Фредра

Поволі западає морок і починаються сутінки. Ми у Беньковій Вишні, у старому домі, де зараз офіцина, у забавковій кімнаті з меблями стилю empire; двері до описаного у спогадах мого батька, улюбленого кабінетику моїх батьків, і до жовтої їдальні, відчинені. Моя мама сидить за фортепіано (яке згодом коштувало мені стількох сліз) і грає марш князя Йозефа Понятовского, на фортепіано опирається молодий чоловік із темними вусами у чамарці. Пам’ятаю, що він мав червону вовняну кракуску на голові. Чому він мав шапочку на голові – не знаю; може, був поранений. Знаю, що десь там був і мій батько, і ще двоє чоловіків, але чи у тому ж забавковому покої, чи у кабінеті – того уже не пам’ятаю. Згодом я довідався, що ті двоє молодих людей, Гебештрайт і Вілуцкі, просто з пруського війська влилися у повстання 1830 р. і тому, не маючи змоги повернутися до Великого Познанського Князівства, довший час перебували у домі моїх батьків, аж поки батько одного із них залагодив справу із пруським урядом і не приїхав по них. Той же молодий чоловік у червоній кракусці, імені якого не пам’ятали мої батьки, у нас не жив, а мешкав по сусідству. Після їхнього від’їзду до Бенькової Вишні приїхав пан Х (ім’я невідоме), який, після кількох тижнів проживання, відвів якось мого батька убік і перепросивши, що так довго тримав таємницю, довірився йому, що він називається зовсім не пан Х, а пан Вєвьоркєвіч! От тобі й маєш!

Иншим разом, десь на самому початку повстання, батько поїхав десь по сусідству, правдоподібно, до давнього друга Северина Дрогойовського, із зброєю, яку потім мали вислати до Королівства (Пруського. – Прим. пер). Мама залишилася удома. Тоді до садиби приїхало двійко молодих людей: пан Псарскі і пан Ґославскі. Останній, попри сердечний прийом, був у дуже поганому гуморі. Подали до столу. Мати більше говорила із веселим і приємним Псарскім, аніж із похмурим Ґославскім; але ж вона хотіла бути чемною і з Ґославскім, звернулася і до нього, запитала, звідки він родом. «Я не поляк, – відповів він різко. – Я турок, так, я турок! Ніхто мене у Польщі не знає, я ніхто!» Моя мама, відчувши, що торкнулася якоїсь болісної струни, замовкла, але після обіду поцікавилася у Псарского, що було причиною такого настрою його приятеля. «Він поет, – відповів Псарскі, – і ображається, коли цілий світ того не знає». Ну, то треба було одразу сказати, пане Ґославскі, що ви є великим чоловіком! Добродушний Псарскі невдовзі загинув, як герой, від гарматної кулі. Вічна йому пам’ять!

Того вечора, від якого я почав свої спогади, я галопував кімнатою на кийку. Відтоді, мабуть, і залишилася у мене особлива симпатія до кийка, якої не можу позбутися і до тепер. Там, де мотузка чи що инше були занадто жорстокими, незамінною ставала ліщина, яку Господь Бог так щедро розсадив по усіх усюдах, аби карати вибрики свавільних, непослушних і недобрих людисьок, даючи їм заразом дуже відповідну частину тіла для прийняття батьківського нагадування.

Святий кию, що усе знаєш, усього навчиш, сьогодні ти у куті, закинутий поміж непотребом. А якби ти зараз придався у Франції, Німеччині, Росії, і навіть у Відні. І у нас би не зашкодив. Спочивай собі у спокої, приятелю, допоки невдячне людство знову про тебе не згадає. Добре було б, щоб якнайшвидше. Амінь.

Повернімося до тієї забавкової кімнати у Беньковій Вишні. Отож я галопував собі на кийку, але був збуджений зовсім не тим до нього ставленням, яке щойно тут описав, а маршем князя Понятовского. Я вимахував дерев’яною шабелькою і клав довкола тисячі москалів. Дивна річ, що не володіючи ніяким, і Бог цьому свідок, слухом, я до тепер добре пам’ятаю ті відчуття, які викликав у мене той марш. Це було своєрідне нервове подразнення, яке викликало такі сильні запал, піднесення, що я не чув під собою землі. Здавалося, що я от-от вискочу зі шкіри, що душа рве тіло на далекі полі битви, де я, непереможний, рубаю, колю, трощу усе, що мені опирається. І тій битві не було б кінця, якби утома не здолала мене. Навіть сьогодні, коли маю за собою уже пів століття, почувши військову музику, особливо якійсь гімн, навіть чужий (за винятком Марсельєзи, яка мене шалено надихає лише до свисту), моє тіло так само стріпується, у грудях запирає дух, так само я б летів, рубав, колов і праворуч і ліворуч... було б тільки де і кого. Я менше чутливий до простої, сільської музики, хоча і вона у відповідні моменти инколи мене зворушує, як і музика Офенбаха, яка може змінити мій настрій із найгіршого у найліпший, і розвеселити, ніби за помахом чарівної палички. Але велика опера і ті концерти... о Боже, особливо ті прокляті концерти, та кара Божа, зіслана на людей, які ж вони завжди були і є для мене нудними! І це ще м’яко сказано, вони мене дратують, викликають нервовий шал, доводять мене до стану, коли мені хочеться сісти долі, плакати, катулятися з нуду і злости, що я не можу покинути залу. Таким є моє музичне визнання віри a propos маршу князя Понятовского.

Обіцяю вам, дорогі мої читачі, що більше ніколи у моїх спогадах не повернуся до гам, акордів, b-dur-ів, cis i fis mol-ів, а особливо до сонат і ноктюрнів, бррррр.

Натомість напевне, ви гадаєте, що після тих екстемпозицій про емігрантів, кий і музику я розповім вам щось цікаве про те, що ж трапилося тоді у сутінках, у забавковій кімнаті, коли моя мама грала марша... перепрошую... коли я галопував по кімнаті. Помиляєтеся, моє шановне панство: там нічого не трапилося і мені нічого вам розповісти; просто це є та перша картинка, яку зберегла моя дитяча пам’ять. Тоді мені могло бути трохи більше, ніж два роки, адже це діялося, мабуть, пізньої осени або узимку 1832 р., а я народився 2 вересня 1829 р. у будинку пана ловчого Холонєвского унизу, праворуч від входу. Невдячні львів’яни не відкупили і не подарували мені того будинку, а теперішній власник, пан Альфред Млоцкі, не знаючи, певне, чим володіє, продав його владі, в результаті чого його незабаром розберуть. Немає пророків у свій вітчизні.

Коли поміж 3 і 4 годиною удосвіта я прийшов на світ, про цю щасливу подію повідомили мого дядька Генрика, який власне був на першому поверсі при великому обіді у пана ловчого. Присутні там stante pede (лат. одразу ж) випили за здоров’я моєї матері і моє, напевне, завдяки тому я маю такий смак до вишуканих обідів і усілякого виду вин, адже мені тоді не сказали, яке достеменно вино випили за наше здоров’я (а під кінець обіду ще й, мабуть, змішали різні напої).

Як би там не було, мене трохи мучить сумління, що я трохи здурив вас, мої читачі, замість гарної історії подавши на самому початку якусь невиразну картинку з пам’яті. Натомість я опишу вам прояв моєї багатої уяви, зрештою, аж надто багатої, як надалі виявиться у моїх спогадах. Тим проявом є те, хоча я відвідав більшу частину Европи, знаю головні столиці і королівські палаци, у галереях мистецтв я навіть бачив небо, намальоване пензлем великих майстрів, – незважаючи на усе те, коли я беру до рук книжку, чи то повість, чи серйозну історію, чи навіть твір, у якому йдеться про небо, у моїй уяві дія ніколи не відбувається у місцях, описаних автором, а завжди – у старому будинку у Беньковій Вишні, або в апартаментах покійної консьєржки пані Бобовської на другому поверсі кам’яниці навпроти львівської катедри (там, де кравецька майстерня панів Кропійовського і Матласа). Отож, чи Бог Отець, чи Юлій Цезар, чи Карл Великий, чи Болеслав Хоробрий, чи Луї XV, чи Ян Собєскі, Рішельє, Бекінгем чи Замойскі – словом, кожен герой твору, який я читаю, завжди сидить у кабінетику, за великим столом, або у спальні пані Бобовської; аудієнції відбувають у забавковій кімнаті стилю empir або у салоні пані Бобковської; міністри, чиновники, генерали, тобто усі чекають у жовтій їдальні, або у передпокої пані Бобовської. А старий Лувр, у якому я стільки разів побував, і який, можна сказати, я досконало знаю, завжди стоїть на місці львівської катедри, навпроти вікон пані Бобовської. Часом новий беньково-вишнянський палацик стає Лувром, хоча, частіше він стає Фонтенбло чи Версалем. Чому так – я не знаю. Якщо ці спогади потраплять до рук психолога, то ця загадка залишиться йому, і нехай розгадує її, лежачи у ліжку. Якщо він страждатиме на безсоння, то напевне засне над тією загадкою. Я ж, тим часом, повертаюся до Бенькової Вишні.

Пригадую, якось няня посадила мене на столі біля вікна кабінетика, звідки я дивився на батька, який власне кудись від’їжджав. Він був одягнутий у короткий, зелений сюртук і сидів на білому коні. На розі офіцини, що була навпроти старого дому, батьків кінь став дибки, але він натягнув віжки і галопом виїхав з двору, що викликало у мене надзвичайний захват. Иншим разом я бавився у парку, за стайнею, від якої тепер нема і сліду, десь недалеко від подвійної, розкішної липи, яка росте і до тепер перед західним фасадом нового дому. Із старої липової алеї, що провадила до фільварку, виїхав батько на Крепкій. Крепка – це була невеличка, східної породи, каштанова кляча, фаворитка мого батька, яку він подарував дядькові Генрику, коли той ішов на війну 1830 р. Після воєнної кампанії Крепка, завжди округла і весела, повернулася до Бенькової Вишні. Отже, того пам’ятного дня батько наказав принести шкіряну подушку, поклав її перед собою на сідло, і на неї посадив мене. Так ми кілька разів, деколи навіть галопом, об’їхали газон, і я, фізично сидячи на Крепкій, душею і серцем був на сьомому небі.

Тільки що ж вам до тих спогадів про білого коня, який ставав дибки, чи про Крепку, яка так гарно уміла галопувати? Тільки для мене вони мають чар, бо усе це таке близьке і, водночас, таке далеке! Тож не буду вас затримувати при таких спогадах; хотів би радше подати вам портрет моїх батьків, якими вони тоді були, бо деякі із вас знали їх уже у літах, а ті, які і могли їх пам’ятати з тих часів, мабуть, уже й не живі.

Мій батько міг мати тоді років сорок, був високого зросту, він не був ані по юнацьки щуплим, ані огрядним. Волосся, яке у молодості було рудим, тепер значно потемнішало і було кольору дикого каштану; очі мав темно-пивні; він носив маленькі, коротко підстрижені вуса. Десь пізніше він розповідав мені, що після 1815 року вуса вийшли з моди, і елегантні пани їх зовсім не носили, а дуже маленькі вуса носили тільки деякі колишні офіцери, і то тільки кавалеристи; натомість елеганти mauvais genre (фр. поганий жанр, стиль) носили чималі вуса, набираючи, тим самим, якогось військового, зухвалого виразу обличчя. Якось батько сказав: «Не кожен, що має вуса, дурень, але кожен дурень має вуса».

Моя мама у молоді роки славилася красою. Я мав би бути на неї дуже схожим, від чого я не у захваті, бо якби це залежало від мене, то я створив би себе зовсім инакшим. Я задоволений тільки зі свого зросту, але і його би якось приховав. Тоді мама мала десь близько тридцяти п’яти років, і, судячи із її регулярних рис, була ще дуже красивою. Наскільки досконало я пам’ятаю батька, настільки образ матері з тих часів дуже туманний. Пам’ятаю тільки, що вона була висока на зріст, мала дуже білу шкіру і світлі кучері.

Я не збираюся тут подавати біографію свого батька, особливо з тих років, коли він із старшими братами Максимільяном і Северином брав участь у наполеонівській кампанії, бо тоді довелося б просто повторити те, що уже не раз написане, і що найліпше описав сам батько у своїх спогадах. Натомість я постараюся дати якнайбільше деталей його життя від моменту повернення на батьківщину, які знаю від нього самого, або з розповідей матері, або які я сам запам’ятав.

Після зречення Наполеона, коли польська армія була віддана під командування царя Александра, мій дядько Максимільян, найстарший із братів, залишився на службі у ранзі полковника і невдовзі став царським генерал-флігель-ад’ютантом. Дядько ж Северин і мій батько, маючи надзвичайно сердечну прив’язаність до Наполеона, і водночас будучи поляками, переживали розчарування у своїх найзаповітніших мріях і пішли у відставку. Дядько Северин, колишній командир ескадрону славного кавалерійського гвардії полку, що відповідало рангу полковника, до смерті зберіг своє фанатичне ставлення до Наполеона. Мій батько, хоча і високо цінував безсмертну славу польського війська, здобуту під командуванням славного полководця, з часом охолов до особи Наполеона, адже здоровий глузд і історія відкрили йому справжні учинки імператора щодо поляків.

Повернувшись додому, батько осів у Ятвягах, маленькому селі поблизу Бенькової Вишні, посеред чудових лісів і лук, на березі річечки Вишня. Дядько Северин оселився у Беньковій Вишні, звідки після шлюбу із Доміцелею, графинею Конарскою, переїхав до сусідніх Новосілок. Тоді у Беньковій Вишні оселився батько, який виконував роль адміністратора у господарстві мого діда, Яцека Фредра. Батько не раз мені говорив, що від 1814 і до приблизно 1828 років увесь його прибуток із Ятвяг становив шістсот злотих віденської валюти, а великим доходом, який він, будучи молодим чоловіком, прогуляв на кількох карнавалах у Львові, були кошти, виручені за продаж шкірок з упольованих ним восени лисиць.

Львів тішився тоді численним і добірним товариством. Домів, де приймали, було так багато, що часто відбувалося аж по три бали одного вечора. Молодь повинна була ділитися на три групи і переходити з одного балу на инший. Над тією молоддю верховодили, звісно, офіцери наполеонівського війська, які у більшості були прикрашені польським хрестом virtuti militari, або хрестом Почесного Легіону, а нерідко і одним, і другим. Найстарші з-поміж них могли мати не більше тридцяти років. Усі вони були із хороших польських домів і поєднували добре виховання із свіжо здобутими лаврами. Львів ще ніколи не бачив такої молоді, і, ймовірно, уже і не побачить. Подам тут тільки кілька імен: полковники Йозеф і Ігнацій Шумляньскі, Александр Стадницький, обидва Дрогойовські, Ян і Северин, Владислав Тхожницький, про якого я міг би багато розповісти, оскільки в угорській кампанії 1848 і 1849 років він був моїм полковником; далі: мій дядько Северин, мій батько, Йозеф Ґорайський, Фелікс Богдан, Фелікс Бознанський і чимало инших, імена яких мені у цю мить не спадають на гадку. Згодом батько часто показував мені будинки, де у ті часи були найбільш відомі апартаменти, де найбільше приймали, де найліпше бавилися. Тепер ці будинки поволі занепадають, як невдовзі щезне і дім ловчого Холоневського, а теперішні будинки Львова заступлять їх своєю більшістю.

Мій дід у 1807 і 1808 роках мешкав у кам’яниці Юдкі на розі вул. Сикстуської (тепер вул. П. Дорошенка. – Прим. пер.) з боку валів. Тільки у 1809 році він переселився до кам’яниці Бауера, згодом Кристіяна, що навпроти парку оо. Бернардинців. Скільки ж наших родинних спогадів містить та велика кам’яниця! Там мешкав мій дід із молодшими синами, моїм батьком, Генриком, Юліяном і Едвардом. У той час старші сини Максимільян і Северин уже від 1807 року були на війні; разом із дідом мешкала тоді і найстарша донька (друга дочка, Констанція, була уже заміжня за Вінцентом Скшиньскім з Бахужа) Людвіка Розвадовска, удова із синочком Владиславом, який згодом стане ад'ютантом генерала Скшинєцкого, і молодша сестра Цецилія, яка звідти вийшла заміж за брата моєї матері, Леона Яблоновського. Із того будинку у 1809 році мій батько виїхав до Ненадової, звідки одразу вирушив до польського війська у Сандомєж, де опинився під прапором князя Йозефа. У ту ж кам’яницю він повернувся після російської неволі у 1812 р.. Там же скінчив життя мій дід 7 лютого 1828 року. Потім там мешкали мої батьки від 1838 до 1845 роки.

Я хотів би тут описати повернення мого батька із полону, оскільки у своїх спогадах він тільки натякає на свою зустріч із давнім приятелем Іґнацієм Конарскім, на мості у Перемишлі. Цю розповідь я почув із вуст самого пана Іґнація і повторю її тут дослівно. Як відомо із щоденників батька, одужавши після тифу, він, перебравшись у селянина, утік із лазарету у Вільно і пішки дійшов аж до Перемишля. Там на мості він зустрів Конарского і заступив йому дорогу. Конарскі хоче обійти його праворуч – той теж праворуч, хоче ліворуч – він теж ліворуч. Зле! Напевне, якийсь п’яний хлоп шукає зачіпки; Конарскі ще раз пробує пройти повз нього, але хлописько уперто стоїть перед ним... Ще гірше. Аж врешті хлоп озивається: «Ну що ж ти, не упізнаєш Рудзя?» – і у ту ж мить вони кинулися в обійми. Того ж дня вони разом виїхали до Львова. Коли наступного дня, близько другої пополудні Конарскі в’їжджав до Львова елегантним відкритим екіпажем, запряженим четвіркою коней, а поруч із ним сидів селянин, із яким він дуже приязно розмовляв – місто повнилося пересудами і цікавістю. Під’їхавши до кам’яниці Бауера, вони застали діда при родинному обіді. Першим увійшов Конарскі, який промовив до діда: «Ваша милість, я привіз вам когось, кого вам приємно буде побачити». Мій дід і усі присутні в онімінні оглядали селянина, але ніхто його не упізнавав, аж раптом молодий Юліан крикнув: «То Олесь!» Тоді вже усі разом кинулися до нього, а він упав до ніг батька, який був такий зворушений, що ледь не зімлів і не міг вимовити ані слова. ...

Переклала Ірина Магдиш