Мирослав Маринович

Митрополит Андрей Шептицький: тест для Европи

Служіння Андрея Шептицького – виразно місійне щодо українців: він постійно згадує про благо українського народу і звіряється в любові до нього. Читаючи відомі слова Ісуса з Мт. 15:24, Митрополит напевно додавав подумки перетлумачене: «Я посланий лише до загиблих овець дому Вкраїни». Тут немає порушення принципу «нема юдея ані грека» (Гал. 3:28). Згадаймо Христове: «Котрий з вас чоловік, мавши сотню овець і одну з них загубивши, не зоставить дев’ятдесят дев’ять у пустелі та не піде шукати загублену, поки її не знайде?» (Мт 15:4). Чи маємо ми звинувачувати Ісуса у нехтуванні отих дев’яносто дев’яти овець чи у бракові любови до них? Отож національний характер місії Митрополита – це, у параметрах того часу, безпосереднє втілення євангельського духу, а не деформування останнього!

***

Але, нанизуючи ці аргументи, я розумію, що польському серцю насправді йдеться не про це. Здається, для польського національного почуття все ще образливим є вибір графа Романа Шептицького на користь України. І я це розумію, адже українцям також важко виправдати численні випадки, коли їхня шляхта латинізувалася й робила вибір на користь Польщі. Але нам, полякам та українцям, слід за будь-яку ціну уникнути перенесення у ХХІ століття тих упереджень і недоброзичливости, які були характерні для нашого буремного минулого. Перефразовуючи Бена Баруха, скажімо собі становчо: досить нам вдивлятися в чорноту одне одного – її в обох народів було чимало. Погляньмо хоч раз на біле, і ми побачимо, що ми – вільні. Вільні від демонів нашої історії, вільні від демонів нашої душі.

Проте у випадку Шептицького мені й цього мало, і я хотів би запросити своїх польських читачів відкрити для себе одну несподівану, але важливу грань обговорюваної проблеми. Спробуймо подивитись на життя Мирополита Андрея Шептицького через призму відомих слів єрусалимського праведника Симеона: «Бо побачили очі мої Спасіння Твоє, яке Ти приготував перед всіма народами, Світло на просвіту поганам і на славу народу Твого Ізраїля!» (Лк 2:30–32). Чи не було служіння Шептицького частиною Божого задуму щодо поляків та українців, що його ми сьогодні повинні осягнути й прийняти?

Для мене, українця, є щось справді провіденційне в тому, що особа, яка стала світочем для мого народу, добрий шмат свого життя виховувалась в аристократичному польському культурному й релігійному середовищі. У моральному калібрі особи Шептицького, у його опорності до спокус багатства і влади, у його глибинному аристократизмі я особисто відчитую кращі впливи польського шляхетського і католицького виховання. Для занапащених у той час українців лідер з такими рисами був справжнім «світлом на просвіту» народу. Тому ми, українці, маємо з вдячністю визнати: святість братів Андрея та Климентія Шептицьких з’явилась не «з повітря», не з того лише моменту, коли вони присвятили себе плеканню Божого духу в українському народі та його Церкві, а також із глибинних, Божих джерел польської релігійної і світської культури. Отож хай буде вона благословенна бодай за те, що виліпила їхні душі для сповнення їхньої місії!

Своє поле для роздумів є, на мою думку, і в поляків. Важко й полічити, скільки століть Польща кувала в собі душевний гарт для своєї «місії на схід». Було в цих спробах чимало доброї волі, але не бракувало й «вогню і меча»; було щире українофільство, але й дошкульна «боротьба зі схизмою». Аж ось нарешті в Польській державі прийшли на світ два великі духовні мужі, які вклали у свій місійний порив найвищу жертовну любов. Вони відчули, що плекання духу потребує повного воплочення в той народ, якого вони хотіли піднести. І ось коли вони підняли одвічну польську «місію на схід» на найвищу духовну висоту, – Польща їх не зрозуміла і відкинула. Сьогодні всі ми – поляки й українці, що подивляємо духовну жертву братів Шептицьких, – духовно дозріли до того, щоб перетлумачити кінцівку симеонівської фрази у такий спосіб: «...і на славу народу Твого, Польщо!».

І блаженний новомученик Климентій Шептицький, і не визнаний поки що святим Митрополит Андрей Шептицький мали б бути нашою спільною гордістю – гордістю і українського, і польського народів. Усі ярлики типу «ренегат» і «зрадник», «колаборант» і «націоналіст» – все це мітки тієї епохи, яка розмальовувала наші обличчя в агресивні кольори ворожнечі. Не переносьмо їх у ХХІ століття, натомість творімо нові й людяні символи. Тому я закликаю духовенство обох наших Церков, а також усіх людей доброї волі молитися за якнайшвидшу прославу Слуги Божого Андрея – Світла на просвіту українцям і на славу народу Твого, Польщо!