Тетяна Луцик

Прилбичі: митрополиче село

Сторінки родинної історії

Прилбичі стали родинним маєтком Шептицьких у другій половині XVIII ст., коли їх придбав перемиський єпископ Атанасій Шептицький. Саме у родинному маєтку у Прилбичах після одруження оселився граф Іван Шептицький, батько Митрополита Андрея. 1 жовтня 1861 року у Львові він повінчався з Софією Фредро, донькою відомого польського драматурга Александра Фредра.

У Прилбичах народилися семеро їх синів. 29 липня 1865 року побачив світ третій син Роман, майбутній Митрополит Андрей.

Уже наприкінці ХІХ ст. граф Іван Шептицький збудував у Прилбичах палац. За спогадами дочки Лева Шептицького, Анни, у палаці був музей, де містилися портрети родини Шептицьких і Фредрів, близько тридцяти полотен Симона Шеховича, досконалий портрет короля Яна ІІІ Собєского, малярські роботи Софії Фредро-Шептицької. В архіві зберігалися пергаменти ХVІ ст., богословські руські літописи, у кованій скрині – рукописи і листування Александра Фредра. Окремий відділ становили воєнні пам’ятки наполеонівських часів. У музеї були збірки медалей, монет, віденської порцеляни, художнього скла… Бібліотека, яку започаткував граф Іван Шептицький і продовжив комплектувати його син Леон, нараховувала 6000 томів.

Графський палац оточував чудовий парк, найгарніший у тому краю. З усіх боків садиби цвіли квіти, зокрема жоржини – улюблені квіти графині Шептицької.

Сім’я Шептицьких любила своє родинне гніздо. Роман Шептицький, навчаючись у Кракові, так писав в одному з листів до матері: «Признаюся щиро, без почуття сорому, що якби залишився навіть на цілі століття в Прилбичах, я не зітхав би ні за чим і не бажав би нічого більше».

Уже будучи Митрополитом, Андрей Шептицький не забував про Прилбичі. У книзі «Прилбичі крізь призму століть» місцевий учитель історії Дмитро Бубісь пише, що десь у перші роки XX ст., можливо, за порадою Галицького Митрополита Андрея, яким він став із січня 1901 р., його батько, граф Шептицький, ліквідував корчму у Прилбичах. У її приміщенні він заснував заклад для виховання дітей віком від 3 до 6 років, якими опікувалися чотири монахині із згромадження Сестер-Служебниць Пречистої Діви Марії. Тут приймали усіх дітей, батьки яких цього потребували і зголошувалися. Одна із сестер-монахинь надавала першу медичну допомогу при нещасних випадках, або й лікувала нескладні захворювання удома (застуди тощо). «Захоронка» утримувалась на кошти Шептицьких.

Мешканці села переказують спогади рідних про сердечність графа і графині Шептицьких, постійну допомогу і опіку. Зокрема, коли у когось народжувалася дитина, то графиня Софія дарувала родині телятко. Серце Софії Шептицької щиро вболівало за долю дітей. Як розповів парох греко-католицької громади Прилбич о. Андрій Стадницький, нещодавно у село приїжджала жінка, що збирає інформацію про свій рід. Так от, за її словами, її дідусь, разом зі своєю сестрою, виховався при родині Шептицьких. Графиня Софія забрала їх до себе після того, як дізналася, що батьки-пияки зовсім не дбали про дітей і нерідко й знущалися з них. Жінка розповіла священику, що графиня не просто виховала дітей, а й забезпечила їхнє майбутнє.

Мати Митрополита часто відвідувала хворих у селі і намагалася кожному хоч якось допомогти. Саме доглядаючи хвору на сухоти жінку вона заразилася і невдовзі померла.

Прилбичани бачили, як родина переживає втрату дітей – двох найстарших синів – Степана і Юрія, які померли від недуги. «Я дуже страждала», – скаже пізніше Софія Шептицька. Однак, втрати не відвернули її від инших, зболіле серце матері ніколи не переставало відгукуватися на переживання та хвилювання оточуючих. Можливо, їй допоміг син Роман, який так писав до матері після смерті брата Юрія: «Я тепер болію над втратою, але в цій хвилині годі терпіти – дарма – одне й друге – це лише хвилева розлука. Він щасливий, йому там краще в небі, краще з Богом, як з людьми».

Саме у Прилбичах визрівало покликання Андрея Шептицького, тут уперше, ще малим хлопчиною, Роман Шептицький сказав рідним про те, що хоче стати священиком. Родина довго намагалася змиритися з його твердим бажанням стати «уніатським священиком». Саме під шум прилбичівського саду Софія Шептицька писала про свій досвід прийняття Божої волі, що часто і від нас вимагає розпізнати оманливість блиску спокус: «Я бачила, не раз у своєму житті, що характерною рисою диявольських затій є чітка зовнішня «правдивість»: як фальшиві перли є гладкіші від справжніх, як ших блистить ясніше від щирого золота, так і вона, сяючи мерехтливим світлом, здається нам більш ефектною; саме вона є оманою злого духу, це є фальш, яка закриває правду».

Виховання дітей у родині Шептицьких – це безцінний педагогічний досвід. На запитання про свої правила виховання синів Софія Шептицька відповідала: «Я не мала жодної системи, не дотримувалася жодних педагогічних правил. Я любила їх, і намагалася пізнати, яким є кожен із них. Моя єдина система виховання – це Богородице Діво».

Саме у Прилбичах уже, здавалося б, реалізований у житті Казимир Шептицький повідомив брату-Митрополиту про своє рішення піти у монастир.

Дерева з саду Шептицьких, яких ще кілька залишилося сьогодні на місці колишньої родинної садиби, пам’ятають день 1939-го року, коли у саду за будинком енкаведисти розстріляли брата Митрополита Леона разом з його дружиною Ядвігою, і, заклавши вибухівку в пивницю, зрівняли з землею палац Шептицьких.

Бомба під пам’ять

Загалом у Прилбичах большевики цілеспрямовано намагалися знищити пам’ять про родину Шептицьких, адже відчували загрозу, яку несе родина, її переконання і свідчення її членів.

Руйнація пам’яті – першочергове завдання усіх людиноненависницьких режимів. Аби не залишилося й сліду від маєтку Шептицьких, у селі у 50-х роках минулого століття на фундаменті зруйнованого палацу спорудили сільський клуб і наказали солдатам демонтувати капличку біля будинку, де графиня Софія щодня, разом з дітьми, молилася до Богородиці. Офіцер з солдатами відмовилися виконувати наказ. Тоді це зробив сільський агроном за допомогою трактора. Зруйнувавши каплицю, він відвіз каміння до лісу. Як згадують мешканці, через рік той чоловік повісився, а пізніше утопився його син. Люди пов’язують це зі зруйнуванням каплиці.

На місці садиби Шептицьких у селі стоїть сьогодні пам’ятний камінь. Щодо родинної усипальниці Шептицьких, яку на місці старої садиби побудували у Прилбичах 1937 року за проєктом дружини Леона Шептицького, Ядвіги, то 1939 року її обстріляли червоноармійці, пошкодивши двері та герб родини на фасаді. Потім каплицю, шукаючи цінних речей, розграбували, відкрили саркофаги. Приміщення каплиці спершу використовували як склад вибухівки. Після війни родинну усипальницю Шептицьких перетворили на склад отрутохімікатів. У той час усипальницею постійно опікувався мешканець Прилбич Володимир Гурський, який нещодавно помер. Як кажуть знайомі і рідні, його здоров’я погіршилося саме через отрутохімікати, що зберігали у приміщенні усипальниці.

У 2004 році усипальницю почали відновлювати, встановили дошку з іменами похованих тут батьків Митрополита, дідуся та бабусі, двох братів... У крипті перепоховали прах померлих, ідентифікували останки, встановили новий герб на фасаді, розмістивши старий усередині крипти. То й же Володимир Гурський розшукав місце біля ставу на території садиби Шептицьких, де розстріляли Леона і Ядвігу Шептицьких. У совєтські часи він перепоховав їхні останки на сільському кладовищі. Пізніше їхній прах поховали у могилі біля усипальниці.

У селі є храм, в якому 11 вересня 1892 року о. Андрей Шептицький відслужив першу Службу Божу. Хоча деякі шематизми вказують на те, що храм Пресвятої Богородиці у Прилбичах збудували 1654 року, фактично його спорудили на кошти єпископа Атанасія Шептицького, дідича села. Ознакою того, що церква збудована на кошти єпископа, була архиєрейська митра над царськими воротами і герби на колонах жертовника. 1946 року храм передали громаді Російської Православної Церкви.

У 1989-1990 рр. на місці дерев’яного храму фактично спорудили нову дерев’яну будівлю. За словами о. Андрія Стадницького, церкву розібрали за одну ніч та побудували нову, хоча з відносним збереженням форми.

Тепер храм належить громаді УПЦ КП. Свідомо чи через брак культури, але дерев’яну церкву в Прилбичах спотворили: обклали пінопластом і потинькували. Старовинний іконостас з церкви винесли. Довгий час він лежав у дзвіниці, поруч з храмом. Згодом частково збережений іконостас перенесли до збудованої 2000 року каплички поряд з церквою. Оригінальною залишилася лише двоярусна дерев’яна дзвіниця XVIII ст.

Окрім того, у Прилбичах збудували новий храм УГКЦ, при якому впорядковують кімнату-музей Андрея Шептицького, адже усі переконані, що постать Митрополита єднає, варто лише пізнати її глибину, захотіти почути його правдиві слова.