Олександра Олійник

Прилбичі – родинне гніздо Шептицьких

Мальовниче село Прилбичі розташоване на Яворівщині, що за 4 км на південь від траси Львів–Краковець. Село добре відоме в Західній Україні. У ньому народився видатний церковний і громадський діяч, великий меценат української культури – засновник Національного музею у Львові, митрополит Андрей Шептицький. Відомо, що у другій половині ХVІІІ ст. Прилбичі придбав перемиський єпископ Атаназій Шептицький, і відтоді Прилбичі стають родинним гніздом Шептицьких. Сьогодні з великого комплексу графських будівель збереглася лише каплиця-усипальниця родини Шептицьких з 1937 р. У пам'ять про митрополита Андрея було споруджено велику церкву-музей Андрея Шептицького [1] .

29 липня 1865 у сім’ї графа Івана Шептицького та його дружини графині Софії Шептицької (з дому Фредро) народився син, якого через кілька днів охрестили і назвали Роман Олександр Марія [2] . Охрестив маленького хлопчика латинський парох села Брухналь (тепер с. Терновиця) о. Мартин Узарський [3] . Перша письмова згадка про село Брухналь відноситься до 1514 р. Село розташоване на трасі Львів–Краковець, неподалік від Прилбич [4] . У цьому невеличкому селі проживають переселенці з Польщі (лемки).

Хлопчика хрестили у костьолі Св. Трійці, який був родинним костьолом графів Шептицьких. Храм відігравав і оборонну роль під час частих татарських нападів і, зокрема, під час другого приходу військ Б. Хмельницького в Галичину.

У статті «Про вшанування родини Шептицьких» п. Ігор Божик наводить відомості про те, що «наприкінці ХІХ століття власники Брухналя Іван і Софія (з Фредрів) графи Шептицькі доклали багато зусиль для оздоби костьолу. У 1871 р. було виготовлено новий амвон, у 1883 р. художник Свобода відновив образ Св. Трійці в головному вівтарі. У 1887 році Софія Шептицька намалювала образ Найсвятішого серця Ісуса до бічного вівтаря і відновила инші образи» [5] .

Графи Шептицькі мали власний будинок у Прилбичах, в якому народився майбутній митрополит. Рідний «дім, який дихав історією родинних пам’яток, з яких кожна, навіть найдрібніша, говорила про минуле Шептицьких, про їх життя і працю. Двір із своєю службою і недалеке село не були собі взаємно чужі, а становили одну велику родину» [6] .

Ян Казимир Шептицький, племінник митрополита згадує, що Прилбичі в повіті Яворів були головною резиденцією Шептицьких від початку XVIII ст. У цьому ж селі наприкінці XVIII ст. Атанасій Андрій Шептицький (1734–1779) – перемисько – сяноцько – самбірський єпископ, офірував греко – католицьку церкву [7] .

Батько митрополита Андрея – граф Іван Шептицький походив зі старого боярського роду, з якого у XVIII ст. вийшли три львівські єпископи: Варлаам, Анастасій і Лев.

Іван Шептицький мав великі земельні наділи, займався господарством і провадив торгівлю. Після звільнення селян з кріпацтва у 1848 році Іван Шептицький упорядкував свої земельні угіддя і присадибну ділянку. Кільком селянам-сусідам виділив нові ділянки під садиби, а за рахунок старих заклав парк-сад, який в дуже хорошому стані проіснував до приходу большевиків до осені 1939 року. Зараз на місці садиби і парку збудовано 12 селянських хат, будинок культури (власне на місці палацу), поштове відділення, аптеку і швейний цех. Основні орні землі Шептицький зберіг для себе на Щедрові, до Стависька та землі, що тягнулися від садиби у бік с. Брухналь та с. Чолчинь. Селяни сплачували викуп у розмірі 43262 флорінтів і 15 крейцарів [8] .

У 50-і роки Іван Шептицький відкрив у Прилбичах ґуральню. Вона була розташована за 20-25 м на північний схід від ставу. Для постачання гуральні водою був проведений водогін від джерел з-під Великої Гори. За кілька десятків метрів від ґуральні був дерев’яний жолоб, в який постійно стікала свіжа джерельна вода, яка прислужилася і селянам, і не одному перехожому. Ґуральня проіснувала до осені 1944 року. У свій час вона давала роботу і забезпечувала багатьох бажаючих брагою для тварин [9] .

У 1870 році графа Івана Шептицького було обрано сеймовим послом від Яворівщини [10] .

Окрім своїх щоденних занять, він збирав матеріал про свій боярський рід. На стінах садиби Шептицького висіли портрети Шептицьких – колишніх уніатських митрополитів і єпископів, що були споріднені з родиною Івана Шептицького. Про свій родовід батько часто розповідав синові Роману [11] .

Матір майбутнього митрополита, Софія, була глибоко релігійною жінкою високої культури, адже вона подарувала Церкві та людям двох слуг Божих – Митрополита Андрея та Блаженного Архімандрита Климентія [12] .

Графиня Софія писала: «Моє життя не було ані легким, ані світським, ні навіть веселим. Господь дозволив мені оглянути Своє Царство, що розвивалося в моїх дітях» [13] .

Проф. Станіслав Тарновський у передмові до «Писань» Софії Шептицької так пише про неї: «Моральна довершеність така висока, як рідко буває: інтелігентна і дуже освічена: у товариських взаєминах не тільки добра, але й весела» [14] .

Софія Фредро, дочка славетного польського письменника – драматурга Александра Фредро, народилася 1837-го, а померла 1904 року. Честь, родина, доброзичливість – цим цінностям життя вчили її у батьківському домі. Софія була високоосвіченою людиною, вільно спілкувалася чотирма мовами, грала на фортепіано, прекрасно їздила верхи, була шляхетною, аристократичною і водночас скромною особою. Від батька вона успадкувала літературний хист. Підтвердженням цього є її глибоко духовні листи до сина, а ще – книжка спогадів «Молодість і покликання отця Романа (Андрея) Шептицького» [15] .

Талановита літераторка й художниця, католичка, вона мала пожертвувати Сина для служіння Церкві східного обряду. Можна зрозуміти хвилювання матері, яка переживала, чи хтось зрозуміє таку жертву [16] .

Спочатку і сама Софія Шептицька до кінця не усвідомлювала мети свого сина, але найбільшим бажанням її було здійснити волю свого сина, а в ньому і волю Божу.

Найдраматичнішою суттю цієї жертви було те, що він покидав суспільство, культуру, польські традиції у яких був вихований, покидав латинський обряд, покидав усе, що було йому рідне і близьке [17] .

Коли Роману виповнилося п’ять років, мати почала його учити катехизму. Вона вчила дітей молитви і давала уроки малювання [18] . Сама Софія була чудовою маляркою. Перебуваючи з батьками у Франції, Софія навчалася малярству за порадою польського маляра Генрика Родаковского [19] .

У домі Шептицьких панувала атмосфера християнської побожности. Уся сім’я щодня спільно відмовляла щоденні молитви і часто приступала до Святого Причастя. Це вже змалку виробило у малого Романа побожність і вразливу душу [20] . У своїх спогадах графиня Софія згадує, що: «якось, після лекції катихизму з Ізьом (братом митрополита – авт.), я почала розказувати про Ісуса Христа..., коли запримітила в Романові таке зворушення, таке зусилля здержати великі сльози, якими наповнялися його очі...» [21]

Потім ціле життя митрополит молився, умів молитися, умів і знав, як молитви учити і як їх у житті застосовувати [22] .

Упродовж свого 67-річного життя Софія Шептицька зуміла надзвичайно вплинути на виховання синів, бачила в них реалізацію свого власного багатого духовного життя [23] . Вона уміла зазирнути в душу кожної дитини, пізнати її світ і часто повторювала, що дітям ніхто не замінить матері. Саме вона дбала, щоб у домі панував дух молитви [24] .

Коли у 1872 році Шептицькі збудували новий будинок, Софія вписала на образочку такі пам’ятні слова: «Хай діти ціле життя пам’ятають, що одинокою молитвою матери в тім дні (посвячення нової хати) було, щоб цей дім, щойно з таким великим трудом поставлений, запався радше і зник зараз, ніж щоб колись переховував у собі образу Бога – радше смерть, ніж гріх, мої найдорожчі діти. Бог з Вами – Софія Шептицька» [25] .

«Дітей у графині Софії Шептицької було семеро – й усі сини. Найстарші Юрій та Степан померли у дитинстві. А молодші стали визначними людьми, хоч і з трагічною долею. Казимир, у чернецтві Климент, як і Роман, обрав шлях духовного служіння і був ігуменом монастиря Студитів. Помер у сталінських таборах. Станіслав – відомий генерал польської армії; Олександр – землевласник, загинув від рук гестапо у 1940 році у Замості» [26] . Леон – землевласник, розстріляний у Прилбичах співробітниками НКВС разом зі своєю дружиною Ядвігою 27 вересня 1939 року.

Софія Шептицька, згадуючи дитинство Романа, описує, як зауважувала, що «упродовж довшого часу він (Роман) не їв при столі солодких страв. Побоюючись, щоби це не була якась примха з його боку або перебірливість у стравах, я спитала його про причину, бувши певною, що він скаже мені усю правду. Без вагання, але червоніючи на личку аж до вух, відповів по-французьки: «Це тільки покута за мої гріхи». Пригадую собі це при кожній нагоді, я переконана, що тоді він мав не інстинктивну, а принципову відразу до брехні, уже тоді він відчував, що таке моральне страждання, боротьба зі злом, жертва собою з любови до инших» [27] .

«Десь на початку дев’ятого року життя він (Роман) уперше заявив мені, що хоче стати священиком» [28] . Уже тоді молода мама розуміла, яку відповідальність несе за дітей, що їх подарував їй Господь. Вона усвідомлювала, що Бог дає нам дітей не для власної потіхи, щоб ми обдаровували їх любов’ю заради себе, але щоб не думаючи про себе» [29] .

Графиня Шептицька зауважила, що, з одного боку, у Романа була справжня ангельська доброта, ніжність і побожність, а з иншого – справжнє лицарство, відвага і повсякденна готовність обороняти слабших.

Родинне виховання відчутно вплинуло на юного Шептицького, який був прикладом для инших. У своїх спогадах про сина мати пише, що, будучи на Службі Божій, він завжди мав зложені руки і спущені очі, і не тому, що так його учили, а тому, що инакше не розумів Служби при Божому Престолі [30] . Митрополит так згадує про свої юні літа, зокрема про молитовні настрої, які він переживав у ранньому дитинстві під час Богослужінь у старенькій Прилбицькій церкві: «Ще заки я навчився читати й писати, ще дитиною, я серцем відчував красу старої нашої ікони» [31] .

Сільська прилбицька церква стояла на пагорбі біля садиби. Відвідуючи її, малий Роман мусив почуватися, як у батьківському кабінеті, де було повно переказів про минуле роду. У церкві відчувався дух його предків [32] .

1876 рік особливо пам’ятний для Романа та його матері – графині Софії. Цього року Андрей Шептицький прийняв Перше Святе Причастя, що було важливою подією як для нього, так і для всієї родини Шептицьких. «Отже, прийняв мій хлопчик Господа, приходу якого так щиро бажав, – дня 17 травня 1876 р., на тому самому місці й з тих самих рук, що я його теж прийняла уперше 19 квітня 1849 р. Навіть на тому ж ступні ми клячали перед престолом Розп’ятого Христа в костьолі оо. Бернардинців (перший, мабуть, престіл від входу направо), коли під час Служби Божої о. Самуїл дав нам св. Причастя» [33] .

Про те перше св. Причастя писала Софія Шептицька і до своєї приятельки Ванди гр. Островської: «Уже другий мій хлопець, Роман, прийняв св. Причастя. Гарно й – можу сказати, – освячено. Серце мені росте, коли подумаю, що вже двох дозволив мені Бог допровадити до своєї Трапези, і, наскільки розум і серце людське можуть збагнути, зовсім чистих, ревних і об’єднаних духом у Його ласці. Якщо можна уявити собі янгола у повному блиску непорочности й святости, який приступав до свого Господа, – то це те хлоп’я, яке Бог запалив особливішою любов’ю до Себе, а мені по-земськи, коли я найбільш дякувала, так серце краялося, наче я мала б вирвати його зі своїх грудей, і тепер, пишучи – сльози стають мені в очах, чому? Бо чую, що ту дитину Бог хоче мати Своєю, – в який спосіб, не знаю, – а стільки земського ще є в моїй душі» [34] .

Коли син Роман згодом сказав, що хоче бути священиком і вступити до чину Василіан, це стало потрясінням для батьків. Графу Івану Шептицькому було важко змиритися з тим, що син має намір вступати до монашого чину Української Греко-Католицької Церкви [35] .

Мати Романа, переконавшись у глибокій вірі та покликанні сина, у своїх споминах написала, що вірила в святість покликання Романа вже від того моменту, коли він, будучи восьмилітнім хлопчиком, говорив їй про це. Любов матері до сина, і водночас глибоке розуміння його покликання – у цьому велика сила Софії з Фредрів Шептицької [36] .

Роману дуже залежало на згоді батька. У своєму листі до тата Роман з трепетом у душі, з повагою та любов’ю пише: «Найдорожчий тату, моя воля в Твоїх руках... Знаю, що Ви, Тату, не похваляєте моєї думки, але знаю й те, що Ви займаєте таке становище, побоюючись, щоб не Бог, а люди намовляли мене до монастиря; знаю теж, що головною ціллю Тата є впевнитися, чи моє покликання походить від Бога. Бачачи, як дуже Тебе, Дорогий Батьку, ця думка хвилює і болить, скажу все, що відчуваю. Я є найглибше переконаний, що коли не піду за Божим голосом, який мене все виразніше взиває до монастиря, змарную своє життя, а й Ваше затрую, бо поза монастирем нігде не знайду щастя» [37] .

Батько Романа довго перечив синові, бо не був до кінця переконаний, чи справді Роман має Боже покликання [38] , але після Романового листа граф Іван усвідомив правдивість покликання сина: «Якщо він має справжнє покликання, не можна його зупиняти» [39] .

Саме у рідних Прилбичах Андрей Шептицький відправив свою першу Службу Божу [40] у церкві Пресвятої Богородиці. Мати Митрополита Андрея згадує про цю подію: «День 11 вересня був визначений на його першу Службу Божу, яку мав відправити в Прилбичах. Дня 8 вересня 1892 року вечером мала зачатися Місія оо. Василіан у Прилбичах, перша в тому селі й околиці від непам’ятних часів. Може в иншому часі вона була би спричинила деяку опозицію, але зв’язана з першою Службою Божою Отця Андрея – нікого не здивувала... того дня, 11 вересня 1892 року, біля Прилбицької церковці ми закопали місійний хрест, щоби повсякчасно пам’ятав народ, скільки на тому місці Бог роздарував ласк, скільки провин відпестив, що дав, що обіцяв» [41] .

Син графа Леона Шептицького (брата митрополита Андрея), Іван Леон Шептицький, згадуючи про час перебування свого стрийка Андрея у рідних Прилбичах, пише, що Служби Божі, які відправляв стрийко, були завжди у домашній каплиці в Прилбичах, або як погода була добра, то в каплиці біля родинних гробівців у полі... Фелон був завжди той самий, який ще свого часу офірувала бабця з Фредрів-Шептицька. Після Першої світової війни його дуже гарно відновили; був він золото-білий на червоній підшивці з родинними гербами Фредрів і Шептицьких [42] .

Також племінник митрополита звертає увагу на те, що коли Андрей і його брат Климентій правили Службу Божу, то їхні обличчя були повні радісної великодушности; вони завжди променіли повагою і гідністю. А кожна людина, яких поглядів вона не була б, глибоко відчувала Господню присутність під час такої Служби Божої [43] .

Саме у Прилбичах лежить властивий ключ до зрозуміння постаті Андрея Шептицького [44] . Сьогодні Прилбичі є відпустовим місцем для прочан, які приїжджають, щоб оглянути рідне село митрополита та помолитися біля родинної каплиці графів Шептицьких.

---

[1] http://der-cer.lviv.ua/prylbychi.html

[2] Перейда Ю. Апостол церковного єднання. – Львів, 1994. – С. 7.

[3] Ленцик В. Визначні постаті Української церкви: Митрополит А. Шептицький і Й.Сліпий. – Львів, 2001.–С.19.

[4] http://der-cer.lviv.ua/ternovytsya.html

[5] http://postup.brama.com/010814/124_9_1.html

[6] Шептицький І. Cпомини про Митрополита Андрея Шептицького // Церковний календарний альманах.. –1973. – C. 83.

[7] Гом’ян Р. Краківська конференція про митрополита Андрея // Світло. – квітень 1995. – № 4(866).– С. 145.

[8] Бубісь Д. Прилбичі крізь призму віків (історичний нарис). – Львів, 2005. – C. 17-18.

[9] Там само. С. 18-19.

[10] Шептицький І. // Яворівщина і Краковеччина – історико-мемуарний збірник. – Нью-Йорк – Париж – Сідней – Торонто, 1984. – Т. XXXVII. – C. 99-100.

[11] Гом’ян Р. Краківська конференція про митрополита Андрея // Світло. – квітень 1995. – № 4(866).– С. 146.

[12] Вербенець К. Серце Матері // Львівська Газета. – 2008. – №64(372). – С. 1.

[13] Шептицька С. Молодість і покликання о. Романа Шептицького. – Львів, 2001. – С. 17.

[14] С. Тарновський // Шептицька С. Писання. – Краків, 1906. – С. 6.

[15] Вербенець К Серце Матері // Львівська Газета. – 2008. – №64(372). – С. 18.

[16] Косів М. Богом покликаний // Софія з Фредрів Шептицька. Молодість і покликання о. Романа Шептицького. – Львів, 2001. – С. 9.

[17] Там же. С. 9.

[18] Сліпий Й. Про молодечий вік нашого Митрополита // Богословія. –1 926. – т. ІV(1-4). – С. 10-11.

[19] Шептицька С. Молодість і покликання о. Романа Шептицького. – Львів, 2001. – С. 124.

[20] Комісія до справ катехизації УГКЦ. Слідами Митрополита. – Львів, 2001. – С. 16.

[21] Шептицька С. Молодість і покликання о. Романа Шептицького. – Львів, 2001. – С. 19.

[22] Музичка І.Слуга Божий Митрополит Андрей і катехиза // Патріархат. – 1996. – грудень. – С. 22.

[23] Гом’ян Р. Краківська конференція про митрополита Андрея // Світло. – квітень 1995. – № 4(866). – С. 146.

[24] Вербенець К Серце Матері // Львівська Газета. – 2008. – №64(372). – С. 18.

[25] Ленцик В. Визначні постаті Української церкви: Митрополит А. Шептицький і Й.Сліпий. – Львів, 2001.–С. 20.

[26] Комісія до справ катехизації УГКЦ. Слідами Митрополита. – Львів, 2001. – С. 16.

[27] Шептицька С. Молодість і покликання о. Романа Шептицького. – Львів,2001. – С. 20.

[28] Там же.

[29] Вербенець К Серце Матері // Львівська Газета. – 2008. – №64(372). – С. 18.

[30] Там же. C.20.

[31] Шептицький А. Мої спомини про предмет музейних збірок //Двадцятип’ятиліття Національного музею у Львові. – Львів, 1930. – C. 1-3.

[32] Гом’ян Р. Краківська конференція про митрополита Андрея // Світло. – квітень 1995. – № 4(866).– С. 147.

[33] Шептицька С. Молодість і покликання о. Романа Шептицького. – Львів, 2001. – С. 22.

[34] Чверть століття на Митрополичому Престолі // Богослов’я. –1926. – №1-2. – C. 13.

[35] Вербенець К Серце Матері // Львівська Газета. – 2008. – №64(372). – С. 18.

[36] Там же. С. 18.

[37] Шептицька С. Молодість і покликання о. Романа Шептицького. – Львів, 2001. – С. 54-55.

[38] Лист Романа – Андрея Шептицького до батька // Патріархат. –1994. – листопад. – С. 6.

[39] Шептицька С. Молодість і покликання о. Романа Шептицького. – Львів, 2001. – С. 36.

[40] Перейда Ю. Апостол церковного єднання. – Львів, 1994. – С. 15.

[41] Шептицька С. Молодість і покликання о. Романа Шептицького. – Львів, 2001. – С. 18-20.

[42] Шептицький І.Л. Жмут спогадів про стрийків – митрополита Андрея і о. ігумена Климентія //Яворівщина і Краковеччина – історико-мемуарний збірник. – Нью-Йорк – Париж – Сідней – Торонто, 1984. – Т. XXXVII. – C. 806.

[43] Там само. С. 806.

[44] Бубісь Д. Прилбичі крізь призму віків (історичний нарис). – Львів, 2005. – C. 95.