|
|
|
Юрко Прохасько«Галицький граф»Йтиметься тут про Олександра Фредра: славетного львів’янина і – як-не-як – найвидатнішого польського драматурга. Відразу, однак, задля справедливости зауважу, що на титул оцей, у титул розправи винесений, він не заслужив анітрохи, однак про це за мить. Бо Олександр Фредро якщо й був галицьким графом (а таки, поза всяким сумнівом, був), то вже в кожному разі без жодних лапок: ані іронічних, ані типологічних. У цьому сенсі титул «галицького графа» до нього рішуче не пасує. Але попри те: в якомусь иншому сенсі, чи радше в кількох инших сенсах, він таки дійсно був просто-таки неймовірно галицьким. Власне про це увесь цей текст. І задля цього. Вислів «галицький граф», подібно до схожих окреслень із атрибутом «галицький»: галицькі злигодні (ота сакраментальна «нендза»), галицькі вибори, галицька демократія, галицькі – або «східні» – жиди (зневажливе окреслення переважно вбогого ортодоксального єврейства з боку асимільованих віденських чи загалом «західних» євреїв), галицька кар’єра, галицькі порядки, галицькі умовини, – мав у часи монархії виразно глузливий зміст. На відміну від конотацій, що їх ми надаємо «галицьким поняттям» сьогодні – прикметним чином. Так само і з «галицьким графом»: ішлося головно про пройдисвітів, чиє шляхетне походження було, по-перше, вельми недавньої дати, а, по-друге і передусім, складне для верифікації, оповите імлою якихось недомовок, обтяжене більш чи менш явними незбіжностями, суперечностями і двозначностями. У найліпшому разі йшлося про відчуття браку довіри, браку солідности і серйозности особи і правдоподібности її родоводу. У найгіршому – про відверте шахрайство. У щоденниках відомого політика Флоріяна Земялковского надибуємо вельми показову бувальщину про одного такого собі дурисвіта, дрібного збанкрутілого шляхтича на прізвище Морський, що сам себе величав «графом»: «Якось йому забаглося скласти візиту одній дамі, яка мала значний вплив помежи поспільства, і попросити її, аби та своїм впливом посприяла йому у порятунку жінчиного села, яке він сам і занедбав; казав лакеєві анонсувати себе яко графа Морського. «Граф морський? – щиро здивувалася пані, – Знаю морського пса, морську свинку, але графа морського бачити ще не доводилося. Ану, подавай-но його мерщій сюди!» Инше, трохи пізніше, неймовірно цікаве – і передусім дотепне –джерело, блискучий львівський сатирик і журналіст Ян Лям, автор саркастичного «Великого світу Цаповичів», так окреслює сміховинно розбуялі шляхетські аспірації своїх галицьких співвітчизників: «Ще такого не бувало, аби в якомусь шанованому товаристві забракло графів, напів-графів, по-вуйні-графів і підграфків». В іще иншому славетному документі – знаменитій краківській консервативній «Теці Станьчика» натрапляємо на таку сентенцію: «У Галилеї, як відомо, кинеш каменем у пса – і в графа вцілиш». Отож, у цьому сенсі назвати Фредра «галицьким графом» означало би завдати йому ще однієї важкої і геть безпідставної образи, від яких він і так від якогось моменту свого життя тяжко потерпав (та про це, знову-таки, ледь згодом). Безпідставної, бо і Фредри загалом, і Фредро Олександр – комедіограф – були найсправжнішими польськими шляхтичами: роду давнього, генеалогії непідважальної, минулого славетного. І все ж Фредро – як власне австрійський граф доволі, як тоді казали, «свіжої дати» – був водночас і самим втіленням галичанина, і в цьому власне сенсі найсправжнісіньким галицьким графом без лапок. А якщо й з лапками, то лише як окреслення певного типажа, чого вимагає нинішній ґатунок «Ї». Втім: граф туди, граф сюди: нам-бо йдеться не так про його графство, як про його галичанство. І саме тут починається поважна розмова. Бо Олександр граф Фредро уособлював саму істоту галичанства у такий повний і такий розмаїтий спосіб, як рідко хто і рідко коли перед ним і після нього: По-перше, за походженням (найменше). По-друге, за життєрисом: за історією його ідентифікацій та його лояльностей. По-третє, за життєвим світом, у його творах відбитим. По-четверте, за родинними, приятельськими і діловими пов’язаннями. По-п’яте, за тенденцією. А, може, ще в численних инших сенсах (найбільше). Фредри походять, зокрема, і з Рудок. Ще й досі там є їхній родинний гробівець. В самому палацику* ще відносно недавно був якийсь – здається, кулінарний – технікум. (Один польський приятель, краківський професор, розповідав мені якось, що ще всередині 80-х рр. йому з групою колеґ-замилуванців польською старовиною на Кресах удалося потрапити до Рудок. Це була справжня виправа прочан, виправа до витоків Фредра. У містечку вони перестріли якогось місцевого хлопця і спитали його, чи ще залишилася «в цій місцевості» якась «пам’ять по Фредрах». Той наказав їм чекати і нікуди не рушати з місця, а за яких двадцять хвилин, геть захеканий і щасливий, прибіг, тримаючи в руці щось замотане в якусь шматину. З благоговійним виразом обличчя і з почуттям причетности до неймовірної, сакральної місії він розгорнув перед отетерілим товариством шматочку. Там лежала фаланґа пальця когось із Фредрів, що її оце щойно свіжо виламав із трупа в гробівці запопадливий хлопець. Хотілося би вірити, що історія всуціль вигадана, але щось лихе мені підказує, що вона могла бути і правдивою.) Утім, Олександр граф Фредро (1793–1876) народився не в родинному маєтку Фредрів у Рудках (у цій обставині ще нічого типово галицького нема), а в иншому родинному маєтку, у Сурохові під Ярославом (і навіть у цій ще нема, позаяк на той час те, що ми сьогодні «Галичиною» називаємо, ще нею стати не встигло: надто коротко панували ще австріяки, а за давньої Речі Посполитої тут жодної реґіональної свідомости близько не було). Час Фредрової, ми б сказали сьогодні «соціялізації» припав на період, коли до частини галицької верхівки почали доходити плоди варшавського, т. зв. «станиславівського Просвітництва»: численні ґувернанти в багатодітному домі Фредрів виховали малого на французьких класицистичних драмах, творах Руссо і англійського пересмішника Стерна. І це найперший істотний для нас момент: Фредро був вихований на класицизмі і Просвітництві, на ясній культурі французького раціоналізму та англійської іронії – і таким, по суті, його ґуст і його культурні преференції на все життя і залишилися. (Ми ще не підозрюємо, яке насіння грози в цьому світоглядному консерватизмі для нього чаїться). Втім, станиславівське Просвітництво було чимось геть иншим, аніж новий австрійський йосифинізм, отож багато польських патріотів, переважно, звісно, шляхта, аж ніяк не хотіли миритися з тим, що їхня політична вітчизна перестала існувати, відтак не переставали виношувати плани її якомога швидшої реставрації. Вони також не поспішали плекати свою внутрішню, інтимну лояльність до нових монархів і місцевих представників їхніх адміністрацій. Але це не завадило Фредрам – так само, зрештою, як цілому корпусові правдивої польської шляхти в Галичині – завбачливо потвердити своє шляхетство в межах нових австрійських альманахів, таблиць і титулатур: такий-от аристократичний «шематизм». Бо патріотизм патріотизмом, а титул титулом. Потвердження титулу супроти Габсбурґів, своєю чергою, не завадило юному Олександрові Фредру за першої ж нагоди виступити проти нових суверенів. Нагода видавалася блискучою, а перспективи – залізними, йшлося-бо не про кого иншого, як про самого імператора французів Наполеона, який, як відомо, Польщі симпатизував і відновити її в тій чи тій постаті брався. Саме на нього, на Наполеона, польські патріоти і поставили. У квітні 1809 р. імператор усіх французів оголосив Австрії війну. Як і багато хто з вищої польської галицької шляхти, юний Фредро приступив до пронаполеонівського війська Варшавського Князівства, був капітаном полку кінних стрільців, перейшов через всілякі небезпеки і військові випробування, 1812 р. взяв участь у поході на Москву і «битві націй» під Ляйпциґом, а 1814 р., після розгрому grande armee, повернувся до Галичини і жив тут уже до кінця свого життя, яке видалося вельми довгим. Довгим то довгим, але чи щасливим? Щасливим, мабуть, значно менше. Причини цих нещасть – може, не так явних нещасть, бо їх якраз не було, а радше браку відчуття себе щасливим – теж були різні. Але головна, підставова причина хронічного почуття браку щастя, ба навіть тривалих, багаторічних Фредрових спохмурнінь і затемнень, які переслідуватимуть його від середини 1830-х рр., була-таки всуціль галицька. І була це центральна колізія, головна перипетія і підставовий сюжет його життя. Його великий і внутрішній, і публічний конфлікт. Втім, і про це трохи згодом. Повернувшись до Галичини, Фредро мешкав переважно у Львові, хоч і родинних маєтків – головно того в Рудках – не цурався і пильнував. І в цьому-от «мешканні переважно у Львові» маємо другу ознаку тогочасного галичанства: річ у тім, що перенесення шляхетських резиденцій із сільських маєтків до столиці, ближче до двору, було типовою рисою габсбурзької шляхти ще з ранніх, потурецьких барокових часів. Львів яко столиця нового коронного краю, часткова репрезентація Відня – з його «двором» довкола ґуберніяльного уряду, з його «світом» чи радше «світком», якому судилося бути невичерпним середовищем для Фредрових літературних обсервацій, стало від часів приходу австріяків тим мало не єдиним місцем в Галичині, де «щось діялося». На галицький вимір оце «щось» було всім: як хто себе поважно трактував, то мусив перебиратися до Львова. Крах наполеонівського війська означав і тимчасовий крах надій на незалежну Польщу. Не для всіх – але вже в кожному разі для Фредра. До того ж, для нього цей стан виявився не тимчасовим, а пожиттєвим. Не можу втриматися, аби не зацитувати його знамениті (у цьому подвійному, галицькому розумінні слова), рафіновано самоіронічні рядки, якими він лаконічно підсумовує свою участь у визвольних виправах: Wtedy wróciliśmy, choć z różnych pobudek, Якими ж були Фредрові «побудки», себто міркування? Тут ми вже безпосередньо вступаємо в саму стихію галичанства. Галицька шляхта, особливо висока, не просто зробила з цієї научки висновки, не тільки опинилася перед вибором: або втратити все – становища, маєтки, майно, вплив, авторитет, або вгамуватися, але й потрапила в типовий для тієї давньої цивілізації конфлікт лояльностей, важко зрозумілий, можливо, людям пізніших епох. Тягар вдячности до того, хто змилосердився, на тлі, зрештою, далекосяжного інтернаціонального характеру тієї старої шляхти, що цей тягар значно полегшувало. Так чи инак, але з подальшого Фредрового життя можемо зробити для себе припущення, що в ті понаполеонівські дні він сам для себе постановив змиритися зі станом справ і навіть унутрішньо, з переконання, перетворитися на сумирного австрійського підданця – иншими словами, на типового галичанина. Сьогодні ми б сказали, «вирішив припинити юнацькі експерименти і подорослішати». У кожному разі, у жодному з трьох наступних польських національних повстань Фредро участи не взяв. Це рішення високою мірою є класичним. Класичним у подвійному сенсі: з одного боку, тому що його прийняла переважна більшість тодішніх галичан (і то не лишень шляхти), а з иншого – бо було рішенням, позначеним духом класичної, раціональної, ще доромантичної доби, духом старого европейського режиму, в якому відбувалася ота Фредрова ментальна соціялізація. Бо для людей тієї формації раціональний висновок мав багато більше шансів стати направду інтимним переконанням, що його відтак послідовно трималися, ніж для особин якоїсь иншої доби. І в цьому, і в багатьох инших сенсах Фредро так назавше й залишився чоловіком давньої класичної доби. Стосується воно і притаманного їй уявлення про «віки людського життя» і те, що в який вік випадає, а що не випадає робити. Хай там як: усе це вкупі лише додатково угноїло ґрунт того його пізнішого великого конфлікту, зерна якого вже були засіяні вихованням і про який – це ми вже добре засвоїли – згодом. Замість знову і знову бунтувати, Фредро обрав шлях, знову-таки сказали б ми, «громадянської конструктивности», а цілий його критичний патос обернувся – суто класицистично – в русло проникливого сатиричного викриття вад того життя, яке є тут і тепер, і все одно скрізь і завжди вперто повторюється (єдність місця, часу і дії, щоб так сказати). Доменою і його спротиву, і його польського патріотизму поступово, все більше і більше стає література. Утім, Фредро ніколи не став би найвизначнішим польським драматургом, якби двигуном його творчости була сама сатира. Фредрова неповторність, якій ми, до того ж, завдячуємо тим, що маємо в його комедіях правдиву живу галерею галицьких шляхетських і не зовсім типів, полягала в цій подвійній оптиці непомильного бачення людських вад і недосконалости, з одного боку, і заразом огорненої непідробним, мало не елеґійним теплом симпатії. Одне слово, добре, що в нього виявився отой літературний ґеній, бо инакше цей перехід із військових повстанців у вирозумілі громадяни дався би йому, либонь, значно важче. На підставі Фредрової біографії можна не лише в надзвичайно показовий спосіб висвітлити складні і вкрай важливі перипетії літературної історії тієї доби. Життя Фредра – це також енциклопедія, повний компендіюм того відтинку галицького життя, своєрідний лексикон галичанства. Тим часом епоха «доброго цісаря Франца» (1792–1835) була в зеніті: габсбурзьким світом правили не так цісар, як Метерніх і бідермаєр. Цей час відмови від радикальних йосифинських реформ, епоха, сформована головно рішеннями Віденського конгресу, мали для Галичини два засадничі наслідки, які, здавалося, лише потверджували слушність Фредрового вибору: формування особливого, нереволюційного, ненаціоналістичного, «нешкідливого», фольклористичного бідермаєрівського передромантизму і певні поступки супроти польських підданих. Полякам обіцяли інституції, «які запевнять збереження їхньої національної тотожности». 1817 поновили Становий Сейм і Львівський університет (закритий 1805 р.), а також затвердили Фундацію бібліотеки Оcсолінських. У ці роки граф Скарбек також дістав дозвіл на будівництво свого згодом славетного театру, що спирався на його приватну фундацію: другий після Оссолінеуму тріюмф репресованої польської культури. На тлі цього ялового галицького романтизму творчість Фредра виглядала просто-таки першорядно; а з усіма новопосталими інституціями він був так чи инак пов’язаний: 1833–1842 був навіть послом до галицького станового сейму. Навіть другорядні постаті з Фредрової орбіти демонструють нам неймовірно високу міру закорінення і пов’язань Фредра в тому давньому галицькому контексті. Візьмімо, для прикладу, такого собі Миколу Михалевича, сьогодні геть забутого. Допіру 1825 р. створили катедру польської мови і літератури. Хто обійняв її? Колишній ґувернер з дому Олександра Фредра, а потім редактор «Львівської ґазети», русин родом з Копичинців, Микола Михалевич (1792–1846), чоловік великих чеснот, зате значно скромніших здібностей. За заступництвом Максиміліяна графа Оссолінського і Генрика князя Любомирського 1827 р. його, до того ж, призначили першим кустошем Оссолінеуму. Вже на цьому невеличкому прикладі бачимо неабияке загущення перших імен та найважливіших інституцій Галичини. Що ж тоді казати про Фредрові сеймові зв’язки? А родинні? А приятельські: Дідушицькі, Сапіги, Цетнери, Любомирські. Мало не сказав Скарбеки... 1819 р. молодий Фредро залюбився в юній дружині старого Скарбека, неймовірній красуні Софії графині Скарбековій, з дому Яблоновській, яка, щоправда, вже довший час жила, як тоді казали, «в сепарації» зі своїм чоловіком, але це кохання – зрештою, відвзаємнене – все одно спричинило велетенський суспільний скандал. Врешті-решт, вони змогли таки побратися, але це «врешті-решт» потривало доволі довго, а як на наше нинішнє розуміння, то несамовито довго: майже десятиліттям пізніше, допіру 1828 р. Яблоновські були ще одним славетним маґнатським, але й театральним родом: на теренах їхніх володінь, що лежали в околицях теперішньої площі Петрушевича, тоді типового заміського маєтку – ще наприкінці 18 ст. знайшов собі прихисток один з перших стаціонарних театрів у польській історії, знаменитий театр «На Скалці» Войтеха Богуславського (згадаймо Андруховичеву «Дидактичну виставу в театрі Богуславського», конґеніяльно заспівану «Мертвим півнем» на самісінькому початку 90-х.). Єдиний відголосок, що по тій Скалці лишився, містить назва сучасної вулиці Скельної. (Багатьма-багатьма роками пізніше маленька каваренка на сусідній Костомарова – «Комарик» – на якийсь час стала осердям важливої частини львівської циганерії та інтеліґенції; докладніше читай в Неборака). Отак граф Фредро став третім у цій дивовижній трійці польських галицьких «театральних» великопанських родів: Фредри – Скарбеки – Яблоновські: один клан авторів (і брат, і син Олександра теж були драматургами) і два – меценатів. З того шлюбу постало двоє дітей: син Ян Олександр (1829), подібно до батька, як вже мовлено, драматург, автор доволі численних комедій, ось лише далеко не такий вдатний, як батько. Натомість для нас багато важливішою є друге, молодше дитя цього шлюбу, донька Софія з Фредрів Шептицька – авторка цінних нотаток і «співавторка», тобто, кажучи по-простому, мама нашого пізнішого найвизначнішого Митрополита. Знову надзвичай галицька історія. До того, що Фредро, щасливий батько і чоловік, шанований автор і громадянин, пан, в якийсь момент став таким, як став, що він на 18 років замовк, як він сам потім казав, «зламав перо» – для публічности аж до самої смерти, а для себе самого власне на 18 років, – спричинився центральний епізод, вузловий конфлікт його життя, до якого ми нарешті дісталися. І дійшло до нього року 1835. Однієї осінньої ночі 1832 р. через Стрийську рогатку прокрався до Львова ветеран Листопадового повстання, поет Северин Ґощинський. Він привіз зі собою детальний план і паризькі інструкції до подальших заколотницьких дій. Задум полягав у тому, щоби з доволі значних решток листопадового ополчення, що вешталися Галичиною, створити великий армійський корпус і вдарити з новою силою – тепер уже і в австрійців. А до цього слід сказати, що за роки після Віденського конґресу Галичина таки дійсно сформувалася, до того ж не формально, на картах і в межах державних кордонів, а реально: як культурна провінція, як особлива ідентичність, як дуже закрита, відтята кордонами і цензурою від подій в решті давньої Польщі, суворо контрольована поліцією, таємною і явною, коронна земля. Тут устигла сформуватися ота особлива мало не нація «галичан» зі своїми мовою, естетикою, уявленнями про світ, вартості, життєві стратегії, систему доцільностей і марнот, зі своїм, як ми чули, особливим бідермаєрівським романтизмом, своїми заспокійливими інституціями – одне слово, галичани. Та й назовні, на решті колишніх польських земель цю «Ґаліцію» сприймали тоді як щось особливе, найменше польське, колабораційне, пристосуванське, а її мешканців – як дедалі екзотичніших особин. Отож, ця Галичина, до якої належав Фредро, в яку він повірив, як вирішують у дозрілому віці нарешті повірити у стійкість, стабільність, тривкість, яку він, як ми за мить побачимо, переконано і переконливо розбудовував, яку він, зрештою, як ніхто уособлював, – нічогісінько не чула і не підозрювала про таємні визвольні рухи, про карбонаріїв, різних «приятелів люду», різні «молоді Европи», «зв’язки 22-х», про паризьку еміґрацію: одне слово, не підозрювала про існування радикально иншого, повстанського, патріотичного – міцкевичівського власне – романтизму: романтизму револьти, романтизму як способу життя і смерти, світоглядної тотальности і логіки рацій. Не підозрювала – аж до Листопадового повстання 1830 р. Але от після краху цього повстання все змінилося. Галичина вже не могла далі залишатися невинною, несвідомою, залишатися осторонь від «польських справ» і «Польської Справи». Сюди ринула ціла лавина втікачів-повстанців з инших польських земель, несучи нові ідеали, нові способи поведінки, нові естетики, новий – польський власне – романтизм. Це був початок нової доби для Галичини. Листопадові повстанці були живим утіленням необхідности вибору, неминучого конфлікту між «галичанством» і «польськістю». Для графа Олександра Фредра цей центральний конфлікт його життя набув атлетичних тілесних контурів ідейного та організаційного ватажка повстанського підпілля в Галичині і – що гірше – колеґи, щоб так сказати, полум’яного і беззастережного романтичного поета Северина Ґощинського. Це він 1835 р. заатакував Фредра в одній зі своїх рецензій: Фредра як застарілого, замшілого, боягузливого, неактуального, дріб’язкового – власне «галицького» – автора, що втратив зв’язок із польською реальністю, загрузлого у своєму обскурному галицькому світку. Ба більше, він атакував Фредра як постать, як спосіб життя. Він атакував Фредра – як принцип. Власне після цієї публіцистичної атаки Фредро й замовк як автор: для себе самого на цілих 18 років, для громадськости – аж до самісінької смерти. Все, що він написав по тих 18 роках «зламаного пера», з’явилося допіру посмертно. Зате було воно цілковито першорядне: мудрі «Нотатки старуха», спогади «Тричі по три», надзвичайно пікантна порнографія, так майстерно написана, що збудлива й досі… Кількома роками після Ґощинського цю самісіньку Фредрову рану – і в такий самісінький спосіб – ще поглибив инший галицький граф, його молодший тезко Лєшек Дунін-Борковський: його закиди були тієї-таки природи, але формулювання – притаманне шаленцеві Борковському – ще гостріше. Лєшек Дунін-Борковський, до слова, либонь, найпоказовіше ілюструє ще один, вже новий, на ціле покоління від Фредра молодший тип галицького графа, для якого вже не існувало жодного «галицького конфлікту», який з молодости беззастережно став по боці «ґощинських», критикуючи галичанство вже, щоб так сказати, зосередини (славетна «Парафіянщина»). Цей типаж, зрештою, теж дуже закорінений в історії, зникає найпізніше після здобуття автономії. Від чого ж аж так заламався Фредро? Перестав писати, втратив гумор, натхнення, помітно змізантропів? Невже літературні рецензії молодих колеґ могли заподіяти йому аж таку кривду? Звісно, ні. Фредро дуже добре знав собі ціну – як літераторові. Він чудово розумів невелику літературну вартість поетів на кшталт Ґощинського чи Борковського (де вони тепер? Хто пам’ятає їх, опріч виспеціялізуваних в історії польського романтизму фахівців і галицьких краєзнавців? А де Фредро? Отож бо). Невже справа була в поетиці? Якщо й в поетиці, то, в кожному разі, не в поетиці літератури, а – якщо вже на те пішло – в поетиці цілого життя. Річ була – не мало не багато – в інтимному Фредровому сумніві, в його страху, чи не розминувся він, бува, зі своїм часом – поготів. Чи його життєва лінія виявилася правильною. Чи адекватними були його стратегії і розрахунки. Чи не поставив він часом на хибного коня. Так, Фредро уліг багаторічній меланхолії, але й страждав він як класик. Як страждає романтик? Як вчинить романтик, коли його скривдять? Він або вимагатиме сатисфакції, або накладе на себе руки, або кинеться у вир небезпек, які однаково йому цю смерть заподіють, – або ж розродиться сотнями палких віршів. Як страждає класик? Він тимчасово перестає писати. Він і далі вважає, що виставляти страждання на показ, а тим паче розмальовувати його яскравими барвами в творах – естетичний несмак. Він здійснює себе в иншій ділянці. Саме тут виявляємо ще одну вельми й вельми галицьку рису Олександра графа Фредра: він був саме класичний автор, а це значить чоловік тверезий і практичний, що намагався не втрачати з ока усього обширу життєвого вияву, замість того, щоби геть і до решти розчинитися в літературі. Він був вихованцем філософії меркантилізму, котра наказувала дбати про бюджет родини, маєтку і держави, робити відповідальні розрахунки, виконувати рутинну працю. Це значно менше знаний бік Фредра. У цьому він навіть виявився прекурсором так званої філософії «органічної праці» – про галицьку автономію вже не мовлячи. Одне слово, чоловіком, що не відставав, а випереджав свій час. Як вже знаємо, ще з 1833 р. Фредро був послом (себто депутатом) до Галицького Станового сейму. І цю свою посаду трактував поважно і відповідально. Фредро і залізниця. Для непосвячених нема віддаленішої асоціяції. Але правда полягає в тому, що ці дві речі пов’язані, як макітра і макогін. Роками, ще з 1839 р., разом із Левом князем Сапігою та иншими маґнатами його формації, Фредро лобіював перед центральним віденським урядом різні проєкти – але передусім саму ідею! – галицьких залізниць. Якщо взяти до уваги, що перша гілка у Східній Галичині з’явилася допіру 1861 р., то неважко поцінувати Фредровий інстинкт майбутнього. Тощо. Таких прикладів можна навести чимало. Але тепер, із відстані часу, можемо, мабуть визнати підставову рацію і слушність головного патосу Фредрового життя: він не розминувся ані зі своїм часом, ані зі своїм життям, ані з Галичиною – ані, о диво! – навіть із Польщею. Бо і життя, і Галичина, і Польща – а історія і поготів – виявилися значно складнішими і багатоманітнішими, ніж одна якась, навіть наймісткіша формула. (І все одно: тепер уже, коли ця голосна тирада пролунала, на марґінесах зауважу, не є Галичина романтичною, не є і край, і мав Фредро тисячу разів рацію). 1897 р., майже (із 4-річним запізненням) до 100-річчя з дня уродин Фредра Леонард Марконі встановив пам’ятник, на місці якого (майже в такій самісінькій позі: одні скажуть, невидний вплив львівського genius loci, инші – плаґіят, ще инші – цитата, а ще инші, що в цьому архітектурному просторі якась аж дуже вже инакша поза і неможлива) засів тепер Михайло Грушевський. А Фредро від 1946 року прикрашає вроцлавський ринок. Вигнання і еміґрація, навіть посмертні, про прижиттєві вже не кажучи, – це теж дуже галицьке. Давній львівський двірок Фредрів лежав поряд із мешканням зістарілого Ґощинського. Того двірка давно-давно вже як нема. Зате барельєф Ґощинського ще досі видніється на тій камениці на вул. Фредра, де обидва антиподи колись мешкали. І нікому у Львові це не перешкоджає, і ні в кого вже не годне викликати навіть усмішки, може, не останньою чергою тому, що замало людей, які б цю цілу історичну іронію могли поцінувати. Фредро був дуже галицький, але хто вважає, що галицькість – то єдина і зв’язна в собі стихія, в тому числі мовна стихія, така-от субстанція, яка триває собі і триває, жодних змін не зазнаючи – хай спробує перекласти його найгалицькіші навіть п’єси українською. Хай спробує. До цього література: Jaroslaw Hrytsak, Der Untergang Sarmatiens//Sarmatische Landschaften: Nachrichten aus Litauen, Belarus, der Ukraine, Polen und Deutschland. Hrsg. von Martin Pollack. S. Fischer-Verlag, Frankfurt am Main 2006, S. 129 – 147. Ігор Жалоба. Інфраструктурна політика австрійського уряду на Північному Сході монархії в останній чверті 18 – 60-х рр. 19 ст. (на прикладі шляхів сполучення). Чернівці. Книги – ХХІ. 2004. Stanisław Grodziski. W królestwie Galicji i Lodomerii. Wydawnictwo Literackie, Kraków 1976. Zbigniew Fras. Galicja. Wydawnictwo Dolnosląskie, Wrocław 1999. Stanisław Wasylewski. Bardzo przyjemne miasto. Wydawnictwo polskie R. Wegner, Poznań. * Тут і далі йдеться про палац Фредрів у Беньковій Вишні поблизу Рудок (ред.) У тексті збережено авторський правопис |
 ч
|
 |
|