Софія з Фредрів Шептицька

Спогади минулих років

(уривок)

1 травня грали військові оркестри, маршируючи головними вулицями міста Львова. Двері на довгий ґанок звільняли від зимової загати з сіна і моху і відчиняли навстіж. Співоча і запашна весна линула кожним вікном, а мені на капелюшок закладали зелену, довгу, аж до шлунку, вуаль, щоби не засмагало обличчя. Було то важке, не раз сльозами зрошене, випробування, зрештою, як і рукавички, які бідна Маздуня(1) заледь натягала на мої м’які, мов масло, пальчики. На ці два клопоти, що псували мою першу весняну прогулянку, я мала одну потіху: амазонок малюють також у рукавичках і з вуаллю на капелюшках.

На іменини мами я у поті чола гаптувала якесь паскудство і писала листа французькою, стримуючи подих заради гарнішої каліґрафії. А потім, у той світлий день, я прокидалась о 4 ранку, збігала донизу, аби якнайшвидше занести мамі мій пакуночок, думаючи стократ більше про це, аніж про те, що й сама щось отримаю.

У Беньковій Вишні того дня я пам’ятаю лишень сестру Софію, можливо тому, що саме тоді промінчик власної, серйозної думки вийшов з моєї дитячої голівки у світ. День був ясний, веселий, через горішню, арками заокруглену частину вікон з кольоровими шибками сонце ніби кидало на підлогу кольорові квіти. Навантажена лійкою і дерев’яною мисочкою, дарами мами, я отримала від тітки Лєонової перстенець, біло-блакитно-емальований, з рубіном (тепер власність Лєося(2); пригадую Северинку (3), що навколінці стоїть біля мене і подає мені шовкову хустинку у кольорову клітинку. У ту мить я зрозуміла, що таке краса: красива Северинка, гарні її великі, усміхнені очі, гарні жовто-блакитно-червоні промінчики у її чорному, блискучому волоссі.

Усі, очевидно, з’їхалися на іменини, можливо, рання весна раніше, ніж зазвичай, привела усіх до села. Не знаю, але знаю, що цей день був для мене ніби неземним, як, зрештою, день іменин для усіх дітей.

Надворі уже сіріло, коли сидячи на колінах у Маздуні у її покої, я зрозуміла, що і такий день мине і більше не повернеться. Оточена отриманими подарунками, я дивилася у вікно, і, як ніч, зійшла на моє серце печаль. Я мовчала. Занепокоєна Маздуня підносила моє обличчя до решток денного світла і питалася: «Voyons, Fisiu, pourquoi ne dites-vous rien? Vous etes pale qu`avez-vous? etes-vous malade?» «Non, Mazduniu – відповіла я, а серце і горло якось разом стиснулися – non, mais c`est si triste de penser, que t o u t passe!» (4). Бідне людське дитя! Перше memento mori відізвалося до нього.

Виїзд зі Львова до Бенькової Вишні був для мене новим щастям. Батько завжди радив мені спати, щоби коники швидше бігли, але марно я замружувала очі, даремне навіть пальцями притримувала повіки. На повороті дороги, що вела до фільварку, де вже починався сад, батько висаджував мене і висідав сам, щоби відчути під ногами беньково-вишнянську землю. Я любила ту Бенькову Вишню більше, аніж тоді могла це осягнути. Мене п’янили сад, свобода, спів птахів і тиша села. Мені було жаль засинати при кумканні жаб, далекому гавкоті псів і покриках нічних сторожів. Так дивно, несвідомо, але і з повною розкішшю я відчувала, що мене оточує якась велика гармонія; я знала кожен камінчик на стежці, йшла часом подивитися, чи він ще є, привітатися з ним. А що вже казати про запах полуничної грядки і про прогулянку витоптаною над Вишенькою стежкою до Рудок, хоча до них ніколи не доходилося; а що казати про несподіванку, яку батько приготував для нас ще у Львові: візочок, запряжений двома білими, як сніг, кізоньками, якими я сама управляла, хоча мотузочка від ріжок, перетягнута попід візочок, спочивала у руках фірмана Круця.

А пополудні, близько п’ятої, ми їздили жовтою бричкою до лісу. Мама праворуч, Маздуня ліворуч, а посередині, на лавочці, що тягнулася від заднього сидіння до переду брички – моя особа з власними короткими ніжками, що лежать переді мною. За нами мій батько, учитель Свобода (5) на конях, Олесь (6) – на буланому з чорним пасмом по хребту.

У лісі я обома руками, як чашу з нектаром, тримаю власною працею і працею Маздуні назбираний кошичок суниць. Десь далеко лунає голос Свободи: «Paradies! Paradies!» (7), що означало, що він натрапив на повну суниць галявину. Отож я біжу, зашпортуюсь і лежу на землі. Кошичок десь ген-ген покотився. Маздуня мене рятує, мама щось бурмоче під ніс про дурні витівки, але сукня обтріпана, суниці визбирані, навіть новими прикриті, все добре. «Paradies!» – лунає раптом уже зовсім з иншого боку; я уже не біжу, тільки йду, але невпевнено від захвату, мимоволі сідаю і – суниці знову розсипані. Уже тоді і Маздуня обурюється: «Фе! Пане Свобода!» – кричить десь у гущавині, і мама так само свариться кудись у ліс, бо Свобода не дурний, аби відізватися чи показатися. А я й далі – мій Боже! – виглядаю і дослухаюся, чи не зазвучить знову: «Paradies!» – бо таки любила того Свободу і його витівки.

Десь близько 1842 р. він увійшов до нашого кола і відтоді кожне літо проводив у Беньковій Вишні, навчаючи Олеся, а потім і мене, рисунку.

Був він чехом з Праги, правдоподібно утік від боргів і у Львові помирав потроху з голоду, аж поки тітка Лєонова у пошуках учителя рисунку для доньок не вислала служницю до відомого тоді якогось пана Марка з проханням, аби прийшов домовитися про уроки. Служниця помилилася на один поверх і під дахом замість Марка знайшла Свободу. Той, звісно, про Марка і не згадував, а зібрав свої рисунки і акварелі і сам прийшов на зустріч. І так покірно усе пояснював, вибачався, і «такі маленькі рисуночки і малюночки» так красномовно свідчили про його талант і вправність, що він отримав уроки – спершу у тітки, потім у всіх членів родини. Якийсь час він був найліпшим учителем малювання у Львові. Він був незвичайним типом: бистрий розум, чималі знання, Бог знає де і як здобуті, шляхетний і незалежний характер, величезна фантазія і талант у рисуванні, незрівнянна легкість у замальовках пером і в орнаментиці («то сем так слічнє те лінійки ідов за собов!»); а до того ще й жарти, що часто переходили у блазнювання, але такі влучні, гострі і комічні при поганій польській вимові, що неможливо було не сміятися, а ще важче – не присвоювати собі його оповідок, які до тепер живуть поміж нами.

Він був улюбленцем усієї молоді, хоча ніколи і ні у чому їй не лестив. Ніколи не тримав язика за зубами, якщо хтось його зачепив, але покірно сприймав инколи гострі зауваги моєї мами, на які заслуговував своєю легковажною поведінкою.

Коли при ранковій каві Свобода не отримував ані вершків, ані пінки, а мама наливала йому до горнятка тільки саме молоко, ми усі знали, і він знав, що Свобода щось накоїв; тоді він потиху сам до себе мурчав: «Добже му так!», а ми приглядалися, чи мама часом пінки не дасть. Але ні. Мама суворо і мовчки сиділа.

У неділю після Служби Божої Свобода зодягався у польський стрій і набував гамлетівських рухів; поважно і задумливо походжав садом, а по обіді брав свою гітару і йшов співати шести донькам економа Зброжка. На чай він уже приходив як звичайний смертний, у потертому сюртуку.

Свободівські нещастя стали майже легендами, особливо два з них. Якогось дня ми вибралися на пообідню прогулянку до лісу, але якось инакше, ніж завжди, бо батько їхав за нашим екіпажем бричкою, а Свободі дали на пробу буланку з краківської четвірки коней. Тільки-но ми виїхали на пасовисько за Беньковою Вишнею, як чуємо голос батька, що кричить щоразу гучніше: «Що пан робить, до холєри ясної! Коней сполохаєш!» Тієї ж миті галопом, уже без капелюха, повз нас пролітає Свобода. Поли від фраку і хвіст коня однаково тріпотять на вітрі. Наші коні теж починають брикатися. Мама, у якої кожен переляк вибухає гнівом, кричить, гучніше від батька: «Стій! Стій! Звар’ював чех, бестія!» Але буланка мчить далі прискоком, Свобода то у повітрі, то знову на хвості або на шиї коня, і врешті на повороті він пропадає з очей.

Иншим разом Свобода хотів пошанувати мого батька у день його іменин 12 грудня; для того він зібрав усіх чехів-музикантів, які тільки були у Львові, і наказав їм тихенько зібратися під вікнами мого батька о 9 вечора. Він сам роздав усім лампадки і першим почав патріотичний гімн. Але бідні чехи і не дограли не доспівали навіть до першого приспіву, як вже і їх, і Свободу, і лампадки, і ноти, і флейти, і валторни одне за одним забирала поліція і запроторювала до цюпи як порушників спокою.

Набігався Мадейскі наступного дня, поки в інституціях охорони порядку нарешті зрозуміли, що то за серенада, хто такий Свобода і для чого серенада і лампадки – і усі, окрім кишені мого батька, вийшли сухими з води. Бідний Свободина! Він віддав нам своє серце і не забрав його аж до кінця життя і зробив це зовсім не за той скромний окраєць хліба, який у нас знаходив.

Однак, повертаюся до нашого літнього життя у Беньковій Вишні. Вона була инакша, ніж тепер, бо для неї виявилися згубними постійні покращення, яких вона зазнала; у моїй же пам’яті і моїй любові вона залишилась такою, як колись. Коли у 1848 р. ми виїхали за кордон, і потім, коли я вийшла заміж, мені часом снилося, що я повертаюся, що ходжу тими стежками, і я завжди прокидалась зі схлипуванням, із залитим сльозами обличчям. Не пригадую якого року, коли Олесь зі своїми дітьми і Свободою не у Прилбичах, як завжди, а у Беньковій Вишні проводив літні місяці, я уперше після 1858 р їхала тією ж, так добре знаною мені дорогою від Дубанович і, як у снах, на серці було ніби радісно, ніби сумно. На повороті від фігури побачила старий, колись червоний дах і знову, як уві сні, розплакалась, і сльози дощем полилися з очей. Тоді ще не було жодних змін. Бенькова Вишня була такою, якою її відновили батьки, коли одружувався мій брат. Від часу смерти дружини (8) він уперше того літа приїхав на кілька тижнів і упорядкував дім. Пам’ятаю, як наступного дня, нічого не розповідаючи про свої сльози, бо то була моя особиста справа, я писала до батьків: «Ну що ж, знову зазеленів старий пень». Ох, як ненадовго, як ненадовго! Тепер уже старий дуб застиг і у коренях, і у кроні.

Бачу себе десь далеко у минулому, як спершу з Маздунею, а потім сама йду привітатися з батьком. Йшлося тоді темними, таємничими сходками, що провадили з їдальні до господарської канцелярії, яка була перед спальнею батька. У тій канцелярії стояв стіл з простого дерева, закладений реєстрами, звітами, взірцями збіжжя і картоплі, адже тут відбувалися щотижневі підсумкові господарчі наради. У куті, навпроти сходів, стояли стелажі з білого дерева, обвішані сідлами, чапраками (підкладка під сідло. – Прим. ред.), мундштуками і вуздечками; усе те, чарівне для мене, я щодня гладила, струшувала, перш ніж з підстрибом, ніби на коні, забігти до батька.

Я заставала його завжди у ліжку, бо він страждав на таке безсоння (під час якого часто писав), що засинав тільки тоді, коли починало дніти. Бували такі ночі, коли він спав тільки від 7 до 9-10 ранку, тому згодом вставав лише близько 11 дня. Він лежав у своєму великому ліжку з часів першого цісарства, з великими лев’ячими лапами і головами, з мідними поручнями; це те ж ліжко, у якому він і помер, правдоподібно тепер воно у Беньковій Вишні. Цілий куток стіни біля ліжка тісно був завішаний чудовими старими італійськими рисунками, які батько привіз з Риму і Флоренції у 1824 р. (8) Рисунки були всі оправлені в однакові чорні блискучі рами. Ці улюблені рисунки були щоденною темою для питань, відповідей і оповідок, що найчастіше крутилися довкола Муція Сцеволи (9), який клав руку у вогонь, а урізноманітнені вони були гріночкою і горнятком з пінкою, які татко завжди залишав мені зі свого сніданку. Біля ніг ліжка стояла велика, окута дубова скриня, біля ліжка – столик, біля нього – високий, на чорно помальований пюпітр і дві бібліотечні шафи, що доходили аж до першого вікна з видом на подвір’я. Ріг поміж тим і наступним вікном з видом на Ятвяги (10) був зайнятий двома шафами, як і протилежний кут до вікна з видом на сад. Далі ще дві шафи, що вже доходили до вхідних дверей, так що ціла кімната була заставлена. Чотири з тих шаф маємо у Прилбичах. Тоді, у кімнаті мого батька ще й їхні боки, що творили ніби ніші при трьох вікнах, були обвішані цінними англійськими рисунками. Поміж вікнами стояв велетенський стіл, вкритий зеленим сукном, на ньому повно папок, паперів, цілий словник Лінда, без якого, як твердив батько, він би не умів писати польською. Посередині великий каламар і пісочничка (11) із сапфірового скла (каламар той є у Прилбичах), і велика дерев’яна лінійка, завжди вживана при малюванні архітектурних планів і машин, чим батько часом із задоволенням займався. Ту лінійку я подарувала Леосеві. Перед столом – великий фотель, оббитий червоно-золотавим сап’яном; той фотель після смерті батька стояв у мого брата, а потім у його сина перед столом. Згодом у Львові, у моїй майстерні фотель служив позуючим моделям. Таким чином «портрет» фотеля зберігається на моїй акварелі, де зображено майстерню у час, коли я малювала образ святого Яна з Дуклі для його каплиці у костьолі оо. бернардинців у Львові.

На другому поверсі, окрім мого батька, мешкали також брат з учителем (вони постійно змінювали кімнати), а також Свобода і Маздуня у перші роки свого перебування у нас. У її кімнатці висіла моя улюблена французька картинка з паризьким фіакром, запряженим двома білими кіньми.

Унизу був великий салон з ґанком під відкритими аркадами, де улітку подавали сніданок, а по обіді – фрукти. У салоні поміж вінками стояли скриньки з часів цісарства, що пахли фруктами, які у них зберігала моя мама. У глибині був камін, при ньому – канапка, і я пам’ятаю, як тулилася до батька у час бурі. Навпроти вікон – величезна канапа з валками, старожитні фотелі і крісла, усе оббите англійським полотном у різнокольорові, гарні квіти. Подовгастий стіл був головним вечірнім etablissement (12). Під вікном з видом на в’їзд – п’яльці моєї мами.

Від салону, з одного боку – двері до їдальні, з иншого – до покою моєї мами. Він був помальований у ясний, спокійний, зелений колір, угорі – аркади, утворені легкою орнаментикою, які представляли гарні сцени китайського життя. Усюди меблі, покриті англійським полотном. Велике ліжко мами з дерев’яною стінкою (воно тепер у Прилбичах) було оздоблене великим балдахіном, і я пам’ятаю, як батько привіз його, сам розпакував, встановив і тішився ним. Це було як балюстрада з гарних панелей, над нею ніби три таких готичних віконечка, угорі – готичні розетки. Віконечка були запнені зеленим, темним єдвабом, а розетки – різнокольорові, як вітражі. Де тепер та пам’ятка? Десь, може, на горищі або у господарстві служить...

За покоєм моєї мами (у павільйоні на першому поверсі, що його добудував мій батько близько 1842 р., бо саме тоді Маздуня переселилася згори до тієї кімнати) кімната Маздуні і гардероби. Павільйон зніс мій брат, оскільки вважав, що він не відповідає стилю цілого будинку, і зберігся він тільки на його рисунку до іменин мами «Бенькова Вишня з боку ставу». Рисунок той тепер у Прилбичах, колись він висів у кімнаті моєї мами, потім у Ромця, а тепер висить у Казя (13).

Наш парк був великим, тінистим, з багатьма таємничими для мене куточками. У парку була альтанка, зроблена батьком, і протоптані ним стежечки. Льодовня була помальована у біло-червоно-блакитні смуги і дуже весело виглядала поміж деревами у тій частині парку, яку мій брат і Свобода пізніше назвали «Америка» через буйні кущі і дерева. Оддалік – дев’ять смереку, які власноручно посадила моя бабця, пані Яцкова (14) «на щастя» дев’яти її дітям. Смереки стоять і шумлять, дивлячись понад лани на Рудківський костьол, де поруч із матір’ю спочивають і діти...

Унизу – став, до якого я якось упала під час маминої купелі, березовий місточок, стежка, що слимачком вилася на вершину, де стояла паркова альтанка з червоним дашком. Усе це тепер инакше, може, й красивіше, але якесь порожнє і сумне для усіх нас. В оточених високим муром теплицях дозрівали небаченої краси і смаку персики, які князь Леон Сапіга їв ложечкою, чим дуже мене дивував.

Темною каштановою вулицею, що провадила до фільварку, можна було дійти також і до саду-городу з пишними вишнями, аж чорними трускавками і грушками-берами.

Щоранку, після сніданку мама зі сходів до галереї протяжним голосом гукала: «Теодоооор!» – і звідки той відізвався, туди ми і йшли – мама і я з нею. Вона зупинялася біля квіткових грядок і обривала ті, що уже відцвіли, як це тепер роблю і я. Пес Перелка і її син Паскаро бігали довкола нас, і така тиша і спокій були на Божому світі, у якому тепер стільки галасу, сварок, бруду. Коли довго живеш, то часом маєш таке враження, що життя схоже на кожух: важкий від замерзлого дощу, напів відмерзлий і знову замерзлий. Тяжкий від куряви доріг і поту тіла і від усього, що у нього всякло, важкий від морозу зими і спеки літа.

Я подала план беньково-вишнянського дому таким, яким він був. Це, можливо, єдиний слід, який залишиться після нього. (...) І на тому закінчую опис декорацій, у яких я росла і де зазнала того смутку, про який уже тепер ніхто, крім мене, не пам’ятає.

1. Аделя Дефорель (Adela Defforel), Маздуня – швейцарка з бідної селянської родини, багатолітня вихователька, учителька і приятелька цілого життя Софії Шептицької. Приїхала до Бенькової Вишні у вересні 1842 або 1843 рр. з Vuadens pres Bulle, кантон de Fribourg. Померла у 1886 р. Маздуня – пестливе ім’я, що утворили Фредри із скорочення «мадемуазель Аделя»

2. Леон Шептицький (1877- 27.ІХ 1939), наймолодший син Софії і Івана Шептицьких, власник Прилбич, чоловік Ядвіги Шембек з Сємяніц, правнучки А. Фредра.

3. Северина з Фредрів Скшиньска (1827-1855), донька старшого брата Алєксандра Фредра, улюблениця дядька Алєксандра.

4. «Ну, Фісю, чому ти нічого не кажеш? Бліденька, що з тобою? Чи нездужаєш?»; «Ні, Маздуную [...], ні, але так сумно думати, що усе минає!»

5. Йозеф Свобода, чех з Праги (помер у 1890 р.) У Львові опинився у 1838 р. Від 1842 р. був учителем рисунку у родині Л. Яблоновскої і А. Фредра. Довший час – як стверджує Шептицька – був найліпший учителем малювання у Львові. Мешкав у Фредрів, був потім учителем і їхніх онуків. Шептицька розповідає про нього кілька веселих і потішних історій.

6. Брат Софії Фредро, Ян Алєксандер Фредро, якого у родині пестливо називали Олесем.

7. «Рай!», «Рай!».

8. До Італії Фредро їздив у першій половині 1824 р. за наполяганням родини і за запрошенням його найстаршого брата Максиміліана, що жив у той час з дружиною у Флоренції. Саме там, у Флоренції був план засватати Фредра з кузинкою братової, росіянкою, княгинею Євгенією Бутурліною, аби перебити закоханість Алєксандра Фредра до Софії з Яблоновскіх Скарбек, тоді ще дружини графа Станіслава Скарбка.

9. Гай Муцій Сцевола (Cauis Mucius Scaevola), VI ст. до Р.Х. легендарний римський герой часів воєн з королем етрусків Порсеною.

10. Коли у 1815 році Алєксандер Фредро повернувся з наполеонівських війн додому, то осів у маєтку Ятвяги, яким управляв з волі батька.

11. Пісочниця – ємність з піском для засипання чорнильного письма.

12. Еtablissement – тут – річ, обладнання.

13. Климентій Казимир Шептицький (1864-1950), син Софії і Івана Шептицьких, доктор права, церковний діяч і монах-студит, брат митрополита Андрея Шептицького; був послом до галицького сейму та віденського парламенту, заступником голови Госп. Товариства.

1911 вступив до монастиря Студитів. З 1911, ставши ігуменом Студитів, Шептицький склав конституцію «типікон», яку апробував папа Пій XII; член Українського Католицького Інституту церкви з'єднання ім. митрополита Рутського (1939). Таємно іменований митрополитом Андреєм Шептицьким екзархом Росії і Сибіру (1939). Заарештований большевиками 1947 і засуджений на 25 років, помер на засланні.

14. Маріанна з Дембіцкіх, донька Яна Непомуцена і Кристини з Вєсєловскіх. Вийшла заміж за Яцека Фредра у 1782 р. Мати Алєксандра Фредра. Померла у 1806 р.

Переклала Ірина Магдиш

З книги Zofja z Fredrow Szeptycka. Wspomnienia z lat ubieglych. Wroclaw-Warszawa-Krakow, 1967.