|
|
|
Анджей ХцюкХаїмикЗначно пізніше сподіялася історія з Хаїмком. Через нього – халат, бороду, лисячу шапку і смішний для мене тоді жидівський акцент – мені об’явилася перша екзотика. Мешкав він навпроти нас, коло різника Грушкевича, і гендлював старими лахами. Нас потішало його приниження і руда перука жінки, себто Хаїмкóвої, як у нас говорилося. Якось я вертався з Червоної школи [1] , а був тоді, певно, у другому класі середньої школи, а мої друзі переважно вже займалися репетиторством, бо з наймолодших літ я вибирав товариство старших від себе. Ми зустріли Хаїмка на вулиці Словацького, коли він пхав попід гору свій візок зі старими лахами, шматами та взуттям. Був спітнілий і змучений, як завше. Иншим я його не бачив ніколи. Бідні жиди завжди виглядають як старі. Ми тоді, дурні шмаркачі, не думали про те, що добре знали: Хаїмик возив лахи на дитячому візку, який було отримав від інженера Келесінського, коли у того померла єдина дитина. Келесінські потім більше не мали дітей. У цьому чудовому візку, вкритому заклепками і лаком, на великих ґумових колесах, Хаїмкова вивозила на вулицю і своє дитя. З неї тоді всі посміховувалися, бо ніхто не вміє бути таким суворим, як маленьке містечко, а в ньому – найближчі сусіди. Навіть жиди кпили собі з неї. Подумайте-но: біда аж пищить, Хаїмки обдерті і бідні, їхня дерев’яна халупка просто хилиться до землі, від неї, немов бадилля, відстають спорохнявілі дошки – а тут Хаїмкова вивозить на вулицю своє недоладне і зчорніле жидовенятко у візку, що блищить від заклепок і лаку, немовби то княже дитя, а сама іде за отим візком, ступає як горда королева, вся у маєстаті свого материнства і щастя. Нічого-бо так не злостить людей, як чуже, дурне, на їхню думку, щастя. На жаль, Хаїмкова багато того щастя не зазнала: дитина невдовзі померла. Зойки з жовтої хатини потім було чути на цілу вулицю Польну. Упродовж багатьох днів Хаїмків ніхто не бачив, аж врешті одного вечора у п’ятницю у їхніх брудних вікнах заблисли сабатні свічі. А пізніше постарілий на сто літ Хаїмик вирушив з порожнім візком довкола Війтівської Гори за лахами. Він белькотів якісь дивні заклики, що, як мені пояснила мама, мали означати: «Лахи купую, лахи купую, п’єрі, скіри і флєшки» [2] . Слів я не розумів, його ячання зависало на двох почергово повторюваних тонах серед закуреної вулиці. Отож ми вертали зі школи, а тут, на вулиці Словацького, постарілий на сто літ Хаїмик пхає попід гору візок – дитини Келесінського і його. Повіз був повний лахманів і повикривлюваного взуття зі сходженими підборами; не змащуваний віддавна, візок скрипів і вищав. Жид обливався потом і сапав від зусилля, але в нас і гадки не було допомогти. Та ось до нього підскочив Кіндикевич і звернувся чемно: – Пане Хаїмку, я вам поможу. – Уй, жеби пан виріс і став великим інжинєром! Пан має добре серце. З пана будут люди, то я кажу! Ми сміялися з «пана» у звертанні до такого шмаркача, хіба що вищого за нас і репетитора, та з боку Кіндикевича це був лише привід для дурного хамського вибрику. Він попхнув Хаїмка, і коли той, не сподіваючись такого, відлетів убік мов пір’їна, візок покотився по вулиці додолу, до містка, гублячи по дорозі лахи і мешти, що випадали з нього на підскоках. Нас було п’ятеро, і всі ми сміялися до сліз, а найголосніше сам Кіндикевич. Візок врешті настромився на телеграфний стовпець і перекинувся у пилюку. Хаїмик тільки стогнав і біг, з розмаяним халатом, за візком. Там упав і плакав, схопившись руками за голову. Це голосіння, цей зойк украй нещасливої людини я чую навіть зараз. У Дрогобичі влітку завжди було повно куряви на дорозі – пороху, говорилося в Галичині. Асфальт і бруківка лежали лише на кількох важливих вулицях. Усі мешканці – це майже належало до ритуалу – посміювалися з маґістрату, що поливає вулиці водою хіба перед дощем. Якщо у місто виїжджали пузаті сикавки, запряжені кіньми, це вважалося за непомильну ознаку наближення дощу. Якраз стояла спека, вікна будинків і плоти були сірі від куряви, навіть пізній у тому році бузок посоловів і вкрився пилом, коли від парку саме заїжджав маґістратський бочковоз. Порожня вулиця дрімала, мої друзі втекли, а я стояв мов укопаний. Візник напевно бачив Хаїмка і розкидану по вулиці одіж, проте підстьобнув коней і поїхав клусом попідгору. Коло фабрики содової води Зюсмана трохи звільнив ходу, аби не перемучити коней, поганяючи їх аж на верхівку Війтівської Гори [3] . Мав добре серце для коней, але не для жида. Я допоміг Хаїмкові позбирати облиті водою штани і маринарки [4] . Ми обидва мовчали, сапаючи від зусилля. Потому ішли побіч одне одного. Однією рукою я допомагав йому пхати візок, а в другій тримав ранець – бо вже не закладав його на плечі. Біля нашого дому Хаїмик спинився, затягнув візок за хвіртку, взяв мене за руку і привів до мами. Поскаржився їй, що я напав на нього. Решта деталей уже була правдива. – Пане Хаїмку, та що ви кажете? Та ж він має тільки вісім років! – Вісім і пів, – додав я з гордістю, хоча крізь плач. Мене пекла гіркота і злість на самого себе: пощо помагав пархові збирати ті брудні, ті смердючі, ті задрипані лахи? Я заперечував, не розуміючи, що йому від великого нещастя в голові могло все перемішатися. Хтозна, може, він навіть брехав свідомо, аби почути від мами співчуття. Хаїмик також плакав, ремствував, що Бог так тяжко його карає. – Чому то, пані Хцюкóва, тілько я і все я маю мати таке задрипане житє? Нема єнших? Тілько все і фурт [5] Хаїмик? Дитина вмирає, жінка є мишиґене [6] , а ті хлопці мусіт перевернути бідного жида – і то акурат маю бути я? Скажіт, пані Хцюкова, скажіт, пані, чому все тілько я? В кого шибеники вибивают шиби? В Хаїмка. Кому пісяют до кучки [7] ? Хаїмкови. До кого прийде поліціянт, жи пліт не помальований? До Хаїмка. А як ви, пані Хцюкова, си гадаєте, жи богаті жиди мі любіт, то сі милите. Може, ше пан Лянґерман, бо то порєдний чоловік, жеби Господь Бог дав єго здорові, али такі як Бакенрот чи Ґантенберґ? Чи пані гадає, жи вони мі дадут заробити? Ой, то ви сі милите, пані Хцюкова. Я вже маю того всього поза вуха. Чи то є житє? Такої долі моїм ворогам, як то є житє. То є gekaktes Lejben, розумієте, пані? Заср...е, аби я так жив, фу... Мама виправила мене з веранди, на якій ми стояли, до кухні. – Іди помийся. А ви, пане Хаїмку, не вживайте таких слів при дитині. – То є дитина? – скривився Хаїмик. – Але та дитина мене перевернула. А як вони потім сі сміяли, ойойой, то я, пані, Вам кажу – як в кіні «Ванда» на того Пата і Паташона [8] . Жеби я так до рана не дочекав, пані Хцюкова, я знаю, шо кажу. Мати пішла з Хаїмком до нього додому, занесла йому щось із їжі, кілька злотих і трохи бузку, за яким вигнала мене на город. Вона побула якийсь час у нього в хаті, розмовляла з його жінкою. Жиди дуже соромляться, коли у них в родині є хтось розумово хворий, і тримають його на замку. Через наше вікно я бачив маму, як вона відчинила у Хаїмків вікно з вулиці, як стояла при тому вікні з Хаїмковою, а її чоловік щохвилини підбігав до них і щось промовляв викривленими губами, махав руками. А Хаїмкова – не знаю чому – трималася за голову. Коли мама повернулася, то хиталася на ногах і хапала ротом повітря, як риба, яку на Віґілію ми завжди отримували у подарунок від Дінстаґа, батькового постачальника фашин [9] , навіть коли батько був уже на пенсії. – Хаїмик дуже нещасливий, – сказала до мене і погладила мене по голові. – Він потім перепрошував, що збрехав. Синку, нещастя часом відбирає людям розум! Пам’ятай, що він така сама людина як ми, і що кожного серце болить по-людськи. А може, він навіть ліпший, бо стійкий? – Як вони живуть? – мені було цікаво. – Чому ти відчиняла там вікно, мамо? – А чому відчиняють вікно? Бо там була задуха. Поглянула на мене сумно і мовчки похитала головою. Зітхнула: – Діти мої, як я за вас боюся, як я за вас всіх боюся. Життя часом таке може бути страшне. І заплакала. Так само плакала через багато років, одного осіннього вечора, коли по захляпаних дощем вулицях йшла зі мною на станцію, а в руці тримала клуночок. Через Дрогобич тоді проїжджав потяг з чеськими біженцями з Закарпатської України [10] . У клуночку було трохи харчів, кілька чистих носових хустинок і яблука з нашого саду, взяті з пивниці. Коли ми дійшли вже до станції, мама стала на пероні серед тлуму, мовчала і дивилася на виснажених і брудних втікачів. Ми тоді, дурні, тішилися, що Заользя повернулося до Польщі, що будемо мати спільний кордон з Угорщиною, бо хтось колись нам казав, що маємо в собі трохи угорської крови, що війни не буде, бо Гітлер нас боїться, а як буде, то всиплемо йому бобу і пам’ятатиме німецький місяць. А мама слухала ті наші розмови й нічого не казала, дивлячись на нас з неспокоєм. Вона стояла, мовчазна й заплакана, врешті підійшла до якоїсь старшої чешки, що виглядала з вагону третього класу, без слова, лише усміхнувшись за цілу оту розмову, впихнула їй у руки свій клуночок – і відразу відійшла, потягнувши за собою й мене. – Боже, Боже, як я боюся за вас всіх, – щохвилини повторювала вона, коли ми поверталися пішки додому. Фіякри, які коло нас приставали, вона відсилала рухом руки, бо вдома тоді достатком не пахло. А дорожки в Цукерберґа [11] були тоді, певно, зайняті. [1] Загальна школа ім. С. Конарського, яка містилася на вул. Завалля. Її називали «Червона школа» – через те, що була збудована з добре випаленої червоної цегли. [2] Одяг (...), пір’я, шкіри і пляшки. [3] Вулиця у Дрогобичі. [4] Піджаки. [5] Завжди (з нім. fort – далі, довго). [6] Психічно хвора (їдиш). [7] Кучки (Сукот, Свято Шалашів, Свято Наметів) – в юдаїзмі: осіннє свято на згадку про будування шалашів у пустелі після виходу з Єгипту. На час свята будують шалаші (кучки), у яких їдять, а часом і ночують. [8] Кінотеатр «Уранос» (згодом
«Ванда») діяв у Дрогобичі з 1911 р. [9] Міцно зв’язані оберемки хмизу, верби або гілляччя, які використовувалися для укріплення схилів, ровів, при будівництві гребель, для дорожнього настилу у болотистих місцинах. [10] Закарпатська (офіційна назва – Карпатська) Україна – автономна Українська республіка у складіЧехо-Словаччини у 1938-1939 рр. та Українська незалежна держава на Закарпатті в березні 1939 р. [11] Цукерберґ – дрогобицький перевізник. Переклала Наталка Римська |
 ч
|
 |
|