Марсі Шор

Дуже короткі відвідини Львова

До комунізму можна було прийти не тільки через Маркса, але і через Маяковського і Бодлєра. Спершу було засліплення. Потім – катастрофа.
Марсі Шор

Мар’ян Боґатко не відчував у совєтському Львові такої ейфорії, як його дружина. На відміну від Ванди Васілєвскої він сумнівався і виголошував сумнівні коментарі щодо гітлерівської Німеччини – союзницької держави, яку у Совєтському Союзі сприймали із офіційною повагою. Було очевидним, що Боґатко не хоче співпрацювати із Васілєвскою і може стати їй на перешкоді.

Після повернення із спільної подорожі до Москви і Києва Боґатко зауважив дружині, що вона бачила тільки те, що їй показували, а він, натомість, помітив злидні робітників, розпач і безнадію. Він бачив житла, які важко було назвати людськими, бачив людей, які не мали що їсти і у що одягнутися чи взутися. Васілєвска ударила тоді кулаком по столу і заборонила такі розмови у її домі. Однак, за свідченням Ольги Ватової, чоловік письменниці, колишній муляр, був переконаний, що він, як пролетар, на батьківщині пролетарів може говорити усе, що йому спаде на думку.

Ват і Бронєвскі були друзями Боґатка, якого Ват описував як «фантастичного атлета, гарного на вроду хлопця. Дуже розумний, кмітливий, із почуттям гумору, дуже веселий і сильний чолов’яга». Ват уважав, що Васілєвска дуже любила Боґатка.

Якось пополудні, після повернення Боґатка і Васілєвської з Києва, у Львові відбувалося віче. Васілєвска виступала на ньому і розповідала про подорож до Києва. Ват також пішов на віче разом із Бронєвскім і Боґатком. Там були промови про щасливе життя, усі усміхалися, звучали усі можливі кліше, які тільки були у пресі. Їх промовляла і Васілєвска, причому полум’яно, із запалом. Це була тверда, худа, ширококісна жінка, із широким, пласким обличчям, великими і проникливими очима, яка дуже полум’яно жестикулювала. [...] Боґатко потім сказав: «Ходімо до кнайпи». Він справді затягнув друзів туди, бо був страшним пияком. Тепер уявіть собі, що у кнайпах повнісько совєтських офіцерів, і той Боґатко не просто говорить, а басом кричить після того віче про зовсім инші речі. Наприклад, таке: «Пам’ятайте, коли поїдете до Києва, коли приїдете до Києва, коли тільки перший крок з вагону, то цап – однією рукою притискайте валізки, а иншою тримайте шапку, бо вам з голови зірвуть». Ват і Бронєвскі тремтіли зі страху, але водночас і сміялися. Боґатко жалівся згодом, що за ним шпигують чекісти, і довірливо говорив знайомим, що хотів би повернутися до німецької окупаційної зони, хоча б навіть сам.

Боґатко ніколи не повернувся до Варшави. Якось у квітні 1940 року «невідомі» зателефонували до вілли, де він мешкав із Васілєвскою і її донькою Евою. Двері відчинив Боґатко. У нього кілька разів вистрілили. Ще один мешканець вілли чув, як невідомі телефонували до старшого, інформуючи, що завдання виконане. Пораненого Боґатка відвезли до шпиталю, де його не дозволили оглянути знайомому польському лікарю. Невдовзі він помер. Деякі уважали, що Боґатко загинув від кулі, яка була призначена Васілєвській. Згідно ж з офіційною версією його убили українські націоналісти. Коли Ват дізнався від свого українського співкамерника про смерть Боґатка, то не мав жодних сумнівів, що це учинило НКВД. Він також вважав, що це попередження Васілєвській, щоби вона «не мала ілюзій. Point de reveries»*.

Микиту Хрущова переконали, що Васілєвска зрозуміє совєтську позицію і стане на її боці. Його дуже цікавило, якою ж є та жінка. Коли Васілєвска з’явилася у Львові, вона була одягнута у короткий кожушок, звичайні черевики і була схожа «на просту жінку, хоча і походила зі славного польського роду». Вона ніколи не соромилася ані свого ППСівського минулого (PPS – Polska Pаrtіa Sozialistyczna), ані свого батька, і тому Хрущов її дуже поважав, особливо за добросовісність і прямолінійність. «Я сам чув, – писав він, – як вона говорила Сталіну просто в обличчя дуже неприємні речі. Однак, він її слухав, а потім не раз запрошував на офіційні розмови і неофіційні товариські обіди і вечері. Такий характер мала Васілєвска!»

З огляду на свій сентимент до Васілєвскої, Хрущов був дуже засмучений, коли довідався, що «наші чекісти» убили її чоловіка: «То було випадкове убивство, як мені повідомили. Я був вражений. Чоловік Ванди Львівни був членом ППС, мав робітниче походження, хоча і був менш активним, ніж вона. Відразу виникло питання: як це відобразиться на ставленні Васілєвскої до нас? Чи не подумає вона, що ми усунули її чоловіка із якихось політичних мотивів? Людина може про різне думати після такої трагедії. Я сказав своїм українцям, Корнійчукові і Бажанові, щоби вони докладно, нічого не приховуючи, пояснили Ванді Львівні, як це трапилося. [...]

Ми усе правдиво розповіли Ванді Львівні і попросили про розуміння. Васілєвска повірила, що то не було зумисне убивство і далі дружньо з нами співпрацювала».

Ванда Васілєвска насправді залишилася прихильницею Хрущова і совєтського устрою. Вона не тільки вибачила совєтській владі «випадкове» убивство свого чоловіка, але і доволі швидко опам’яталася після того випадку. Невдовзі її коханцем, а потім і чоловіком став Олександр Корнійчук.

Шлюб із чоловіком, який був українським драматургом і совєтським чиновником, спричинився до ще більшого її занурення у совєтське життя. Газета «Czerwony Sztandar» опублікувала матеріал про промову Васілєвскої, яку вона виголосила кілька місяців потому, у вересні 1940 року, уже будучи кандидатом у депутати Верховної Ради СССР: «Простими словами говорить Васілєвска про те щастя, яке принесла нам Червона Армія, про те щастя, коли ми ступили на відкриту дорогу, яка веде угору, до сонця. Твердими, мужніми словами вона закликає слухачів, аби вони тепер, після року вільної праці, чесно спиталися у свого сумління, чи завжди працювали і працюють із таким запалом і посвятою, яких вимагає епохальне значення наших днів».

Та висока, худорлява жінка з блискучими, виразними очима стала державним діячем. Викурюючи цигарку за цигаркою, вона енергійно узялася за репрезентацію поляків перед Сталіним. «Він сказав мені, – згадуватиме вона пізніше, – і це я дуже добре пам’ятаю, таке: кожен розуміє, що рано чи пізно ми почнемо боротьбу із гітлерівцями і тоді польські кадри можуть відіграти велику роль». Це було під час її другої зустрічі із Сталіним, коли вони розмовляли «на різноманітні теми», зокрема і щодо долі комуністів з Комуністичної партії Польщі, які намагалися втрутитися у справу арештованих поляків.

Якщо ж йдеться про безпартійних польських комуністів, то Васілєвска знайшла собі партнера в особі Альфреда Лямпе, високопоставленого діяча КПП, який більшість міжвоєнного періоду провів у в’язниці. Вони познайомилися у 1940 році у Львові, коли Лямпе прийшов до неї і сказав, що варто було б зайнятися справою колишніх членів КПП. Він розраховував на те, що вдасться зібрати розпорошених членів і відновити партію, або ж запропонувати їм иншу форму діяльности. Результатом візиту став лист до Сталіна, якого Васілєвска і Лямпе написали у її помешканні у Львові. У листі не йшлося про утворення окремої польської організації, а тільки про те, аби прийняти польських комуністів до ВКП(б). Відповідь надійшла не від Сталіна, а від Хрущова, який запросив Васілєвску до себе на сніданок. Він повідомив її, що товариш Сталін отримав листа і вважає, що польських товаришів слід прийняти до ВКП(б).

Васілєвска, будучи державним діячем, не покидала праці у царині культури. 17 вересня 1940 року Єжи Борейша, Тадеуш Бой-Желєньскі, Александр Дань, Галіна Горська, Юліан Пшибось, Єжи Путрамент, Адольф Рудніцкі, Ванда Васілєвска, Адам Важик та инші польські письменники вступили до Спілки українських совєтських письменників, що було символічним жестом, особливо у рік першої річниці вступу Червоної Армії на територію Західної України. Через пів року у Львові вийшов перший номер нової польської газети «Nowe Widnokręgi». Інтенсивна українізаторська кампанія почала тоді слабнути, а совєтська культурна політика щодо поляків ставала м’якшою. В результаті те нове журналістсько-мистецьке явище істотно відрізнялося від «Czerwonego Sztandaru», а вступна редакційна стаття першого номера мала значно менше сталінських акцентів: «Ми, які живемо у Совєтському Союзі, є охоронцями того, що було найліпшого, найпрекраснішого у польському народі. Наша газета повинна служити польській культурі, її збереженню і розвитку». Посеред редакторів і авторів видання були Васілєвска, Бой-Желєньскі, Пшибось, Рудніцкі, Яніна Бронєвска і Шимон Натансон.

Бруно Шульц також отримав спеціального листа із запрошенням до співпраці у газеті. Він був стурбований: «Але що ж я можу для них написати? Я щораз більше переконуюся, наскільки далеким я є від реального життя і як мало орієнтуюся у дусі часу. Усі якось уже знайшли свою нішу, я ж залишився неприкаяним. Причиною є брак еластичности, певна безкомпромісність, якою я зовсім не хизуюся». Врешті Шульц надіслав до редакції «Nowych Widnokręgów» оповідання про убогого сина шевця, але твір був відкинутий. Один із членів редакції правдоподібно сказав Шульцові: «Нам Прустів не потрібно».

*Рoint de rêveries (messieurs)! – фр. – жодних мрій (панове)! Так у 1856 р. цар Александр відповів делегації поляків, які сподівалися на повернення Польщі незалежности (Прим. пер.).

Фрагмент книжки Caviar and Ashes: A Warsaw Generation's Life and Death in Marxism, 1918-1968 (Yale University Press, 2006)

Переклала Ірина Магдиш