Ярослав Грицак

Голокост попросту

Рецензія на книжку: Omer Bartov, Erased. Vanishing Traces of Jewish Galicia in Present-day Ukraine. Princeton and Oxford: Princeton University Press, 2007.

За моєю власною і дуже суб’єктивною класифікацією, усі наукові книжки можна поділити на чотири групи: 1) добре написані добрі книжки; 2) погано написані добрі книжки; 3) добре написані погані книжки (таких, на жаль, є досить багато); 4) погано написані погані книжки. Я маю проблему з останньою книжкою Омера Бартова – я не знаю, до котрої групи її зарахувати. Зрозуміло, що не до першої. І, правдоподібно, не до останньої. Я зарахував би її до другої групи, якби не… Власне, навколо цього «якби» я хочу побудувати свою рецензію.

Книжка Бартова постала з вражень від його подорожі Галичиною 2006 р. Він приїжджав сюди, щоб зібрати матеріали для своєї великої монографії про погром улітку 1941 р. у Бучачі – місті, де перед війною жила його родина. Монографія про бучацький погром стане подією в дослідженні Голокосту східних євреїв – а в самій Україні можна викликати шок, подібний до того, який спричинила в Польщі книжка Яна Гросса про Єдвабне. Бартов під час подорожі Галичиною пережив свій власний шок: його вразила майже повна відсутність згадок про винищення галицьких євреїв. Пам’ять про них, як він пише, «стерта» з колективної пам’яті. Звідси і сама назва книжки – «Стерті. Зниклі сліди єврейської Галичини в сучасній Україні».

Формально книжка є подорожніми нотатками. Однак у ширшому розумінні вона є таки академічним виданням: до свого тексту Бартов додав примітки і список літератури і раз за разом намагався робити ширші узагальнення. Цей її науковий характер і спонукає до глибшої рефлексії. Книжка має одну сенсовну тезу, і я цілком погоджуюся з нею: неприсутність євреїв у сучасному історично-культурному ландшафті Галичини є скандалом. Скандалом передусім галицьким і всеукраїнським, але не тільки: з огляду на те, що Галичина до двох світових воєн була одним з головних місць проживання євреїв у Европі та світі, він є також скандалом европейським і світовим. У власне галицько-українському контексті він показує, щоб українці не мають ані досить мужності, ані мудрості зважати на своє минуле.

Є ще й инший аспект цього питання: галицькі українці бачать свій край як локомотив европейської інтеграції України. Сучасна ж Европа постала з критичного переосмислення досвіду Другої світової війни, насамперед – Голокосту. Неналежне вшанування пам’яті жертв Голокосту засвідчує, наскільки евроінтеграційні амбіції українців залишаються пустим звуком, не підкріпленим серйозними ділами.

Книжка Бартова мала б переконати у цьому. Але, на жаль, переконує слабо. Бо написана вона наскільки фатально, що раз у раз ставиш собі питання, чи сам спосіб писання не працює проти головної тези.

Найперше, що кидається у вічі, то це велике число фактографічних помилок. До прикладу: «Західно-Українська республіка» насправді називалася Західно-Українською Народною республікою (с. 3), міжвоєнне Полісся не було здоміноване білорусами (с. 3), Галичина ніколи не була пограничною територією між «Річчю Посполитою і мародерами з південного сходу: татарами, козаками і турками-османами» (с. 4 – Бартов, очевидно, плутає Галичину з Поділлям і Центральною Україною); всупереч тому, що твердить Бартов (с. 5-6), Галичина таки існує в назві окремих міст і сіл (Галич!) та ідентичності її населення (перелік прикладів можна почати від назви соку «Галичина» й закінчити посиланням на соціологічні опитування); Східна Галичина під радянською владою не була обділена інвестиціями й не залишалася без змін (с. 9 – тут досить згадати військові підприємства та інститути у Львові й Івано-Франківську та колективізацію по селах); з тієї останньої причини сучасні українські селяни (Бартов називає їх «руськими фермерами») не обробляють неіснуючого в Галичині «чорнозему» (!?) так само, як це робили їхні прадіди (с. 8 – як-не-як, до 1939-го галичани знали, що таке міндобрива і тяжкі плуги, а після 1945 р. – трактори і комбайни); а Мазепа не був «остатнім правителем козацької держави» (с.144); в УПА не було традицій носити відзнаки чужих армій, а тому хрест на світлині одного з її офіцерів не є німецьким Залізним хрестом (як припускає Бартов на с. 116), а є Срібним хрестом УПА бойової заслуги 1-го ступеня¹.

Історія не є точною наукою. Тому фактографічні помилки не конче мусять впливати на переконливість головної тези – часами бувають приклади протилежного².На жаль, з книжкою Бартова не так. Бо в ній помилки таки впливають на загальну інтерпретацію. Приклад із Залізним хрестом, як инші подібні до нього (скажімо, фотографії, де воїни УПА вдягнуті в німецьку форму), служить Омеру Бартову доказом, що «[у]півські бійці за свободу спочатку допомагали винищувати німцям євреїв, а тоді чинили спротив окупації краю Червоною Армією» (с. 133; див. також с. 93). Убивство цивільного населення – євреїв і не євреїв – само по собі є злочином, який не має виправдання за будь-яких обставин. Бартов, однак, іде далі й намагається, крім цього звинувачення, додати ще одне: УПА не просто винищувала євреїв – вона ще й співпрацювала з німцями. Перше наразі не доведене документами (не виключаю, однак, що такі документи існують); друге взагалі не витримує критики: німці не терпіли на окупованій території жодної партизанської армії, а тим паче, не могли запрошувати її до колаборації. Очевидно, Бартову йшлося про щось инше: багато українських повстанців, включно з головнокомандувачем Романом Шухевичем, перед тим, як піти у ліс, були українськими поліцаями – і, відповідно, могли брати участь у каральних акціях. Але він не робить розмежувань, уточнень, застережень – усього того, що властиве доброму історичному наративу.

Не лише помилки впливають на авторську інтерпретацію – у декотрих випадках бачимо, як автор сам підладжує матеріал під наперед вибрану тезу. Зокрема, Бартов повідомляє (с. 181), що «2005 р. президент Ющенко відкрив меморіал Українській Галицькій Армії (УГА) 1918-1919 рр.». Той, хто не пошкодує зусиль подивитися у цитований документ, побачить – і то вже в першому реченні! – що йшлося насправді про відкриття на Личаківському цвинтарі Львова не одного, а двох меморіалів – «польським і українським солдатам, які загинули в боротьбі одні з одними в Першій світовій війні»³; при цьому Ющенко робив це не сам, а зі своїм тодішнім польським колегою Алєксандром Кваснєвським. Оминання польського контексту і самого факту польсько-українського примирення не випадкове: воно немов підтверджує тезу автора, що історична пам’ять сучасного галицького суспільства здомінована вузькою націоналістичною перспективою – котра, крім ушанування українських воєнних формувань (УПА, СС Галичина та УГА), означає ще й повне замовчування їхніх жертв, євреїв і поляків (с. 40).

Таке не надто добре враження залишають по собі й инші фігури мовчання тексту. Наприклад, Бартов побіжно говорить «про погром, котрий вчинили українські селяни в Тернополі 1919 р.» (с. 153) – не додаючи, однак, що це був чи не єдиний погром на землях, контрольованих ЗУНР, і що край йому поклали дії єврейських збройних загонів за підтримки української влади (головних його винуватців – до речі, не місцевих селян, а наддніпрянських солдатів-українців – було розстріляно). В історії ЗУНР було ще декілька випадків антиєврейського насильства, але це були чи не виключно факти грабунку єврейського майна, а не фізичної розправи над євреями⁴.Слабкість антиєврейських настроїв на території ЗУНР виглядає як певна аномалія на тлі погромної хвилі на землях УНР і погрому, вчиненого польськими військовиками та місцевими цивільними після захоплення Львова у листопаді 1918 р. Ця аномалія перестає, однак, бути такою, коли її зіставити з історією українського руху в Галичині перед Першою світовою війною: не хто инший, як, власне, українські посли до віденського парламенту першими порушили питання про необхідність визнати євреїв окремою нацією, з усіма належними політичними наслідками.

Приклад єврейсько-українського союзу за Габсбургів і відсутність антиєврейського насильства під владою ЗУНР ставило б перед автором завдання пояснити, як і чому могла змінитися ситуація так радикально за міжвоєнні та воєнні роки, коли Галичину залила хвиля антисемітизму, і польського, і українського. Напевно, це додало б щось до розуміння трагедії галицьких євреїв⁵.Бартов, однак, не ставить цього завдання перед собою – бо український націоналізм у нього позачасовий, завжди ксенофобський і завжди антисемітський. За означенням, він, націоналізм, не може змінюватися чи еволюціонувати – як ті «руські фермери», котрі в один і той самий спосіб обробляють «галицький чорнозем» з прадавніх часів.

Я не беруся захищати український націоналізм – хай це роблять українські націоналісти. Не вважаю, однак, що український націоналізм – єдина причина цього галицько-українсько-европейсько-світового скандалу, яким є «витерта» пам’ять про галицьких євреїв. Галичина – частина загального українського випадку. А цей контекст показує, що справа з ушануванням пам’яті жертв Голокосту не є кращою в тих частинах України, які перебувають поза зоною впливу українського націоналізму⁶.

Думаю, що українське безпам’ятство щодо євреїв спричинене декількома факторами. Найпершим є нечисленність і слабкість тієї групи, яка мала б безпосередній інтерес у відновленні цієї пам’яті – галицьких євреїв. Пошлюся на досвід, який підтвердить кожен чи кожна, хто ходив галицькими цвинтарями, – дарма, міськими чи сільськими, та й, зрештою, не тільки галицькими. По кожному такому відвідуванню вражає велика кількість закинутих чи занедбаних могил. Як правило, це могили тих, чиї нащадки покинули цю місцевість або чиї роди вигасли з тих чи инших причин. Під час Різдва на цих могилах ніхто не ставить свічки, а на Великдень не замовляє молебню. Схоже, відсутність пам’яті про галицьких євреїв є наслідком зникнення самої групи. Її страшенні втрати по Голокосту доповнила масова алія радянських євреїв упродовж 1980-1990-х років⁷.До того ж, повоєнні місцеві євреї слабо пов’язані з цим краєм і історично, і генетично. Більшість із них прибули сюди зі Сходу після 1944 р. Тому їхня пам’ять про галицьких євреїв була «витерта» від самого початку.

Але навіть якби вони добивалися активізації цієї пам’яті, заледве чи їхні зусилля призвели б до чогось за радянської влади. Колективна пам’ять визначається не так тим, що люди пам’ятають, як тим, які незручні моменти зі своєї історії вони готові чи змушені забути. Радянська політика доводила це історичне безпам’ятство до крайності, і Голокост був одним з головних її жертв: згідно з радянською версією, нацисти та їхні посіпаки вбивали євреїв не за те, що ті були євреями, а за те, що вони були радянськими громадянами. Ця лінія сповідувалася повсюди, але в різних республіках вона набувала різних форм і доз: якщо в радянській Естонії можна було знайти приклади відносно неспотвореної оповіді про Голокост, а в литовському випадку пам’ять про нього була вже затерта, то в радянській версії історії Україні годі було знайти згадки про євреїв узагалі, навіть поза воєнним контекстом⁸.

Оскільки самі галицькі євреї не могли подбати про свою пам’ять перед 1989 р., це могли б зробити галицькі українці після 1989-го. Однак вони, як і галицькі євреї, мали свою власну «витерту пам’ять» – про родичів, котрі стали жертвами радянських репресій 1939-1953 рр., про УПА, Українську греко-католицьку церкву тощо. До того ж, місцеві галичани – не тільки галичани, а ще й українці (багато з них вважають, що вони єдині справжні українці), а голод 1932-1933 рр. – найбільша українська трагедії ХХ століття – за радянської влади був замовчуваний ще більше, ніж Голокост. Тому не дивно, що після 1989 р. галицькі українці взялися за відновлення головно власної «витертої» колективної пам’яті. Чужу, польську чи єврейську, вони допускали тільки вряди-годи, наскільки це не перешкоджало їхньому головному заняттю або не зневажувало його (бо, очевидно, серед українців-жертв радянських репресій були й убивці місцевих поляків, євреїв, східних, а навіть місцевих українців).

Такий національний егоїзм українців є зрозумілим, але не виправданим. Однак судити їх треба, не порівнюючи з тим, чого досягли сусідні народи, поляки чи литовці – а порівнюючи з тим станом, з якого вони вийшли 1989 р. Із цієї перспективи вони мають щонайменше один здобуток: після довгих і тяжких дискусій 2002-2004 рр. їм удалося примиритися з поляками щодо спільних жертв у польсько-українському конфлікті 1918-1947 рр. Вирішальним для примирення був сам формат дискусій: не «поляки проти українців» чи «українці проти поляків» – а спільно українці та поляки, які прагнули до порозуміння, з одного боку, проти співвітчизників, які противилися цьому примиренню, з иншого⁹.

Омер Бартов форматує свою дискусію майже виключно в етнонаціональному форматі «українці проти євреїв» – «євреї проти українців». І в тому, власне, полягає іронія ситуації: перекладаючи всю провину за цей невтішний стан на український націоналізм, він, зі свого боку, утверджує й посилює вузьку національну перспективу. Відповідно до цієї перспективи, навіть зображення невинної вишитої сорочки на фігурі з радянського пам’ятника для Бартова стає знаком «українського націоналізму» (с. 107).

Я намагаюся зрозуміти причини, що змушують автора аргументувати свої тези саме так, а не инакше. Не маю щонайменших сумнівів щодо його фахових талантів. Омер Бартов є добрим істориком і визнаним науковим авторитетом. Його книжка про участь вермахту у злочинах проти мирного, передусім єврейського, населення¹⁰ стала подією в історіографії і Голокосту, і Другої світової війни. Так само відкидаю – навіть у найдальшому припущенні – що тут далися взнаки його особисті упередження. Можу, звичайно, припустити, що частково це пояснюється незнанням української мови¹¹:не можу уявити, як Тоні Джадт міг би так добре писати про Францію, не знаючи французької, а Тім Снайдер – про Польщу, не володіючи польською мовою. Але припускаю, що і це не головна причина. Певна література на цю тему існує й иншими мовами, доступними Бартову; зрештою, йому допомагали молоді українські дослідники, для яких не існувало мовної проблеми.

Головним огріхом у книжці Бартова є не так незнання мови, як авторська стратегія добору фактів і укладання з них власного наративу. До прикладу: ілюстрацією того, «наскільки замовчування, брехня й невігластво все ще домінують (підкреслення моє – Я.Г.) у цьому регіоні», у книжці вибрано антисемітську статтю в україномовній газеті «Не здамось» (с. 149). До того, як я прочитав книжку Бартова, я не знав про існування цієї газети – і досі не знаю нічого про те, де і хто її видає, хто її читає, і взагалі, чи вона досі виходить. Тому мені видається сумнівним підхід, коли, скажімо, аналіз домінантних дискурсів в Америці проводили на основі церковних недільних видань – яких ніхто не знає і не читає, – а не на текстах з «New York Times», «Washington Post» чи инших масових газет. Навіть поверховий огляд галицьких мас-медіа – і паперових, і електронних (скажімо, Zaxid.net) – легко переконав би Омера Бартова та його україномовних асистентів, що в сучасних галицьких дискусіях про Голокост є більш ніж один голос і що жоден з них виразно не домінує.

Добре написана історія не терпить однини. І, навпаки, погані історії грішать редукціонізмом – тобто зведенням усього багатства причинно-наслідкового зв’язку до однієї і тільки однієї причини. Це, як на мене, головна проблема з книжкою Бартова. Вона демонструє обмеження, характерні для історичної розповіді, котра базується на ідентичності, тут – на національній ідентичності. Проблема з таким підходом (і тут віддаю слово иншому критикові Бартова) «…полягає в тому, що він часто трактує ідентичність як автономну силу: ідентичність породжує ідентичність у світі, позбавленому культурної трансмісії і суспільних носіїв… Він не залишає мало або й зовсім не залишає місця для випадковості чи дії (agency)… Швидкість, з якою ідентичності творилися і перетворювалися, у довготривалій перспективі відходить на другий план. Ставлячи Голокост у центр оповіді.., ми не можемо пояснити, чому люди, які вели «нормальне» життя, можуть за надзвичайно короткий проміжок часу здійснювати жахливі вчинки, щоб потім знову швидко повернутися до «нормального» життя» ¹².

Наприкінці своєї книжки Бартов одягає тогу Кассандри. «Ми, – пише він, – щойно лишили позаду себе найкривавіше століття, і, здається, рухаємося у напрямку до иншого, що може бути ще кривавішим». Наступне речення уже не має цього «здається» – натомість містить залізну впевненість, що власне так і буде («Але перед тим, як ми зануримося в инший океан крові…»). Читач, котрий не наділений таким проникливим поглядом у майбутнє, може лише знизати плечима на такі заяви: звідки в автора впевненість, що буде саме так, а не инакше? Історики, які пророкують, грішать проти своєї професії так само, як і ті, хто вдягає на себе білі одежі праведника. Не велика біда, коли вони самі виглядають при цьому дивно. Більшою шкодою є те, що своєю поставою вони підривають довіру до свого цеху і до своєї справи.

Постскриптум. Велику дискусію навколо книжки за участю українських і зарубіжних істориків та з відповіддю Омера Бартова можна прочитати в одному із чисел журналу «Україна модерна». Журнал можна придбати у книгарнях «Є», «Наукова думка» в Києві та книгарні НТШ у Львові.

---

¹ Йдеться про Петра Хамчука («Бистрого» (1919-1944) – його прізвище є серед 76 воїнів УПА, нагороджених цією відзнакою – див.: Віталій Микитенко, «Лицарі Срібного хреста бойової заслуги 1-го та 2-го класів», Український визвольний рух, №9, 2007, с. 266.

² Добрим прикладом може послужити «Історія Европи» Нормана Дейвіса, яка буквально переповнена помилками – див. рецензію R.J. Evans. «Doing Continental. Europe: A History by Norman Davies», New York of Review of Books Vol. 44. №8 (May 15, 1997) – що, однак, не знецінює вартості книжки.

³ Це твердження, очевидно, теж не точне – бо головні події польсько-української війни почалися після завершення Першої світової.

⁴ Дякую за цю інформацію Олегові Павлишину.

⁵ Марк Мазовер у своїй недавній синтезі робить важливе з цього огляду узагальнення: з понад 2 млн. євреїв, які жили в радянських кордонах перед 1941 р., 1,6 млн. були з анексованих протягом 1939-1941 рр. територій. «Ця географія має вирішальне значення. Євреї були головною мішенню німецького насильства повсюди, але вони гинули у великих кількостях власне на тих територіях, котрі Червона Армія перейняла відносно недавно. Власне там німецькі винищувальні загони вдарили найшвидше, і там вони успішно експлуатували ненависть польського, балтійського й українського населення до радянських окупантів» (Mark Mazower, Hitler’s Empire. Nazi Rue in Occupied Europe (London, New York: Penguin Books, 2008, p. 178)

⁶ До прикладу: недавнє дослідження показало поширення антисемітських стереотипів серед студентів Харкова, тоді як поглядам львівської студентської молоді була притаманна відносна коректність. Див.: Елена Иванова, «Региональные особенности коллективной памяти студентов о Холокосте в современной Украине», Голокост і сучасність. №2(4), 2008, с. 9-28. З огляду на невелику вибірку, дослідження не можна вважати репрезентативним, тому не можна однозначно сказати, що у Львові антисемітизм поширений менше, ніж у Харкові. Воно радше показує, що близькість до Заходу, а також інтенсивні контакти зі своїми европейськими ровесниками спонукають львівську молодь приймати більш толерантну і політично коректну поставу.

⁷ Лише від 1989-го по 2001 р. кількість євреїв в Україні зменшилася у 21 (!) раз (див.: http://www.ukrcensus.gov.ua/results/general/nationality/) – і це при тому, що вже 1989 р. вони були нечисленною групою.

⁸ Zvi Gitelman, «Soviet Reactions to the Holocaust, 1945-1991», L.Dobroszycki, J.S. Gurock, The Holocaust in the Soviet Union. Studies and Sources on the Destruction.of the Jews in the Nazi-Occupied Territories of the USSR, 1941-1945 (Armonk, N.Y: M.E. Sharpe, 1993), p. 3, 9-11.

⁹ Про це див.: Bogumiła Berdychowska, «Ukraińcy wobec Wołynia», Zeszyty Historyczne, 46 (2003).

¹⁰ Omer Bartov, Hitler’s Army: Soldiers, Nazis, and War in the Third Reich (New York: Oxford Press, 1991).

¹¹ Недостатнє знання української мови може пояснити подиву гідну кількість помилок, коли йдеться про українські назви – перекручення назви є радше правилом, ніж винятком: зокрема, с. Голоубтів тричі (!) подано як Голобут (с. 68-69). Чи мала ця книжка редакторів?

¹² Alon Confino, «Telling about Germany: Narratives of Memory and Culture», The Journal of Modern History 26 (June 2004), p. 400.