Д-р Філіп Фрідман

Винищення львівських євреїв

I.

У день вступу німців Львів налічував близько 130.000–150.000 євреїв. Неможливо точніше встановити кількість єврейського населення у той час. Згідно з даними офіційного перепису населення від 9.12.1931, єврейське населення Львова складало 99.595 осіб. Ця кількість до 1939 р. радше за все зросла на кільканадцять тисяч. Під час польсько-німецької війни 1939 [р.] багато євреїв утікали від німецьких військ на схід. Значна частина цих прибулих із заходу поселилася у Львові. Після закінчення воєнних дій у 1939 [р.] унаслідок терору й антиєврейських репресій, які чинили німці на окупованих польських землях, тривав процес утечі євреїв з Г.-Г. [Генерал-Губернаторства] на схід і оселення там. У Львові переважали мешканці краківського округу, лодзького і варшавського воєводств. Восени 1939 [р.] Львів був перенаселений, загалом панувало переконання, що кількість мешканців зросла вдвічі, тобто до 700.000 душ, у тому числі близько 180.000 євреїв. (Такі цифри наводить ск., Стефан Шенде в книжці «The Promise Hitler Kept», Londоn 1945, стор. 124, проте не згадує джерел, на яких засновується.)

Частина єврейських біженців була улітку 1940 р. вислана совєтською владою углиб СССР – схоже, кількість цих висланих значно перевищувала 10.000. На момент початку совєтсько-німецької війни частина євреїв намагалися рятуватися від німецького загарбника втечею на схід. Насамперед намагалася вирушити до Совєтського Союзу комуністична молодь і політичні діячі, які побоювалися репресій з боку німців. Проте, до Росії вдалося дістатися тільки нечисленній кількатисячній жменьці львів’ян. Крім того, декілька тисяч молодих єврейських чоловіків, мобілізованих у Червону Армію, разом із армією відступили на схід.

Отож, у Львові залишилося близько 130.000–150.000 євреїв. Цифра 150.000 знаходить підтвердження в орієнтовних даних на 28 серпня 1941 року, напівофіційно усталених тоді Єврейською Радою Львова. Попри це, така цифра здається нам перебільшеною.

Останній російський підрозділ залишив Львів уночі з 28 проти 29 червня, а перші німецькі підрозділи вступили до міста 29 червня, близько 11-ї год. ранку. (Шенде, стор. 124). Негайно після вступу німці узялися за виконання своєї «історичної місії» щодо євреїв. Уже у перші години німці розклеїли в місті афіші, які підбурювали проти євреїв. У цих афішах і в листівках, які роздавали на вулицях, євреїв представляли винуватцями розпалювання війни, їх звинувачували у нечуваних злочинах, їм приписували нібито убивство декількох тисяч поляків і українців. Отруєний посів, звісно, дав відповідний урожай. Перші дні німецької окупації, тобто від 30 червня до 3 липня, супроводжувалися кривавими і жорстокими погромами. До німецьких солдатів приєдналися покидьки суспільства, особливо з-поміж українських націоналістів, а також нашвидкуруч організована німцями т.зв. українська міліція (допоміжна поліція). Почалося з полювання на вулицях на єврейських чоловіків. Львівські євреї, охоплені панічним страхом, переважно не виходили на вулиці. Більшість ховалася в своїх квартирах, в різних криївках, або в підвалах і на горищах. Українська міліція та німці, незадоволені надто скупим уловом на вулицях, почали трусити єврейські квартири у пошуках жертв. Забирали чоловіків, а подекуди й цілі сім’ї, включно з дітьми, під приводом, що вони повинні очистити львівські в’язниці від трупів. Декілька тисяч євреїв загнали таким чином на вулицю Казімєжовску [Городоцьку] («Бригідки»), на вулицю Лонцького [Карла Брюллова / вхід до будинку в’язниці зі Степана Бандери], на вулицю Замарстинівську і на вулицю Яховича [16 липня]. У «Бригідках» зібрано на тюремному дворі кількатисячний натовп спійманих євреїв, яких нещадно там били. Стіни в’язниці довкола подвір’я були аж до другого поверху залиті кров’ю катованих євреїв і обліплені шматками мозку. (Свідчення і особисті враження уже покійного львівського адвоката, д-ра Ізидора Еліаша Лана, який мешкав по вулиці Бернштейна [Шолом-Алейхема], 1.)

Не менш потворні сцени відбувалися в решті в’язниць. Частину єврейських жертв розстріляли. Відтак після дводенної різанини залишилася в живих тільки частина в’язнів, яких відпустили додому, проте декілька тисяч загинуло у страшних муках. Серед жертв цієї першої різанини були: д-р Єхескєль Лєвін, рабин прогресивної релігійної громади у Львові та редактор тижневика «Opinia», а також Генрик Гешелес – редактор щоденної газети «Chwila».

Після кривавих днів «бліцпогрому» львівських євреїв зовсім не залишили в спокої. Німецька стратегія в боротьбі з євреями полягала в тому, щоб ламати їх щоденними цькуваннями і створити навколо них атмосферу постійного жаху. Німці вбачали в євреях потенційного ворога їх «нового ладу», і цього світового ворога №1 поборювали шляхом постійних безперервних нападів на нього. Євреям належало, відповідно до теорії німецької стратегії, постійними цькуваннями й репресіями настільки запаморочити мізки, щоб вони не могли займатися ані політикою, скерованою проти держав осі, ані «економічним шкідництвом», ані т.зв. «Flusterpropaganda» (тобто поширенням небажаних для німців чуток).

Німецький Третій Райх мусив перебувати в постійній бойовій готовності до єврейської небезпеки, постійно перебувати «в акції» проти євреїв. Замість застарілого поняття погрому німці запровадили новий військово-стратегічний термін «акція». Сама назва свідчить, із яким зарядом енергії, а також військово-тактичних і організаційних засобів бралися вони до свого плану систематичного винищення євреїв.

У той час, влітку 1941 [р.], німецько-фашистська політика щодо євреїв виразно встала на рейки злочинної концепції повної ліквідації еврейства. Недвозначно у своїх промовах обіцяли таке винищення Гітлер, Ґьоббельс й инші лідери гітлеризму. Особливо жорсткі акції винищування були скеровані проти євреїв, які проживали на територіях, залишених совєтською владою. Цих євреїв німці уважали розсадниками комунізму, і з першої ж миті починали проти них безжальну винищувальну кампанію. У той час, як на західних територіях німці милували певну частину єврейського населення, зокрема молодих чоловіків, щоб отримати завдяки їхній рабській праці максимум користі для своєї військової промисловості, на східних землях нищили всіх євреїв без винятку, вдаючись при цьому до найбільш варварських і брутальних методів, аніж будь-де. На території Львова, як і загалом на територіях, зайнятих після совєтів, німці побили всі свої власні попередні рекорди звірства і злочинності. Вони виходили із принципу безупинної акції – уже через два-три дні після «блискавичних» львівських погромів відбулася нова акція. Близько 2.000 євреїв затягнули на вулицю Пелчинську [Вiтовського] 59, у подвір’я будинку, де розмістилося львівське гестапо, і тут упродовж двох днів їх піддавали найвигадливішим тортурам із виразним садистським і збоченим характером.

Близько 1400 чоловіків, які витримали тортури, завезли автомашинами до лісу під Білогорщею (під Львовом) [тепер – околиця міста] і там розстріляли. Тільки нечисленній жменьці вдалося повернутися додому.

Паралельно з цим увесь липень тривала акція виловлювання єврейських політичних діячів і лівої молоді (зокрема, комсомольців), яких вивозили і розстрілювали (звісно, без будь-якого судового процесу) в лисиницькому лісі під Львовом. Майже водночас 25, 26 і 27 липня були відновлені облави на вулицях і в будинках. Чоловіків і жінок, начебто забраних на роботи, переважно вбивали. Ці облави і вбивства були здебільшого справою рук української допоміжної поліції, і в устах львівського населення були охрещені назвою «акція Петлюри». Кружляла версія, що німці дали українським колабораціоністам карт-бланш на триденну акцію помсти євреям. Це пояснення, звісно, фальшиве, оскільки Петлюра був застрелений у травні 1926. Проте під час т.зв. «днів Петлюри» загинуло декілька тисяч євреїв.

Акції та вбивства супроводжувалися систематичним пограбуванням єврейського майна. Воно відбувався у двох формах: неофіційні, індивідуальні пограбування та офіційний грабіж із відома влади.

Неофіційні та індивідуальні пограбування відбувалися дуже просто: до єврейських квартир заходили німецькі офіцери або солдати і забирали все, що їм подобалося. Плюндрування відбувалося переважно під акомпанемент тяжкого побиття, насмішок і знущань. Часто ґестапо наказувало пограбованим запакувати сплюндровані речі та віднести їх за вказаною адресою. Євреї були щасливі, якщо з такої «роботи» поверталися живими і не скаліченими. Офіційне пограбування почалося з накладення на єврейське населення в перших числах серпня 1941 року контрибуції у розмірі 20 мільйонів рублів. Львівські євреї, налякані актами терору в перші дні, сприйняли вимогу контрибуції з певним відчуттям полегшення. Панувало загальне переконання, що ця контрибуція стане формою відкупу, що німці, отримавши таку величезну данину, нарешті заспокояться. Тому взялися за збирання контрибуції мало не з ентузіазмом. У перші дні перед будинками, де урядували єврейські контрибуційні комісії, шикувалися довгі черги. Євреї за безцінь позбувалися сімейних коштовностей та инших цінних речей, щоб заплатити контрибуційний внесок. Иноді виплачували більше, ніж складала сума, визначена Громадською комісією. Траплялися випадки, що й християни-поляки виявляли симпатію до євреїв, зверталися до Громадської комісії та анонімно вносили серйозні суми.

Попри все, німці удалися до ще одного сильнодіючого засобу. У перші дні після накладення контрибуції німецька поліція обійшла, за заздалегідь укладеним списком, кількасот квартир, які належали представникам вільних професій, відомим торговцям, підприємцям, громадським і культурним діячам (кількість яких сягала до 1.000 осіб), і забрала заручників. Звісно, це вплинуло на пришвидшення темпу контрибуційної акції. Окрім загальної мети – порятунку львівського єврейства від подальших убивств, перед усіма тепер постала ближча мета – порятунок заручників, які поза сумнівом, – така була загальна думка, будуть звільнені після сплати викупу.

Сума контрибуції була виплачена вчасно (перший внесок виплачений 08.08.1941). Окрім грошей, євреї віддали також багато золота (коштовностей і близько 1.400 кг срібла). І лише тоді євреїв спіткало величезне розчарування, перше показове застосування етики «нових німців». З порушенням усіх прийнятих у цивілізованому світі етичних принципів, німці не звільнили заручників. Як пізніше з’ясувалося, заручники були убиті. Цей трюк із заручниками і цинічним порушенням даної обіцянки німці повторили в цілій низці міст.

Після контрибуційної акції німці почали палити синаґоґи. Систематично і по черзі були спалені або висаджені в повітря майже всі львівські синаґоґи. Серед инших була дощенту спалена і зруйнована прогресивна синаґоґа по вулиці Жовківський. Руїни та рештки мурів цієї синаґоґи були усунуті лише наступного року, влітку 1942.

Під час контрибуційної акції вперше почали кристалізуватися контури майбутнього «Юденрату» (Єврейської Ради). За совєтських часів у Львові не існувала єврейська релігійна громада. Німці вирішили для власних цілей створити наново орган єврейського громадського представництва. Переговори з різними єврейським діячами про створення Юденрату почалися 11 липня. (За інформацією д-ра Давида Соболя, який брав участь у цих переговорах.) Серед инших німці звернулися до проф. Мауриція Аллерганда, який колись виконував обов’язки урядового комісара єврейської релігійної громади у Львові, з пропозицією організувати Єврейську Раду. Проте Аллерганд відмовив, посилаючись на похилий вік і поганий стан здоров’я. У середині липня німці призначили Єврейську Раду, склад якої (спершу 5-особовий) збільшився в найближчі тижні шляхом подальших призначень і кооптування. Врешті склад Єврейської Ради кристалізувався таким чином: голова – д-р Юзеф Парнас, заступник голови – д-р Адольф Ротфельд, члени правління д-р Генрік Ляндесберґ, д-р Освальд Кімельман, д-р Едмунд Шежер, інж. Нафталі Ландау, д-р Генрик Ґінзберґ, [Яків] Хіґер, [Самуїл] Зайденфрау [Йосиф] Гох, д-р Шимон Улям, д-р Марцелі Бубер, д-р Зарвінцер та инші. [Імена в дужках додані з джерела: http://jewish-heritage.org/hngsmn2.htm Яків Хонігсман. Юденрати в Західній Україні.]

Створення Єврейської Ради мало, серед иншого, полегшити німцям другу офіційну форму грабунку єврейського майна, а саме через т.зв. Управління постачання (Besorgungsamt). Це був відділ Єврейської Ради під керівництвом Тейхгольца і Еґіда, єдиною метою якого було задоволення бажань і замовлень німецьких «панів». Щодня в Besorgungsamt з’являлися німецькі офіцери і чиновники з новим списком вимог. Одного разу вимагали, ск., стільки і стільки сотень меблевих гарнітурів. Иншим разом стільки і стільки сотень перських килимів, такої чи иншої кількості бочок натуральної кави або какао, сардин, кількасот метрів оригінальних кокосових килимків, золота, діамантів, розкішних столових сервізів, постільної білизни тощо. Німці виходили з принципу, що все рухоме єврейське майно є власністю переможця, а залишається воно в користуванні євреїв тільки до часу, коли німецький власник не побажає цього для себе. (Розпорядження від 17.9.1940 року. Reichsgesetzblatt 1940 r., I. стор. 1270 § 2, абзац. 1. п. 1. Розпорядженням від 7 серпня 1941 року чинність антиєврейських законів була поширена на території, захоплені німцями в німецько-совєтській війні.) Засновуючись на цьому оригінальному «юридичному принципі», вони взагалі не знали жодної міри в своїх вимогах. «Besorgungsamt» утримував цілий штаб чиновників, які з гарячковим поспіхом оббігали єврейські квартири, конфіскуючи в них різні предмети для комплектування аж ніяк не скромних «замовлень» німців, які мали були бути виконані вчасно. За спізнення доставки загрожували жорстокі репресії, аж до групової смертної кари включно. Про будь-який опір, навіть найбільш надмірним вимогам, не могло бути і мови. До Управління зверталися не лише представники німецьких військових і політичних організацій, «уповноважені» пред’являти свої вимоги євреям, але й окремі німецькі функціонери армії, поліції та СС зі своїми побажаннями. Коли керівник Управління Еґід одного дня наважився опонувати приватній вимозі якогось співробітника поліції, то був застрелений.

Уже в перші місяці свого перебування у Львові німці почали створювати національні райони. Насамперед вони почали зі створення німецького житлового району, для якого вибрали найгарніші околиці міста, з найсучаснішими будинками і розкішними віллами. У зв’язку з цим почалися перші викидання євреїв із квартир. Під перший удар потрапили вулиці 29 Листопада [Коновальця] і Потоцького [Ген. Чупринки], Ліса Кулі [Костелівка], Вулецька [Акад. Сахарова], Кадетська [Гвардiйська] тощо, а також район Стрийського парку – Дверніцького [Свенцицького], Св. Софії [Ів. Франка], Жижинська і Снопківська. Єврейських мешканців цих вулиць (зазвичай людей заможних) брутально виганяли з квартир, переважно упродовж кількох годин, без права забрати з собою речі, ба навіть ручний багаж. Не обійшлося без побиття і убивств. Загалом під час цієї квартирної акції втратили життя принаймні 200 євреїв.

Після приєднання «дистрикту Галіції» до Генерал-Губернаторства 01.08.1941 на території нового дистрикту були запроваджені антиєврейські обмеження, які вже діяли на території Г.-Г. [Генерал-Губернаторства], тобто нарукавні пов’язки (оголошення про пов’язки з’явилося у Львові ще в липні), заборона займатися цілою низкою професій, обмеження в комунікаціях і пасажирському транспорті в місті, заборона на зміну місця перебування, майнові обмеження, законодавство про примусову працю євреїв тощо. Губернатором дистрикту Галіція був призначений д-р Карл Лаш, колишній губернатор радомського дистрикту. Тільки через декілька місяців Лаша усунули з посади, а на його місце прийшов колишній губернатор краківського дистрикту бріґаденфюрер СС д-р Вехтер. Керівником поліції дистрикту Галіція був призначений генерал-майор СС Кацманн, шефом львівської поліції (Schutzpolizei) – д-р Ульріх. У перші дні після вступу німців бургомістром міста став українець – професор університету Полянський. Проте незабаром німці скасували і цю жалюгідну видимість української «автономії». Управління бургомістра м. Львова було ліквідоване і внаслідок уніфікації адміністрації в дистрикті Галіція із загальною адміністрацією в Генеральній Губернії було створене управління штадтгауптмана. Першим штадтгауптманом Львова став німецький чиновник управління Ґ.Ґ. Куят, а після його відходу д-р Геллер.

Свою політику «divide et impera» [розділяй і володарюй] німці послідовно здійснювали також на території Львова. Уся система злостивих, дріб’язкових знущань і причіпок та публічних принижень євреїв на очах у неєврейського населення служила для того, щоб представити єврейське населення ув очах неєврейської громадськості у вигляді паріїв, позбавлених усіх прав, які взагалі перебувають поза сферою закону і є легкою та беззахисною здобиччю для усіх злочинних елементів і покидьків суспільства. Цій же меті служила широка хвиля огидної, вульгарної та неперебірливої в засобах антисемітської пропаганди за допомогою радіо, публікацій, афіш, «виставок», театриків і бульварної преси. Створюючи цілу ієрархію привілеювання та гноблення (німці, райхсдойчі, фольксдойчі, українці, поляки, колабораціоністи, пасивні, опозиція, комуністи, євреї) німці ставили євреїв на найнижчий щабель цієї потворної драбини. Проте також і в лоні кожної національної групи, а отже і в лоні єврейського суспільства, німці застосовували ту ж політику дезінтеграції та деморалізації. Таким чином, були більш привілейовані і менш привілейовані класи і в лоні єврейського суспільства. Привілейований клас становили кваліфіковані євреї (фахівці, ремісники, техніки, інженери, частково санітарний персонал), які працювали в німецьких економічних і військових установах. Привілейованим прошарком була також єврейська міліція J.O.L. – Juedischer Ordnungsdienst Lemberg. Створена у серпні 1941 [р.], вона спершу налічувала 500, а згодом близько 750 осіб. Також до привілейованого шару належали члени Єврейської Ради та її співробітники. Хоч і вони ділилися на різноманітні категорії від найбільш привілейованих (члени Єврейської Ради, службовці Besorgungsamt'у і Wohnungsamt'у) до найменш привілейованих (працівники фізичної праці, позаштатні працівники), на таких, які мали «тверді» посвідчення, і на таких, які мали «м’які» посвідчення тимчасової зайнятості. Потім йшли різноманітні инші категорії: необ’єднані, самостійно працюючі ремісники, торгівці, перекупники, і врешті величезна маса пограбованих, декласованих і позбавлених постійної роботи, маса, яка постійно була об’єктом і головною метою т.зв. «акцій», «облав», виселень, маса, яку вистежували і винищували безупинно. «Незайняті», тобто ті, хто не мали жодної протекції або достатньо грошей, щоб дати хабар і отримати посвідчення про працевлаштування, яке рятувало від облав, були приречені на різноманітні небезпеки. Згідно з німецькими законами, чоловіки-євреї у віці від 14 до 60 років були зобов’язані примусово працювати. У вересні 1941 року німці створили у Львові Управління Праці (Arbeitsamt), в якому існував спеціальний відділ праці євреїв (Judeneinsatz). Ловці із цього єврейського відділу постійно курсували містом, забираючи на примусові роботи євреїв, які не мали робочої книжки Arbeitsamt'у. Крім того, на роботу хапали з власної ініціативи різні підрозділи – військові, СС і поліції. Найчастіше «робота» була безоплатною, або в кращому випадку платили до смішного низькі ставки (від 2-4 зл. на день), в голоді й холоді. Але дуже часто «робота» ця мала характер безглуздого виконання абсолютно непотрібних і дуже обтяжливих справ під акомпанемент биття і лайки. З «роботи» люди не раз поверталися каліками, або й не поверталися взагалі. Проте незабаром крім цього лиха розвинулася нова чума – форма «виховної праці» для євреїв, яка своєю жорстокістю затьмарила всі попередні жахи. Це були т.зв. «виховні табори» (Erziehungslager), тобто «табори праці» для євреїв. Одним із перших таких таборів на території Львова був транзитний табір у Сокільниках. Робота в цьому таборі була дуже важкою. Працювали переважно в болоті, стоячи до пояса у воді, серед постійного биття і знущань із боку німецьких і українських вартових. Улітку 1941 туди були скеровані кількасот, за иншими джерелами – кілька тисяч єврейських чоловіків зі Львова, які через декілька тижнів були перебиті. Невдовзі єврейських чоловіків зі Львова почали висилати в різні инші заміські табори: Ляцьке Муроване, Германув (на захід від Львова), Винники, Куровичі (на лінії Львів-Підгайці), Козаки (біля Золочева), Якторів тощо. Ці табори праці фактично були таборами смерті, і рідко хто повертався з них живим, а якщо повертався, то зазвичай калікою, непридатним до праці. Але вершини садизму сягнули табори, організовані в самому Львові. Спершу це були два табори, – один на вулиці Чвартакув [Квітнева] (бічна вулиця в житловому районі СС, між вулицями Потоцького і 29 Листопада [між Ген. Чупринки і Коновальця, біля нинішнього Палацу спорту «Україна»]) і другий на вулиці Янівській [вул. Т. Шевченка], 134. Табір на Чвартакув був ліквідований навесні 1943 р., після убивства більшості єврейських робітників, а Янівський табір функціонував до відходу німців зі Львова [Ф. Фрідман не міг знати, що він функціонуватиме ще і в третьому тисячолітті як відома львівська «тридцятка», про що я неодноразово писав. – А. П.].

Табори були Дамокловим мечем, який нависав над єврейським населенням. Це були ненаситні молохи, які щомісяця поглинали сотні, а з часом навіть тисячі єврейських істот. На місце робітників, які масово помирали в таборах від голоду, холоду, хвороб, нечувано важкої праці, потворних знущань, а також убивств і страт, які чинила чи то на знак «покарання», чи задля розваги табірна охорона – постійно були потрібні нові люди, яких виловлювали найчастіше наосліп під час вуличних облав, або удома. Єврейське населення, зокрема, бідніші верстви, не знали вже ніколи ні хвилини спокою перед вічним жахом табірної смерті.

Але окрім цього душили й инші жахіття. Прагнучи ізолювати єврейське населення від решти суспільства, німці не задовольнилися запровадженням нарукавних пов’язок чи створенням спеціальних відділень для євреїв у трамваях (пізніше євреям взагалі заборонили користуватися трамвайним сполученням). У жовтні 1941 німці розпорядилися створити єврейське ґетто. Воно мало постати в найбіднішому та найзанедбанішому районі міста, на Замарстинові і Клепарові. Був виданий наказ, щоби все єврейське населення з решти районів міста перебралося в ґетто упродовж одного місяця, тобто між 16.11. і 14.12. (Lemberger Zeitung 15.11.42). Замарстинів і Клепарів знаходяться в північній частині Львова і відокремлені від решти міста залізничним насипом, під яким до цих районів прокладені чотири вулиці: Замарстинівська, Пелтевна [Чорновола], Жрудляна [Джерельна] і Клепарівська. Євреям було дозволено в’їжджати і входити в ґетто тільки вулицею Пелтевною [Чорновола]. Серед єврейського населення залізничний міст над цією вулицею отримав похмуру славу «моста смерті». Під мостом на Пелтевній [Чорновола] стояли українські та німецькі вартові, які ретельно перевіряли потік незліченної маси євреїв, який плив безперервним струменем у майбутнє ґетто. Возами і візками, тачками, дитячими візками, у вузлах, мішках на плечах і валізах переносили євреї своє майно на нове місце проживання в ґетто. Доведену до розпачу юрму цих нещасних істот уважно контролювали німецькі та українські пости. Якщо їм хтось не сподобався, його затягували до казарм, які знаходилися поряд, і наказували залишити все майно на вулиці, на милість долі. Кожен, хто носив старий, зношений одяг, виглядав неакуратно чи убого, мав вигляд людини хворої або виснаженої й нездібної працювати, хто не міг пред’явити робочого посвідчення, а окрім того загалом жінки та діти, усіх їх широким жестом запрошували до старої казарми. Тут їх чекало вступне привітання: побиття відповідно навченими єврейськими покидьками, яких німці спіймали і змусили виконувати цю функцію. Решту додавали німці та українці. Надвечір гурт жертв відправляли у в’язницю на Лонцького [Брюллова / Бандери]. Там їх роздягали майже догола, закидали, наче мішки, на вантажівки і вивозили в ліс на розстріл. У такий спосіб «міст смерті» поглинув в листопаді і грудні 1941 декілька тисяч жертв, переважно жінок. Це була перша з розмахом спланована німецька акція проти єврейських жінок у Львові.

Кількість львівських євреїв почала танути. Окрім убивств і облав, цьому сприяла еміграція. У більшості містечок і провінційних міст життя було значно спокійніше, ніж у Львові. Попри заборону виїзду, декілька тисяч євреїв потайки перебралися на провінцію, сподіваючись, що там і далі пануватиме спокій. Зрештою, в цей час і львівське єврейство мало короткий період перепочинку. Після літніх і осінніх акцій зима на межі 1941/42 років принесла недовгий спокій. Звісно, це не була абсолютна тиша. Хоч і не було масових акцій і жорстоких «показових» звірств, але не припинялися дрібні й докучливі «акційки». Одного разу це було викидання єврейського населення з вулиці Жовківської, звідки в суворі грудневі дні його раптом викинули з колишніх квартир на далеке і малозаселене Знесіння, де їх мучили нападами банди підлітків і суспільних покидьків. Иншим разом це була «акція на єврейські хутра і светри» (січень 1942), або знову «очищення» міста від єврейських старих, жебраків тощо. Не припинялися ні на мить облави на роботи і в табори. У сумі щодня гинули або зникали без вісті 50-100 євреїв. Проте подібні жертви львівське єврейство, навчене гірким досвідом попередніх місяців, звикло вважати не надто завищеними.

Проте поруч із з жертвами, які гинули від німецької «першої руки», не менших втрат завдавали уживані німцями методи опосередкованого знищення. Грабунок єврейського майна, викидання з квартир, обтинання євреям усіх джерел заробітку, зниження норм харчування нижче рівня мінімальних людських потреб – такими були подальші засоби, покликані реалізувати план винищування євреїв. Дуже багато євреїв втратили унаслідок примусових переселень, пограбувань, цькування і репресій своє майно або місце роботи, були звільнені зі своїх колишніх посад, инші унаслідок варварського побиття були скалічені та вже нездатні трудитися. Тисячі родин втратили в погромах своїх годувальників. Значна частина з тих, хто ще був здатний трудитися, вимушені були відпрацьовувати панщину у німців за сміхотворну винагороду. Єврейському населенню не можна було робити покупки у міських або громадських крамницях, а лише в спеціальних єврейських крамницях і хлібних пунктах, які утримувала Єврейська Рада. Продуктові норми для єврейського населення були до смішного малі, складали близько 10% німецьких пайків, або 50% пайків польських і українських. Євреї отримували 10 дкг [100 г] хліба щодня (пізніше цю норму урізали до 50 дкг щотижня), 10 дкг цукру на місяць (цю позицію втілювали рідко), час від часу, в середньому раз на три місяці, півкілограма чорної солі, 20-40 дкг протухлої муки («Judenmehl»), 20 дкг мармеладу, півлітра оцту. Узимку 1941 року євреї отримали по 25 кг картоплі на особу. Ясно, що при такому раціоні харчування годі було вижити. Більшість єврейського населення були не в змозі поповнити цих голодних пайків покупками на вільному ринку, адже: 1) євреям не можна було нічого купувати на вільному ринку. Євреї, яких ґестапо спіймало на такому «злочині», пропадали без вісті, тобто гинули в підвалах гестапо. (Напр. д-р Барбашова була затримана за те, що хотіла купити у охоронця «нелегальні» декілька кілограмів картоплі і загинула в гестапівському ув’язненні.) 2) Переважна частина єврейського населення не мала вже ані коштів на покупки, ні цінних речей або одягу для обміну з селянами.

Серед зубожілого та голодного єврейського населення, позбавленого теплого одягу, яке часто перебиралося з місця на місце, в умовах суворої зими ширилися хвороби. Вулицями вешталися бездомні й осиротілі єврейські діти, які втратили своїх старших опікунів під час акцій. Голі й босі, голодні й занедбані, вони намагалися утриматися завдяки власній винахідливості, жебрацтву, дрібній торгівлі, крадіжкам. Трупи дітей і дорослих, померлих на вулиці з голоду, виснаження й холоду перестали бути винятком на єврейських вулицях Львова. Соціальна та індивідуальна допомога в цих умовах давала мізерну користь. У Львові Єврейська соціальна самопоміч (філія JSH, яка мала садибу в Кракові з д-ром Лейбом Ландау і д-ром Максом Шаффом на чолі, володіла надто малими коштами, щоб зуміти надати реальну допомогу цьому стихійному лихові. Таким чином, страшною голодною смертю загинуло декілька тисяч осіб.

Справа створення закритої єврейської дільниці (ґетто) у Львові затягувалася. Розпорядження про створення ґетта, видане у жовтні 1941 р., не було виконане; воно лише породило хаос і сум’яття в житті львівських євреїв. Відбулося щось на кшталт тимчасового «перемир’я». Євреї сиділи на запакованих валізах і клунках, кожної миті очікуючи наказу про негайну евакуацію до ґетта. Проте німці тимчасово задовольнялися в цій справі лише «тортурами страху і надії». Переговори про межі майбутнього ґетта між Єврейською радою та німецькою адміністративною владою тягнулися всю зиму. Тим часом у керівництві Єврейської ради відбулися зміни. Д-р Ю. Парнас за відмову співпрацювати з німцями у доставці робочої сили в табори був арештований і убитий в ув’язненні. Після смерті його наступника д-ра Якоба Ротфельда, який помер природною смертю в лютому 1942 року, головувати став д-р Генрик Ляндесберґ. Тим часом Єврейська рада широко розгорнула свої структури, які охопили всі форми суспільного та господарського життя (на створення відділу культури й освіти німецька влада не дали дозволу, також було заборонено виконувати релігійні обряди, навіть у приватних квартирах). У Єврейській раді було зайнято близько 4000 співробітників і осіб фізичної праці, окрім того, певна кількість працівників за контрактом і ремісників, зосереджених у трудових майстернях при Єврейській раді. Це була єврейська держава в мініатюрі з величезними можливостями щодо своїх громадян, з владою над їх життям і смертю. Точніше кажучи, це була карикатура на державу, сенсом існування якої була робота для невблаганного смертельного ворога, апарат якого існував для того, щоб служити цьому ворогові зручним інструментом для систематичної експропріації та ліквідації єврейського населення.

Тим часом ворог причаївся. Перед остаточним знищенням німці хотіли витиснути якомога більшу кількість єврейського майна і праці. У березні 1942 року вони провели нову реєстрацію єврейської робочої сили. Близько 50 тис. євреїв-чоловіків і близько 20 тис. єврейок-жінок було забезпечено новими пов’язками з великою літерою «А» посередині та порядковим номером. Відтоді лише пронумеровані невільники могли вільно пересуватися вулицями і не ризикували потрапити під облаву чи репресії. Попри це, настрої львівських євреїв був оптимістичними.

Вони міркували, що коли вже німці отримали від львівського єврейства такі великі резерви робочої сили, то надалі не знищуватимуть настільки корисний елемент, на який, значною мірою, спирається вся діяльність львівської промисловості й транспорту. Львівські євреї, щоправда, очікували на те, що тепер їх чекають справді довгі місяці важкої, безоплатної або погано оплачуваної рабської праці, супроводжуваної приниженнями, побиттям, небезпекою каліцтва і смерті, проте врешті й це можна витримати в очікуванні часу, коли держави осі зламаються і настане звільнення. Проте події найближчих місяців засвідчили, що ці розрахунки були помилковими.

II.

У 1942 році широка хвиля винищувальних і ліквідаційних антиєврейських «акцій» розлилася усією країною. Їм передували біснуваті, бризкаючі отрутою промови та публіцистичні статті Ґьоббельса (Goebbels «Die Zeit ohne Beispiel» від 20 липня 1941, стор. 526 «Mimikry» «Die Juden sind schuld!» від 16.11.1941. «Das Eherne Herz», str. 85) і недвозначні кровожерні погрози в промовах Гітлера. Хвиля кривавих погромів йшла із заходу на південний схід. 9 березня 1942 року почалося виселення у Мельці (Arch. CZKH, prot. Nr 217), у квітні того ж року в Кракові, 24 червня 1942 у Тарнові (Arch. CZKH, prot. Nr. 436), в квітні того ж року у Жешуві (Arch. CZKH, prot. Nr. 678). У липні 1942 р. хвиля знищення досягла Перемишля (Arch. CZKH, prot. Nr. 649), в середині березня 1942 року відбулося потворне за наслідками й перебігом виселення з Любліна (Arch. CZKH, prot. Nr. 270). Навесні і влітку 1942 р. відбулися акції в Тернополі, Станиславові, Дрогобичі, Коломиї та низці инших міст (Black Book, стор. 152 і далі).

У березні 1942 р. хвиля винищення досягла Львова. Тут німці застосували ту ж «воєнну» тактику, що й усюди, підступну гру, яка полягала у знищенні євреїв руками їхніх побратимів (за посередництвом єврейської міліції), і цинічному наклепі як на своїх жертв, так і на цих помічників, що йдеться тут не про знищення, а всього лиш переселення певної кількості євреїв з перенаселеного Львова до инших місцевостей. Щоб надати своїй огидливій грі проформу правдоподібности, вони витягнули старі, випробувані в инших місцях театральні реквізити. Отож, було оголошено, що відбудеться переселення певної кількості євреїв зі Львова. Виселені мають право узяти із собою пакунки вагою не більше 25 кг на особу, 200 злотих готівкою і продукти. Виселенню підлягають непрацюючі, ті, хто живуть завдяки соціальній допомозі, старі, хворі й узагалі т.зв. «антисоціальні елементи». Начебто для забезпечення акції виселення більш гуманітарного перебігу, німці зажадали, щоби Єврейська рада забезпечила збір осіб, які підлягають виселенню. Були створені бригади зі співробітників Єврейської ради, які у супроводі єврейської міліції та під керівництвом німців входили вночі до квартир євреїв, перевіряли робочі документи, вік і стан здоров’я мешканців, і залежно від цього залишали їх чи забирали із собою на збірний пункт. Головний збірний пункт (Durchgangslager) містився у школі ім. Собєского по вулиці Замарстинівській. Звідти, після проведення контролю, під час якого звільняли тих, які працюють і були забрані помилково, нещасних забирали на колію і вивозили в невідомому напрямку, б’ючи їх і відбираючи їм знущально пакунки, як непотрібні. Упродовж трьох тижнів страшна акція виселення тримала в напрузі все львівське єврейство. Вже через декілька днів усі зрозуміли, що це щось значно гірше, ніж просто виселення. Різні громадські та політичні єврейські організації зверталися у цій справі до голови Єврейської ради д-ра Ляндесберґа ще до початку акції. На жаль, відсутні і джерельна інформація, і учасники тих нарад та депутацій, отож годі їх повністю реконструювати. З розповідей уцілілого свідка наради львівського рабинату з д-ром Ляндесберґом, пполк. д-ра Давида Кахане (в даний час головного рабина Війська Польського) можемо реконструювати лише перебіг однієї з таких нарад. Отож, перед початком переселення до д-ра Ляндесберґа вирушила делегація, яка складалася з рабинів: Ісраеля Лейба Вольфберґа, Мойсея Ельханана Альтера, д-ра Кальмана Хамейдеса і д-ра Давида Кахане, щоб застерегти його від запланованої участі співробітників Єврейської ради в акції переселення. Д-р Ляндесберґ дав їм ухильну відповідь і скаржився на те, що Єврейська рада не є господарем своєї волі, а тільки органом, повністю залежним від німецької влади. Проте через декілька днів співробітники Єврейської ради були відкликані з цієї ганебної, братовбивчої роботи, хоча єврейська служба порядку продовжувала виконувати свої функції в акції. Упродовж усієї акції в школі ім. Собєского діяла Комісія Єврейської ради для звільнення помилково забраних людей. Треба визнати, що завдяки старанням цієї Комісії чимало осіб були звільнені й врятовані.

Акція закінчилася 14 Нісана увечері, в першу ніч Седера (1 квітня 1942). Жертвами виселення стали близько 15 тис. осіб. Відтоді по цих людях не залишилося й сліду. Тільки через багато місяців Львова досягли чутки про те, що вони загинули в тільки-но створеній німцями «фабриці смерті» у Белжці (поблизу Рави-Руської), убиті електричним струмом.

Після акції в єврейському районі запанувала цвинтарна тиша. Загиблих не оплакували. Хоча офіційної жалоби не оголошували, єврейські вулиці опанував глибокий сум. Люди йшли вулицями з похнюпленими від болю й сорому головами, уникаючи дивитися один одному в очі. Єврейські діти розучилися сміятися і бавитися. Вони злякано тікали й ховалися в різноманітних схованках і криївках – разом із старими, хворими та немічними – як тільки десь на розі вулиці з’являвся силует німецького жандарма або українського міліціонера. Поступово єврейське суспільство почало заспокоюватися. Невиправний оптимізм знову переміг. Якщо вже німці «очистили» Львів від «непродуктивного» єврейського елементу, то тепер уже напевно настане спокій. Треба тільки якнайшвидше потурбуватися про роботу. Почалася гарячкова гонитва у пошуках праці. Були відкриті, за погодженням із штадтгауптманом д-ром Геллером і його заступником з економічних питань д-ром Райспом величезні єврейські ремісничі майстерні «Stadtische Werkstatten», організовані Тремським, д-рами Р. і Давідом Шляхтерами ціною величезних зусиль і праці. Тисячі єврейських ремісників віддали своє останнє майно – свої машини і знаряддя праці для майстерень, щоб тільки отримати в них роботу. Д-р Райсп запевнив організаторів підприємства, що у разі якоїсь нової акції «Міські майстерні» будуть «оазою спокою» серед шаліючого урагану. Такий сам величезний наплив єврейських працівників можна було в ті пам’ятні травневі дні спостерігати також у майстернях Шварца (берлінська фірма) по вул. Св. Мартіна [Жовківська], у фірмі «Rohstofferfussung» (збір відходів) Віктора Креміна та ин. Це була sui generis [своєрідна] пародія на «продуктивізацію», коли єврейська інтелігенція Львова для порятунку життя прагнула за всяку ціну отримати роботу помічника кваліфікованого ремісника або посаду сторожа (до «штату» кур’єрів у Stadtische Werkstаttten належали серед инших: відомий піаніст і проф. консерваторії Леопольд Мюнцер, адвокат Юліуш Менкес, історик і журналіст д-р Адольф Фрідман тощо). В Rohstofferfassung працювали на сортуванні дірявого ганчір’я торгівці, підприємці, вчителі тощо. Щоб отримати подібну посаду, що рятує, – на загальну думку, – від виселення і загибелі, була потрібна неабияка протекція або чимала виплата різноманітним «махерам» і їхнім німецьким панам. За прийом на роботу до StadtWerkstatten, Підприємства Шварца чи Rohstofferfassung платили по кілька тисяч злотих.

У розпал цього гарячкового штучного «prosperity» [«процвітання»] наче грім з ясного неба впала нова акція. Вона була здійснена в блискавичному темпі. 24.06 в середу летюча бригада СС (Rollkommando, Vernichtungskommando), яка спеціально задля цього прибула до Львова, провела несподівано посеред білого дня обшук в єврейських будинках і витягнула кілька тисяч осіб, переважно жінок, старих і дітей. Схоплених вивезли до табору на Янівській, і там, після особливо вигадливих тортур (розривання живцем на шматки спеціально натренованими собаками, які зазвичай починали свою роботу від розшарпування статевих органів і грудей у жінок), убили. Важкий і пригнічений стан запанував у Львові після цих варварських актів, які знову викликали дезорієнтацію і сум’яття в головах львівських євреїв. Тільки через декілька місяців стало зрозуміло, що ця раптова, «спонтанна» акція була тільки наступною ланкою послідовного плану. Вона була вступним маневром до великої різанини, яку гітлерівці готували львівським євреям на серпень 1942 року.

У липні німці зажадали від Єврейської ради нову контрибуцію (третю поспіль: друга була стягнута навесні 1942 р.). Стягнення цієї контрибуції йшло нелегко. З дощенту зубожілого, здесяткованого львівського єврейства важко було стягнути контрибуційні суми, хоча подекуди серед невиправних оптимістів ще жевріла надія, що контрибуція убереже від більшого нещастя. Але не уберегла. На початку серпня львівське єврейство було стривожене бентежними новинами, провісниками близької бурі. Єврейський відділ Управління праці був ліквідований, а справи єврейської робітників передані безпосередньо у відання керівництва СС. Колишній керівник ліквідованого єврейського відділу Управління праці німець Вебер начебто повідомив у таємній розмові з представником Єврейської ради: «Тепер єврейські справи не залагоджуватимуть з економічної точки зору, а тільки в політичному аспекті».

Це був доволі виразний натяк, який викликав величезне пригнічення у представників євреїв.

Тим часом, нові «роботодавці» євреїв, есесівці взялися до контролю за єврейською працею. Всі підприємства, де працювали євреї, по черзі оточували підрозділи СС. Єврейським працівникам наказували постати перед комісією СС, яка «на око» визначала, чи здатні вони до роботи. Визнаних непридатними відводили убік і відправляли: жінок «на шмельц» (тобто на смерть – за термінологією німецько-фашистських убивць), чоловіків – до табору. Ті, хто вціліли після цього смертоносному огляду, отримали новий штамп СС на своїх робочих картках. Працівникам окремих, менш економічно вагомих фірм, есесівці узагалі не ставили нових штампів, скажімо, співробітникам Єврейської ради і низки приватних фірм.

Німецький принцип дезінтеграції суспільства, поділу його на класи більш і менш привілейованих, на категорію тих, хто залишаться в живих, і категорію приречених на смерть, торжествував.

Напруження у єврейській спільноті посилювалося з дня у день. Думки про найближче майбутнє були суперечливими. Одні очікували якогось страшного удару, инші натомість передавали з уст в уста заспокійливі відомості, отримані начебто з найвірогідніших джерел. Насправді, німці, згідно зі своєю скрізь і повсюди вживаною «воєнною» стратегією, самі вправно ширили ці заспокійливі чутки для приспання пильності євреїв.

У понеділок, 10 серпня, удосвіта почалася «акція». Це була найбільша за своїми масштабами акція на території Львова. Військові і політичні німецькі фахівці підготували її системно і планово. План блокади окремих будинків і вулиць, контролю і «прочісування» кварталів, вивезення жертв був реалізований точно і докладно. В акції взяли участь спеціальні бригади СС (Vernichtungskommando), ґестапо, німецька поліція (Schupo) та українська міліція. У прекрасну серпневу погоду, серед буйно квітучої, усміхненої природи німці разом зі своїми помічниками проводили акцію холоднокровно, спокійно і сумлінно. Щодня декілька тисяч осіб доправляли у табір на вулиці Янівській. Тут їх, у супроводі потворних побоїв і знущань, сортували: жінок, старих, дітей і тих, хто виглядав фізично не найкраще, відправляли на смерть до Белжця.

Частину чоловіків залишили для роботи в таборі. Євреї не чинили організованого опору. Пасивний опір виявлявся у переховуванні в різноманітних схованках, криївках, утечах із транспорту, самогубствах тощо. Трапилося кількасот випадків розстрілу на місці осіб, які «завинили» тим, що чинили пасивний опір. Акція тривала до 22.08 і поглинула близько 50.000 єврейських жертв.

Після «перемоги» над євреями керівник акції, бригадний генерал і начальник СС в дистрикті Галіція Кацман оголосив, що з 07.09.1942 для львівських євреїв створюється ґетто. За перебування після цієї дати поза межами ґетто євреям загрожувала смертна кара, таке ж покарання очікувало на неєвреїв, винних у переховуванні єврея за межами ґетто. Для ґетто німці виділили тільки частину раніше запланованої території, а саме ділянку Замарстинова і Клепарова, відокремлену з півдня залізничним насипом, зі сходу – вулицею Варшавською, на заході – вулицею Замарстинівською і на півночі – берегом річки Полтви. Територія ґетто, забудована переважно невеликими будиночками і мазанками, була надто мала, щоб там розмістилося навіть дуже поріділе на той час єврейське населення Львова. За дуже короткий час (неповних два тижні), в умовах повної дезорганізації як апарату Єврейської Ради, так і инших інституцій єврейського суспільного і сімейного життя, дезорганізації, викликаної жорстокою винищувальною акцією, завдання перемістити уцілілих євреїв у ґетто було нелегким, зокрема тому, що усе мало відбуватися під акомпанемент дедалі нових німецьких жорстокостей. Неможливо перелічити усі дикі німецькі витівки під час «переселення». Для прикладу згадаємо тільки про один випадок, можливо, найдикіший.

Одного разу поширилася звістка, що якийсь єврей, обороняючись, поранив або й убив німецького функціонера. Реакція німців на цей акт індивідуальної самооборони була страшною. Того ж дня (за повідомленнями деяких свідків, це трапилося 1 вересня) під будинок на розі вулиць Якуба Германа [Лемківська], 15 і Локетка [Івана Труша], де містилися після переселення бюро Єврейської ради, з’їхалися машини з гестапівцями, привізши з собою заарештованого ще під час серпневої акції д-ра Ляндесберґа – голову Єврейської ради. Під насмішки і знущання, на очах переляканої юрми єврейських прохачів, ґестапівці схопили в будинку навмання кількадесят співробітників і відвідувачів, підвели їх до стінки і застрелили. Потім вибрали 12 міліціонерів, переважно офіцерів міліції, і повісили їх на балконах і вікнах другого поверху. Оскільки мотузки виявилися занадто тонкими, кілька міліціонерів впали на бруківку. Стікаючих кров’ю, їх зі знущаннями і побоями загнали назад на поверх і повторили видовище. (Серед повішених були польсько-єврейський письменник Людвік Рат, хірург д-р Таффет. Д-рові Тунісовіру, нач. від. допомоги табірникам при Єврейській раді у формі помилування замінили повішення на розстріл). Для д-ра Ляндесберґа керівник акції штурмбанфюрер СС Вепке вигадав особливу «забаву». Його затягнули на третій поверх і там повісили на дуже тонких мотузках, які одразу ж обірвалися. Д-р Ляндесберґ, спливаючи кров’ю, перед лицем смерті втратив силу духу і просив свої переслідувачів подарувати йому життя, посилаючись на звичаєве право, за яким засудженому дарують життя у разі невдалої страти. Ґестапівці залишилися глухими до цих аргументів і наказали повторити екзекуцію, тим разом уже без фарсу з обірваною мотузкою. За наказом німців трупів повішених не можна було знімати упродовж кількох днів, і з усього Львова приходили цікавські, щоб подивитися на новітній витвір німецької «справедливости».

Житлові умови в ґетто були дуже важкими. Упродовж багатьох тижнів чимало родин таборували просто неба, або жили у подвір’ях і сінях будиночків, перш, ніж знаходили дах над головою. «Полегшення» настало через декілька тижнів, коли частина «арійців» залишила ґетто, а певна частина євреїв або померла, або була перебита у т.зв. перманентних акціях. Проте, це не вирішило проблеми. Офіційно на одного мешканця ґетто виділялося 3 куб.м. житлового простору. Однак фактично і цей, вкрай скупий простір для житла залишався недосяжною мрією. У середньому в кожній маленькій кімнатці розміщувалося принаймні 10 осіб. Уночі стелили на підлозі, використовували для сну кожен куточок, споруджували риштовання з ліжок у двох рівнях, одне над другим, як на кораблі. Унаслідок жахливої житлової тісноти ширилися різноманітні заразні хвороби, зокрема, тиф. У міру зменшення кількості євреїв у ґетто, гітлерівці кілька разів стискали межі ґетто, життя в якому ставало щодня більшою мукою. Ґетто було відокремлене від решти міста високою дерев’яною огорожею, яку пильно охороняли із зовнішнього боку пости німецької та української поліції. На вхідній брамі німецька поліція ретельно перевіряла документи тих, що входять і виходять.

18 листопада 1942 р. в ґетто була проведена нова реєстрація, при якій усі, хто працюють у військових установах, отримали літеру «W» (Wehrmacht), а зайняті у військовій промисловості – літеру «R» (Rustungsindustrie). Цих привілейованих чоловіків і жінок було разом 12.000. Користуючись «нагодою», під час реєстрації провели нову акцію, внаслідок якої близько 5.000 осіб відправили на смерть. Після листопадової акції євреї, споряджені табличками «W» і «R», були переведені на казармове становище у кращих будинках ґетто (т.зв. ґетто А), натомість непрацюючих розмістили в злиденних і брудних завулках (т.зв. ґетто В). Відтоді життя в ґетто для людей, які не мали табличок «W» або «R», перетворилося на справжнє пекло. Постійно відбувалися облави, які німці називали «зачисткою» території (Auskammen). Найбільша облава відбулася 5, 6 і 7 січня 1943 року. Під час цієї акції загинуло близько 15.000 осіб. Водночас була ліквідована Єврейська рада. Її голова д-р Еберсон і члени Єврейської ради інж. Ландау, д-р Кімельман, Чіґер, Улам, д-р Марцелі Бубер та инші були застрелені. Д-ру Нафталі Ландау і д-ру Шежеру вдалося втекти до «арійського» району, проте незабаром їх схопили й застрелили. Чиновників ліквідованої Єврейської ради, підступно принаджених у приміщення Ради, німці частково вивезли в Белжець, частково до Янівського табору. Тоді у Белжець вивозили голими або в спідній білизні, щоб зробити неможливою втечу з транспорту. Але, попри це, попри сильні пости з кулеметами, які охороняли транспорти і стріляли без попередження при найменшій спробі втечі, попри заґратовані віконця і щільно забиті двері вагонів, попри загрозу гонитви сторожовими собаками, які мала при собі охорона транспортів, – попри усе тікали. Тікали через отвори, зроблені в підлозі або стінах вагона, вистрибували на ходу потягу, попри загрозу каліцтва або смерті, постріли охорони, перспективу мандрівки утікача голодним і голим через заляканий і щільно обставлений поліцією край. Небагатьом сміливцям вдавалася ця ризикована виправа. Їх охрестили прізвиськом «стрибуни». Зазвичай «стрибуни» під час першої ж акції потрапляли назад до рук катів. Були такі «стрибуни», які по три або чотири рази повторювали цю небезпечну гру, навіть з певним спортивним задоволенням і гордістю.

Після січневої акції німці запровадили для ґетто офіційну назву, яка повністю змінила характер цього місця. Нова назва «Judenlager Lemberg» (скорочено Юляґ) констатувала, що це вже не закритий житловий район, а різновид концтабору, на зразок казарм, де мають право жити тільки чоловіки й жінки, які працюють в німецьких установах. Звісно, права на життя не мали хворі, старі і діти. У частих облавах німці виловлювали залишки цих «небажаних» елементів і вивозили їх на смерть. Внаслідок постійних акцій німцям вдалося скоротити кількість євреїв в «Юляґу» до 12.000 володарів «W» і «R» і декількох тисяч жінок, старих і дітей, які вели в цьому таборі «нелегальне» існування (лютий 1943). Комендантами Юляґу були офіцери СС, а саме по черзі: Мансфельд, Зіллер, заступник коменданта Гайніш і Ґржимек. Останній із них, гауптштурмфюрер СС Йозеф Ґржимек, який обійняв посаду 19 лютого 1943 р., мав уже певний «стаж» у цій роботі. Раніше він був ліквідатором концентраційного табору для євреїв в Ляцках Мурованих і організатором, а відтак ліквідатором «зразкового» ґетто в Раві-Руській. Дегенерат, садист і божевільний, він терзав населення Юляґу найбільш вишуканими цькуваннями, пруською муштрою і манією «чистоти». Натомість під час постійних полювань на «нелегалів» ним самим або за його участі були убиті багато сотень львівських євреїв, зокрема жінок і дітей.

Щоб проілюструвати темпи знищення львівського єврейства, варто подати деякі статистичні дані. Наведені нижче цифри узяті зі статистики продуктових карток, які видавала єврейському населенню Єврейська рада, і були передані мені керівником Управління продуктових карток Єврейської ради у Львові д-ром Вайзером. Ці цифри не можуть бути абсолютно точними. З одного боку, вони більші, аніж дійсна кількість євреїв, оскільки багато сімей не сповіщали негайно про загиблих членів сім’ї, сподіваючись, що тих кудись вивезли на «роботи» і незабаром вони повернуться, в инших випадках не доповідали про загиблих або померлих, бажаючи просто скористатися – адже панував голод – більшими пайками харчів. Були, утім, і такі, які взагалі ніколи не реєструвалися, і не перебували на обліку Єврейської ради, виходячи з принципу, що безпечніше не фігурувати в жодних документах, доступних німецькій владі. Окрім того, було багато євреїв-утікачів, політичних «злочинців» тощо, які перебували в криївках. Нарешті, з часу завершальних акцій 1942 року дедалі більше євреїв переходили на т.зв. життя з «арійськими» документами. У всіх вище перелічених випадках йдеться про матеріал, який за своєю природою не міг знайти відображення в жодних офіційних або неофіційних статистичних даних. Отож, важко встановити, яким могло б бути відхилення у наведеній далі статистиці, так само, як і не можна вносити у неї будь-які корективи. Можна лише припускати, що відхилення могли б становити не більш, як 5-10%, і ймовірно також, що плюси і мінуси скорочуються взаємно таким чином, що статистична картина, яку ми отримали, є більш-менш вірною. А ось і цифри:

У жовтні 1941 – 119.000 євреїв
листопаді – 109.000
грудні – 106.000
у січні 1942 – 103.000
лютому – 97.000
березні – 96.000
квітні – 86.000
травні – 84.000
червні – 82.000
липні – 82.000
серпні – 76.000
вересні – 36.000
жовтні – 33.000
листопаді – 29.000
грудні – 24.000

Офіційні цифри наявні тільки до січня 1943 року, тобто до ліквідації німцями Єврейської ради.

У 1943 році навіть найбільш невиправним оптимістам впала полуда з очей. Стало зрозуміло, що політика німців скерована на повне знищення євреїв. Почалися перші спроби організованого опору серед єврейського населення, перші ретельно законспіровані військові навчання молоді і спроби видання нелегальної газетки. Загалом з’явилося шість номерів нелегальної газети, надрукованої на друкарській машинці, у невеликій кількості примірників.

Редактором газетки був магістр Міхал Гофман, а технічним керівником Абрагам Варман. Інформаційні матеріали про міжнародну політику та ситуацію на фронтах газетка запозичувала від нелегального радіопрослуховування і з підпільної польської преси. Місцевий розділ містив, окрім інформаційних матеріалів, редакційні статті та відозви до організації збройного опору і до боротьби з німецькими злочинцями. Проте спроба організації озброєного опору не вдалася. Так сталося внаслідок багатьох причин: у Львові бракувало того опозиційного і революційного настрою усього суспільства щодо німців, який панував, напр., у Варшаві. Національний склад мешканців Львова полегшував німцям застосування політики, скерованої на розпалювання ворожнечі між окремими національностями, тим паче, що частина українського населення симпатизувала німцям. Поблизу Львова не було, як наприклад, на Волині, на білоруських кресах, на Люблінщині або Келеччині, сильних партизанських рухів, до яких могла би приєднатися єврейська молодь. Не було також бойових організацій, які могли б доставити євреям зброю, а при потребі надати збройну підтримку. Незначну кількість ручної зброї (пістолети, ручні гранати) єврейським нелегальним організаціям вдалося придбати в угорських і італійських солдатів. Нарешті, єврейській громаді бракувало здібних провідників і сміливих командирів для подібних дій, значна частина лівих лідерів покинули Львів разом із російськими військами, инші були розстріляні німцями. Були спроби організації партизанських груп і прориву їх у ліси, проте вони були придушені у зародку: так, наприклад, група єврейської молоді, очолювана єврейським поетом Янком Шудрічем, яка намагалася прорватися до лісу, була обдурена провокаторами і знищена. Усілякі спроби індивідуального опору та актів самооборони наштовхувалися на таку жорстоку помсту з боку німців, що відлякували инших сміливців від спроб наслідувати їх приклад. Так, напр., у березні 1943 в таборі на вулиці Чвартакув був убитий (ймовірно, це вчинив інженер-конструктор Котновський) есесівець Кайль, який відзначався рафінованою жорстокістю щодо євреїв. Реакція німців була швидкою і варварською. Наступного дня в ґетто прибула каральна експедиція, яка повісила 11 міліціонерів на балконах будинку по вулиці Локетка [Івана Труша], схопила навмання за допомогою коменданта Юляґу Гржимека близько 1.500 осіб, і затягла їх на Піски, де вони загинули після вигадливих тортур. Крім того, есесівці провели каральну акцію в таборі по вул. Янівській, під час якої убили близько 200 осіб.

У перші дні червня 1943 почалася остаточна ліквідація ґетто. Ця акція проводилася із особливою жорстокістю. Німці не наважилися наблизитися до єврейських будинків, побоюючись збройного опору. По суті, цього разу у кількох випадках можна було зафіксувати випадки мужнього озброєного опору. Значна кількість євреїв поховалася в заздалегідь підготовлених, добре замаскованих і захищених бункерах. Німці обливали єврейські будинки і криївки бензином, підпалювали їх, і лише після цього влаштовували гонитву за євреями, які вистрибували з вогню. Певній, незначній кількості євреїв вдалося сховатися в каналізаційних колекторах і протриматися там декілька місяців. Дітей німці «ліквідовували», розбиваючи голівки об мур або ліхтарні стовпи, вкидаючи їх живцем у вогонь або пострілами. Крім того, гітлерівська молодь навчалася на єврейських дітях стріляти по живій цілі. Частину чоловіків відправили до табору по вулиці Янівській (близько 7.000), де слабких ліквідували, а сильніших включили в робочі бригади.

Після ліквідації ґетто у Львові залишилася ще дуже незначна кількість євреїв, які мешкали в казармах у місті, у кількох військових закладах, а також кільканадцять тисяч у Янівському таборі. Крім того, певній кількості євреїв вдалося уникнути німецьких катів, ховаючись у завчасно приготованих схованках, у друзів-неєвреїв, або ж ведучи замасковане життя за т.зв. «арійськими паперами». Євреїв із «арійськими документами» постійно вистежували і відловлювали німецькі та допоміжні місцеві поліцейські органи, їх переслідували найрізноманітніші місцеві шантажисти. Спійманих євреїв вивозили до табору по вулиці Янівській і тут убивали. Щоденні жнива таких жертв були дуже рясні. Бували дні, коли до рук німців потрапляли кількадесят, а иноді й більше ста таких жертв. Відтак кількість євреїв, які ховалися, танула з день у день. Після звільнення Львова Червоною Армією 21 [27] липня 1944 виявилось, що заледве кількасот львівських євреїв (823 особи, згідно з цифрами, ретельно уточненими головою Тимчасового єврейського комітету у Львові д-ром Давидом Соболем на підставі заяв цих людей до Комітету) змогли вижити у Львові.

III

За часів німецької окупації у Львові були три головні місця масових поодиноких страт людей. За підрахунками, проведеними на підставі ретельних експертиз, після обстеження місць злочинів і заслуховування свідків Надзвичайною Державною слідчою комісією СССР з розслідування гітлерівських злочинів у Львові (повний текст повідомлення Комісії опублікований у «Правде» № 307, Москва, 23.12.1944), у цих трьох місцях страти загинуло під час німецької окупації близько 540.000 осіб, а саме:

1) на Цитаделі загинуло близько 140.000 осіб, переважно совєтських військовополонених;

2) у лисиницькому лісі (Лисиничі – село, розташоване за Львовом на Личаківському тракті у напрямі на Винники і Тернопіль) німці розстріляли понад 200.000 осіб, переважно євреїв.

3) В околицях табору на вулиці Янівській і в самому таборі німці убили понад 200.000 осіб, майже винятково євреїв. Головне місце масових убивств знаходилося в т.зв. «долині смерті», розташованій приблизно на відстані пів кілометра від табору, між єврейським кладовищем і так званою Горою страт («Гицлева Гора») біля підніжжя Кортумової Гори.

Зрозуміло, що число 540.000 жертв охоплює не лише львів’ян. У львівських стратах гинули десятки тисяч осіб, привезених для цього з провінції. Зокрема, табір по вулиці Янівській (який незабаром почали називати «Янівським» табором) служив як транзитний (Durchgangslager) і табором смерті для багатотисячних єврейських мас із міст і містечок «дистрикту Галіція». Історія цього табору – це історія мартирології значної частини львівського єврейства і цілої низки єврейських поселень і громад.

За Янівською рогачкою у Львові по вулиці Янівській, 134 була розташована фабрика, яка перед війною належала євреєві Штайнгаусові. На цій фабриці після приходу німців до Львова розмістилося німецька зброярня (Deutsche Ausrustungswerke – скорочено D.A.W.) Підприємство D.A.W. перебувало під контролем формувань СС. Оскільки робоче посвідчення цього підприємства вважалося «хорошим», тобто рятувало від вуличних облав і инших неприємних несподіванок, євреї почали добровільно зголошуватися на роботу в D.AW. З часом Arbeitsamt зі свого боку виділив певну кількість єврейських робітників, а, окрім того, есесівці щодня ловили євреїв на вулицях Львова для D.A.W. Таким чином, кількість єврейських робітників уже у вересні сягнула 350 осіб. Наприкінці вересня 1941 були збудовані нові бараки, оточені колючим дротом. 1 жовтня керівник D.A.W. гауптштурмфюрер СС Фріц Ґебауер, родом із Берліна, зібрав усіх єврейських робітників на апель і повідомив їм: «Аb heute bleibt ihr da!» («Віднині ви залишаєтеся тут!»). Через декілька днів після цього усю територію D.A.W. почали огороджувати колючим дротом. Для охорони території спорудили наглядову вежу, в якій пильнували на варті два есесівці з кулеметами. Таким чином виник «Янівський» табір. Ним опікувалися есесівці під командуванням Шліппе, Штельверка і Зерніца. Останній зазвичай ходив із своїм нерозлучним псом Азою, надресированим спеціально на людей (на підставі щоденника Ірени Шаєвіч про Янівський табір).

Від листопада 1941 р. табір набуває характеру табору примусової праці: табірників пильно охороняють, усякі контакти із зовнішнім світом припиняються. Фактичне керівництво табором переходить від Ґебауера, який і далі залишається шефом D.A.W., до оберштурмфюрера Рокіти і грізного ката Ґустава Вілльгауса із Саарбрюкена (з 2 березня 1942 року).

Колишній каварняний лабух – «естет», аматор витончених і «вишуканих» фізичних і моральних тортур, оберштурмфюрер Рокіта (з квітня 1942 р.), шарфюрер Колянко (з Рацибожа у Сілезії), обершарфюрер Вольфґанґ фон Мовінкель, юний садист, 20-річний шеф слідчого відділу Гайне (або Гайнен), останній комендант табору гауптштурмфюрер Франц Варцоґ, есесівець Бенцке (фольксдойч), колишній начальник «Юляґу» Гайніш та инші – це галерея жорстоких і злочинних катів.

Згідно з опублікованими у пресі версіями, які, утім, складно перевірити, у Німеччині існувала так звана Jagdkommando, тобто школа, створена за дорученням Гітлера для навчання керівників таборів смерті й керована відомим д-ром Дірлєванґером. У цій школі нібито були підготовані 60 якнайгірших катів, і з-поміж цих 60 до Львова були скеровані десять для керівництва табором на Янівській (Wlodzimierz Bielajew: «Dzialo sie to we Lwowie». Czerwony Sztandar Nr 54, Львів, 25 жовтня 1944 р.). Пізніші дослідження покажуть, скільки правди міститься в цій версії, яку ми зобов’язані тут згадати. Поза сумнівом, вона є цінною вказівкою, непрямим доказом, який з часом приведе до повного розкриття таємних пружин німецького механізму знищення людей і попереднього їх ламання морально й фізично, із застосуванням цілої системи детально й науково розроблених тортур.

Час від часу частина есесівської табірної команди отримувала накази про відправку на фронт. Оскільки табір дедалі більше розростався, німецька влада почала комплектувати табірну охорону ненімецькими елементами, особливо в частині рядових і нижчого складу. У табір прибували підрозділи, складені з угорських есесівців, української міліції, російських білогвардійців і фольксдойчів. Для підрозділів, укомплектованих тубільними елементами, закріпилася назва «Аскарів» (це прізвисько означало колись у німецьких колоніях в Африці допоміжну поліцію, сформовану з тубільців).

Табір розростався дедалі більше, як величезний поліп, який тягне свої щупальця до все нових жертв. Окрім постійної, багатотисячної маси ув’язнених, які працювали тут аж до їх знищення, через табір переходили сотні тисяч осіб, призначених для негайного транспортування в Белжець.

Це були і львівські, і провінційні євреї. Перші транспорти з провінцій почали надходити напровесні 1942 р., так, напр. на початку квітня прибув великий транспорт із Ґрудка Ягеллонського [Городка], у травні і червні – з Перемишля, в липні – з Дрогобича тощо.

У таборі з них залишали жити тільки відібраних, сильних, здорових чоловіків. Дрібними партіями до табору прибували також євреї – громадяни Чехословаччини, Угорщини, Югославії, Голландії, Великої Британії, Сполучених Штатів Америки – зазвичай для негайної ліквідації. Скільки у сумі жертв пройшло через табір – встановити неможливо. Слідство, проведене Надзвичайною слідчою комісією СССР, встановило, що принаймні 200.000 осіб убиті поблизу Янівського табору, і ще стільки ж – у лисиницькому лісі. Можна прийняти, що значною частиною цих жертв були робітники Янівського табору. Важко встановити також кількісний склад табору в окремі періоди його існування. Єдина офіційна цифра – це запис у статзвіті німецького начальника міста Львова («штадтгауптмана»), який подає на 1 березня 1943 (цього дня німці провели у Львові попередній перепис населення) кількісний показник у 15.000 євреїв у таборі.

Спершу табір був призначений тільки для чоловіків. Коли почалися великі акції, був створений окремий жіночий блок, ретельно відмежований від чоловічого. Жіночий табір був створений у березні 1943 року. Зародок цього табору створив перший транспорт із 70 жінок після ліквідаційної акції в Жовкві, – їх визначили на роботу в D.A.W. у новоствореній швейній майстерні. У чоловічому таборі табірники були поділені на різні категорії, до кожної з яких ставилися по-різному. Краще за всіх «велося» єврейському канцелярському допоміжному персоналові, другу категорію складали фахівці (інженери, техніки, ремісники), третю – чорнороби, до яких належала, серед инших, уся інтелігенція. Чорноробом давали найгіршу роботу, часто оглуплюючу та бездумну, їх нещадно били та знущалися з них, вони мали найгірші бараки. Усі бараки були дерев’яні, дуже брудні й завошивлені, без пічок, узимку неопалювані. Спали на довгих, збитих між собою дошках, без постелі, ба навіть без ковдр. У зв’язку з інтенсивними акціями 1942 року табір виріс у декілька разів.

Перша масштабна розбудова табору відбулася в березні 1942 року, водночас із березневою акцією у Львові. Керував будівництвом доцент Львівської політехніки інженер Гріффель (винахідник т.зв. «Гріффелевської сталі»). Гарячкова розбудова тривала й далі влітку 1942 р. аж до серпневої акції.

В’язнів Янівського табору знищували різноманітними способами. Окрім незмінно важкої та виснажливої 10-12-годинної праці до решти сили в’язнів вичерпували щоденні побої та знущання. Вілльгаус придумав для табірників т.зв. вітаміни БЦД (Б. – балки, Ц. – цегла, Д. – дошки). Табірникам після важкої цілоденної праці наказували «на додаток» вантажити на себе важку цеглу, балки або дошки і бігати з ними (im Laufschritt) туди й назад (переважно від станції Клепарів до табору або назад).

Голод підточував і виснажував організм табірників. Основою харчування табірників був хліб. Денний раціон становила 1/8 частина буханця хліба вагою 1,3 кг, тобто близько 15-16 дкг [150-160 гр.]. Проте персонал, який ділив хліб, припускався різноманітних зловживань, окрім того, при краянні липкого і неякісного хліба були природні втрати, отож практично табірник отримував щодня не більш, ніж 10 дкг хліба. До цього додавали вранці холодну каву, а в обід – водянисту зупу, яку зрідка приправляли листям капусти, крупами, і дуже рідко крихтою м’яса. Бували періоди, коли ця зупа була абсолютно неїстівною. Так, напр., узимку 1941/42 р. її готували з перемерзлої, неочищеної та немитої картоплі, яку зберігали там, де есесівці відправляли свої фізіологічні потреби. Ця крижані помиї смерділи сечею, і лише зголоднілі табірники могли відважитися на її споживання. Иншим разом табірний кухар приготував зупу із падлини хворого коня. Майже всі, хто покуштував цю фірмову страву, захворіли, а декілька навіть померли. Нещасні дружини, матері й доньки табірників прагнули крадькома передати їм трохи харчів, вистоювали цілими днями під табором, щоб щось переслати при слушній нагоді. Таке вистоювання під табором було дуже небезпечним, бо есесівці били й стріляли. Пізніше цю форму допомоги повністю ліквідували. Восени 1941 при Єврейській раді був створений Комітет допомоги табірникам.

Ціною дорогих подарунків для Ґебауера і його дружини вдалося отримати дозвіл на пересилання передач для табірників двічі на тиждень.

Проте передачі рідко потрапляли до табірників. Часто есесівці їх крали, з будь-якого приводу конфісковували в порядку покарання, а иноді просто для забави, на очах голодних табірників кидали вміст посилок своїм собакам. Проте в 1943 році навіть ці скупі передачі ззовні були повністю припинені. Хіба що нечисленна група табірників, які мали значні грошові кошти, змогла, попри всі заборони, підкуповувати табірну охорону і отримувати для себе необхідні продукти харчування. Проте це були нечисленні винятки. Головним джерелом «нелегального постачання» стала з часом контрабанда, яку здійснювали, – иноді з ризиком для життя – робітничі бригади, які висилали на роботи в місто, як, наприклад: «Reinigugnskommando» (чищення каналізації, туалетів, прибирання сміття тощо), «Treuhandstelle» (ремісники й фахівці, задіяні на ремонті внутрішньобудинкових комунікацій), «Ostbahn» (бригада, що працювала на залізниці), «Bahnwerke» – West (залізнична бригада) та инші. (Спогади І. Шаєвича і Ґ. Таффета.)

Справжнім лихом для табірників був антисанітарний стан табору. Спочатку в таборі взагалі не було туалетів. Потім їх було 40 на 5.000 осіб. Приміщенням умивальні Ґебауер довго не дозволяв користуватися, в покарання за те, що ця будова не була споруджена вчасно. Мила табірники не отримували, але за бруд застосовували драконівські покарання. Так напр., певного дня у двадцятиградусний мороз Ґебауер наказав провести апель табірників, вибрав з-поміж них п’ятьох і за бруд наказав їм зануритися голими у діжки з холодною водою так довго, аж поки вони не замерзли до смерті.

Попри подібні «санітарні» заходи, бруд і вошивість в таборі були жахливі. Иноді табірників забирали до вошебійки на вулиці Бальоновій [Гайдамацькій], пізніше влаштовували раз на два тижні купіль у лазні по вулиці Жрудляній [Джерельній], або в лазні на вулиці Шпитальній. Купіль була sui generis мукою: били і катували за кожну дрібницю. Результатом кожної купелі було кільканадцять нових трупів людей, убитих у «дисциплінарно-показовому» порядку. На позбавлення від вошей ці купелі не мали, звісно, жодного впливу, бо лахміття, яке знімали перед купіллю, не дезінфікували. Відтак ширилися хвороби, особливо висипний тиф. У вересні, жовтні та листопаді 1942 р. лютувала особливо грізна епідемія тифу, яка поглинала щодня близько 50 осіб (за даними доктора Цвіллінґа). Головним лікувальним засобом, якого вживала охорона табору, був розстріл хворих. Иноді, якщо для хворих було шкода кулі, їх викидали за колючий дріт, прирікаючи на муки повільного конання. Нікому не можна було наближатися до таких хворих під загрозою смерті або потворного катування. Результат був той, що більшість хворих із останніх сил симулювали здорових. Бували випадки, коли хворі працювали в тяжких умовах табірної праці, з температурою сорок градусів. І, що характерно для меж витривалості людської натури і напруження волі до життя у табірників, – траплялися випадки, і то не поодинокі, коли хворі виходили переможцями з цього страшного випробування і залишалися жити! Завдяки старанням Єврейської ради і табірного Комітету, завдяки коштовним подарункам для керівництва табору, вдалося отримати дозвіл на переведення важко хворих у місто, де в єврейському шпиталі головний лікар д-р Максиміліан Курцрок облаштував для них окремий будинок і оточив їх дбайливою увагою. Проте з часом і це полегшення було ліквідоване, оскільки табірне керівництво влаштувало «шпиталь» при таборі.

Це був абсолютно необладнаний барак, неопалюваний взимку, де хворі лежали майже зовсім без догляду. Десь двічі у місяць заходили есесівці Бромбауер і Бірманн для селекції, в результаті якої кільканадцять найважчих хворих забирали на смерть.

Атмосфера жаху і мученицької смерті висіла над табірниками. Майже щоденні апелі – їх часто влаштовували раптово серед ночі – були садистськими оргіями розперезаних п’яних гітлерівців. У таборі влаштували щось на кшталт «плацу жаху й тортур». Тут вішали на палях головою вниз, зв’язаних по руках і ногах «винуватців» (вони висіли, наче дичина на палиці), поки вони не конали в несказанних муках. Инша, дуже «вигадлива» кара полягала в тому, що голих людей обмотували колючим дротом і залишали їх в такому стані стояти декілька днів. За будь-яку провину призначали покарання киями по голому тілу, зазвичай у т.зв. токарні: давали по 50-200 ударів і не раз забивали на смерть. Жінок вішали за волосся. Бригадам у повному складі наказували голяка встати по стійці «струнко» на декілька днів, удень і вночі – в сонячну спеку і нічний холод до повної знемоги. Деякі гітлерівські кати мали свої улюблені покарання. Наприклад: Ґебауер з особливим задоволенням душив жертви, закрутивши їм на шиї свій шарф; ми вже згадували про випадок, коли він наказав заморозити кількох в’язнів, здається, що це повторювалося не раз. «Спеціальністю» Гайне було простромлювання тіл ув’язнених палицею або залізним прутом; жінкам він виривав нігті. Пристрастю Вілльгауса була стрілянина по живих цілях; для розваги або спортивного інтересу він стріляв без найменшого попередження в натовп табірників біля умивальні, біля кухонного казана; з балкона своєї вілли влаштовував «святкове» полювання на табірників, причому асистувала йому в цьому його дружина Отілія, а маленька їх донечка Гайке, плескаючи в долоні, захоплювалася точністю пострілів своїх батьків. Окрім тортур, любили гітлерівці і безжально знущатися зі своїх жертв. Для ілюстрації, окрім описаної вище історії з продуктовими передачами – варто згадати ще такий епізод: у березні 1943 р., після другої ліквідаційної акції в Яворові, серед инших привезли до табору яворівського рабина і шойхета (ритуального різника). Їм залишили бороди і наказали кожного ранку, перед виходом бригад на роботу, танцювати з відкритою парасолею на спеціальному підвищенні, під сміх і кпини гітлерівців (Із спогадів Ґ. Таффета).

Різні події особливої ваги або ювілеї есесівці відзначали відповідним чином. У день народження Гітлера 20 квітня 1943 р. Вілльгаус відібрав 54 табірників-євреїв і власноручно їх розстріляв. День відставки Муссоліні (25 липня 1943 р.) був відзначений у таборі особливим чином. Один із ґестапівців причепився до молодого, здорового єврейського хлопця, який йому саме кланявся, і звинуватив у тому, що в його поклоні не було належної поваги, а була прихована іронія й радість (Schadenfreude) з приводу падіння Муссоліні. За це єврей повинен зазнати заслуженого покарання. Ні у чому не винного хлопчину повісили за ноги на шибениці, головою вниз, відтяли йому пеніс і вклали до рота. Постійними копняками в живіт йому пришвидшили прилив крові до голови. Хлопець помер у нечуваних муках.

Усі ці методи убивання здавалися німцям недостатніми, бо занадто повільними. Періодично декілька тисяч табірників забирали на «Піски» на страту. Селекція при здійсненні подібних «акцій» відбувалася зазвичай до краю просто. Влаштовували т.зв. «перегони смерті». Маса приречених бігли, оточені обабіч лавами есесівців, які підставляли їм ноги або карабіни, били по головах, стріляли в них тощо. Хто зашпортувався і падав – того відставляли убік, до заздалегідь підготовленої групи «беззастережних смертників» – тобто хворих, калік і до решти виснажених людей – і гнали разом із ними на «Піски».

У таборі був оркестр, який складався з табірників. Диригентом був Леон Штрікс, серед оркестрантів були видатні музиканти, як-от композитор Якоб Мунд і Юзеф Герман. З ініціативи «меломана» Рокіти табірні музиканти склали «танго смерті». Відтоді кожну групу, яку посилали на смерть, оркестр проводжав цією жахливою композицією. Одна з останніх масових акцій в таборі відбулася 25 травня 1943 року. Тоді були ліквідовані близько 6.000 табірників.

У ті часи німці щоразу інтенсивніше затирали сліди своїх злочинів. Задля цього вони створили з табірників т.зв. «бригаду смерті», складену зі ста кількадесяти євреїв. Ця бригада під суворою і пильною охороною німецького підрозділу Спеціальної Служби (Sonderdienst) Nr 1005 займалася викопуванням і спалюванням трупів, а також знищенням усіх слідів німецьких злочинів. Водночас після остаточної ліквідації табору 20 листопада 1943 р. у «бригаді смерті» спалахнув бунт. Тільки небагатьом сміливцям вдалося утекти, инші загинули.

Після убивства залишків єврейських в’язнів табір не був ліквідований. У ньому і далі перебували кількасот поляків, українців і фольксдойчів. У травні 1944 р. в таборі ще була невелика група з приблизно 40 євреїв. Це були переважно євреї, схоплені в «арійській зоні» міста, яким, як фахівцям, з ласки своєї замінили страту на перебування в таборі. Вони працювали кравцями, шевцями, електриками, в пральні, прасувальні, на садових роботах тощо. Під час великого нальоту совєтської авіації на Львів (квітень 1944) і викликаного ним сум’яття, 15 євреїв утекли з табору. Решту вивезли німці під час евакуації на захід, і тут частина з них утекла в околицях Добромиля і Ґжибова.

Після бунту «бригади смерті» німці продовжували спалювати трупи в лисиницькому лісі. Ці роботи тривали до січня 1944. Проте, попри все, гітлерівським бандюгам не вдалося затерти слідів злочинів, небувалих в історії людства. Невблаганна Немезида, яка вирвала скривавлену сокиру з фашистських рук, відкриває тепер таємниці їх злочинної діяльності. Слідства та історичні дослідження витягують тепер на білий світ жахливості й жорстокості, за які все людство вимагатиме заслуженої кари для винуватців стількох трагедій і нещасть.

***

Знищення львівського єврейства – це не тільки потворний акт фізичного винищення близько 130.000-150.000 осіб, але й водночас удар, один із багатьох, скерованих гітлерівськими варварами в серце людської цивілізації. Гітлерівська манія убивства принесла, окрім збитків матеріальних і моральних, серйозні втрати для людської цивілізації і культури. У гекатомбах жертв, понесених львівським єврейством, чимало імен, уписаних золотими літерами в історію людської культури. У наші «часи зневаги», коли адвокат «потвори з Белжця» англієць майор Віндвуд мав сміливість заявити на процесі в Люнебурґу, що «в німецьких таборах перебувала піна з різних ґетто Центральної Европи», хай цей список єврейських представників культури, літератури, науки і мистецтва, убитих німцями в «одному з ґетто східної Европи», послужить красномовним аргументом і документом проти подібних думок і поглядів.

Ось список убитих німцями у Львові єврейських представників мистецтва і науки:

Учені: видатний юрист европейської слави Маурицій Аллерганд, математики – проф. Шим. Авербах, доцент Штернбах, антрополог д-р С. Чортковер, германісти – проф. Герман Штернбах, д-р Ізидор Берман, Шпает, класичні філологи – проф. Мар’ян Авербах, д-р Якуб Гандель, Шульбаумівна; психологи – д-р Леопольд Блауштайн, д-р Іґель, філософ проф. д-р Стефан Руднянський; полоністи – д-р Вільгельм Барбаш і Влодзімеж Ямпольський; фізики і математики – доц. Фухс, доц. Ґріффель, доценти Інституту Юдаїки у Варшаві д-р Ізраїль Остерзетцер і д-р Мойсей Ґоліґер; історики – д-р Якуб Шалль, магістр Фелікс Гафнер, Ізахар Мадфес, єврейський філолог д-р Якуб Вітлер (помер з голоду), орієнталіст д-р Леон Ґутман, історик літератури Озія Тіллеман, бібліотекар Ієгуда Кон, музеєзнавець і колекціонер д-р Максиміліан Ґольдштайн; педагоги – д-р Ізахар Райсс, Абрагам Рот, Сенс Таубес, Сівек, педагог і заслужена громадська діячка д-р Цецилія Клафтенова.

Представники юстиції: д-р Нафталі Ландау, д-р Генрик Ландесберґ, д-р Ансельм Лютвак, д-р Леон Хотінер, д-р Макс Шафф, д-р М. Ахзер, д-р Е. Шежер і т.д. і т.д.

Видатні лікарі і професори медицини: проф. Адольф Бек, д-р Аллерганд, стоматолог, проф. ветеринарії Ґізельт, д-р Руфф, хірург, проф. д-р Райсс – окуліст, бактеріолог доц. Флек, д-р Ціонь – окуліст, д-р Вілльнер, д-р Шнайдер – фахівець із внутрішніх хвороб, д-р Адольф Розмарін і багато инших.

Письменники, що писали на їдиш та івриті: Давид Кеніґсберґ (перекладач «Пана Тадеуша» на їдиш), Янкель Шудріх, Ґрун, Сані Фрідман, Ізраїль Вайнлюс, Дебора Фоґель-Баренблютова, Даніель Ір, С.І. Імбер (загинув у Озерній), Альтер Кахме (загинув під час втечі зі Львова, убитий в околицях Тернополя німецькими і українськими поліцейськими), Мойсей Фельд, Зиґмунт Шорр.

Польські літератори і літературні критики: Мауріций Шимель, д-р Генрик Бальк (вчинив самогубство), Александр Дан, Галіна Ґурська, Людвік Рот, д-р Дрезднер.

Публіцисти і журналісти: Шулім Реттіх, Бенціон Ґінсберг, Шалом Шпіґель (директор ІТА у Львові), З. Райх, Генрик Гешелес, Абрагам Братт, Нафталі Гауснер, д-р Адольф Круман, д-р Морус Собель, д-р Генрика Фромовіч-Штіллерова, сенатор Якуб Бодек, сенатор Давид Шрайбер та инші.

У галузі мистецтва і театрознавства: диригенти – Якуб Мунд, Марцелі Горовіц, Альфред Штадлер.

Музиканти – Леопольд Штрікс, Леон Жак, Евард Штайнберґер, Леон Ебер, Юзеф Герман, Гільдебранд, Брайер. Професори консерваторії – видатний піаніст Леопольд Мюнцер, Марек Бауер, Артур Гермелін, оперний співак Феллер. Художники – Леон Ерб і Фріц Кляйнман. Рабини – д-р Єхескєль Левін, Ізраїль Ляйб Вольфсберґ, Мойсей Ельханан Альтер, Натан Ляйтер, Шмельке Раппопорт, Самуель Раппопорт, д-р Кальман Хамейдес.

Переклали Mankurt і Андрій Павлишин

Видання Центральної Єврейської Історичної Комісії при Центральному Комітеті Польських Євреїв № 4