Станіслав Вінценз

Лісовий жид

Відстань між Коломиєю і Буковецьким перевалом і Черемошем складає щонайменше вісімдесят кілометрів. Але світ тут і там був і є иншим. Їх розділяє не стільки просторова відстань, скільки епохи й віки. Так що перед тим, як ми побачимо коломийських фірманів з їхніми пасажирами, з Б’юменом на чолі, в заїзді в Яворові, треба хоч щось сказати про «лісових жидів».

«Лісовий жид»: такої цікавинки уже роки нема ані в Яворові, ані в Ясенові. Але ще не так давно ми зустрічали такий релікт у далекому Яворнику – селі, що лежить найвище над гірським Черемошем.

Був то кінець жовтня 1910 року. Ми з приятелем поверталися верхи на конях з Чорногори. Дні були короткі, дорога тяжка. Ледве наближалася шоста година, а вже сутінки, а також холод, наповнений запахом отави, заливали темний яр Черемоша. Разом із голубим димом із невидимих хат. Ми шукали ночівлю. Трохи далі від дороги, на тлі темних лісів, білів невеликий будиночок. І там ми познайомилися з Фунтом.

Спершу нікого поблизу не було. Раз у раз ми чули тільки лагідне, дещо сумне мукання корови. Це було ніби запитання, а потім прозвучала заспокоююча відповідь – басовий голос людини.

Нарешті ми побачили в сутінках високу постать у супроводі корови. До нас наблизився великий, радше потужний чолов’яга, не молодий, але й не старий. У будь-якому разі мав він років понад сімдесят. Запросив нас чемно, навіть сердечно. Ми з приємністю оглядали чисте подвір’я і усамітнене обійстя.

– Паничі дивуються, що тут люди живуть?

– Так – відповів мій приятель, – а ще дивніше, що жиди.

– Нехай панич не дивується – це лісові жиди.

– Що це означає? – запитали ми обидва.

І Фунт почав нам пояснювати. Точніше кажучи, цілий вечір своїми розповідями і поведінкою він доводив до нашої свідомості, що це означає – «лісовий жид».

– Лісовий жид, шановні панове, це такий, якому прізвище Ротшильд мало що говорить, а радше узагалі нічого. А прізвище Никола Галамасюк, син Юри – це дуже багато, це все. Бо пан Ротшильд є дач, а Галамасюк свій і сусід. Власне у нього я купив корову. Що за корова! Щодня ми розмовляємо з нею. І вона з нами також. – Але не думайте, що я не розуміюся на елеґанції! Я знаю: той пан зі Станиславова щодня зранку одягає новісіньку, шовкову сорочку. Ну і що йому з того? А пан Ротшильд? Такий великий дач?! То тричі на день одягає нову сорочку – на сніданок, на обід і до вечері. Овва! Це невигідно! А що ж тут сказати про нашу Величність, про самого пана цісаря? Скажімо так: певно, щохвилини знімає і одягає сорочку – ха-ха! Страшенний клопіт. Бачите, я знаю все, – сміявся Фунт. – Але прошу, прошу досередини.

Він завів нас до світлиці. Пів зовнішньої стіни займали широкі засклені двері, з заскленими створами. Через них було видно темні ліси, темну вершину Попа Івана й зірки, що сходили. У кутках світлички – ліжка, щедро закладені постіллю. Стіл накритий білим обрусом і великі свічники з товстими свічками ніби чекали на гостей. Фунт пожвавився:

– Такі гості, такі гості... Для таких гостей треба би дати, чи ж я знаю що? Наприклад, міноги, добре?

– Добре, хай будуть міноги.

– Коли нима... – сміявся Фунт і продовжував далі, – ну, то щонайменше мариновану форель, добре?

– Чудово, пане Фунт, давайте форель.

– Коли нима... А знаєте, що є? Мамалиґа з молоком! І то від ранку до вечора. А як почекаєте до суботи, то буде колач. Ну, бачить тепер пан, що то значить лісовий жид.

Пізніше виявилося, що було набагато більше, бо й житній хліб з маслом і домашнім сиром, і свіжесенька бринза з полонини, і багато меду у стільниках. Малиновий сік і малинове варення – скільки хто хотів.

Після ситної їжі ми цілий вечір розмовляли з Фунтом. Спочатку про справи земні. Фунт не тільки нас пригощав, але й забавляв. Ніби він – старший за мого діда – був таким, як ми, молодим. У час розмови прозвучало питання:

– Ну, а що ж робите, пане Фунт, вечорами, коли прийде осінь, коли прийде зима?

Фунт відповів по-своєму:

– Що робимо? Що маємо робити? Розповім панові веселу історію. Давніше тут, у горах, були такі хасиди, що взагалі не турбувалися про цей світ: ні про торгівлю, ні про сплав дерева, ні навіть про господарку. Багато про це говорити, бо то великі справи. Але якось з долини, аж із Коломиї, чи що, приїхав до Яворова чи десь під Косів якийсь міський купець. Хотів купити худобу, дерево, чи що там. Приходить до жидівської господи і бачить: у кутку сидить, підперши голову на руки, якийсь не молодий і не старий жид, одягнутий абияк, скорчений, очі до неба, ніби нікого не бачить, і при цьому ще й веселий. Він навіть не глянув на гостя. А той гість – з самої Коломиї, сама елеґанція, чемний чоловік – вітається з ним чемно. Спочатку урочисто по-гебрейськи: «Мир з вами». А той з кута ані слова. Тоді гість вітається вишукано по-польськи: «Добрий день вам». Той не озивається. Нарешті гість досить голосно кричить, так по-простому, по-гуцульськи і по-хлопськи: «Дай Боже здоров’єчко!» Може, хоч це зрозуміє. Але де там! Ну, і гостеві вже трохи ніяково. На щастя, приходить якийсь молодий чоловік, ніби навіть підходящий до інтересу. Вітаються вони, як належиться, але гість зиркає весь час на тамтого, замисленого.

– Що то за один, що він тут у вас робить?

Молодий гість відповідає ухильно:

– То мій вуйко, хусид. А що робить? Е, довго говорити.

Але гість наполягає, щоб той відповів, і він погоджується.

– Ну, то скажу вам, але – він просто думає собі. Er klart...

– Про що ж думає?

– Думає, щоби всі гори були одною горою, ген аж до неба.

– Навіщо ж йому це?

– Чекайте, він ще думає далі: щоби всі ліси були одним деревом.

– Що за інтерес?

– Мало того. Він думає, щоби всі люди були – одна людина.

– Боже борони!

– То не кінець, він ще думає, щоби всі ріки, розумієте: Черемош, Прут, Дністер, Дунай і там далі – були одна ріка.

– Добре собі думання! Така велика повінь!!!

– То не кінець ще. Він думає собі далі, щоби всі сокири були одною сокирою. І щоби то дерево росло на тій горі, і та вода текла під тою горою. І щоби той чоловік вийшов на ту високу гору, і взяв до рук ту велику сокиру, і зрубав то дерево, а дерево впало собі в ту воду. От як би то плюхнуло!! O! Так він думає. Dus klart er...

І Фунт промовив:

– Бачите, паничі, я не такий великий хусид. Восени то ще сяк-так, але зимою що маю робити? То я цілий час думаю про той плюск.

Фунт голосно засміявся.

– Про який плюск? – спитали ми обидва нараз.

– Про сплави, про дараби, про весняні води.

Справа в тому, що Фунт колись був керманичем. Купував дерево і сам особисто сплавляв його на дарабах до Кут, навіть до Чернівців. Постійно медитував про дерево, про сплави.

– Це треба розуміти, мої паничі! Вісімдесят сім основних поворотів на Черемоші! А тих менших – без ліку. І це все треба мати в голові, як план на папері! Инакше, фе, ліпше не говорити, що би було инакше… Наші гірські керманичі – то великі люди були – смерть праворуч, смерть ліворуч, а йому хоч би що. Де ж таких шукати у цілому світі? Я тільки такий собі малий практикант, всього двадцять років плавав. І то не абищо: як спустять греблю на озері Шибеному, там, угорі, і рушать ті колоди, ото справді шум, ото справді плюск! А ти везеш сам-один, братчику, на своїм карку, знаєте скільки? Такі собі п’ять вагонів дерева! П’ятдесят тонн, по-вашому, дрібничка! І штудеруєш тілько, як з тим протиснутися межи скали. Ну, а там ще вири, каміння під водою й мілини, гарне розмаїття, аби не було нудно, щоб не наврочити. Але зате що за подорож! Був у нас в горах великий чоловік, хоч ніби хлоп, господар. Фока Шумей називався. Той подорожував по цілім світі. Чого він тільки не бачив, але казав, що нема файнішої подорожі, як на дарабі Черемошем.

Фунт таємничо усміхнувся.

– Але я бим ще щось паничам сказав. Ви з порядної родини, то може зрозумієте. Ми, жиди, знаємо про ще кращу подорож. Може чули, що там, у Ясенові, недалеко від вашого двору, в печері над Черемошем, колись давно мешкав великий чоловік, великий рабин...

– Напевно, раббі Ізраель бен Еліезер, чи Бааль Шем Тов?

Фунт утішився.

– Пан це знає? То добре. І прошу я вас, Пан Бог чомусь не пускав його до Палестини, туди над море, а він мав інтерес, і то дуже пильний, до панів рабинів аж із Сафед. Конечно хотів дістатися до Палестини. Що ж тут робити? Виштудерував собі свій власний плаїк, приватну стежку. І ходив собі туди, ген під Писаний камінь, пан знає, підземною таємною стежиною аж до Ерец, аж до Сафед. І так щоночі, а над ранок вертався до Ясенова, до своєї купелі в Черемоші і до своєї яскині. Ну, що пан на те?

– Так, пане Фунт, – відповів я, – не одне я чув, і взагалі ті ваші жидівські легенди…

– Що за легенди, які легенди?

– Ну, ті про рабина, про його чуда, всі ті оповідання, байки.

– Жодні легенди, мій паничу, жодні байки. То гуцули мають легенди, а ми не маємо легенд, то все правда.

– То це правда, пане Фунт, що Бааль Шем Тов з печери під Ясеновом ходив собі підземним ходом аж до Палестини і повертався над ранок?

– Звичайно, що правда!

– Що ви говорите!!

– Що чуєте. Слухайте далі. Бачите: та печера Бааль Шем Това тепер завалена й засипана. Зрештою, тепер кажуть, що жиди не повинні туди заходити, не можна. То ми й не ходимо. Але кози можна впустити, хіба нє? Коли я був малий і жив там унизу, у Ясенові, мій татунцьо впустив раз туди кози і повкладав козам у вуха згорнуті карточки для рабинів із Сафед. Ого-го, то кози повернулися через кілька днів товсті, «azoj gepasset», говорив татко. Пан розуміє по-німецьки? Це означає «такі от випасені». То ж зрозуміло, де вони були. А на карточках були акуратні підписи, підтвердження від панів рабинів із Сафед.

Ми стурбовано замовкли, не знаючи, що відповісти. Але Фунт невтомно продовжував.

– Знає пан що? Той Ібсен то мені подобається.

– Що? Який Ібсон?

Я подумав, що йдеться про якогось із сусідів-жидів.

– Ніякий не Ібсон, а Ібсен. Пан не читав «Ворога народу»? Так? Ну добре. Мені читав мій онук, малий Піньо. Він зачитує мене на смерть, читає, поки я не засну і знов не прокинуся. Він зовсім дорослий гімназист, він уже сам пів-Ібсен. А знаєте що? Той Ібсен таки має рацію: «Той чоловік, що сам стоїть, стоїть найкраще». Рехт! Не примірюючись, як я. Якби я давав селянам горілку в кредит або гроші позичав, то мав би Бог знає які гульдени?! Фе, нащо мені то. Я собі стою сам на дарабах і їду просто в Кути, і навіть у Чернівці. Тільки одна річ, діти мої, мені не подобається. Пощо конче має бути той ворог? Ще й до того ворог народу! Борони мене, Боже! Бачите, я тільки так говорю, що сам стою на своїй дарабі. Де там сам! Як мені пустять воду там згори, з озера, то та хвиля, братчику, шумить і шумить. І так мене несе, як – сам Ґілґул.

– Що то означає «Ґілґул»? – несміло перервав мій приятель. Фунт буркнув басом, неохоче скривився, пояснював з трудом.

– На маєш! Клопіт. Що то є Ґілґул? То в нас кожен знає. Така хвиля, але дуже велика хвиля. Ага, так-так! Як тамтой хусид думав, що всі душі – то ніби разом «єдність» – от там! – він показав на зоряне небо. – Ото повінь! Овва! І власне коли я їду на дарабі, приходять тоді до мене – з лісу чи з гори – добрі духи. Не знаю, чи такі, що були на землі? Чи такі, що ще будуть? Але я одне знаю: там поміж ними є свої. І дідусі, й бабусі. І татко й мама також. І брати також. Ну, свої. І так до мене приговорюють тихенько: «Ой, Аронку, уважай, уважай. Не будь таким страшним ватажком». Приглядають за мною. То я кожен раз щасливо доїжджаю до Кут. – І не тільки це. Ті пани дачі думають собі, наприклад, що в нас у горах тільки самі ведмеді, самі вовки, сама дич. А у нас, мої дорогі паничики, віра панує на кожному кроці, скажімо, на кожному повороті Черемоша знайдеться добра душа. І коли щось таке трапиться непотрібне, паскудне, розуміє пан? – а при тих п’яти вагонах дерева до нещастя недалеко, – то такий чоловік, що не вміє ані читати, ані писати, ані не знає жодної делікатної панської моди, і навіть мене не знає, ніколи мене не бачив, таки без сумніву витягне мене з біди, хоч би своїми кістьми і своїм життям ризикував. Не раз так бувало.

Ну, і не дивина, що той великий чоловік, великий рабин, щоранку вертався собі з Ерец до Ясенова. Є чого вертатися. Пан може скаже, що до корови? До корови також. А до Черемоша нє? А до людей ще більше. А до Пана Бога найбільше…

Була вже ніч. Ми разом вийшли у садок. Вогненні Плеяди вдивлялися в темний яр над Черемошем. Черемош зітхав.

Фунт хотів ще раз заглянути до стайні. Він попрощався з нами:

– Ну, тепер уже може знаєте, що означає лісовий жид. Добраніч, дорогі паничі.

Переклала Люба Козак