Станіслав Вінценз

Жидівські теми

Львівські космополіти

Чи були космополіти у цьому місті – такому реґіональному, що аж провінційному? За діагнозом нашого шановного приятеля Остапа Ортвіна, належало б їх шукати передусім серед сіоністів. Правду кажучи, я добре знав, щó про таке думати, бо дуже вже ненадійними бували політичні діагнози, що їх виголошували спадкоємці великої поезії. Слухаючи Ортвінову орацію, ми обидва, тобто Пйотр Дунін-Борковський і я, перекидалися усмішками. Слід визнати, що сам Остап не сердився за такі усмішки. Сердився переважно на літераторів, а також на свою небогу – Стасю Блюменфельд, особу надзвичайно чарівну, яка захоплювала усіх і тим, що говорила, і тим, що робила. Звісно, що усіх чоловіків, бо із жінками було трохи важче. Дужче, ніж будь-кого, вона виводила з рівноваги дядечка Оскара, або ж Остапа. Вона уміла якось так зачепити за живе, що він спалахував і вибухав. З нами ж він був м’якосердий. Отож Борковський негайно виступив зі своїми арґументами: «Ах, сіоністи! Неможливо з ними витримати, так уже засимілювалися! Отой Генріх, дарма що зветься Гешелес (ішлося про редактора «Chwili»), мало того, що є нордичним типом і дуже нагадує цього понурого тупоголового радника Крупу, то ще й весь час щебече державотворчо, погоджувально, конструктивно тощо. А у вас він тим більше здобуде прихильність, адже ні вдень, ні вночі не розлучається з Виспянським. Зрештою, покажіть мені хоча б одного автентичного жида з-поміж ваших сіоністів». Ортвін захищався: «Та ж, власне, кажу, що вони космополіти».

Врешті, усе, що говорив про це Ортвін, суперечило очевидному, й ми вже не поверталися до цієї теми. Пйотр Борковський був не те що нещирий, а просто жартівник. Доброзичливо підкепковував собі на втіху і ніколи не псував товариських стосунків, особливо з тими, кого цінував так, як Ортвіна. Казав мені потім: «Щастя, що серед жидів є такі гарячі голови, як Ортвін, бо з отими асимільованими…» – й махнув рукою.

Сам Борковський аж ніяк не пропадав за Виспянським. Я був свідком, як він дражнив доктора Гешелеса: «Пане редакторе, на весь Львів ніхто, крім вас, не пише стільки рецензій на вистави Станіслава Виспянського, та ще й таких чудових. Aлe що ви з тим робитимете там, у Палестині? Асимілюватимете з мітом «Кракуса» чи «Леґіону»? Про кого ж ви там будете писати?» Генріх Гешелес, не втрачаючи фасону, відповідав, як завжди, холодно і суворо: «Перекладемо Виспянського гебрейською і впровадимо до нашого класичного репертуару». Можна сказати, що вони цінували один одного навзаєм, але водночас діяли собі на нерви, тим більше, що Борковський, осідлавши асиміляційного коника, шукав нагоду позачіпатися. Отож Гешелес, уже гублячи свій суворий холод, вів, роздратований, далі: «Не терплю цього паничика-шляхтичика. Здавалося б, що світлий чоловік, а будучи воєводою на виборах до сейму, з усієї сили підтримував жидівську темноту з рабинами-чудотворцями на чолі – проти сіоністів. Панські витребеньки! Без рабинів ані кроку! Дожилися!» На те я відповів: «Але ж ви не зможете закинути Пйотрові Борковському одного-єдиного. У ньому нема ані крихти антисемітизму». «Якраз навпаки, – злостився Гешелес. – Я закидаю йому «філосемітизм», адже це найбільше руйнує жидів. Ми не розраховуємо на філосемітів. Я особисто волію тих, що нас гартують. Зрештою, сам Борковський докладно асимілювався з тими жидами, яких я не терплю. Я б волів якогось оригінального поляка».

На видноколі був уже Гітлер, тож я мимохіть спитав Генріха: «А може, ви, пане редакторе, належно оціните сучасних філосемітів, аби тільки вони робили те, що проголошують?» Він знову суворо глянув на мене: «Правду кажучи, я й про вас чув подібну думку, і, щиро зізнаюся, таке налаштовує мене аж ніяк не на вашу користь».

А однак Гешелес розраховував не тільки на зрозуміння, але й на розумну доброзичливість із боку Польщі. Він мав далекосяжні задуми еміґрації жидів із Польщі до Палестини – краю, про який мислив у польських державних і господарчих категоріях. Він розраховував на допомогу і співпрацю польської держави для обопільної користі – ліквідувати непродуктивну бідність і підняти рівень сучасної освіти та економіки з допомогою конструктивної спільної дії. Було відомо, що на жидівському боці триває серйозна підготовка, як-от навчання рільників-піонерів чи механіків, яке я бачив у приватній середній школі, фінансованій i підтримуваній родиною Ліберманів у Станиславові. Якби вдалось уникнути війни, то хтозна, чи такі приготування не мали б перспективи на великомасштабну реалізацію. Отже, задуми Гешелеса не були утопічні, але важко припустити, що він зміг би домовитись у цій справі з антисемітами або навіть із такими, які боялися й підступитись до жидівського питання.

Як я вже згадав, Генріх Гешелес був редактором сіоністичного видання «Chwila», яке почало виходити у Львові безпосередньо після антисемітських заворушень 1918 року. Поява «Chwili» стала своєрідним сигналом тривоги, часопис набув особливого характеру – вартувати й будити, коли можлива атака з несподіваного боку. Окрім розчарованих страдницьких асиміляторів, газета після цього удару здобула чимало нових читачів – як таких, що досі були у політичній сплячці, так і тих, для кого досі читання преси не відігравало великої й важливої ролі у щоденному житті. Причому «Chwila» була органічно польським виданням, і, попри опозиційність і нервовість, не тільки мовою, але й також духом солідарности пов’язувалася зі справами Польщі, особливо ж – Галичини і Львова. Слід сказати, що вона була лояльною – у щонайкращому значенні цього слова. Львівська преса, як і загалом провінційна, не відразу здеградувала до стану, який Карл Краус у Відні громив як порожній, заяложений, безглуздий загальник. Ризикну ствердити, що позитивного тону львівській пресі надав колись Болєслав Віслоух, колишній повстанець 1863 року, що разом із Іваном Франком та Даниловичем заснували «Львівський кур’єр». Приємний спогад із часів молодости преси та свіжости політичних надій! Ці засновники-піонери ґарантували високий рівень – не тільки етичний, але й політичний, і, безперечно, приклалися до пожвавлення інтелектуального життя, про що можуть свідчити томи літературного додатку «Тиждень» за багато років. Як на мене, до спадкоємців тої атмосфери належала й «Chwila», бо не пригадаю, щоб вона бодай раз скотилася до войовничого націоналізму, хай навіть і обороняючись.

П’ятнадцять років після заснування газета святкувала свої роковини. Було це вже після того, як у Німеччині захопив владу Гітлер. У той час редактор Гешелес звернувся до мене, щоб я надіслав для «Chwili» уривок про хасидів із моєї книжки «На високій полонині». Я відмовив, бо не любив виривати розділів із цілости, та й не був ще певен у собі такою мірою, щоб вважати, що кожний уривок викличе очікуваний відгук. Однак Гешелес написав до мене листа, в якому наголосив, що за часів гітлеризму Станіслав Вінценз не може відмовляти таким проханням. Отож я послав уривок редакторові, хоча з міркувань літературного самозахисту зробив це не надто охоче. Однак потім не шкодував, бо після виходу у «Chwili» повісти «Про жидівський камінь» я дістав чимало доброзичливих листів від читачів, а в підсумку завдяки тому, що розпочав листуватися й налагодив особисті контакти, збагатив своє знання про хасидів більше, ніж міг сподіватися.

З часом «Chwila» стала цікавим й інспіруючим місцем польсько-жидівських зустрічей та инших контактів. Згадаю хоча б статті доктора Петра Контного, вивченого, але не висвяченого римсько-католицького теолога, про Сасів і про реґіональний єврейський митецький промисел цієї дивовижної місцини. Цей науковець не тільки написав низку гарних статей під назвою «Срібні квіти на декоративних жидівських тканинах», але й сам запакував і привіз до Львова як тканини, так і верстати, що своєю злиденністю контрастували з прекрасними витворами, і організував виставку у Промисловому музеї. Я особливо вдячний Контному, бо це він привіз до Львова жидівського поета Нухима Бомсе, який став одним із моїх найщиріших приятелів. Ось так через посередництво «Chwili», принципово неприхильної до «жаргонної» літератури, поезія Бомcе, а з часом й инших жидівських авторів достукалася до польського читача. Так виглядала редакція Генріха Гешелеса та його «космополітичний» орган у Львові.

Серед таких космополітів я мав двох справді задушевних приятелів. То були адвокати Мішель Зухер і Макс Шафф. Обидва сіоністи, обидва дуже тісно пов’язані з країною й реґіоном. Мішель був моїм товаришем із шкільної лави в коломийській гімназії, де я учився після приватної науки на селі. Старший від мене, він походив із родини ортодоксальних торговців і вирізнявся особливою вродою обличчя – замріяного, спокійного і водночас веселого. Доволі рано засіялася йому темна борідка. Пам’ятаю, як наш катехит під час перерви, замилувано дивлячись на нього, шепнув мені на вухо: «Бачиш? Он того треба було б навернути на нашу віру. Це Ісусове лице, прегарний хлопець». Помалу ми з Мішельком зблизились, але не можу сказати, що я хоч раз спробував виконати побажання мого катехита. Натомість ми якось гуртом навернулися, скажімо, на Спінозу, бо я у п’ятому класі вивчав «Богословсько-політичний трактат» і «Етику», завзято долаючи труднощі, переказуючи та коментуючи розділ за розділом, а Мішелько, як виявилося, підготувався до таких студій завдяки гебраїстиці, яку пізнавав під батьковою орудою.

Не допущуся неделікатности, згадавши, що Мішель, як я міг зауважити щонайменше тридцять років по тому, був по-жидівському відданий постаті Ісуса. Покликаючись на лондонського рабина Шапіра, він вважав Його найбільшим із гебрейських пророків. Причому ані ксьондз-катехит, ані, тим більше, я жодною мірою не причинилися до цього. Ще в гімназії якийсь християнський місіонер втулив Мішелеві гебрейський переклад Євангелія Деліча. Хлопець так зачитався в ліжку, що заснув, а книжка залишилася на ліжку чи стільці. Вранці він побачив, що над ним стоїть батько. Той, тримаючи в руках книжку, докірливо спитав: «То ти такий?» і на очах сина вкинув книжку в піч.

Мішель шанував батька, але це не похитнуло його переконань. Він якось поєднував свій сіонізм із цим юдейським християнством і ставив своїм партійним товаришам високі, навіть зависокі з етичного погляду завдання. Він був ентузіастом, не терпів холодних людей – таких, яким недорого коштував їхній об’єктивізм. Пам’ятаю, якось, йдучи в Коломиї Прутовою вулицею, ми почули уривок розмови двох перехожих: «Найгірші – це фанатики». Ото й усе. Мішель спалахнув: «Слухай, але ж це вони найгірші, оті помірковані й кастровані». Він мав у собі невідлучну рису фанатизму, але обмежувався енергійною допомогою иншим людям та безсумнівною суворістю в етичних судженнях, хоча й ті пом’якшувала його лагідність і добрий гумор. Як адвокат, він був надзвичайно «чуттєвий», брався до справ, якими зміг перейнятися, ніколи не йшов проти своїх переконань. Таким чином він, власне, дбав про кепські інтереси – мої й моєї сім’ї. Я міг би сказати, що в його приятельському почутті до мене було щось із «першої любови». По багатьох роках Мішель знаходив мої листи з гімназійних часів і читав із помітним зворушенням. Тому-то, представляючи наші інтереси як адвокат, він вділяв свого запалу й почуття вірности іншим. Таким способом він зблизив мене зі своїм приятелем, теж адвокатом, Максом Шаффом.

Зухер був полум’яний, гострий чи й суворий до справжніх або вигаданих противників, натомість адвокат Шафф був завжди однаково й витривало теплим і завжди діяв примирливо. Здавалося мені, що в його гуморі, поєднаному з добротою, було щось споріднене з великим Фредром. Уже сам його теплий голос відбивав охоту кривдити чи ображатися. Його приязність і чуйність доводили майже до мимовільного надуживання. Тож мені й моїй сім’ї він допоміг у матеріальних справах більше, ніж будь-хто, хоч призвідником цієї допомоги став Мішель. Адвокат Шафф був майстер полюбовних рішень та угод, а коли траплялося, що когось пригнітив рішенням, то воно важило більше, ніж хоч який там судовий вирок. Я часто думав про це, і якось навіть сказав Максові, що в його руки належало б віддати задавнені процеси між народами.

Нафтові інтереси у міжвоєнний період, особливо в кризових тридцятих роках, болісно й обтяжливо крутилися навколо банкрутства i, правду кажучи, закінчувалися банкрутством. У моєму випадку я дістав захисників, заступників та адвокатів, і намовили їх на те мої два приятелі. Цікаво, що всі ці правники належали до різних політичних угруповань, діаметрально протилежних, як-от доктор Осія Вассер, Станіслав Тобіяш і впливовий у правничих колах адвокат Перацький. Той, уже похилого віку чоловік, член Національної партії, якого Зухер і Шафф гаряче переконували стати мені на захист, здивовано спитав мене одного разу: «Де ви таких знайшли?» Тепер я пригадую ті свої особисті клопоти, дуже давні й сьогодні не більш, ніж потішні, і я ніколи не забуду тієї глибокої вдячности, яку я роками відчував до цих людей. Бо ж кожному, хто має сяку-таку схильність до самокритики, справді важко було б повірити, що в такій справі можна виграти. Очевидно, мої друзі щось инше цінували вище, ніж юридичну правоту, і вірили у добру волю.

Насамкінець – ще один дрібний спогад, присвячений Максові Шаффу. Під час юдейської Пасхи, у свято напередодні, зване Седер, він запросив мене до інтернату єврейських хлопчиків (може, сиріт, цього вже не тямлю), якими він опікувався. Діти співали обрядові чи радше звичаєві пісні по-гебрайському, в яких ішлося про числа, тлумачені в Біблії. Раз у раз повторювалася одиниця, якій відповідав піднесений коментар: «Ехад Eлогейно шебашамаїм ве га ерец» («Є один Бог на небесах і на землі»). Як не раз траплялося на єврейських урочистостях, куди мене запрошували, я й тоді втрапляв у халепи: у миті, що видавалися мені знаменними, знімав капелюх, а виявлялося, що слід було взагалі увесь час святкування мати накриття на голові. Вразило мене, що діти, очевидячки вільно володіючи гебрейською, між собою і з усіма гостями розмовляли по-польському, а один із учнів (це вже була вершина всього) задекламував свій власний мрійливий вірш про Ізраїль – звісно ж, польською. Пам’ятаю обличчя цього хлопчика, тепле, приязне, погідливе, причому, про що теж варто згадати, польського типу. Я спитав доктора Шаффа: «Де ми, власне, перебуваємо? Між людей якої національности?» Він зрозумів моє запитання і з якоюсь гордістю, усміхаючись, пояснив, що завдання опікунів та вихователів – єднати Ізраїль із Польщею і тепер, і на прийдешність, навіть якщо ці, по-сіоністському виховані діти колись еміґрують до Палестини. Чого ще тут можна було хотіти? Ці вихованці не були ані «своїми чужими», ані, тим більше, космополітами. Той вечір особливо яскраво висвітлив мені правоту Макса Шаффа і усіх тих, що з ним співпрацювали. Я був би щасливий, якби десь-колись зміг зустрітися з кимось із цих тодішніх дітей, щоб удвох славити й благословляти їхнього опікуна.

Ах, мій пане Каролю* – редакторе, а радше натхненнику цих споминів. Таким уже запальним ви були, що люди казали часом: «Такий самий запальний, як Карольчик». А тепер, заохочуючи мене, ви водночас стривожено застерігаєте, щоб не робити із Львова «втраченого раю». Мав і я свої незгоди з Львовом, ще в молодих літах, доказом чого є хоча б те, що в тамтешньому університеті я провчився заледве один семестр. Утім, відкладемо це до иншої нагоди, а поки що пошлемося на знавця цієї справи. Згідно з Данте, рай не обмежує Бога, а сам рай міститься не в просторі. Як каже поет, «non e dove»¹. Львів теж міститься не в просторі, десь по той бік Сяну, і його не обмежують рамки передвоєнних чи инших літ. Львів – це намір, обітниця та можливість. Навіщо відрікатися від них? Заселяючи наново жидами цю страхітливу порожнечу, я мимоволі йду слідами Данте Аліґ’єрі, що залюднив найвищі сфери раю жидівськими патріархами, пророками, ба навіть жінками. Роблю це не тому, що почуваюся покликаним, а якраз через побоювання, що вже не стало покликаних. Зате, на противагу прикладові Данте, я стараюся якнайменше зачіпати пекло, ніби це царина не Каїнів, a таких, що «кохання довело разом до пекла» й навіть там їх не покидає. Все-таки я б хотів виділити – як найсміливішу, хоч і небезпечну – спокусу Данте, вкладену в уста Верґілія, – надію на руйнівну любов; бо коли любов раз хитнула світом, то здавалося, що знищить його, а за таку ціну знищить і пекло. Надія хапається за траву, але хто ж із нашого покоління має право весь час пам’ятати про пекло, хай навіть поставивши за мету знищити його й дати це здійснити молодим людям? Краще вже сподіватися, що, опам’ятавшись перед загрозою знищення, люди самі вирішать розбирати фортеці й вежі ненависти. І нарешті почнуть від чогось напевно доброго, що вже знали й що нині може їм видатися раєм. Ось така може бути наука із спогадів про Львів. Задля неї відкиньмо всілякі відлами, організації, табори, які, звісно, добре лиш повчають, але не чинять, і запозичмо вказівку з гімназійної програми. Антігона тáк каже: «Я з тих, що кохають, а не з тих, що ненавидять». Годі знайти простіший і заразом менш ідеологічний вислів.

Та чи справді у Львові не було космополітів у позитивному розумінні цього слова, чи справді були тільки представники ідилічних реґіонів і провінціоналізму? Безперечно, що були такі, які брали участь у великих звершеннях, у понаднаціональній творчості, одначе назвý не всіх, а тільки тих, що опинилися в рамках особистих спогадів. Я знав таких людей і приятелював із двома такими космополітами, які, попри все, були цілком автентичними львів’янами. Маю на увазі професорів – Станіслава Пілата і Якова Парнаса.

Професор Пілат, нафтохемік і керівник інституту, був нащадок одного з тих польських родів, які, незважаючи на походження від державотворців, відмовилися прийняти аристократичні титули від загарбницької влади. Його дід, блаженної пам’яти Матчинський, належав до таких поляків – патріотів і водночас космополітів, що всюди – де тільки траплялася нагода – до загину воювали за Польщу й за свободу. Він був товариш генерала Бема, разом із ним знайшов прихисток у Туреччині й допіру по довгих роках повернувся на батьківщину господарювати як рільник, точніше – як орендар, бо вже не мав маєтку. Його донька Казимира, остання в роді, віддала всю свою працю й те, що залишилося від маєтку, на заснування ремісничого гуртожитку та дитячого садка. Працювала гуртом із Антоніною Гулес, яка, міряючи дрібненькими крочками місто, вишуковувала й рятувала жидівську бідноту. Kaзимира Матчинська, на її щастя, не дожила до каїнових часів, а пані Гулес на вісімдесят третьому році життя разом із правнучкою німці вивезли до Белжця.

Професор Пілат успадкував усе це «пансько»-людське добро приязні й допомоги. Крім Бартеля, він був колись одним із наймолодших професорів університету. У час великої промисловости у Бориславі саме він за дорученням віденського уряду збудував найбільший тоді на континенті нафтоперегонний завод. Приятелював із набагато старшим, ніж він, завзятим мандрівником, нафтовим першопроходцем Мак-Ґарвеєм, часто гостював у віденській родині, що пустила на світ всебічно здібного майбутнього винахідника атомної бомби, й знав його ще малого. Вільно говорив багатьма мовами, подорож до Сполучених Штатів чи Японії не була для нього нічим важким, а кількість кілометрів, перебутих у літаку, перевищувала всі числа, які я чув у колі моїх знайомих. Перша Пілатова жінка була скульпторка, і, мабуть, через те він цікавився багато чим у царині мистецтва. Випадково я ознайомився з його статтею про перебування в Японії, бо професор попросив мене помістити її в якійсь із варшавських газет. Професор Пілат славився численними промисловими патентами в різних країнах, перед самою війною – в Англії. Він працював над тим, щоб кардинально поліпшити очищення нафти-сирівцю. За відомим часописом «Nature», це був один із найвидатніших винаходів того часу. Також Пілат запатентував у Японії винахід, який стосувався гасіння пожежі піною. Він поїхав туди й заприязнився з тамтешніми науковцями. Завдяки згаданій статті я ще краще пізнав діапазон сприйнятливости та зацікавлень професора. Він написав про японського ученого-хеміка, який час від часу на півроку осідав у буддистському монастирі, щоб знов набути вміння споглядати і зосереджуватися. Зовсім чужа европейцеві річ, адже в нас духовне зацікавлення й практикування відірвано від наукової роботи й мислення. A проте Пілат зумів належно оцінити той дивовижний аспект чужої далекої духовної культури, бо бачив його дієвість. Далі у статті він писав, як восени, коли листяні ліси змінюють барву, цілі поїзди, набиті дзен-буддистами (серед таких є чимало робітників), прямують до одної місцини неподалік Токіо. Оці особливі піліґрими сідають там на підготовані лавки й увесь день споглядають на своєрідні осінні шати світу, які мають свідчити, що «у всесвіті є клейнод». Пілат описав, якою подією в Токіо стають образотворчі виставки, які відвідує безліч люду. Чогось такого він не бачив у жодному з міст, знаних завдяки бурхливому розвитку малярського мистецтва та прославленим виставкам. Було очевидно, що на цю стихійну популярність мистецтва якось впливає секта дзен з її медитацією, близькою художникові, який розгадує краєвид і заглиблюється у нього. Водночас професор був прив’язаний до Львова і до свого інституту, слава якого ширилася далеко, і не покинув рідного міста у війну. За те поплатився життям, його убили гітлерівці.

Иншим, а все ж спорідненим типом космополіта був Яків Парнас. І він, колишній (під час Першої світової війни) професор у Страсбурґу, відхилив пропозицію професорувати в Бостоні, бо мріяв заснувати у Львові біохемічний інститут, що й здійснив – здається з допомогою президента Мосціцького. Згодом цей інститут став гордістю краю і міста. Прикметною Парнасовою рисою була просто-таки неймовірна пам’ять. У цьому велетенському складі він тримав усе, що тільки вхопив. Хоча він не мав класичної філологічної освіти, однак легко долав чимало текстів, зокрема грецьких, деякі добре знав і викликáв повагу у філологів. Річ у тім, що окремих авторів, як-от Гомера та Геродота, він читав залюбки й часто. Також цікавився перекладами і, якщо не помиляюся, побіч Стемпковського був одним із перших моїх знайомих, які знали працю Берара про «Одіссею» (все ж таки єдина у своєму роді його річ серед инших французьких перекладів). Треба сказати, що Парнас дійшов до нині вже рідкісного поза колом філологів усвідомлення єдиної й незамінної цінности класичної культури та літератури, і в нього це стало мірилом оцінювання.

Його інтелектуальні зацікавлення охоплювали й инші галузі, як-от музику, професор орієнтувався у випуску грамплатівок. Це було, зрештою, одне з його гоббі й пристрастей. Він пам’ятав побачені в багатьох европейських галереях картини та скульптури, не раз, здавалося б, непримітні. А ще був у нього особливий запал до запам’ятовування, що походив попросту з цікавості, і здатність втримувати в голові цілі тексти, до яких не мав ані інтересу, ані вподобання й пам’ятав їх як цікавинки. Син хоч і традиціоналістської походженням, але релігійно вільнодумної родини, він ходив на гімназійні уроки юдейського закону Божого. Пригадую, якось щонайменше з півгодини цитував мені тексти з Талмуду, трактуючи їх радше як потішні софізми. Навіть у кулінарних справах його пам’ять не підводила – просто-таки вражала. Професор розповідав про якісь особливі грінки, що їх подавали на одній із залізничних станцій під Неаполем. Якби хтось занотовував оте все, то міг би з цього матеріалу скласти малу енциклопедію Парнасових подорожей Европою. Тим, що не розуміли таких речей, та й взагалі ніколи не відали, що їдять, голова йшла обертом від його пам’яти. Сподіваюся, що ще знайдуться професорові учні, до яких він був прив’язаний як до своїх дітей по духу, і в обширніших та повніших спогадах передадуть пам’ять про Парнаса – не тільки великого ученого, але й єдиного у своєму роді зразка европейця і львів’янина.

1. «Це не місце» (італ.).

Переклав Олег Король

*Можливо, йдеться про Кароля Іжиковского (Karol Irzykowski, 1873–1944), літературний критик, прозаїк, драматург (прим. ред).