Станіслав Василєвскі

Дуже приємне місто

Молода графиня Лулу Тюргайм мала за собою двадцять весен і славилася вродою. Не знаючи, що із собою вдіяти, – бо була вона сиротою, – дівчина покинула свою австрійську батьківщину і ощасливила своєю персонкою Львів, де її шваґро Ґьос від 1810 року був губернатором краю. Кілька яскравих нотаток із щоденника юної графині свідчать про її львівські враження:

«24 серпня 1813 року. Дорогою до Львова: усе, що бачила до того часу у Польщі, просто вражає: мова, дикість людей і тварин – злиденні халупи, а у них відразливі люди – усе вразило мене!

28 вересня. Нарешті у Львові. В’їжджала до міста із трепетом у серці. Не чуюся тут добре, усе мені чуже і холодне. Моя сестра, пані губернатова, теж мало симпатизує цьому краю і нас поєднує одне спільне бажання: утікати звідси!

8 жовтня. Учора була на балу і бачила увесь львівський «світ»: бридкі і підстаркуваті, одягнуті вульгарно, як перекупки, пані, нецікаві панове або незрілі пуцьвірки. Тільки де ж ті чоловіки, які так сподобалися колись моїй сестрі?»

Поляки видаються юній графині Лулу незносними ще й тому, що люблять Наполеона і не тішаться з приводу результатів битви під Ляйпцігом.

«25 жовтня. Чорний гумор поляків, які разом із поразками Наполеона похоронили і свої надії, їх показна радість, що приховує злість – усе це було відром зимної води, що остудила мій патріотичний ентузіазм.

2 листопада. Чудова битва під Ляйпцігом перевершила наші сподівання. Блюхер і Шварценбург розбили Наполена ущент. Ляйпціг наш! Король Саксонії з родиною у полоні, захоплено чимало усього. Як би я хотіла бути зараз у Відні, разом із своїми співвітчизниками! А тимчасом тут ці відморожені люди псують мені мою радість виглядом своїх солодкаво-квасних мін!»

Однак, Лулу намагається все ж прикрасити по можливості нудьгу перебування у «abscheulichen Provinzstаdt Lemberg» (нім. «гидкому провінційному місті Лєберг»).

«2 листопада. Наближаються уродини мого шваґра графа Ґьоса. Графиня Мір, яка його дуже любить і шанує, хоче влаштувати на честь соленізанта виняткову soiree (фр. «вечірку». – Прим. пер.) Я запропонувала організувати так звані «живі картини», яких шваґро ще не бачив. Проєкт був прийнятий з ентузіазмом і ми зробили дев’ять картин з різних малярських шкіл. В одній з них моя сестра була матір’ю, яка навколінці стоїть над колискою сина, а два ангели захищають її крилами. Я зображала дружину Рембрандта і Мадонну Рафаеля. Останній костюм важко було назвати скромним, що викликало бурхливі оплески і чимало компліментів, з-поміж яких найбільше мені сподобався вірш французькою мовою князя Людвіка Яблоновского, хоча був він доволі слабенький. Той молодий князь, що був тоді зачинателем мод віденського товариства, був частим гостем у салоні губернатора. Незабаром після того вечора він занедужав і моя сестра провела чимало часу біля його крісла. Тоді багато і відкрито говорили про успіхи союзників, оскільки князь Яблоновский був проавстрійськи налаштованим. Приємний, великодушний і елегантний у висловах, він мені дуже подобався. Невдовзі я заприязнилася з ним ближче, і вечори, проведені у його товаристві, були єдиною розвагою у нудному і нецікавому товариському життя Львова.

... Поза тим, тут так мало людей, з якими взагалі можна порозмовляти!...

У січні 1814. До Львова, утікаючи від тиранії англійців, приїхала Кароліна, королева Неаполя. Вона змушена була долати дорогу до Відня через Константинополь, Чорне море, Одесу і Львів. Приїзд королеви приніс нам чимало клопотів, однак я дуже тішилася в очікування балів, концертів, вистав і ілюмінацій на її честь. Мій шваґро організував два чудових бали, де швидше королевою була я, а не Її Королівська Високість. Я мала тоді чудові сукні, найкращих партнерів до танцю, одним словом, тішилася усім, що потрібно жінці для забави! Королева натомість пробувала приязно порозмовляти із львівськими панями, але то була, радше, сізіфова праця, бо більшість пань цілком по містечковому відповідали зазвичай лише глибокими поклонами. Переважно вони нічого не знали про походження і мандрівку королеви. Одна з панянок із запалом вітала королеву як одну із родини Гогенстауфів.

На ті урочистості з околиць Львова приїхало чимало шляхти і магнатів, які з’їжджаються до столиці тільки у виняткових випадках. У такий спосіб я познайомилася із багатьма галицькими аристократами.

Весна 1814 р. Панство Мнішків, великі приятелі моєї сестри, намагалися якось розрадити її після втрати дитини, і запросили до Крисовиць найбільш приємних молодих осіб Львова. Повітря і пахощі весни, ліси і струмочки – усе це дуже тішило мене. Уже давно не було мені так добре! Моє серце переповнялося радістю відпочинку... Незабаром ми залишили Крисовиці і замешкали у малесенькій літній садибі на Цетнерівці, що поблизу Львова. Від самого світанку я бігала луками і полями посеред квітів. Разом із Красіньскім і Стадніцкім ми учиняли тисячі дурниць, стріляючи з луку і бавлячись, як діти. Однак, усе те не надто мене зачіпало, оскільки уже розпочалися приготування до повернення до Австрії. Я не залишала у Львові нікого і не мала за чим шкодувати. На жаль, дощі і розмоклі дороги відклали час нашого від’їзду, як і колись відклали час нашого приїзду до Львова. Нехай дідько візьме край, до якого годі приїхати, ані з якого годі виїхати! Нарешті 10 червня розпогодилося. Після кількох ритуальних фраз, сказаних на прощання нашим львівським приятелям, я залишила Львів і Цетнерівку, жодного разу не озирнувшись. Я була несказанно щаслива...»

Ось такими є враження графині Лулу від її короткого перебування у Львові. Для чого ми присвятили їм аж стільки місця і кого мають зацікавити роздратовані гримаски кузинки губернатора, любовні пригоди і забави у аж так принизливому товаристві вищого світу Львова, і, врешті, злосливі характеристики якоїсь там незадоволеної німкені?

Річ у тому, що графиня Лулу не приїхала до Львова сама, а зі свитою, до слова, дуже численною, приїхала у супроводі приятелів, які ще до неї і потім після неї ощасливлювали Львів своїми візитами. Лицарі графині Лулу ще від 1772 р. почали відвідувати Львів і провінцію, аби диктувати краєві свою волю упродовж півтора століття. А оскільки не всі із них були аж такої блакитної крові і не усі приїжджали екіпажами, але й приходили пішо, то таким власне людям із меншими вимогами жилося у Львові чудово.

Вони заклали над Полтвою власне німецьке поселення. Прусак у Познані і росіянин у Вільно не чулися так вільно, як австрійці у столиці Галичини і Володимирії. Вони привезли із собою на своїх фургонах усе: столярів і професорів університету, поліціянтів і рисувальників мініатюр, поетів, що оспівували Lemberg`s Umgebungen (нім. Львівські околиці. – Прим. пер.), балерин і лукавих абатис монастирів. Вони покрили брудне місто томпаковою віденською позліткою, позакладали театри і школи танцю, літературні часописи і плантації на валах. Одним словом, постав той Alt-Lemberg, який ще дотепер з ніжністю згадується у німецькій історії. Австрійські митники і підприємці, військові музики і чорноробочі завзялися до роботи, аби створити на Червоній Русі tiers etat (фр. третю державу. – Прим. пер.), якої Польща ще не знала. І уже незабаром ціла колонія, справжнісінький мікрокосм бюрократів розбігся із швидкістю тарганів цілим краєм, що раптом виявися заселений новою народністю: галіціанерами. І важко відмовити у сенсі міркування подорожнику з 1790 р.: «Якщо сьогодні ви виженете усіх німців із Галичини, то завтра там не буде ані митця, ані ремісника!»

Щодо типів і фігур, які від початку австрійського періоду і аж до ХІХ ст. панували у губернаторстві, циркулах, судах і староствах, то насправді бліднуть усі пізніші герої з «страны над Вислой». У порівнянні з ними Новосьолов видається тільки таким собі незґрабним різуном і насправді ниціє диявольство Муравйова. Посланці Каунітца і Метерніха більш небезпечні: вони завжди усміхнені, ніколи не підвищують голосу і не знімають рукавичок. Хоча і двійників не бракувало. Висушений, кістлявий Кріґ, попри кепську французьку мову, буде успішно вдавати із себе великого князя Константіна, пияк Вітман, фельдфебель у ранзі апеляційного радника, посягне на лаври Байкова, а Гамерштайн у 1848 р. перевершить Паскєвіча. Поліціянт цісаря-епілептика, як той злісний скорпіон, зуміє вгризтися у польське життя Львова. Місто змушене витерпіти старостів, які у 1846 р. заохочували приміських селян до різні на кшталт Тарновської, витримає урядування одноокого шефа поліції Захер-Мазоха, що був цікавою фігурою у кримінальному світі, про що згодом напише його син, переживе місто і крутійство цілих поколінь Ґьосів, Ґайсруків, Мільбахерів, Венцлічків, Прецлічків.

Однак, бувало також, що посеред жандармських зграй траплявся і дивний чоловік. Мало муштрований, цілковито необов’язковий. І такий власне більше допоможе, аніж зашкодить польськості Львова, для знищення якої його ж і прислали. Хто ж вирахує, скільки завдячує історія Львова професору Маусу з-над Райну, якому Йозеф ІІ наказав у відновленому колишньому Казимирівському університеті викладати загальну історію? Той німець, що слова польською не знав, повинен бути зарахований до грона найбільш заслужених польських педагогів першої половини ХІХ ст. Адже він виховав ціле покоління порядних львів’ян. У Мауса складали свої колоквіуми Поль і Шайноха, у листопаді він виганяв свої учнів із аудиторій, аби ті долучилися до повстання. Він разом з Оссолінським добивався відкриття катедри польської літератури в університеті – словом, був тим, ким на той час більшість поляків у Львові бути не уміли чи не сміли.

Иншим диваком був романтик, такий собі поет Вацлав Ган (Waclaw Hahn), що у 1812 році просто виходив із себе, аби розбудити у Львові літературну творчість (хоча у цілій Польщі музи мовчали), або ще один дивний майор австрійської армії гер Кюль (Kuehl): ціле життя він скуповував в Італії картини відомих малярів і врешті подарував колекцію Оссолінеуму.

Однак, за приємність знайомства із панами Маусом, Ганом і Кюлем ми повинні були досить дорого заплатити, оскільки решта почту із супроводу графині Лулу діяла з погордою і із зовсім иншими мотиваціями. Найясніший Пан наказав їм, щоб із непокірного краю вони зробили лояльну і патріотичну провінцію святої габсбурзької імперії. Яку ж відповідь дав Львів непрошеним прибульцям і як він приймав безцеремонних гостей?

Добродушний брат-шляхтич із Червоної Русі навіть і не підозрював спершу, що його чекає і чим це загрожує. Але з часом навіть веселуни на львівських контрактах почали усвідомлювати, що тут хтось замість них, великих капельмейстерів, починає урядувати королівським містом, що їхню вітчизну прозвали «Galicia und Lodomeria», і що ті голодні обідранці, що приїхали до Польщі відгодовуватися, занадто вже хвости позадирали! Тоді на знак незадоволення чесний міщанин почав ті хвости сучим синам крутити (за прикладом пані Косаковської), не зауважуючи, що міські крамарі тим часом б’ють поклони у губернаторських салонах і аж слиняться на офіційних прийняттях і балах. Старші ж пани були здатні хіба що на дрібні псоти, як, наприклад, робив пан Бобровскі, що замикав у хліві ретельно прилизаних комісарів із гвоздиками у волоссі; пан Ґродзкі викидав за двері крайсгауптманів, перепрошуючи присутнього при тому пана Перґена; 15-річна панна Пузинянка подерла на кавалки австрійського орла; а підліток Алєксандер Фредро вудкою підхоплював з вікна перуки німецьких чиновників. Ще не уміли якось инакше зіпсувати забаву окупантам. Те покоління львів’ян, яке мало б показати окупантам гострі зуби і зірвати німецькі вивіски із брам міста, тільки-но доростало у той час, навчаючись у школах німецької абетки.

Потроху таки знаходилися більш радикальні методи на німців. Один із них – особливо злісний і макіявельський, був таким: витягалося німця із його німецьких плюдрів (Pluder – назва нім. села), вибивши йому файку з рота, одягалося його у чамару і приставлялося до нього для певності польську дружину. І от тоді ставалося диво: злочинний Ракус або Пепічек і не опам’ятався, як ставав заслуженим і гідним громадянином Речі Посполитої, як названо його батьком найкращих синів польської вітчизни.

Переконаймося на прикладах: австрійським старостою у щойно зайнятому Любліні є гер Вінценз Поль. Спокійному чоловікові без його згоди забираємо сина і робимо з нього одного із найбільших польських ліриків ХІХ ст. Помираюча Річ Посполита так собі вподобала ту німецьку дитину, що саме їй прошепотіла останні слова прощання: «Вінцент Поль, син старости, напише «Пісні Януша». Чи не було ж це дивом плідної і родючої польської цивілізації? І це не єдине диво, бо що ж иншого сталося у Сем’янівці під Самбором? Венцель Шейнога Втеленскі, ц.к. мандатор з Чехії, що був присланий для винищення поляків, виховав для нас одинака, великого історика Кароля Шайноху, який першим учив поляків геніальної форми історичного оповідання. Причому, першим учнем його буде дуже здібний хлопчина (Матейко).

Чимало инших прибульців «втратять» у Галичині своїх дітей. Аж прикро згадувати. Що ж бо завинив пруський поставник солі у Калуші, щоби його рідна дитина сталася великим державним діячем Францішком Смолькою, чи для того приїжджав аж з-над Райну чиновник казначейства у Наролі, аби саме тут дати життя Янові Ляму? І пан управник Дітль не для того виховував сина під Дрогобичем (1804), аби згодом доктор Йозеф Дітль відкривав для поляків Криницю!

 Усе те було таким дивним, що навіть цісар Франц І висловив своє здивування у 1831 р.: «Що повстають власне галицькі поляки – це мене не дивує, – адже вони віддавна мають tolle Kopfe (нім. «світлі голови»). Але не можу зрозуміти, що шукають там сини моїх чиновників? Хіба у мене їм не ліпше, ніж у Бога за п’єцом!?» Тим більші громи били у душі радника львівського губернатора пана Райтценгайма, коли після повстання на Конгресівці він уклав проект, що передбачав суворі покарання, аж до ув’язнення, тих батьків, чиї діти утекли за кордон. Пан радник прийшов зранку до урядового будинку, аби продовжити дію свого проекту і довідався із поліційного рапорту, що його рідний син також пристав на бік повстанців і утік до Польщі (згодом, на еміграції він стане гарячим патріотом і приятелем Словацького). Розгублені чиновники, що зібралися на нараду з приводу цього прикрого випадку, виявили, що учинок молодого Райтценгайма не поодинокий. Сини багатьох присутніх на нараді пішли його стопами. Утік з дому одинак жорстокого Вітмана, за ним пішли сини урядовця Ван Роя, апеляційного судді Вебера, офіцера Розенберга, старости Остермана, а далі – діти різних Тітценів, Ґросів, Краусів і ціла фаланга инших. Der tolle polnische Adler геть чисто збаламутив бідаків...

Натомість инші були більш практичними. Вони робили тут гроші, трохи попустивши при тому владні віжки. Скажімо, така собі друкарська захланність змушує прибульців з Гамбурга Піллерів згорнути під своє крило усе, що 1820 роках випускало друковану продукцію над Полтвою. У 1822 році у Вільно виходять перші два томики Міцкєвіча, а уже у 1827 р. піллерівська друкарня в Галичині випускає у світ блискуче гасло: «Mlodosci podaj mi skrzydla! Niech nad martwym wzlece swiatem». Яким дивом «Ода до юності», що уперто конфісковувалася цензорами у Вільно і яка сім років тулилася у рукописах по Польщі, врешті вийшла друком у Львові? – але це вже комерційна таємниця фірми Піллерів.

Инколи груба безтактність окупантів виливала відро холодної води на розпалені голови людности. Так було восени 1861 року. Рік гарячий, бо передував січневому повстанню 1862 року, і сенсаційний, бо уперше на львівський залізничний вокзал прибував потяг з Перемишля. З нагоди такої події на двірці 26 жовтня зібрався багатотисячний натовп. Клубами пари торує машиніст шлях для представників духовенства, які мають посвятити «диявольску машину». Однак, його старання зайві. Юрбу людей розігнала блискуча табличка на чолі локомотива: Lemberg. Але ж Львів добре пам’ятає, що до його сполучення зі світом і до появи першої залізничної гілки чимало доклалися родини Фредрів і Сапігів. І от тепер Karl Ludwigs Bahn? Як колись львів’яни усі разом їздили на Чернівецький вокзал, так і тепер усі дружно присягають: Не хочемо німецької залізниці! І їздять далі фірманками.

Супротив спричинився до того, що у в’язницях, які австрійці збудували для поляків, дуже часто сиділи їх власні діти. Таким в’язнем був Генріх Шміт, історик і безстрашний революціонер, таким же кримінальником стався і благородний Карл Відман. Чимало инших славних імен безпосередньо походило із світу урядників: емігрант і літератор Людвік Набєляк був сином сілезького чиновника; маляр Корнель Шлеґель – потомком комісара у станіславівському циркулі; червоний трибун Львова Отто Гауснер – сином купця із Гамбурґа. Зазвичай галицькі німці переставали існувати уже у другому поколінні, заселяючи і покращуючи наймолодший прошарок міста: середньої інтелігенції. Процес, який відбувався у часи Ренесансу у Кракові, а потім за короля Авґуста у Варшаві, процес цивілізаційної асиміляції, який із жахом помітив згодом Бісмарк – успішно проходив у першій половині ХІХ ст. у Львові. Якби після кількох десятиліть Львів знову відвідала б графиня Лулу, вона не упізнала б багатьох із своєї свити і заламала б руки, побачивши, які діти повиростали із вірних цісарських служак!

Переклала Ірина Магдиш