Віктор Борщевський

Нова парадигма европейської інтеграції України : від ілюзій до тверезості

Сьогодні Україна перебуває на досить цікавій стадії розвитку. Минув період по-дитячому наївних сподівань на те, що молоду державу, вирвану з пазурів тоталітарного совєтського режиму, радісно кинуться приймати у свої обійми розвинені демократії Старого та Нового світів. Позаду залишився час «підліткових» пост-помаранчевих амбіцій та «юнацького» максималізму, пов’язаного з прагненням якнайшвидшого приєднання до «розширеної Европи». У найближчій перспективі – гіркота усвідомлення всієї повноти прогавлених шансів та нездобутих перемог. А ще – час протверезіння і спокутування старих гріхів новою важкою, кропіткою та щоденною працею. Саме у цьому руслі упродовж найближчих років формуватиметься нова система орієнтирів економічного розвитку нашої держави, а одночасно і парадигма її европейської інтеграції.

Евроінтеграція: політика, економіка, психологія…

Чим є для пересічного українця европейська інтеграція? Якщо спиратись на результати існуючих вибіркових спостережень, експертних оцінок та наукових узагальнень, то можна зробити цікавий висновок: евроінтеграція для України – це процес її наближення до Европи. Саме так, власне до Европи, а не до ЕС (як би гордо не заявляли наші «професійні патріоти» про те, що Україна розміщена у самому центрі Европи), і власне наближення, а не входження чи приєднання. Тобто, суспільна психологія українців, яка позбавлена догматичних політичних нашарувань і пропагандистської упереджености, чітко ідентифікує Україну як територію, що перебуває поза межами не лише ЕС, але і Европи в її культурно-політичному, ментально-психологічному та суспільно-економічному вимірах.

Якщо проаналізувати тенденції формування та розвитку взаємовідносин провідних европейських держав з Україною після здобуття нею незалежности, то приблизно такий самий висновок можна зробити і щодо сприйняття европейцями місця нашої держави на політичній та економічній мапі континенту. Для них Україна зазвичай асоціюється з ефемерним державним утворенням поза межами европейського культурного дискурсу, яке належить до числа економічно відсталих анклавів Европи, що «експортує» на західноевропейський ринок, як правило, нелегальних трудових мігрантів, повій і злочинців. І це в кращому разі. У гіршому – Україна взагалі не ідентифікується як окрема держава, ототожнюючись або з провінцією Російської Федерації, або з історичною назвою якоїсь місцевости на сході континенту (на кшталт Бессарабії чи Трансільванії).

Як це не прикро, зокрема і автору цих рядків, але такими є реалії. Тобто, не зі сторінок преси чи наукових публікацій, або політичних дискусій чи міжнародних конференцій, а на прозаїчному, побутовому рівні, у свідомості мільйонів пересічних громадян. І якби не сумнозвісна европейська політкоректність, яка дедалі частіше піддається гострим (і зазвичай справедливим) нападкам з боку нової хвилі східноевропейських політиків, то Україна сьогодні цілком реально могла би опинитись в числі вигнанців з кола претендентів на цивілізовані стосунки з ЕС.

Наскільки об’єктивною є така ситуація? Судячи з її майже тотожного сприйняття з обох боків кордону – достатньо об’єктивною. Адже сучасна Европа пройшла складний повоєнний шлях від розрізненості і конфронтаційності до інтегрованості і взаємопов’язаності. І не важливо, хто правий: еврооптимісти чи евроскептики щодо майбутніх перспектив розвитку ЕС, очевидним є одне: нинішня Европа є цілісною системою, яка функціонує на спільних політичних, економічних та суспільно-психологічних засадах.

На жаль, Україна не відповідає цим засадам у жодному з трьох окреслених вимірів.

Політична система нашої держави, як і в часи СССР, є «найкращою в Европі», проте лише на папері. У нас найдемократичніша конституція, проте її ніхто не виконує (на чолі з Президентом і прем’єром, та і взагалі мало хто її знає), у нас чудові закони, але вони «не працюють» і підміняються рішеннями податкових органів та відомчими інструкціями, у нас багато політичних партій, але фактично жодної – ідеологічної, у нас багато політичних дискусій, але і надалі домінує політичний авторитаризм.

Економічно ми перебуваємо у стані постсовєтського анабіозу, керуючись економічними доктринами та їх псевдомодифікованими варіантами, від яких наші найближчі західні сусіди відмовились ще років з 10–15 тому, а західноевропейські держави так по-серйозному і не дослухались. Як наслідок, візитною карткою української економіки є кланово-корпоративний ринок, усі характеристики і вади якого вже давно описані в науковій літературі, добре відомій закордонним вченим-економістам, але мало знаній вітчизняними «проффесорами» від економіки та їхніми колегами-науковцями, що здобули свої дипломи і титули, перебуваючи у Верховній Раді чи ховаючись за міністерські портфелі. Тому не дивно, що реформи у нас «не йдуть», а економічна політика і надалі формується методом спроб і помилок.

Суспільна психологія українців – це взагалі окрема величезна тема. Останні президентські вибори – яскраве цьому підтвердження. Скільки не мусувалася в засобах масової інформації тема неспроможности нинішньої владної еліти навести в Україні лад і вдихнути життя у доведену до краю вітчизняну економіку, підсумки виборів засвідчили невмирущу жагу українців до соціального популізму, політичного марнослів’я, дешевих короткотермінових ефектів, а також нездоланне прагнення «сильної руки» та патологічне небажання вірити у власні сили.

У контексті всього вище сказаного, найбільш вражає те, з якою настирливістю вітчизняні «евроактивісти», які невпинно і аргументовано доводять, що Україна і Росія є різнорідними за своєю сутністю суспільно-економічними організмами, не помічають такої ж, нехай і тимчасової, але від цього не менш разючої різнорідности між Україною та ЕС.

На відміну від нашої держави, ЕС пройшов складний і тернистий шлях багаторічної еволюції, що привела його до сучасного стану соціального комфорту, економічного достатку та політичної стабільности. На цьому шляху були різні віхи. Так, перші кроки европейської інтеграції однозначно зумовлювались економічними чинниками. Адже у повоєнній, ослабленій внутрішніми протистояннями континентальній Европі особливо гостро відчувалась проблема економічної конкуренції з головними індустріальними центрами тогочасного світу: США, СССР, Великою Британією. Тому створення в 1952 р. Европейського співтовариства з вугілля та сталі (ЕСВС) за участю країн Бенілюксу, Італії, Німеччини та Франції, якому передувало утворення митного союзу між країнами Бенілюксу в 1948 р., стало практичним засобом реалізації політики підвищення конкурентоспроможности цих країн у новій Европі та в новому світі. Ключова сфера докладання інтеграційних зусиль була обрана не випадково, адже в той час саме важка індустрія визначала перспективу економічного зростання та ринкової еволюції розвинених держав. Тобто, зародження процесу европейської інтеграції здійснювалось у руслі об’єднання зусиль країн, що втратили велику частину свого економічного потенціалу під час ІІ Світової війни, але все ж претендували на збереження довоєнної ролі світових індустріальних центрів. Один з натхненників европейської інтеграції на зорі її виникнення, тогочасний міністр закордонних справ Франції Р. Шуман характеризував цей процес таким чином: «Об’єднання виробництва вугілля та сталі – як перший етап на шляху до европейської федерації – відразу ж закладе спільну основу для економічного розвитку і змінить традиційну орієнтацію тих територій, які упродовж тривалого часу зосереджувались на виробництві зброї, і самі ж найбільше потерпали від цього» [1] .

Таким чином, перші евроінтеграційні ініціативи зумовлювалися посиленням глобальної конкуренції, тобто концентрувалися в економічній площині. У 1948 р. відбулось створення Організації Европейського Економічного Співробітництва (в подальшому – Організація Економічного Співробітництва та Розвитку (ОЕСР)), яка займалася розподілом допомоги, наданої західноевропейським країнам згідно з планом Маршала, де-факто виступаючи інструментом глобального впливу США на европейському континенті.

Однак вже з 1949 р. почала діяти Рада Европи, яка об’єднала 40 европейських країн і спрямувала свою діяльність на освітньо-культурне співробітництво між ними (а по суті, – на культурну інтеграцію націй, що згодом стала одним із головних каталізаторів розвитку ЕС). Відтак, починаючи з 50-х років ХХ століття, евроінтеграційний вектор поступово зміщується в суспільно-психологічну площину.

Упродовж 50-х років ХХ ст. інтеграційні процеси в Европі відбувалися під знаком формування нової европейської самоідентифікації, шляхом заміни ідеології націоналізму, що був характерним для багатьох держав континенту з початку століття і приніс їм численні невдачі, на ідею Сполучених Штатів Европи (вже сама назва говорить про прагнення гідно протистояти економічній експансії США в глобальній конкуренції). З цією метою на щит підносяться нові цінності: свобода пересування громадян (підсилена повоєнними міжнаціональними асиміляціями), створення спільного ринку ресурсів, товарів і послуг (пришвидшене створенням европейської соціалістичної системи), гармонізація системи нормативно-правового регулювання економіки, яка мала сприяти відстоюванню позицій Західної Европи перед обличчям формування нового світогосподарського порядку за правилами, що визначались у той час СССР і США (частково Великою Британією).

У 1965 році відбулося підписання договору про злиття виконавчих органів ЕСВС, Евроатому та ЕЕС, який набув чинности в 1967 році і привів до створення єдиних органів управління всіма трьома об’єднаннями та виникнення Єдиного Европейського Співтовариства (ЄЕС). Таким чином, основні акценти в евроінтеграційному процесі почали зміщуватися у політичну площину. У 1969 році на самміті в Гаазі було прийнято рішення про розширення співтовариств та поглиблення інтеграції. Серйозність цих намірів засвідчили розпочаті вже в 1970 році переговори про приєднання з Великою Британією, Данією та Ірландією.

У 70-х роках розпочався процес інституційного наповнення ЄЕС відповідно до тих змін, що відбулися у світі. Зокрема, в 1974 р. було створено Европейську Раду, як орган, покликаний формулювати, контролювати та видозмінювати економічні пріоритети ЄЕС в залежності від тенденцій розвитку світового господарства та внутрішніх проблем співтовариства. У 1975 р. починає функціонувати Европейська Рахункова Палата, виникнення якої стає свідченням посилення ролі бюджетної політики ЄЕС, а також оптимізації його організаційної структурованости. А в 1979 р. уперше шляхом прямих виборів було обрано Европарламент, що засвідчило факт надання евроінтеграційним процесам суспільного імпульсу. Відтоді функціонування ЄЕС перестає бути виключно справою політиків. До нього залучилися суспільства країн-учасниць, що підвищило соціальну легітимність, інституційну ефективність і глобальну значимість ЄЕС.

У 1992 р. в Маастрихті було підписано договір про створення Европейського Союзу (ЕС) і запроваджено єдину для всіх держав-учасниць зовнішню політику та політику в сфері безпеки. Цей договір набув чинности в 1993 р. і означав перетворення ЕС на найбільше і найефективніше міжнародне об’єднання глобального характеру. Він засвідчив не лише успішність евроінтеграційних прагнень країн-учасниць, але і їх світову вагу та реальну спроможність виступати одним з головних центрів глобального впливу.

Упродовж 2002–2004 років ЕС значно посилив свій політичний вплив у світі, а його економічна потужність зросла внаслідок приєднання нових країн-учасниць, більшість яких були вихідцями з колишнього соціалістичного блоку. І хоча з економічної точки зору, а також в контексті неоднозначного суспільного сприйняття процесу розширення ЕС на Схід населенням західноевропейських держав, що перебували на той час у складі Евросоюзу, доцільність прийняття до складу цього об’єднання низки постсоціалістичних держав є дещо дискусійною, політичні мотиви, які при цьому домінували, виявились більш вагомими.

Для України це означає лише одне – для того, щоб процес европейської інтеграції нашої держави успішно продовжувався (а в цьому зацікавлені усі без винятку політичні сили, що представлені на українському владному олімпі), необхідно в руслі нової парадигми евроінтеграції знайти вагомі політичні аргументи, спрямовані на переконування західноевропейських країн у тому, що подальше наближення України до ЕС є вигідним для них: політично, економічно, соціально...

Нова парадигма евроінтеграції: реалістичність, послідовність, раціоналізм

Після останніх президентських виборів Україна неминуче зіткнеться з синдромом «чистого аркуша» щодо стосунків з ЕС, а також в контексті евроінтеграції загалом. Це зумовлено цілою низкою чинників. Насамперед, нереалізованими сподіваннями наших европейських партнерів на українську пост-помаранчеву владу і завищеними сподіваннями щодо наявності в нашій державі елементів самодостатнього громадянського суспільства. Виявилось, що Майдан був лише епізодом протестної поведінки мас, а не конструктивною громадянською позицією більшости населення з метою системного впливу на владу; «демократична влада», при більш детальному ознайомленні, продемонструвала всі ознаки авторитарности і цілковите невміння домовлятися і чути голос власного народу, а щиро роздані обіцянки та декларації щодо курсу на европейську і евроатлантичну інтеграцію насправді були не чим иншим, як спробою скористатися моментом, нічого не змінюючи в державі.

Як наслідок, обдуреними виявилися всі, насамперед українські політики з «демократичного табору».

Новий президент нашої держави і його політична сила, при всій своїй зацікавленості продовженням курсу України на европейську інтеграцію (нехай читача не вводять в оману щедрі передвиборні обіцянки, роздані «регіоналами» простодушному східноукраїнському електорату і прямолінійним російським покровителям), в самому ЕС із традиційними европейськими цінностями відверто не асоціюються.

Звичайно, ніхто не закине новому керманичу нашої держави, наприклад, під час чергового самміту Україна – ЕС, про те, що він був двічі судженим за кримінальні (а не політичні, або навіть економічні) злочини. Однак усі про це знатимуть, і насамперед – він сам. Усі також знатимуть, з якими політичними гаслами прийшла нова політична команда до влади і як вона прагнула здобути владу у славнозвісному 2004-му. Усе це свідчить про одне: стосунки ЕС із Україною сьогодні просто приречені формуватимуться по-новому.

Це означає, що логіка взаємовідносин України з ЕС, вироблена упродовж попередніх років, не може зберігатися незмінною і в нинішніх політичних умовах. Вона повинна позбутися притаманних попереднім рокам романтизму і прихованої маніпулятивности, перейшовши в русло притаманних европейській політичній культурі раціоналізму і прагматизму. Якщо ж українська влада спробує продовжувати стару совєтську гру: говоримо одне, думаємо друге, а робимо третє, то дуже швидко всі ми відчуємо, як ЕС вибудовує справжню (а не умовну, як це робиться сьогодні) «залізну завісу» на кордоні з нашою державою, відводячи Україні роль російської вотчини.

Таким чином, новим гаслом европейської інтеграції України має стати: «хочеш бути европейцем – будь ним!». Насамперед, це стосується економічної політики держави. Якщо українська влада не позбудеться згубної звички «рулити економікою», послуговуючись при цьому немислимими для Европи технологіями визискування підприємців, включаючи вишуканий «бюджетний рекет», то вона не тільки остаточно втратить українську евроінтеграційну перспективу, але й цілковито загубить економічну самостійність нашої держави.

Що потрібно для того, аби українська економіка почала процес принаймні уявного наближення до европейської? Насамперед, змінити той тип економічного порядку (тобто логіку взаємовідносин між владою, бізнесом і домашніми господарствами), який сформувався в Україні упродовж совєтського і постсовєтського періодів. Адже сьогодні на всіх рівнях ми продовжуємо відтворювати ті стереотипи, які наполегливо втовкмачувались у наші голови ідеологами комуністичного режиму та їхніми послідовниками з числа «урядовців-реформаторів» після розвалу СССР.

Підприємці сприймають владу як окупанта, від якого слід чимдалі ховати усе зароблене і при першій же нагоді – дурити. Влада вважає бізнес «дійною коровою», зобов’язаною ділитися своїми статками за надання їй бодай якоїсь можливости заробляти у цій державі гроші. Пересічні громадяни і тих, і других ототожнюють з грабіжниками, які мало чим відрізняються. Як наслідок, основними «стовпами» вітчизняного ринку є закритість, картелізація, егалітаризм, кругова порука та іллегальність, а жоден серйозний иноземний підприємець не може працювати на ньому без проблем або патронажу з боку чи то президента, чи то прем’єра.

Яким далеким цей економічний порядок є від европейського, де основними цінностями є свобода, конкуренція, індивідуалізм та солідарність, які, будучи об’єднані в струнку систему господарських взаємовідносин між владою, бізнесом і громадянським суспільством, створюють ефективну модель балансів та противаг, ґрунтовану на стабільному та прозорому політичному фундаменті.

 З погляду здорового глузду, найбільш дієвими інструментами трансформації вітчизняного економічного порядку в напрямі його «европеїзації», є запровадження тих ринкових механізмів, які забезпечать рух української економіки в напрямі конкурентної економіки. Насамперед, до них слід віднести:

1. Зменшення фіскального навантаження на економіку та створення умов для розвитку малого підприємництва, самозайнятости населення, активізації інвестицій у нові перспективні галузі та сфери діяльности.

2. Лібералізація дозвільної системи, полегшення виходу на ринок нових підприємств, відмова від преференцій великим старопромисловим і низькотехнологічним гігантам металургійної та хемічної промисловости, посилення позицій приватного бізнесу в медичній, освітній та инших сферах економіки.

3. Запровадження жорсткої бюджетно-фінансової дисципліни та суворої антиінфляційної політики. Законодавча заборона «інфляційного» стимулювання економіки та використання бюджетних ресурсів для підтримки окремих підприємств і галузей.

4. Зменшення частки бюджетного перерозподілу ВВП, децентралізація влади, проведення адміністративної та бюджетної реформ з метою наповнити реальним змістом місцеве самоврядування.

5. Обмеження маніпулятивного впливу НБУ на діяльність і вибіркову підтримку комерційних банків. Створення чітких і стабільних правил регулювання банківської діяльности, які б нівелювали роль суб’єктивного чинника у регулюванні банківської системи України.

Чи вірить автор цієї статті в реалістичність такого курсу, особливо з огляду на останні політичні події? Звичайно – ні! Якими ж тоді є справжні евроінтеграційні перспективи України? Відповідь доволі проста та очевидна – примарними.

Якби ця стаття була суто науковою (в українському трактуванні категорії «наука»), то закінчуватись вона мала би набором рекомендацій, аргументованих низкою цитат і підтверджених складними математичними розрахунками, квінтесенцією яких став би висновок про нові шанси в нових політичних умовах. Однак, враховуючи право на суб’єктивний характер авторських оцінок, не зайвим буде внести нотку легкого, спрямованого на протверезіння, скепсису щодо нашої европерспективності. Аргументи, на яких він ґрунтується, є доволі суб’єктивними, але від цього не менш реалістичними, оскільки взяті з нашого повсякденного життя.

Наш колега сідає напідпитку за кермо, вчиняє ДТП, а потім ми всім миром допомагаємо йому «відмазатись», кожен, хто як може, клянучи і продажну автоінспекцію, і владу, і державу загалом. Наша дитина вступає до ВНЗ і ми для «гарантії» шукаємо, де і кому дати хабара, щоб він «100-відсотково» вступив, а потім робимо це упродовж всіх років навчання, щоб був не гіршим за инших, а далі платимо при влаштуванні на роботу, не задумуючись, що завтра він буде змушений робити хірургічну операцію, захищати людей в суді, проектувати будинки чи керувати державою. А потім – знову нарікаємо на владу, на хабарництво, на неприйняття нас Европою. Ми стаємо свідками злочину або просто бачимо, що комусь стало погано на вулиці – і лише один зі ста викличе міліцію чи швидку. Зате потім усі ми жваво засуджуємо европейські порядки, за якими кожна домогосподарка «стукає» в поліцію на своїх сусідів, якщо зауважить бодай натяк на порушення ними закону.

Як тут не згадати Наполеона. І на яку ж владу ми, за його визначенням, заслуговуємо? І чи здатна ця влада привести нас до Европи? Відповіді на ці запитання є риторичними.

Що ж чекає на нас найближчим часом?

Насамперед, поглиблення роздратованости через те, що ЕС нас і надалі ігноруватиме, а Росія – відверто використовуватиме. Це супроводжуватиметься посиленням зневіри населення та інтелігенції у можливість цивілізованої евроінтеграції і взагалі у спроможність незалежної української ідеї. Через масову еміграцію і нелегальну трудову міграцію ми продовжуватимемо втрачати десятки тисяч найбільш обдарованих, ерудованих і працьовитих наших співвітчизників. У кращому разі Україна потихеньку ставатиме економічним придатком Европи, у гіршому – Росії.

Якщо ці тенденції не викличуть хвилі обурення на заході держави і він не спроможеться висунути потужну альтернативу нинішньому політичному режиму (не чергового демагога-балакуна, романтичного патріота, або хитромудрого галицького хохла, а дієву фігуру, здатну стратегічно мислити та ефективно конкурувати з численним вітчизняним олігархічним лобі, заручившись підтримкою Заходу), то наша держава потихеньку відкотиться в русло «постсовєтского пространства», і її европейська інтеграція полягатиме лише в одному: гарантуванні ЕС так потрібної йому стабільности при постачанні енергетичних ресурсів з Росії та Сходу.

А тим українцям, які не встигнуть, не зможуть, не захочуть чи побояться емігрувати в розвинені держави світу залишиться одне – призвичаїтись до життя в умовах окупаційного режиму і сподіватись ще невідомо скільки років, що вони або їхні діти діждуться таки Вашинґтона з новим і праведним законом. А може, ліпше не чекати?..

---

[1] ЕС: Основи політики, інституційного устрою і права: Навч. посібник / Наук. редактор В. П’ятницький. – К.: Заповіт, 2000. – С. 17.