Олександр Литвиненко

Безпекове середовище навколо України: як воно поставало

Тема цього матеріалу – вплив світових політичних змін на безпеку нашої держави. Тема неосяжна, всеохоплююча і надзвичайно глобальна, як і ті зміни, що тривають у світі вже понад три десятиріччя, принаймні з кінця 1970-х років. Але, виходячи із зрозумілих вихідних, сконцентруємося переважно на Европі, і проблемах її безпеки.

До початку 1990-х років Европейський континент підходив з достатньо стабільною системою колективної безпеки, яка включала в себе два ворогуючі блоки: Варшавський Договір і головний його чинник – СРСР – проти НАТО і США, які у сукупності охоплювали практично всі країни Европи, за виключенням нейтральних і позаблокових країн, таких, як Фінляндія, Австрія, Югославія (СФРЮ) та инші. Слід усвідомлювати, що і нейтральні країни насправді були певним чином «приписані» до блоків. Наприклад, СФРЮ тяжіла до Сходу, а Австрія – до Заходу. Власне, йшлося про протистояння Радянської імперії із її сателітами, що були оформлені у військово-політичний Варшавський договір і РЕВ та США і їхніми союзниками по НАТО, об’єднаними в Европейські економічні співтовариства.

Водночас, відносини між блоками вже доволі давно набули сталости, а конкуренція вибухала конфліктами лише на периферії протистояння у країнах Азії і Латинської Америки. Створення потужних засобів технічної розвідки (візуальна розвідка земної поверхні з супутників і глобальні системи радіо і радіотехнічної розвідки), а також розробка і втілення заходів довіри мінімізували можливості непередбачуваної військової ескалації на головному – Европейському театрі військових дій.

Упродовж десятиріч протистояння була сформована потужна правова база европейської безпеки, тобто взаємодії блоків, яка включала в себе загальні положення Гельсінського Заключного Акту 1975 р. і діючої вже майже 15 років Наради з питань безпеки в Европі. Вже після 1985 року, тобто після приходу М. Горбачова до влади була напрацьована достатньо розвинена база щодо обмеження озброєнь. Йдеться про Договір про ракети середньої і малої дальности 1986 року, Договір про обмеження звичайних збройних сил в Европі (1990 року). Паралельно США і СРСР з початку 1970-х років напрацювали базу обмеження, а потім і скорочення стратегічних наступальних (START-1) і оборонних (Договір про ПРО) озброєнь. У 1990 році на хвилі ейфорії, пов’язаної з перебудовою, і начебто подоланням ціннісних розділів континенту, була підписана Празька Декларація, яка проголошувала створення спільного европейського дому.

Наприкінці 1980-х років відбулися кардинальні трансформації цієї системи. Ми в минулому, 2009 року, святкували 20-річчя падіння Берлінської стіни, яке знаменувало розвал Варшавського Договору і падіння двополярного світу. Під тиском східноевропейських революцій 1989 року, уможливлених ерозією радянського авторитарного режиму, відбулася деструкція Радянської імперії. Це знайшло вираження у блискавичному розпуску Варшавського Договору (1991 рік) і катастрофічному послабленні наддержави – СРСР, що закінчилося у грудні 1991 року Біловезькими угодами і постанням 15 нових незалежних держав. Механізм розпуску Радянського Союзу був оформлений через Співдружність незалежних держав, у складі якої Україна посідає доволі амбівалентне місце – з одного боку – держави-засновника, а з иншого, досі не ратифікувавши її Статут, Київ не може розглядатися як повноправний член організації.

Зараз багато кажуть про стрімке посилення Росії після десятиріччя путінського правління, але не слід забувати, що провідним процесом останніх 20-ти років був безпрецедентний процес розширення глобального Заходу і його інституцій, що триває після 1980-х років минулого століття.

Фактично вперше з ХVI століття (часів Реформації і розпаду середньовічної Res publica christiana) практично вся Европа об’єднана в єдину систему міжнародних політичних та економічних інституцій, які уособлюють певні єдині цінності. Йдеться насамперед про НАТО у військовій площині та ЕС в економічній та політичній площині. Вся Европа включно зі східноевропейськими країнами включена в такі інституції, як Рада Европи, Організація безпеки і співробітництва в Европі, діє Европейський суд з прав людини тощо, чи не основними клієнтами якого останнім часом стали громадяни Росії.

Слід наголосити, що ЕС за цей час збільшився в два рази: з 12 до 27 членів, а НАТО з 17 до 29. Як і будь-яке наднаціональне утворення державного типу, ЕС створив, умовно кажучи, проміжні адаптаційні інституції, механізми, що дозволяють країнам, які не є членами Союзу, але входять у коло його інтересів, активно взаємодіяти з організацією. Йдеться про такі інституції, як угоди про асоціацію, підготовчий інститут кандидатства до ЕС, який зараз активно працює на Західних Балканах, а також програми партнерства. Діють Середземноморське партнерство і пропоноване для країн Центральної та Східної Европи, у тому числі для України, Східне партнерство Европейського Союзу. Відбувається поступове формування все тіснішої інституційної системи відносин РФ–ЕС. І хоча наголос у цих механізмах робиться на економічне співробітництво, але й безпекові питання не можуть бути уникнені. За великим рахунком, саме безпековий вимір виступає чи не основним для Східного партнерства. Водночас, попри такі інтенції Европейський Союз поки що не готовий платити за безпеку свого східного кордону, його керівництво, що переживає складний період переустановлення після запровадження Лісабонського договору, вагається і намагається зарадити півзаходами.

НАТО також має подібні партнерські програми, найвідомішою з яких є «Партнерство заради миру» [1] , яка започаткована ще у 1992 році. Нагадаю, що Україна стала чи не першим членом цієї інституції. Причому, слід усвідомлювати, що партнерські програми Альянсу не є благочинністю Брюсселю. Навпаки, вони дозволяють країнам-партнерам робити суттєвий внесок у европейську і світову безпеку, зокрема, за бажання брати активну участь у миротворчій діяльності НАТО. Україна у такий спосіб взаємодіє з країнами НАТО в усіх нині здійснюваних місіях. Наслідком цього зауваження є міркування про можливість партнерів мати від НАТО певні гарантії безпеки, можливо, у вигляді розповсюдження статті 4 Вашинґтонського договору 1949 року. Йдеться про створення ефективного механізму безпекових консультацій.

Процес розширення Заходу, безперечно, мав не тільки позитивні (відбулися докорінні зміни політичного ладу в країнах Европи, впали авторитарні політичні режими тощо), але й достатньо суперечливі наслідки. Йдеться, насамперед, про далеко немирний розпад низки країн, які були у сфері впливу Радянського Союзу. Розділ СРСР і Югославії [2] мав наслідком руйнівні війни, які тягнулися понад 8 років з 1991 по 1999 роки. І тут слід зауважити, що окрім Балканського епізоду, відомого своїми масштабами і нечуваною в Европі після Другої світової жорстокістю, величезними проблемами супроводжувався і розпад СРСР. І хоча деструкція величезної евразійської імперії відбулася доволі м’яко, за її результатами виникла велика кількість збройних конфліктів.

Зупинимося насамперед на конфліктах в Балто-Чорноморському регіоні. Йдеться про Придністровський конфлікт, Абхазький, Південноосетинський, Нагорнокарабахський і внутрішньоросійський – Північнокавказький. З цих конфліктів донині не вирішений жодний. Придністровський і Нагорнокарабахський – заморожені, Абхазький і Південноосетинський спровокували російсько-грузинську війну 2008 року, а у північнокавказькому після кількарічного затишшя після двох чеченських війн, спостерігається тенденція до ескалації. Понад те, донині відсутній серйозний прогрес у пошуку механізмів і способів врегулювання.

Наслідком цих конфліктів і процесів геополітичних трансформацій загалом стала деструкція правової бази европейської безпеки. Її підірвала насамперед суперечність між принципами свободи самовизначення, що превалює над територіальною цілісністю держав та непорушністю кордонів, проголошених Гельсінськими домовленостями. Слід зауважити, що Гельсінські домовленості проголосили ще один дуже важливий принцип – принцип реального обмеження суверенітету держав і пріоритетности гуманітарних цінностей прав людини над правами держав і принципом невтручання у внутрішні справи. Це дуже принциповий момент, який, зокрема, підважує активну пропаговану свого часу у Росії концепцію «суверенної демократії».

Безумовне домінування США у світі загалом і Европі зокрема, що тривала всі 1990-ті роки, подовжило життя Гельсінської правової системи, за рахунок набуття нею, сказати б, «декоративної» ролі. Насправді важливі проблеми вирішувалися завдяки одноосібному лідерству і домінуванню, у тому числі і моральному, Сполучених Штатів Америки. Саме таким чином були вирішені Балканські кризи 1996 і 1999 років.

Але з часом це домінування поступово розмивалося: складні для американської політики наслідки 8-річного правління адміністрації Дж. Буша, перенос фокусу американської уваги на азіатські проблеми у Великій дузі нестабільности, а також брак політичної волі Евросоюзу і европейських національних держав суттєво підвищили можливості для реалізації впливу Російської Федерації на ситуацію в Европі, насамперед у Центральній і Східній.

Об’єктивно, що відродження можливостей Росії, після подолання нею періоду дезорганізації 1992–1997 років, призвело до суттєвих змін в европейській безпековій ситуації. Власно, суттєва частина російської слабкости 1990-х років, як, втім, і сучасної сили путінсько-мєдвєдєвської РФ, має виразно психологічний характер. Йдеться, насамперед, про самосприйняття і самопозиціонування російських еліт. Стисло розглянемо основні етапи змін у російській політиці.

У 1991–1997 рр. Росія позиціонувалася як молодший партнер Заходу. Президентом РФ був Б. Єльцин, а влада в країні належала різним альянсам представників державної бюрократії, у тому числі силової, директорського корпусу і новопосталих великих власників, очолюваних «младореформаторами». Ця зовнішня політика уособлювалася з фігурою першого Міністра закордонних справ Росії Андрія Козирєва, неодноразово звинувачуваного російською імперсько-націоналістичною опозицією у зраді національних інтересів Росії. Основним результатом цього етапу у ретроспективі стала поразка сил, які виступали за перезаснування російської держави на нових, европейських цінностях, і перемога пострадянських реваншистів, які розглядали РФ як продовження Радянського Союзу за нових умов, його певну реінкарнацію з відповідними наслідками, зокрема і щодо політики безпеки, традиційних альянсів і ворогів.

Період між 1997–2003 роками характеризувався жорсткою боротьбою за спадок хворого Б. Єльцина між різними фракціями у правлячому альянсі з поступовим зростанням ваги силовиків, насамперед «чекістів», репрезентованих В. Путіним ^[3] . У 1997 р. – з приходом на посаду Міністра закордонних справ Росії Примакова – і до 2003 року Росія прагнула стати одним з мажоритарних акціонерів Заходу. Саме з цим були пов’язані рішення новообраного президента В. Путіна про приєднання до очолюваної США боротьби з міжнародним тероризмом і саме цим визначалася політика Москви. Відомими військово-політичними наслідками якої став відхід РФ з військових баз у Камрані (В’єтнам) і Лурдесі (Куба). На пострадянському просторі ця політика була втілена у Стамбульській декларації ОБСЄ 1999 року.

Формальна відмова від фактично втраченого глобального статусу Російської Федерації і набуття нею статусу провідного регіонального актора – одного з мажоритарних акціонерів глобального Заходу – таку ціль переслідував Кремль. Водночас, нерозуміння у Москві механізмів функціонування західних інституцій, глибинний ціннісний розрив фактично унеможливлювали досягнення компромісу. В. Путін і керівництво РФ мислило у категоріях Realpolitik, инших доктрин XIX сторіччя і прагнуло стати одним з учасників «концерту великих держав» Така позиція не знайшла і не могла знайти суттєвого розуміння на Заході.

Протягом періоду після приходу В. Путіна до влади посилювалася західна критика Російської Федерації за порушення прав людини, обмеження свободи слова, підпорядкування великого бізнесу інтересам Кремля. Водночас, стрімке зростання цін на нафту і пов’язане з цим формування нового російського варіанту petrostate (нафтової держави), призвело до поліпшення економічної ситуації в Росії і формування знаменитого «путінського суспільного консенсусу» – «громадянські свободи в обмін на зростаючий економічний добробут».

Суттєвою проблемою у відносинах України, Росії і Заходу стала Помаранчева революція 2004 р. в Україні, яка сприймалася у Росії, з одного боку, як спецоперація Заходу [4] , а з иншого – як таке собі посягання США на безпосередню зону впливу Російської Федерації ^[5] . Тут слід нагадати про діагностовану ще класиком американської зовнішньополітичної думки Дж. Кеннаном в середині 1950-х років фобію Кремля, яка розглядає будь-які дії иноземних чинників у кордонах країн, прилеглих до Росії, як спрямовані безпосередньо проти її безпеки ^[6] .

З 2003 року до весни 2009 розгорталася боротьба за статус Росії як прагматичного партнера – конкурента Заходу. Цей етап можна метафорично підсумувати у формулі: «Поряд із Европою, обережно проти США; і над країнами СНД». У межах цієї політики здійснювався і здійснюється жорсткий тиск на Україну, насамперед через постачання енергоносіїв і методи інформаційно-політичного протистояння ^[7] . Такий курс призвів до загострення відносин з США, найбільша їхня ескалація відбулася під час російсько-грузинської війни 2008 року. Ця війна, і багато в чому пов’язаний з нею попередній Косовський прецедент, поставили крапку на Гельсінських домовленостях.

Норми, що регулювали суто військові питання, почали руйнуватися ще раніше. У 2001 році США вийшли з Договору про ПРО, а наприкінці 2007 року РФ оголосила мораторій на виконання ДЗЗСЄ. Заради справедливості слід зазначити, що цей Договір було поставлено під сумнів ще розпуском Варшавського договору, з реалій існування якого він виходив. У результаті впродовж цих років була зруйнована правова база европейської безпеки.

Публічною реакцією Москви на це стала Евіанська пропозиція Дм. Мєдвєдєва про підписання Договору про европейську безпеку, проект якого було розроблено і оприлюднено у грудні 2009 року.

Прихід до влади Б. Обами трохи зменшив напруження шляхом перезавантаження і практичного визнання розділености континенту на сфери впливу НАТО–ОДКБ (читай РФ) і сірої зони, в яку потрапила Україна. Причина нової «розрядки» – значні спільні інтереси. Це насамперед Афганістан, мусульманський фундаменталізм тощо. Останнім часом йдеться навіть про правове оформлення сформованої міжнародної конфігурації. Наприклад, на висловлену у січні 2010 року думку експерта німецького фонду «Наука і політика» М. Кляйн, доцільно опрацювати угоду про співробітництво між НАТО і ОДКБ. Вона ж пропонує у межах розроблюваної Стратегічної концепції НАТО уникати тем, що дратують Росію. Йдеться, зокрема, про енергетичну безпеку і потенційне членство України і Грузії [8] .

Водночас, значення і тривалість «перезавантаження» американсько-російських відносин і пов’язаного з ним поліпшення стосунків Москви з НАТО не слід перебільшувати. За оцінками аналітиків Інституту національних стратегічних досліджень Національного університету оборони США і Директорату Еврокомісії з питань зовнішніх відносин, сьогоднішня «відлига» є тимчасовою, та у подальшому, найпізніше у 2012–2016 роках, зміниться тривалим загостренням суперечностей між Білим домом і Кремлем. Про це свідчать вже наголошувані фундаментальні світоглядні і ціннісні протиріччя між контрагентами. Тим більше, що російський авторитарний режим відчуває себе загрожуваним з боку західних ідей. Розходяться також оцінки перспектив одне одного. Москва проголошує присмерки Заходу і свій майбутній розквіт, натомість думку Вашинґтону про РФ досить неполіткоректно, але гранично чітко сформулював віце-президент США Джо Байден у лютому 2009 року на Мюнхенській конференції з питань безпеки.

До фундаментальних проблем додаються і комплекс инших значущих проблем. Йдеться про різне сприйняття питання нерозповсюдження ЗМУ, загалом зрозумілу переоцінку Москвою значення ядерної зброї – останнього свідчення колишнього наддержавного статусу, різні підходи до іранської ядерної програми, боротьби з тероризмом, прагнення РФ до енергетичного монополізму на Европейському континенті, а також до зони привілейованих інтересів на пострадянському просторі.

За цих умов посилюється активність менших держав, які прагнуть отримати свої дивіденди у нестабільній ситуації. У контексті інтересів України слід відзначити наполегливу позицію Румунії, яка за правління президента Т. Бесеску проводить політику щодо гуртування румунськомовного населення навколо Бухаресту. Йдеться, зокрема, про юніоністські плани щодо Молдови і триваючі кампанії навколо начебто наявних утисків румунських меншин в Україні (Чернівецькій і півдні Одеської области). Попри загальне вирішення питань щодо розмежування прибережного шельфу в районі острова Зміїний, Бухарест протидіє українським планам стосовно розвитку судоходного каналу Дунай–Чорне море, функціонування якого загрожує економічним інтересам Румунії.

Підсумовуючи, можемо стверджувати, що на авансцену европейської політики повертаються засоби тиску, не виключено, що і військові. Після мирного антракту 1990-х – першої половини 2000-х років аналітики знову змушені говорити про відновлення проблематики «hard security». Але не це найважливіше у безпековому контексті. Значно гірше, що зростає непередбачуваність і непрогнозованість подій у безпековій сфері, процеси у якій стають все більш некерованими.

Україна, внаслідок насамперед власних помилок і слабостей, потрапила у «сіру зону» між РФ і ЕС–НАТО, за яку, безумовно, точитиметься конкуренція між Росією і Заходом. Просто за фактом наявности двох конкуруючих сил, як би вони самі це не заперечували. Загрозливість безпекової проблематики добре відчувають у Москві. Їхня, вище згадувана пропозиція про врегулювання проблем «hard security», – проект Договору про европейську безпеку свідчить саме про це. Водночас, головні проблеми носитимуть невоєнний і несиловий характер. Йдеться, насамперед, про енергетичну безпеку, організовану транскордонну злочинність, наркотрафік, корупцію, екологічні проблеми тощо. Не варто забувати і про таку трохи екзотичну, але надзвичайно важливу проблему, як використання інструментарію спецслужб організованими злочинними, у тому числі корупційними, угрупованнями, їхнє прагнення отримати вплив на европейські міжнародні і національні, у т.ч. й українські, інститути. На півдні України, а саме на Кримському півострові, де існує доволі значна мусульманська громада, не можна виключати намагань ісламістських клерикальних центрів поширити фундаменталістські версії Ісламу, сприяти постанню радикалістських і навіть екстремістських структур. У перспективі це загрожуватиме можливістю появи терористичних проявів, зокрема і міжнародного характеру.

Проте найбільші проблеми і слабкості України, які суттєво заважають вирішенню загальних безпекових проблем, мають одне велике джерело – це невирішеність питань ідентичности, та як наслідок – внутрішня слабкість Української держави, її інституцій, руйнівна політична конкуренція, безвідповідальність еліт, відсутність стратегічного мислення, те, що, наприклад, Петро Лелик назвав «великим базаром». Власне, таку ситуацію маємо, і обговорювати її ще раз, мабуть, не варто. До такого стану прислужилися кілька чинників, один із них – відсутність прямих військових загроз у межах теорії ґенези держави Ч. Тіллі доволі дотепно проаналізував болгарський дослідник В. Ганєв ^[9] .

І тут, на жаль, як ніколи доречне порівняння З. Бжезинського, який ще у 2005 році на зустрічі зі студентами Києво-Могилянської академії казав, що існує дуже велика небезпека перетворення України ХХI століття на таку собі Польщу ХVІІІ століття – на хвору людину Европи. Принагідно варто лише нагадати, що з «німого сейму» 1717 року і до останнього поділу 1795 року охоронцем «золотої свободи» польської шляхти і фактичним протектором Речі посполитої був Санкт-Петербург ^[10] . Отже, переорієнтація зовнішньополітичного курсу України із Европи на Москву не надасть бажаного результату, і навіть не убезпечить від складних проблему у стосунках з РФ. Власне, є і широко відомі і набагато ближчі за часом приклади – зокрема, Білорусь президента А. Лукашенка.

Вирішення цих проблем неможливе у межах гри з нульовою сумою (наскільки виграв гравець, настільки програв його опонент), що характеризувала ситуацію у Центрально-Східній Европі упродовж останніх 5–10 років. У різних вимірах програють усі. Тому нагальним завданням української безпекової політики має стати докорінна зміна правил гри у регіоні, відмова від конфронтації, але не за рахунок незалежности і суверенітету держави, її стратегічно вірного европейського курсу.

---

[1] Наявні і діють також Рада евроатлантичного партнерства, середземноморський діалог, Стамбульська ініціатива співробітництва, Рада Росія–НАТО, комісії Україна–НАТО і Грузія–НАТО.

[2] Тільки Чехословаччина уникла такої долі внаслідок високого рівня політичної культури і специфічности історичного шляху.

[3] Варто навести дані провідного російського фахівця О. Криштановської, що вихідці з спецслужб у Росії і донині посідають до 40% посад в органах державної влади, а у ключових секторах, зокрема в ТЕК, до 70%. Див., напр.: www.polit.ru/lectures/2008/07/31/rus_elita.html.

Слід також наголосити на специфічних психологічних рисах, що виховувала служба у радянських органах безпеки, що, втім, далеко не унікально для спецслужб. Детальніше: В. Горбулін, О. Литвиненко. Національна безпека: український вимір // http://www.nbu.gov.ua/voennie%2017-11-08.pdf.

[4] Показово, що в Росії панівні позиції зберігає уявлення щодо відсутності у середніх і малих країн навіть потенціальних можливостей приймати якісь рішення стосовно своєї долі без опертя на «великі держави». З такої точки зору, Центрально-Східної Европи, і у т.ч. України для Росії просто не існує, а наявне поле бою із США і західноевропейськими державами, насамперед Німеччиною, великою Британією і Францією.

[5] Достатньо перегорнути видану в Петербурзі у 2009 році, без сумніву, елітним і бездоганно культурним видавництвом «Алетейя» збірку «Оранжевые сети от Белграда до Бишкека» під загальною редакцією Н. Нарочницької, щоб усвідомити викривленість сприйняття українських подій у Росії.

[6] Принагідно зазначимо – саме в цих психологічних проблемах причина неможливости пояснити Кремлю те, що вступ України до НАТО не загрожуватиме безпеці Росії. Раціональні аргументи у цьому випадку апріорі не приймаються.

[7] Детальніше про це у статті В. Горбуліна і О. Литвиненка «Українсько-російський тектонічний розлом» у № 6 журналу «Національна безпека: український вимір» // http://www.nbu.gov.ua/zurnal_06.pdf. Варто лише додати, що не виключений прихід російських лібералів до влади в Кремлі не означатиме значних позитивних наслідків для Києва. Їхня позиція щодо України характеризується не менш, а може, ще й більш жорсткою риторикою на адресу Києва, про що свідчить, зокрема, така доволі відверта книга, як «Ящик водки» А. Коха і І. Свінаренка.

[8] На семінарі «Партнерство НАТО і його перспективи» (Осло, Норвегія, 14.01.2010), що проводився у рамках обговорення нової Стратегічної концепції НАТО, підкреслювалося, що кілька провідних европейських держав-членів Альянсу надають пріоритет партнерству з РФ, розглядаючи його як запоруку збереження стабільности в Европі. Йдеться, насамперед про Німеччину і Францію.

[9] Ganev V.I. Post-Communist as an episode of State Building: a reversed Tillyan perspective Communist and PostCommunist Studies.Vol. 38, N 4.

[10] Детальніше, напр.: Дейвіс Н. Боже ігрище. Історія Польщі. – К., 2008.