Тарас Возняк

Висновки президентської виборчої кампанії 2010 року

Завершилася президентська виборча кампанія 2010 року. Вже окреслилися контури перших висновків, які ще довго впливатимуть на долю України.

Попри позитивістську риторику та обіцянки обох кандидатів, що стали переможцями у першому турі виборів, той вибір, який зробили виборці України 17 січня 2010 року свідчить про глибокий песимізм українського народу, а точніше – народу України, щодо того, чи здатен він збудувати в Україні ефективне, успішне і демократичне суспільство. Чи здатен він наздогнати, чи, тим більше, конкурувати з високим рівнем стандартів, який демонструють більшість европейських країн – наші безпосередні сусіди. Простіше – своїм вибором ми засвідчили глибоку зневіру у тому, що ми здатні збудувати в Україні суспільство західного типу – суспільство вільне і успішне. Тут я маю на увазі Захід в широкому сенсі – і країни Европейського Союзу, і країни Північної Америки.

Вивівши у другий тур Юлію Тимошенко та Віктора Януковича, народ України, на моє глибоке переконання, обрав минуле. Народ України виявився, м’яко кажучи, не відважним. До 17 січня 2010 року у нього був вибір. Попри всі недоліки инших кандидатів можна було обрати майбутнє, яке полягало б у змінах, змінах важких, змінах непопулярних. Вибір був. Тепер це віконце можливостей закрилося. Можливо, тимчасово. Наразі , коли президентом України став Віктор Янукович, повіяло минулим.

Однак, щоб вибрати шлях змін, потрібно чітко бачити якусь мету. А яку мету реально поставив перед собою народ України? Та й чи ставив?

От східноевропейські народи колишнього комуністичного блоку всі до одного чітко визначилися щодо своєї мети – членство у Европейському Союзі. А також Північноатлантичному оборонному пакті – НАТО. І крапка. Ніяких ліворуч-праворуч.

Пройшло 20 років з часу розвалу комуністичного блоку, і більшість з них досягла цієї мети. Більшість уже кілька років є членами і ЕС, і НАТО. Решта – на шляху до членства.

Членство у цих структурах – це не проста формальність – це стандарти, яких реально домоглися ці країни – стандарти, що стосуються усіх сторін життя суспільства – від санітарії до системи безпеки.

Уже сьогодні народи цих країн, поставивши перед собою мету, провівши непопулярну трансформацію, тобто досягнувши цієї мети, втішаються плодами цих змін. Ці країни з шаленою швидкістю змінюються до кращого. Так, ще не все зроблено, але врешті-решт ці «нові европейці» знали і знають, чого хочуть і дійсно бачать просвіт у кінці тунелю.

Але у тій же Европі є народи, які не вірять у самих себе, не вірять у можливість збудувати для самого себе дійсно нормальне, нічим не особливе життя, яке називають зазвичай життям за европейськими стандартами.

Що це за таємничі народи? Буду говорити тільки про близьку до нас Европу. В инших частинах світу ситуація ще гірша. Однак, гадаю, що вони не є зразками для нас.

Першою відмовилася від амбіцій збудувати демократичне і ефективне суспільство Білорусь. Звичайно, можна говорити про «руку Москви». І вона була. Але все ж така зневіра у своїх можливостях, яку вже стільки років поспіль стійко демонструє народ Білорусі (не білоруський народ), не може бути пояснена тільки авторитаризмом президента Лукашенко. Це свідчення якогось надлому в ментальності самого народу. Чи у несформованості його ментальности як ментальности европейського типу.

Другою відмовилась, втомлена перманентною деструкцією епохи президента Єльцина, Росія. Президент Владімір Путін не узурпував владу в Росії – він був законно обраним президентом. Обравши його, народи Росії надовго відмовилися від проекту трансформації свого суспільства за західними зразками. Розпочалася епоха «суверенної демократії», якщо це демократія. Зрештою, сьогоднішні керманичі Росії вже й не потребують псевдодемократичної риторики – народ, у своїй більшості, з ними згідний.

Президентські вибори 2010 року можуть спрямувати тим самим шляхом зневіри у власну спроможність збудувати демократичне і успішне суспільство й Україну.

Епоха президента Ющенка не додала віри у те, що ми нормальний европейський народ. Особливо, якщо порівнювати з нашими західними сусідами, – чехами, поляками, угорцями, словаками. Щоправда, деякі безсумнівні позитиви епохи президента Ющенка ми ще згадуватимемо. Як-от його демократизм. Однак, не ефективність. Тому я й веду мову про демократичне і ефективне суспільство, а не тільки про відносно вільне суспільство, яким ми ще є.

Що ж насправді відбулося під час президентських виборів 2010 року? Багато хто заговорив про «цивілізаційний вибір». Чому про це заговорили між першим і другим турами? Чому ж Тимошенко і Янукович, а точніше, їхні політтехнологи, не окреслювали так чітко ці свої «цивілізаційні вибори» перед першим туром виборів? Тимошенко, очевидно, прозахідний, проевропейський (не ризикну сказати – проевроатлантичний) цивілізаційний вибір, а Янукович – східний, проросійський і т. д. цивілізаційний вибір.

Та тому, що мали ілюзії, що за них голосуватимуть у регіонах, які не є, як вони вважають, «їхніми традиційними регіонами». А ці регіони мають дуже відмінні цивілізаційні орієнтації. У Тимошенко були ілюзії, що Донбас трохи змінився і що там дійсно вільні вибори, а тому не педалювала свого «евроцентризму». Тоді як Янукович мав певні надії на центр та захід і тому не педалював свого «російськоцентризму». Я взяв «евроцентризм» та «російськоцентризм» у лапки, бо зовсім не вірю у те, що для них це справді принципи першого порядку. Гадаю, що для самих кандидатів це була тільки передвиборча риторика.

Однак правда виявилася инакшою – різні регіони зберегли свої цивілізаційні преференції. І Україна знову чітко поділена по діагоналі.

Але темою цих міркувань я хотів би зробити не ці вибори як процес. Вони вже відбулися. Я б хотів уточнити для себе, який реальний вибір зафіксував народ України під час цих виборів. Хоча переконаний, що рішення він прийняв задовго до них. Результат виборів був закладений задовго до січня-лютого 2010 року. І цим результатом є глибока зневіра народу України у свої можливості, у самого себе. Зневіра у можливість побудови демократичного і ефективного суспільства західного типу.

Та почнімо знову з мети, яку він перед собою міг мати. Або инакше – яка суспільна чи державна модель могла стати для нас зразком?

По-перше – европейська модель розвитку. Це цілком реальна, існуюча модель, яка має 25 різновидностей – за числом країн-членів ЕС. Модель, що має різновиди, однак, має один і той же західний набір цінностей та стандартів, що до дрібниць регламентують не лише демократичність, але й успішність цієї моделі.

По-друге – модель «упорядоченной власти», яку запровадила для себе Російська Федерація. Вона базується на инших цінностях. Багатьом вони подобаються. Цього теж заперечити не можна.

Але що таке ця «упорядоченная власть» чи «суверенная демократия» за російським зразком? На моє переконання, вона є не чим иншим, як реалізацією зневіри у свою спроможність збудувати демократичне і ефективне суспільство за західним зразком. Насправді ця російська модель є безпомічною і злісною реакцією на свою неспроможність збудувати европейську суспільну модель в самій Росії.

Переконаний, що кожне суспільство, яке близьке до европейського цивілізаційного кола націй (а Росія, все ж, значною мірою европейська нація), має один і той самий ідеал, який так чи инакше реалізовує вже кілька сотень років. Цей ідеал дійсно опирається на рівність та свободу громадянина і ефективність суспільства у цілому.

Близьким був цей ідеал і для Росії. Однак епізодично – як-от для «шаленого» европеїзатора Росії Петра І. Але він взяв з Европи тільки технічні інновації, а суспільної трансформації за европейськими зразками не робив. Та суспільна трансформація стала ідеалом для «просвіщенних» декабристів. Вони мали ілюзію, що от-от його вдасться втілити і в Росії, як вдалося Франції, Англії чи США. Були ілюзії щодо цього і у лютому 1917 року. Наступного разу цей ідеал був актуалізований наприкінці «Перестройки» та на початку побудови нової Росії. Але з огляду на різні обставини це не вдалося. Для трансформації суспільства потрібно було йти на величезну самопожертву. Не кожен народ готовий бути вільним. Можливо, ця теза багатьом не сподобається, однак я ризикнув її запропонувати. Народ потрібно готувати до свободи. «Випадкова» свобода веде до сваволі. А саме сваволі і повного ігнорування норм суспільного співжиття було вдосталь у буремних 90-х.

Провал запровадження европейської суспільної моделі в Росії призвів до повної капітуляції, відмови від спроб втілити її у окремо взятій 1/8 світу, як модно було колись говорити.

Помаранчева революція на своїх знаменах теж написала гасла побудови европейської моделі в окремо взятій країні Україні. І у 2004–2005 роках була фантастична віра у те, що це можливо. Та за п’ять років її ставало щораз менше. І щораз більше народ України зневірювався у те, що він подужає це надзавдання.

Не буду вкотре перелічувати причини пробуксовування побудови західної моделі облаштування суспільства в Україні. Причини були і є різні – і внутрішні, і зовнішні, і об’єктивні, і суб’єктивні. На разі можемо констатувати – супротивники побудови в Україні маленького шматочка Европи торжествують. В Україні для їхніх тюленячих туш завжди знайдеться шматочок кримського пляжу.

Важливе инше. На разі проект европейської України зазнає поразки. Чи є це остаточною катастрофою? Не знаю. Однак нас очікує певна пауза. Ще одне щеплення стагнацією, ім'я якій – Віктор Янукович.

Ритори Юлії Тимошенко наполягали на тому, що якщо ми не оберемо Юлію Тимошенко, то про европейський проект України можна забути. Але це риторика. Хотілось би повірити. Але ж як! Вкотре тішитися обіцянками?

З иншого боку – чи Віктор Янукович є гарантом реалізації цього европейського проекту? Відповідь теж зрозуміла – ні. Янукович – це поразка народу України, відмова від амбіцій побудови демократичного і ефективного суспільства західного типу в Україні. Янукович – це лице поразки.

Та їхні обіцянки і навіть їхня реальна політика після обрання є насправді справжньою дрібничкою у порівнянні з тією гігантською ментальною зміною, якою є масова зневіра у самих собі, у спроможності і врешті-решт «нормальності» нашого народу. Найгірші наслідки матиме (а може, і вже має) відмова від побудови західної моделі розвитку українського суспільства. Хоча иншої насправді немає. Російська модель – це тільки наслідок, це невдача, це капітуляція.

Багато хто одразу підніме лемент – а як же «особый путь», «особая духовность» і т. д. Немає ніякого «особого пути» в колі европейських націй. А «особая духовность» – це щоб води не було у водогоні і води в унітазах не зливати.

І Україна, і Білорусь, і Росія мають три виходи з ситуації і один ідеал.

З ідеальною моделлю розвитку, принаймні для мене, все зрозуміло. Иншої, окрім демократичної, насправді демократичної европейці та умовний західний світ для себе не винайшов. Наше завдання втілити її у своїх країнах. Та ще й втілити так, щоб це зробило наші суспільства заможними, а не бідними, напівдемократичними та корумпованими.

Які ж виходи з ситуації нам можуть запропонувати в майбутньому – після епохи Януковича, якщо ми її переживемо?

Перший – «европейський». Це продовження трансформації та модернізації суспільства за европейськими зразками. Стати не лише подібними на Европу, а внутрішньо стати Европою. А потім, можливо, і частиною Европейського Союзу. Цим шляхом пішли всі без винятку наші західні сусіди. Це шлях мозольної праці і чималої самопожертви. Вести цим шляхом народ України обіцяв президент Ющенко. Однак не довів.

Другий – «націоналістичний». З хоругвами, горшками та иншим антуражем проголосити нашу абсолютну унікальність. Відмовитися від пропонованих західних моделей розвитку з їх нудною демократією та судочинством. Опертися на свою автентику. Шукати свого шляху. Йти своїм, незалежним від Заходу та Сходу. Але тоді і від російської моделі ми маємо відмовитись! Щось мало віриться у можливість реалізації такої моделі. Про неї постійно говорять різного роду доморощені українські «націоналісти» та «імперіалісти» (від Дмитра Корчинського до Арсенія Яценюка). Чи можна створити успішний український «національний острів» чи «українську імперію від Чопа до Владивостока» у сьогоднішньому глобалізованому світі? Судіть самі. Однак затуманити людям (а у випадку Яценюка – і собі) голови – можна. Ми не Англія XVI століття і не острів. Нам від світу нікуди сховатися. Особливо з огляду на те, що ми затиснуті між двох велетнів – ЕС та РФ. Вони не дадуть нам реалізовувати ніяких «автохтонних» моделей. Вони або приєднають Україну до своїх геополітичних проектів, або просто розірвуть. Ці проекти, свідомо чи не свідомо, проголошуються тільки для того, щоб дезорієнтувати українців в інтересах поки що не такої сильної Росії.

Третій – «евразійський». Він збудований на ненависті до Заходу, заздрості до його заможності, його добробуту. Захід просто оголошується злом, як це було в СССР а тепер у путінській Росії. Ми повинні будемо відсахнутися від нього. Знову розпочати боротьбу з ним. Однак Україна не має на те ні куражу, ні можливостей. Звичайно ж, компанію нам складуть такі самі «лузери» та невдахи – Росія, Білорусь і т. д. В основі цього шляху розвитку лежить нищівна поразка у конкуренції з тим же Заходом, глибока образа на нього з огляду на свою недолугість і глибока ненависть до нього. Ці останні – образа та ненависть – можуть певний час навіть бути доволі ефективним пальним, на якому можна буде ще пропихтіти якихось кілька років. А далі що?

Підсумовуючи:

Який вибір робить народ України? Від цього вибору залежатиме і те, чи з народу України він перетвориться у сучасну модерну успішну націю.

Вибори показали, що народ України скочується до капітуляції, до відмови від побудови демократичного і ефективного суспільства західного типу.

Вибори показали, що народ зневірений, а отже, слабкий.

Вибори показали, що він втратив свій орієнтир і готовий приєднатися до табору «злобствующих лузеров».

Чи можна сподіватися все ж на виправлення цієї ситуації? Думаю, що так. І не у такому вже й далекому майбутньому. Скорегувати цю свою «короткочасну слабинку» можна буде вже на місцевих виборах і можливих виборах до Верховної Ради. Якщо ті, хто хоче цієї проевропейської трансформації, мобілізуються. Ну і, звичайно, якщо ми ще матимемо в Україні відносно демократичні вибори.

На той час новий президент покаже себе у всій красі. Очевидно, що як тільки він приступить до виконання своїх повноважень, то одразу ж між дніпровських кисільних берегів потечуть молочні ріки. Росія ощасливить і обсипле нас благами, як цвітучі Абхазію та Південну Осетію. Або ж молоко потече з ЕС.

Але ж так не буде. І народ України знову опиниться перед тим самим завданням – перед потребою трансформації та модернізації суспільства за західним зразком. Або ж у компанії таких самих «лузерів» піде на ще один круг, який нікуди не веде. Для чергового грабунку країни зацікавленим особам часу вистачить. Але наше життя так і мине у цьому кружлянні по колу.