Ігор Марков

Архітектура безпеки: від Будапешта-2 до Гельсінкі-2

Проблема загрози суверенітету і територіальній цілості України з боку Росії і у зв’язку з цим потреба надати нашій країні реальних зовнішніх гарантій безпеки в умовах швидких геополітичних змін, порушена Зверненням «До парламентів, урядів і народів світу» 29 відомих українських інтелектуалів, знайшла продовження у серії публікацій ряду видань, серед яких відзначимо ґрунтовні аналітичні статті В. Горбуліна, В. Бадрака і О. Литвиненка у «Дзеркалі тижня», Ю. Щербака в газеті «День». Дискусія в медіа триває далі, вже поза контекстом Звернення інтелігенції.

Нагадаємо: автори Звернення констатують курс Кремля на перетворення України в територію неподільного впливу й контролю з боку Росії, називають ознаки можливого силового втручання останньої у внутрішні справи України для придушення її суверенітету і звертаються до керівництва держав-підписантів Будапештського Меморандуму про гарантії безпеки у зв'язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї з пропозицією скликати відповідно до п. 6 Меморандуму міжнародну конференцію держав-гарантів (США, Великої Британії, Франції і Китаю) з метою надання реальних гарантій безпеки України, задекларованих Меморандумом. Звернення спрямоване також до ЕС та держав Вишеградської групи з пропозицією зайняти чітку та однозначну позицію в питанні забезпечення державного суверенітету України, висловити застереження щодо будь-яких форм втручання Росії у внутрішні справи України.

Головний мотив Звернення інтелігенції містить універсальну складову: воно виходить з того, що виникнення України як незалежної демократичної держави 1991 року на межі західної та східної цивілізацій, її подальша відмова від ядерної зброї стали одним з основних результатів і водночас гарантій завершення глобального протистояння «Схід–Захід», двоподілу Европи і, відтак, є однією з важливих передумов побудови системи безпеки у ХХІ сторіччі. І навпаки, підпорядкування України російській стратегії відновить поділ Европи, нестиме прямі загрози безпеці держав Евросоюзу, ескалацію напруження й протистоянь у міжнародних відносинах загалом.

Констатуючи перехідний характер нинішньої української політичної системи, згубність протистояння всередині влади, яке знижує ефективність зовнішньої політики держави та не сприяє її економічному розвиткові, автори Звернення застерігають, що Україна – це велика і вільна країна з величезним потенціалом демократії та европейської правової системи. Як каже професор Ярослав Грицак, один із підписантів Звернення, «проблема України виходить за межі самої України». Нинішнє послаблення евроатлантизму як глобальної противаги евразійству і перехід до поліцентричності та регіоналізму супроводжується рецидивами повернення до характерної для довоєнної та міжвоєнної Европи моделі біполярної геополітичної рівноваги між Росією та країнами «старої Европи», де немає місця для України як повноцінного суб’єкта міжнародних відносин, а країни Центрально-Східної Европи посідатимуть другорядні та підпорядковані позиції.

Таким чином, звернення українських інтелектуалів стало, за висловлюванням иншого підписанта – професора Олександра Фільца – знаком екзистентної тривоги, в основі якої лежить проблема безпеки, точніше, потреба визначення критеріїв безпеки в умовах швидких геополітичних змін. Сьогодні, кажуть у колах українських інтелектуалів, мова йде вже не тільки про Будапешт-2, а й про Гельсінкі-2.

Хто знайомий із поточними публікаціями у західній пресі, тому неважко помітити, що сьогодні проблема міжнародної безпеки вийшла на перший план, зокрема у зв’язку із зовнішньополітичною діяльністю нової американської адміністрації Барака Обами.

Повернення до поліцентризму й регіоналізму у світовій політиці відбувається вже на основі сучасних процесів глобалізації. Це і відрізняє зазначене повернення від традиційної геополітики кінця ХІХ–ХХ ст., яка у класичному визначенні К. Гаусгофера, Г. Макінлера, Н. Спайкмена та С. Б. Ковена виходила з наявності ключового регіону (на їхню думку, це була Евразія), контроль над яким забезпечував панування над світом і за це домінування тривала боротьба між найбільшими тодішніми імперіями.

Перехід до глобалізації після закінчення холодної війни перетворив усі регіони на арену світової політики, а відтак кожен з них потенційно може стати ключовим залежно від часу, подій і суб’єктів змагань, до яких, окрім національних держав та їх об’єднань, тепер додалися транснаціональні гравці та альянси.

З одного боку, США, як і після закінчення «холодної війни», все ще залишаються єдиною наддержавою, що має впливи і потугу, зокрема військову, для реалізації своїх інтересів одночасно у багатьох регіонах світу. Попри це, зміна парадигми у світовій політиці полягає у тому, що дієвими стали не глобальні, а регіональні стратегії. США перетворюються із глобального на регіонального гравця за визначенням, попри те, що американці грають одночасно у різних регіонах. Однак стратегічна ініціатива там уже належить регіональним (реальним чи потенційним) лідерам, як-от Росії на евразійському просторі колишнього СССР та його впливів або Китаєві у Південно-Східній Азії.

Несучи на ногах «гирі» задавнених ініціатив та конфліктів, як-от афганська чи іракська війни, протистояння на Близькому Сході, не реалізованих чи не розв’язаних ними у попередній період, США мусять удаватися по допомогу «питомих» регіональних лідерів або претендентів на таке лідерство, а тому «на півфази» відстають від процесів у регіоні, що визначаються активностями його гравців. Поступки США ключовим із них, щоб отримати їхню підтримку у розв’язанні (чи розрубанні) раніше зав’язаних американцями вузлів у різних географічних і проблемних точках світу, уже не є тактичними маневрами у перспективі реалізації стратегічних цілей, а радше зовнішнім фактором геополітичних дискурсів, що формуються активностями та відносинами відповідних регіональних держав.

Попри відмінність риторики посадовців США і Росії в «українському питанні», обидві сторони одностайні у ствердженні недоцільности перегляду Будапештського меморандуму і декларуванні дотримання його норм. Геополітичні смисли подальших відносин у трикутнику Україна–Росія–США формуватимуться у взаємодії поточних інтересів США і Росії, у якій не буде місця для політичної суб’єктності України. Точніше, вона поступово стає ціною згаданої взаємодії.

Філіп Жилі, оглядач французької газети «Фігаро», який у своїй публікації навів ширший спектр «відповідей» адресатів «дружніх поступок» з боку президента Обами («европейці не потвердили своїх зобов’язань щодо Афганістану, ізраїльтяни відмовилися покласти край колонізації Західного берегу ріки Йордан, Іран ані не пом’якшив своєї риторики, ані не уповільнив темпу ядерних проектів і програм балістичних ракет» і т.д.), робить висновок про невизначеність зовнішньої політики США, оскільки не визначена і ціна, яку треба заплатити партнерам Америки за ці поступки.

Невизначеність зовнішньої стратегії США у глобальному вимірі має зворотний бік медалі. Не викликає сумніву, що задекларована США глобальна система ПРО, оснащена новими більш досконалими ракетоперехоплювачами, елементи якої базуватимуться на суходолі і в морі та покликані функціонально замістити радар та базу з 10 ракетних перехоплювачів у Чехії та Польщі, – ефективніша за останні. Не кажучи вже про те, що, за новим планом, оснащені потужними радарами і найновішим ракетним озброєнням американські кораблі перебуватимуть у Перській затоці, тобто поблизу південних кордонів Росії. Однак схвалення Росією відмови президента Обами від розміщення стаціонарної бази ПРО у Чехії та Польщі взамін за декларування першою нерозміщення комплексів «Іскандер» у Калінінградській області у відповідь на американські радари і збереження двозначности позиції Росії щодо ядерної програми Ірану – на наш погляд, є ознаками, що вказують на втягування США у процеси, що визначатимуться відповідними регіональними гравцями.

Марек Сівець, член Европарламенту і колишній керівник Бюро національної безпеки Польщі, мотивує своє схвалення відмови США від розміщення бази ПРО у Чехії та Польщі тим, що спосіб реалізації цього проекту був прикладом односторонніх дій Вашинґтона без урахування позиції европейських союзників НАТО і Росії. Тим самим, зазначає европарламентар, США принаймні на якийсь час відмовилися від унілатералізму як принципу зовнішньої політики, особливо, коли справа доходить до міжнародної безпеки.

І хоча рішення про розміщення бази ПРО у Чехії та Польщі було продовженням односторонніх дій адміністрації Дж. Буша, все ж воно за інерцією містило відбиток ідеології та політики евроатлантизму. Теперішня відмова США від розміщення ПРО у Центральній Европі, з нашого погляду, вказує на перехід до філософії регіоналізму у мисленні конструкторів і провідників сучасної американської політики.

Принаймні на прикладі евразійського регіону, з нашого погляду, це виглядає саме так, а не як, за твердженням Джозефа С. Ная («Ла Стампа» 22/9/ 2009), перехід глобального лідерства США від «влади над иншими» до влади як «гри з позитивною сумою», як засобу для досягнення цілей через «надання повноважень иншим» з метою створення коаліцій та інститутів, аби протистояти загальним загрозам і проблемам».

Своєю чергою, поступовий відхід США з Европи, а разом з ним «згортання» евроатлантизму, надання йому чимраз декоративнішого змісту в структурі міжнародної політики, потроху повертають европейські відносини від артикуляції концепту безпеки у глобальному вимірі до політики «прийняття доконаних фактів», або, кажучи словами швейцарського дипломата, голови міжнародної незалежної місії з вивчення причин конфлікту у Грузії пані Гайді Тальявіні, від «мультилатералізму» до «унілатералізму – байдужості до того, як инша сторона сприйме наслідки ваших дій».

Хочемо завершити запитанням: чи не виглядає продуктивнішим для США – єдиної наддержави у змінених умовах – зосередитися на творенні глобальних балансів безпеки за допомогою формування регіональних коаліцій чи альянсів в опорі на країни, що розвиваються на засадах свободи і тим самим виступають природними – реальними чи потенційними – союзниками Америки?

З иншого боку, варто пам’ятати: глобалізація залишає, як ніколи, потужний шанс впливати на формування системи безпеки у ХХІ сторіччі шляхом громадянської політики, зокрема, неурядових транснаціональних альянсів та акцій з наступним впливом на прийняття відповідних урядових та міжнародних рішень.