Фарід Закарія

Майбутнє американської великодержавности

Як Америці пережити «зліт» инших держав

22 червня 1897 р. приблизно у 400 мільйонів людей по всій земній кулі – або біля 25% населення планети – був вихідний. Святкувалася шістдесята річниця сходження королеви Вікторії на британський престол. Торжества – на суші і на морі – з нагоди «діамантового» ювілею розтягнулися на п'ять днів, але їх кульмінацією стали військовий парад і вдячний молебень 22 червня. Були присутні прем'єр-міністри 11 британських домініонів, а також принци, герцоги, посли і посланці усіх держав світу. Серед 50 000 солдатів, що пройшли перед ними в парадному строю, були гусари з Канади, кавалеристи з Нового Південного Уельсу, карабінери з Неаполя, верблюжа кіннота з індійського Біканера і гурки з Непалу. Один історик уподібнив те, що відбувається, «давньоримському тріумфу».

У Лондоні восьмилітній Арнольд Тойнбі (Arnold Toynbee), сидячи на плечах у дядька, захоплено спостерігав за парадом. Пізніше, вже ставши найзнаменитішим істориком свого часу, він згадував: у цей великий день, здавалося, навіть сонце «застигло в зеніті». «Я пам'ятаю тодішній настрій, – продовжував Тойнбі. – Він був таким: Що ж, ми перша держава світу, і, досягнувши цієї вершини, ми не покинемо її ніколи. Звичайно, є така штука – історія, але історія – це неприємності, які відбуваються з иншими. З нами, будьте впевнені, нічого подібного статися не може».

Але, звичайно, «історія» не обійшла увагою Британію. І тому перед наддержавою нашої епохи постає питання: чи наздожене вона США? Або, може, вже наздогнала? Точних аналогій на світі не буває, але саме Британська імперія в зеніті могутности – найбільш близький історичний аналог сьогоднішнього положення Сполучених Штатів на світовій арені. І роздумуючи над тим, чи торкнуться США сили змін, і якщо так, то яким чином, варто звернути найпильнішу увагу на досвід Британії.

Він багато в чому перегукується з сучасністю. Так, у недавніх американських інтервенцій в Сомалі, Афганістані та Іраку були свої попередники – багато десятиліть тому британські війська вторгалися у ті ж самі країни. Основоположна стратегічна дилема єдиного гравця безумовно світового масштабу завжди однакова. Проте між тодішньою Британією і нинішніми Сполученими Штатами є і фундаментальні відмінності. Коли перша намагалася підтримувати свій наддержавний статус, їй доводилося вирішувати насамперед економічні, а не політичні завдання. Для Америки ж все йде з точністю до навпаки.

За рахунок далекоглядних стратегічних рішень і майстерної дипломатії Британії вдавалося десятиліттями підтримувати і навіть підсилювати свій вплив у світі. Зрештою, проте, вона нічого не змогла зробити з тим, що її перевага – пов'язана з динамічним економічним і технічним розвитком – швидко тане. Занепад британської могутности був благородний – але неухильний. Проблема, з якою сьогодні стикаються США, – абсолютно иншого плану. Американська економіка, незважаючи на нинішню кризу, в основі своїй залишається динамічною, принаймні, в порівнянні з иншими країнами. Американське суспільство не втратило енергії. Розладналася політична система США – саме вона не в змозі провести відносно прості реформи, здатні забезпечити країні надзвичайно стабільне майбутнє. Крім того, Вашинґтон, схоже, майже не усвідомлює, що ситуація в світі змінюється, і ніяк не проявляє здатности переорієнтовувати зовнішньополітичний курс відповідно до вимог нової епохи.

Захід Pax Britannia

Сьогодні масштаби Британської імперії навіть важко собі уявити. У зеніті могутности вона охоплювала четверту частину суші, а її піддані складали чверть населення планети. Мережа колоній, домініонів, баз і портів, підвладних Лондону, вкривала всю земну кулю. На захисті імперії стояли Королівські ВМС – найбільший військовий флот в історії; її землі сполучали 170 000 миль телеграфних кабелів, прокладених по морському дну, і 662 000 миль підземних і наземних телеграфних ліній. Британці сприяли створенню першої глобальної комунікаційної мережі – телеграфної. Залізниці і канали (найважливішим з них був Суецький) підсилювали взаємозв'язок економічної системи. За рахунок всього цього Британській імперії вдалося створити перший в історії дійсно глобальний ринок.

Американці люблять поговорити про привабливість своєї культури та ідей, але на ділі родоначальницею «м'якого впливу» стала Британія. Історик Клаудіо Веліс (Claudio Veliz) вказує, що в 17 столітті обидві імперські держави того часу – Британія та Іспанія – займалися експортом своїх ідей і методів у колонії Західної півкулі. Іспанія прагнула утвердити в Новому Світі контрреформацію, Британія хотіла, щоб там розцвіли релігійний плюралізм і капіталізм. Як з'ясувалося, британські ідеї носили більш «загальнолюдський» характер. Можна навіть сказати, що Британія була найуспішнішим «експортером» власної культури в історії людства. Задовго до «американської мрії» вже існував «англійський спосіб життя» – за ним стежили, ним захоплювалися, його наслідували у всьому світі. Крім того, завдяки Британській імперії англійська стала однією з мов міжнародного спілкування – нею розмовляли від Карибського басейну до Кейптауну і Калькутти.

До червня 1897 р. все це усвідомлювалося ще не повністю, але вже багато в чому. Не лише самі англійці порівнювали Британську імперію з Римом. Паризька Figaro оголосила: «Держава, яка править народами і дбає про їхні інтереси в Канаді, Австралії, Індії, китайських морях, Єгипті, Центральній і Південній Африці, Атлантиці і Середземномор'ї, поза сумнівом, порівнялася з Римом, а то і перевершила його». Берлінська Kreuz-Zeitung назвала імперію «практично невразливою». На иншому березі Атлантики New York Times заходилась від захоплення: «Ми – частка, і важлива частка Великої Британії, якій доля настільки явно визначила панувати над нашою планетою».

Проте велич Британії була не настільки міцною, як здавалося. Всього через два роки після «діамантового ювілею» імперія вступила в Англо-бурську війну – конфлікт, який багато істориків називають початком заходу британської могутности. Лондон був упевнений у легкій перемозі. Врешті-решт, щойно британська армія тріумфально завершила схожий конфлікт з «дервішами» в Судані, не дивлячись на те, що удвічі поступалася противникові числом. У битві при Омдурмані «дервіші» всього за п'ять годин втратили 48 000 осіб, а британці – тільки 48 солдатів. Багато хто в Британії вважав, що здолати бурів буде ще простіше. Адже, як висловився один з депутатів парламенту, йшлося про протистояння між «Британською імперією і 30 000 фермерів».

Стверджувалося, що війна ведеться заради благородної мети – захисту прав англомовного населення республік Трансвааль і Оранжевої, до яких бури ставилися, як до громадян другого сорту. В той же час, Лондон не залишив без уваги той факт, що, після відкриття родовищ золота у цьому регіоні, в 1886 р. на долю цих республік припадало 25% його загальносвітового видобутку. У будь-якому випадку, бури завдали превентивного удару, і в 1899 р. війна почалася.

Проте вона відразу ж набрала неприємного для Британії повороту. Її контингент перевершував противника числом, був краще озброєний, а керували ним найвидатніші полководці імперії, включаючи героя Омдурмана лорда Кітченера. Але бури були сповнені рішучости захищати свою землю, добре знали місцевість і успішно застосовували партизанську тактику, основану на раптовості і швидкості пересування. Військова перевага британської армії в цих умовах зводилася нанівець, і її командування перейшло до жорстоких репресій, – спалювало села, зганяло цивільне населення в концтабори (перші в історії) – а також відправляло до Африки все нові підкріплення. Під кінець проти 45 000 бурських ополченців Британія виставила 450 000 солдатів.

Бури не могли стримувати натиск британців до безкінечності, і в 1902 р. вимушені були капітулювати. Проте, по суті, Британія війну програла. Вона втратила убитими і пораненими 45 000 осіб, витратила півмільярда фунтів, до межі напружила сили своїх сухопутних військ; конфлікт виявив жахливу некомпетентність і корупцію в її військових структурах. Більше того, жорстока тактика британців зіпсувала репутацію імперії в очах усього світу. Усередині країни все це створило – або виявило – глибокі розбіжності щодо ролі Британії у світі. На міжнародній арені решта великих держав – Франція, Німеччина, США – негативно віднеслися до дій Лондона. «Вони залишилися без друзів» – так відізвався про британців в 1902 р. історик Лоуренс Джеймс (Lawrence James).

Тепер перенесемося у сьогоднішній день. Инша велика держава, що володіє незборимою військовою потужністю, без зусиль здобуває перемогу в Афганістані, а потім починає иншу, настільки ж легку, на її думку, війну – з ізольованим режимом Саддама Хусейна в Іраку. Результат: блискавична перемога на полі бою, за якою слідує довга, важка боротьба, що супроводжується безліччю політичних і військових прорахунків, і це зустрічає активну протидію на міжнародній арені. Аналогія між Америкою і Британією, між іракською і Англо-бурською війнами очевидна – і в світлі цього майбутнє Америки виглядає похмуро. Дійсно, незалежно від того, чим закінчиться конфлікт в Іраку, він уже обійшовся Сполученим Штатам дуже дорого. Війна виснажує сили Америки, відволікає її увагу від инших проблем, перенапружує можливості армії, заплямовує її імідж. «Деструктивні держави» на зразок Ірану і Венесуели і великі держави на зразок Китаю і Росії користають з неуважностей і невдач Вашингтону. Знайома тема занепаду імперської могутности знову спливла на поверхню. Історія знову вступає у свої права.

Довге прощання

Проте при всій очевидній схожості тодішня і нинішня ситуації насправді різняться. Британія була дивною наддержавою. Історики написали сотні книг, пояснюючи, як Лондон міг уникнути занепаду, якби не зробив тих чи инших зовнішньополітичних кроків. Потрібно було уникнути війни з бурами, стверджують одні. Не треба було лізти до Африки, говорять инші. Історик Найелл Фергюсон (Niall Ferguson) висловлює «єретичне» припущення: якби Британія не вступила у Першу світову війну (а без її участі вона, можливо, взагалі не стала б світовою), їй би напевно вдалося зберегти свій великодержавний статус. Доля правди в цій аргументації є (Перша світова війна розорила Британію у фінансовому плані), але щоб побачити все це в належному історичному контексті, слід поміняти точку зору. Британія створила гігантську імперію завдяки унікальному збігу обставин. І дивуватися слід не тому, що вона прийшла до занепаду, а тому, що британська гегемонія продовжувалася так довго. І якщо ми зрозуміємо, як Британія використовувала свої козирі, – що з часом ставали все слабкішими – це може прояснити питання про те, яким чином Сполученим Штатам слід рухатися вперед.

Багатою країною Британія була не одне століття (і велику частину цього періоду числилася в рядах великих держав), але економічною наддержавою стала всього на чверть століття. Багато спостерігачів помилково датують апогей її потужности пишними «імперськими» подіями на зразок «Діамантового ювілею». Насправді ж до 1897 р. кращі роки Британії були вже позаду. Зенітом її могутности став ранній період – 1845–1870 рр. Тоді на долю Британії припадало більше 30% загальносвітового ВВП. За енергоспоживанням вона у п'ять разів перевершувала Сполучені Штати, і в 155 разів – Росію. Вона забезпечувала 25% світового товарообігу і дві п'ятих торгівлі промисловими товарами. При цьому населення Британії складало лише 2% жителів планети.

До кінця 1870-х рр. США зрівнялися з Британією з більшості показників промислового виробництва, а в першій половині 1880-х – вже обігнали її, як це зробить Німеччина 15 роками пізніше. На початок Першої світової війни за об'ємом ВВП Америка перевершувала Британію в два рази; більшим за британський був і сукупний національний дохід Франції і Росії. У 1860 р. на долю Британії припадало 53% загальносвітового виробництва металургійної продукції (тоді воно вважалося головним показником промислової потужности); до 1914 р. – менше 10%.

У політичному плані на початок Першої світової війни Лондон, звичайно, все ще був «столицею світу»; ніхто не міг порівнятися з ним за впливом, і в багатьох регіонах світу цей вплив ніким особливо не заперечувався. Британія створила свою імперію ще до зародження націоналізму, а тому вона без особливих зусиль завойовувала і забезпечувала контроль над обширними територіями. Її морська потужність не мала собі рівних, і до того ж Британія зберегла пануючі позиції в таких сферах, як банківська справа, морські перевезення, страховий бізнес та інвестиції. Лондон, як і раніше, був фінансовим центром планети, а фунт залишався світовою резервною валютою. Навіть у 1914 р. Британія вклала за кордоном удвічі більше капіталів, ніж її головний конкурент у цій галузі, – Франція – і в п'ять разів більше, ніж Сполучені Штати. Прибутки від цих інвестицій та инших «невідчутних джерел прибутків» частково створювали враження, що її економічна потужність, як і раніше, непорушна.

На ділі ж британська економіка котилася по похилій площині. В останні десятиліття перед Першою світовою війною середньорічні темпи економічного зростання в країні не складали і 2%. В той же час аналогічні показники для США і Німеччини досягали приблизно 5%. Британія, що опинилася в авангарді першої Промислової революції, не зуміла вчасно підключитися до другої. Товари, які вона виробляла, втілювали швидше вчорашній, ніж завтрашній день. У 1907 р., наприклад, в країні виготовлялося в чотири рази більше велосипедів, ніж в США, але у 12 разів менше автомобілів.

Учені сперечаються про причини занепаду Британії, власне, мало не з того часу, як цей занепад почався. Деякі шукають відповіді в геополітиці, инші – в економічних чинниках, таких, як недостатні інвестиції в будівництво нових підприємств і устаткування і напружені стосунки між працею і капіталом. Британський капіталізм залишався відсталим і старомодним, промисловість, як і раніше, засновувалася на невеликій мануфактурі за участі кваліфікованих ремісників, а не великих фабриках, що набули поширення в Німеччині та США. Проявлялися і проблеми «загальнокультурного» плану. У багатій Британії все менше уваги приділялося прикладній освіті, а суспільство зберігало напівфеодальний відтінок через наявність земельної аристократії.

Втім, жодна з цих вад, можливо, не мала вирішального значення. Історик Пол Кеннеді (Paul Kennedy) пояснює, що гегемонія Британії у XIX столітті була породжена вельми незвичайним збігом обставин. З урахуванням її «портфеля могутности» – географічного положення, чисельности населення, сировинних ресурсів – частка Британії в загальносвітовому ВВП повинна була б складати 3–4%, але на ділі вона перевищувала цю цифру приблизно в 10 разів. І коли дія цього унікального збігу обставин ослабла – в инших західних країнах почалася індустріалізація, сталося об'єднання Німеччини, а в Сполучених Штатах вирішився конфлікт між Північчю і Півднем – занепад британської могутности став наперед вирішеною справою. Британський державний діяч Лео Емері (Leo Amery) чітко розумів це ще в 1905 р. «Як можуть наші маленькі острови довго утримувати свої позиції перед лицем настільки величезних і багатих імперій, на які перетворюються Сполучені Штати і Німеччина? – ставив він риторичне питання. – Як можемо ми, з нашим сорокамільйонним населенням, змагатися з державами, де воно удвічі більше?» Сьогодні, спостерігаючи за «злетом» Китаю, аналогічним питанням задається багато американців.

Після втрати економічної гегемонії Британії вдалося зберегти положення провідної світової держави ще на багато десятиліть завдяки поєднанню далекоглядної стратегії з умілою дипломатичною тактикою. Усвідомивши, що співвідношення сил на міжнародній арені міняється, Лондон ухвалив найважливіше рішення, що надовго продовжило його вплив у світі: він вважав за краще пристосуватися до «злету» Сполучених Штатів, а не намагатися йому протидіяти. Після 1880 р. Британія з ряду питань раз по раз йшла на поступки все більш напористому Вашинґтону.

Лондону було нелегко передавати «кермо влади» колишній власній колонії, країні, з якою він двічі воював, і де в ході недавньої громадянської війни він співчував сепаратистам. Проте в стратегічному плані це був майстерний хід. Якби Британія, на додаток до инших своїх турбот на міжнародній арені, спробувала ще і протидіяти зростанню американської могутности, це її б повністю знекровило. При всіх помилках, допущених Лондоном за наступні півстоліття, його стратегія в стосунках з Вашинґтоном – якої неухильно дотримувався будь-який уряд країни, починаючи з 1890-х рр., – дозволяла Британії зосередити увагу на инших найважливіших напрямах. Таким чином, вона зберігала свій статус «володарки морів», контролюючи великі і малі морські комунікації за рахунок володіння, як тоді говорилося, «п'ятьма ключами» від планети – Сінгапуром, мисом Доброї надії, Александрією, Гібралтаром і Дуврською протокою.

Багато десятиліть зусилля Британії для підтримки контролю над своєю імперією і збереження впливу у світі зустрічали порівняно слабку протидію. (В рамках мирного врегулювання після закінчення Першої світової війни вона збільшила територію імперії на 1,8 мільйона квадратних миль і надбала 13 мільйонів нових підданих, в основному за рахунок Близького Сходу.) Проте, розрив між її політичним впливом і економічним потенціалом продовжував розширюватися. До початку XX століття утримання колоніальної імперії перетворилося на важкий тягар для державної казни. А ситуація вже не дозволяла їй «жити на широку ногу». В економіці Британія все більше здавала свої позиції. Перша світова війна обійшлася їй в 40 з гаком мільярдів доларів, і країна, що колись користувалася заслуженою репутацією «кредитора номер один» у світі, до її закінчення накопичила боргів, що складали 136% від свого річного ВВП. До середини 1920-х рр. тільки на процентні виплати по цій заборгованості витрачалася майже половина державного бюджету. В той же час до 1936 р. військові витрати Німеччини перевищили британські в три рази. У тому ж році, коли Італія вторглася до Ефіопії, Муссоліні направив до Лівії 50 000 солдатів – цей контингент вдесятеро перевершував за чисельністю британські війська, що охороняли Суецький канал. Саме ці обставини – у поєднанні з ще свіжими спогадами про світову війну, що забрала життя 700 000 молодих британців, – спонукали Лондон, що зіткнувся в 1930-х рр. із загрозою з боку фашизму, віддавати перевагу ілюзіям і політиці заспокоєння перед конфронтацією.

Останній цвях у труну британської економічної могутности забила Друга світова війна: у 1945 р. за об'ємом ВВП США перевершили Британію вдесятеро. Але навіть у цей період Лондон зберіг приголомшливу здатність впливати на події – як мінімум частково завдяки надлюдській енергії і честолюбству Вінстона Черчилля. З урахуванням того, що левова частка фінансових витрат Антигітлерівської коаліції припадала на Сполучені Штати, а найбільших втрат на фронтах зазнали росіяни, лише надзвичайна політична воля дозволяла Британії залишатися однією з трьох держав, що визначали післявоєнний устрій світу. (Спільні фотографії Франкліна Рузвельта, Йосифа Сталіна і Черчилля на Ялтинській конференції в лютому 1945 р. нікого не повинні вводити в оману: «великої трійки» в Ялті вже не було – у цій зустрічі брала участь «велика двійка» плюс майстер політичного покеру, що зумів зберегти для себе і своєї країни місце за картярським столом.)

Але і за це довелося заплатити свою ціну. В обмін на кредити Лондону до США перейшли десятки британських баз в Канаді, Карибському басейні, Індійському і Тихому океанах. «Британська імперія передається американському лихвареві – нашій єдиній надії», – відмітив з цього приводу один з депутатів парламенту. Економіст Джон Мейнард Кейнс назвав ленд-ліз спробою «вирвати очі Британській імперії». Инші спостерігачі, налаштовані не настільки емоційно, усвідомлювали, що цей процес неминучий. Тойнбі, що на той час вже став видатним істориком, утішав співвітчизників, відзначаючи: «рука» Вашинґтона «буде зовсім не така важка, як рука Росії, Німеччини або Японії, а инших альтернатив, як я розумію, не існує».

Підприємницька імперія

Британія втратила статус світової держави не через неправильну політику, а через вади економіки. Більш того, можна сказати, що вражаюче мистецтво, з яким Лондон розігрував свої ослаблені козирі не дивлячись на десятирічний економічний занепад, може послужити важливим уроком для Сполучених Штатів. Спершу, проте, необхідно відзначити, що головного чинника, що зумовив крах британської могутности, – незворотного ослаблення економічних позицій – Америці сьогодні, загалом, побоюватися нічого. Переважання Британії у світовій економіці продовжувалося лічені десятиліття – американське ж лідерство у цій сфері триває вже 120 років. Економіка США зайняла перше місце в світі ще в середині 1880-х рр. і зберігає його до цього дня. Більш того, з тих пір частка США у загальносвітовому ВВП залишається практично на одному і тому ж рівні. За винятком нетривалого періоду, – другої половини 1940-х і 1950-х рр. – коли инші промислово розвинені країни ще не отямилися від війни і Америка давала половину загальносвітового ВВП, частка США вже більше ста років складає приблизно чверть від його об'єму (32% у 1913 р., 26% у 1960 р., 22% у 1980 р., 27% у 2000 р. і 26% у 2007 р.). У найближчих 20 років вона швидше за все зменшиться, але незначно. Згідно з більшістю оцінок, у 2025 р. американська економіка, як і раніше, удвічі перевершуватиме китайську з точки зору номінального ВВП.

Ця відмінність між Сполученими Штатами і Британією виявляється і у сфері військових витрат. Британія була володаркою морів, але зовсім не суші. Її сухопутні війська були настільки малочисельні, що Отто фон Бісмарк якось пожартував: якщо британська армія вторгнеться до Німеччини, він накаже місцевій поліції її заарештувати. При цьому переважання Британії на морях – по тоннажу її ВМС перевершували флоти двох наступних по потужності військово-морських держав – вимагало жахливих витрат. Американські збройні сили, навпаки, займають перше місце у світі по всіх напрямках, – на суші, морі, в повітрі і космосі, – а військовий бюджет США перевищує оборонні витрати 14 инших найбільш потужних держав разом узятих, і складає майже 50% загальносвітових витрат на ці цілі. Крім того, в НІОКР військового призначення Вашинґтон вкладає більше коштів, ніж усі инші країни світу разом узяті. І, що найважливіше, ці витрати не лягають на країну непосильним тягарем. Сьогодні оборонні витрати США складають 4,1% від ВВП, тобто менше, ніж впродовж майже всього періоду «холодної війни» (при президентові Ейзенхауері вони досягали 10%). В міру збільшення валового внутрішнього продукту країни вона може дозволити собі такі витрати на ці цілі, які у минулому зламали б її «фінансовий хребет». Війну в Іраку можна вважати трагедією або боротьбою за праведну справу, але у будь-якому випадку вона не доведе Сполучені Штати до банкрутства. «Рахунок» за Ірак і Афганістан – 125 мільярдів доларів в рік – не досягає і 1% від ВВП країни. Для порівняння: у 1970 р. війна у В'єтнамі обійшлася Америці в 1,6% ВВП. (Ні в один з цих процентних показників не включені військові витрати другого і третього порядку, що дозволяє здійснити їх об'єктивне порівняння, навіть якщо конкретні цифри викликають суперечки.)

При цьому переважання США у військовій сфері – не основа, а похідна від їх економічного потенціалу. Його підживлює економічна і технічна база країни, яка і сьогодні виглядає надзвичайно сильною. Та США зараз стикаються з найсерйознішими, глибшими і масштабнішими проблемами за всю свою історію, і вони, поза сумнівом, втратять деяку частку своєї частини у загальносвітовому ВВП. Але цей процес жодним чином не нагадуватиме ковзання Британії по «похилій площині» у 20 столітті, коли країна втратила позиції лідера у таких сферах, як інновації, енергія і підприємницький дух. Американська економіка збереже свій жвавий, динамічний характер, і залишиться на передньому краю нових революцій в науці, технологіях і промисловості.

Щоб зрозуміти, що чекає Сполучені Штати у новій обстановці, спершу слід просто роззирнутися по сторонах: адже це майбутнє вже навколо нас. Глобалізація вже два десятки років розвивається углиб і вшир. Все більше країн налагоджують товарне виробництво, розвиток комунікаційних технологій вирівнює умови гри, капітали вільно переміщаються по планеті – і Сполучені Штати витягують з цих тенденцій масу переваг. У американську економіку вкладаються сотні мільярдів доларів, американські компанії вельми успішно освоюють нові ринки і галузі. Не дивлячись на те, що двадцять років курс долара був надзвичайно високий, скорочення американського експорту не сталося, а сьогодні Всесвітній економічний форум оцінює економіку США як найбільш конкурентноздатну в світі. Упродовж останніх 25 років середньорічне зростання ВВП у Сполучених Штатах перевищувало 3%, що істотно перевершує аналогічні показники Европи і Японії. Зростання продуктивности праці – цей цілющий еліксир сучасної економіки – вже десять років перевищує 2,5%, що на цілий процентний пункт вище за середню цифру по Европі. Можливо, перевага США з темпів зростання сьогодні сходять нанівець, і в найближчі декілька років їх динаміка більше нагадуватиме ситуацію в инших передових промислово розвинених країнах. Але спільна теза – про те, що, не дивлячись на свої величезні розміри, економіка США вирізняється високою динамічністю та інноваційністю – зберігає актуальність.

Візьмемо, наприклад, «галузі майбутнього». У найближчі 50 років розвиток нанотехнологій (сфери прикладної науки, пов'язаної з управлінням матерією на атомному і молекулярному рівні) обернеться щонайпотужнішими проривами, і саме США панують в цій галузі. За кількістю спеціалізованих «наноцентрів» Америка перевершує три инші країни (Німеччину, Британію і Китай), що лідирують в цій сфері, разом узяті; крім того, американці запатентували більше відкриттів в області нанотехнологій, ніж усі решта країн світу – що свідчить про їхнє приголомшливе уміння перетворювати абстрактну теорію на конкретну продукцію. Біотехнологія (спільна категорія, що охоплює використання біологічних систем для створення медичної, сільськогосподарської і промислової продукції) – инший напрям, де Сполучені Штати займають пануючі позиції. Доходи від практичного вживання біотехнології у США наблизилися в 2005 р. до 50 мільярдів доларів – ця цифра в п'ять разів перевищує европейський показник і складає 76% від загальносвітових доходів у цій сфері.

Промислове виробництво, звичайно, виходить з країни – воно переміщається в держави, що розвиваються, перетворюючи американську економіку на «виробника послуг». Це лякає багатьох американців, вони задаються питанням: що ж вироблятиме їхня країна, якщо на всіх товарах з'явиться клеймо «зроблено в Китаї»? Проте розвиток оброблювальних галузей в країнах Азії слід сприймати в контексті глобальної економіки. Кореспондент Atlantic Monthly Джеймс Феллоуз (James Fallows) провів рік в Китаї, спостерігаючи за його промисловим «локомотивом» зблизька, і переконливо обґрунтував тезу про те, що аутсорсинг тільки укріплює конкурентоспроможність американської економіки. Річ у тому, що найбільші гроші дає не саме виготовлення, а розробка і збут продукції – тобто сфери, де США, як і раніше, панують. Наочним прикладом у зв'язку з цим служить iPod: більшість їх виготовляється за межами Сполучених Штатів, але основна додана вартість від цього дістається компанії Apple.

Багатьох експертів і вчених, і навіть декого з політиків, турбують деякі статистичні дані, що не обіцяють Сполученим Штатам нічого хорошого. Так, зростання накопичень в Америці дорівнює нулю, дефіцит поточного балансу, зовнішньоторговельний дефіцит і дефіцит бюджету вельми високі, медіанні доходи не збільшуються, а зобов'язання держави у сфері соцзабезпечення стає все важче виконувати. Всі ці проблеми цілком законно викликають стурбованість, і вирішувати їх необхідно. Але необхідно пам'ятати, що багато статистичних індикаторів, на які часто посилаються, або дають приблизне уявлення про стан справ в економіці, або просто застаріли. Чимала частка з них розроблялася ще в кінці 19 століття, і була покликана відображати ситуацію в індустріальній економіці з невисоким рівнем трансграничної активности, і вони малопридатні для сучасного народного господарства, що діє в умовах взаємозв'язаного глобального ринку.

Так, останні двадцять років рівень безробіття в США перебуває на вельми низькому рівні, що, на думку економістів, повинно було призвести до розкручування інфляції, але цього не сталося. А ось ще приклад – дефіцит поточного балансу США в 2007 р. досяг 800 мільярдів доларів, або 7% ВВП – адже вважалося, що вже на рівні 4% ВВП він повинен призвести до економічного краху. Нинішній дефіцит поточного балансу дійсно небезпечно високий, але частково його рівень можна пояснити тим, що в світі спостерігається надлишок накопичень, а Сполучені Штати залишаються надзвичайно стабільною і привабливою для інвесторів країною. Скорочення ж об'єму особистих заощаджень, як вказує економіст Річард Купер (Richard Cooper) з Гарвардського університету, в основному компенсується зростанням корпоративних накопичень. Крім того, інвестиційна ситуація в США виглядатиме набагато благополучніше, якщо ми врахуємо витрати не лише на матеріальні активи і житло, але і на освіту і НІОКР.

Звичайно, Сполучені Штати стикаються з серйозними проблемами. За усіма розрахунками, система медичного страхування Medicare загрожує «висадити» федеральний бюджет. Перехід від профіциту до бюджетного дефіциту за період 2000–2008 рр. теж небезпечний серйозними наслідками. Крім того, «візитною карткою» нової епохи стало зростання нерівности, викликаної появою «економіки знань», ускладненням технологій і глобалізацією. Але найбільшу тривогу вселяє той факт, що американці беруть у борг 80% надлишкових накопичень всього світу і витрачають ці гроші на споживання: вони розпродають свої активи иноземцям, щоб випити в день дві зайві чашки кави. Але ці проблеми слід оцінювати в контексті спільного стану економіки, яка залишається потужною і динамічною.

Лідер у сфері освіти

«Добре, – заперечать ті, кого мої аргументи не заспокоїли. – Але все, що ви описуєте – це «моментальний знімок», що відображає ситуацію на сьогоднішній день. Проте всі переваги США швидко тануть, оскільки країна втрачає науково-технічну базу і переживає неухильне падіння культурного рівня». Народ, колись прихильний протестантській етиці «відкладеної винагороди», сьогодні прагне до задоволень тут і зараз, стверджують ці люди; американці втратили інтерес до основ – математики, виробництва, старанної праці, заощаджень, ми перетворюємося на суспільство, що спеціалізується на споживанні і дозвіллі.

Здавалося б, наочним свідоцтвом їхньої правоти можуть служити статистичні дані про занепад, який переживають у США інженерні спеціальності. У 2005 р. Національна Академія Наук обнародувала доповідь, що містила попередження про те, що США можуть скоро втратити позиції світового лідера в області технічних наук. Там наголошувалося, що у 2004 р. китайські вузи випустили 600 000 дипломованих інженерів, індійські – 350 000, а американські – 70 000. Надалі ці цифри безліч разів повторювалися у статтях, книгах і виступах. І дійсно, на перший погляд подібні порівняльні дані повинні просто приводити у відчай. На що можуть сподіватися США, якщо на одного дипломованого інженера-американця доводиться більше десятка китайських і індійських? Крім того, говориться в доповіді, на зарплату одного американського хіміка або інженера будь-яка компанія може найняти п'ятеро хіміків з Китаю або 11 інженерів з Індії.

Ці цифри, проте, не можна вважати коректними. Декілька журналістів і вчених глибше вивчили це питання, і швидко виявили, що в дані по двох азіатських країнах включені і випускники дво- або трирічних курсів, де студенти навчаються лише виконанню простих технічних завдань. За оцінкою Національного наукового фонду (National Science Foundation), що аналізує подібні статистичні дані по США та инших країнах, китайські вузи випускають в рік 200 000 фахівців-інженерів, а Рон Хайра (Ron Hira) з Рочестерського технологічного інституту вважає, що в Індії число таких дипломників складає 125 000 в рік. Таким чином, в перерахунку на душу населення в США готується більше фахівців-інженерів, ніж в Китаї або Індії.

Крім того, ці дані не відображають такий аспект, як якість підготовки. Найбільш талановиті студенти в Китаї та Індії – наприклад, ті, хто відточує свої знання в знаменитих індійських Технологічних інститутах (вступні іспити в них успішно здають 5 000 з 300 000 абітурієнтів) досягли б висот у будь-якій системі освіти. Але за межами цих елітних навчальних закладів – а вони випускають не більше 10 000 фахівців в рік – якість вищої освіти в Китаї та Індії залишається вкрай низькою: саме тому стільки молодих людей з цих країн вирушають вчитися за кордон. У 2005 р. Інститут глобальних досліджень при корпорації McKinsey (McKinsey Global Institute) вивчив «глобальний ринок робочої сили, що формується», з'ясувавши, що 28 країн з низькими середніми доходами на душу населення мають у своєму розпорядженні приблизно 33 мільйони молодих фахівців. Проте, як наголошувалося в дослідженні, «лише небагато з потенційних претендентів на робочі місця можуть успішно трудитися в иноземних компаніях», в основному через недоліки в освіті.

Насправді, вища освіта – найважливіший козир США. Ні в одній иншій сфері її перевага не виглядає такою домінуючою. У доповіді, підготовленій в 2006 р. лондонським Центром европейських реформ (Centre for European Reform), вказується, що Сполучені Штати інвестують у вищу освіту 2,6% ВВП; для порівняння – відповідні показники Европи і Японії складають, відповідно, 1,2 і 1,1%. За різними оцінками, на долю США, чиє населення складає 5% жителів планети, доводиться сім або вісім з десяти кращих університетів світу, і від 48 до 68% університетів, що займають перші 50 місць у світовому рейтингу. Особливо вражаюче виглядає потенціал Америки в області точних наук. Якщо в Індії щорік захищається 35–50 дисертацій з обчислювальної техніки та інформатики, то в Сполучених Штатах – до 1000. У списку вузів, де здобували освіту 1000 кращих фахівців світу в області комп'ютерних наук, десять, що найчастіше зустрічаються – американські університети. США також набагато випереджають инші країни в плані привабливости для студентів: на їх частку доводиться 30% молодих людей, що вчаться за кордоном; за рівнем співпраці між діловим співтовариством і освітніми установами Америка також не має рівних в світі. Всі ці переваги, швидше за все, збережуться – оскільки европейська і японська система вищої освіти, в основному одержавлена і керована чиновниками, навряд чи зазнає серйозних змін. Що ж до Китаю та Індії, то там активно відкриваються нові вузи, але створити з нуля університет світового класу за декілька десятиліть вельми нелегко.

Тих, хто вважає, що початкова і середня освіта в Америці заслуговує на настільки ж високу оцінку, набереться небагато. Згідно з загальноприйнятою думкою, ця сфера охоплена кризою, і в міжнародних рейтингах американські школярі рік за роком займають досить низькі місця – особливо з точки зору знань з математики та природничих наук. Проте ці статистичні дані, точні самі по собі, насправді відображають щось трохи инше. Реальна проблема в країні пов'язана не із знаннями як такими, а з доступом до них. У рамках стандарту «Міжнародні тенденції у вивченні математики і природничих наук» (Trends in International Mathematics and Science Study (TIMSS)), який використовується для порівняння освітніх програм у різних країнах, Сполучені Штати займають місце в середині списку. У ЗМІ цю звістку, як і слід було чекати, подали, явно згущуючи фарби. Wall Street Journal, наприклад, надрукувала статтю на цю тему з наступним заголовком: «Економічна бомба з годинниковим механізмом: американські підлітки – серед гірших зі знань з математики» («Economic Time Bomb: U.S. Teens Are Among Worst at Math»).

Проте за сукупними рейтинговими показниками ховаються глибокі варіації – за регіонами, расовою приналежністю і соціально-економічним становищем. Знання учнів з бідних сімей і представників етнічних меншин сильно не дотягують до середніх показників по США, і в той же час, як наголошується в одному дослідженні, «школярі з багатих передмість перебувають майже на одному рівні з однолітками з Сінгапуру – держави, яка з великим відривом лідирує в рейтингах TIMSS з математики». Різниця між середньостатистичними показниками з природничих наук у бідних і багатих шкільних округах США в п'ять разів перевищує розрив між сукупними показниками Сполучених Штатів і Сінгапуру. Иншими словами, головна проблема американської шкільної освіти пов'язана з нерівністю. З часом це переросте у проблему конкурентоспроможности: якщо Америка не зможе забезпечити третині працездатного населення достатній рівень підготовки для успішної конкуренції в умовах «економіки знань», це потягне країну вниз. Але принаймні сама методика якісного навчання школярів існує.

Можливо, американська система шкільної освіти дуже «ліберальна» в тому, що стосується дисципліни і «зубріння», зате вона відмінно привчає мислити самостійно. Поза сумнівом, саме цією особливістю частково пояснюється той факт, що у Сполучених Штатах так багато підприємців, винахідників, людей, готових йти на ризик. Тарман Шанмугаратнам (Tharman Shanmugaratnam), який донедавна займав пост міністра освіти Сінгапуру, пояснює різницю між системою освіти в його країні і США: «І ваша, і наша система на перше місце ставить здібності. Але у вас акцент робиться на таланті, у нас – на успішності. Ми знаємо, як навчити людину добре складати іспити. Ви умієте сповна задіювати його природні здібності. І те, і инше важливе, але деякі властивості інтелекту не дуже добре виявляються іспитами – такі, як творча жилка, допитливість, авантюризм, амбітність. Головна риса американської освітньої культури – здатність кинути виклик загальноприйнятій думці, навіть якщо це означає виклик авторитетам». Саме з цієї причини чиновники з сінгапурського Міністерства освіти недавно побували в американських школах – вони хотіли запозичити досвід створення системи, що виховує і винагороджує винахідливість, кмітливість і уміння вирішувати конкретні проблеми. «Просте спостереження показує, що у вас учні активніше беруть участь в процесі, їх не просто «годують з ложечки» цілий день», – відмітив один з членів сінгапурської делегації в інтерв'ю Washington Post. Таким чином, якщо в Америці захоплюються здатністю школярів з азіатських країн отримувати вищі бали на іспитах, то представники самих цих держав намагаються на американському досвіді зрозуміти, як навчити своїх дітей думати.

Сіра зона

Переваги Сполучених Штатів, мабуть, очевидні, якщо йдеться про порівняння з Азією, де країни, як і раніше, в основному належать до розряду тих, що розвиваються. Однак, якщо йдеться про Европу, наш «відрив» не такий великий, як видається багатьом американцям. Країни зони евро переживають вражаючий зріст – за ВВП на душу населення вони не поступаються темпам розвитку США, починаючи з 2000 р. До Европи надходить половина загальносвітового обсягу інвестицій, там висока продуктивність праці, а позитивне зовнішньоторговельне сальдо Евросоюзу за 10 місяців 2007 р. склало 30 мільярдів доларів. У Світовому рейтингу конкурентоспроможности (Global Competitiveness Index), що складається Всесвітнім економічним форумом, сім з перших 10 позицій займають европейські країни. В Европи, звичайно, є свої проблеми – високе безробіття, негнучкий ринок праці, але в порівнянні зі США вона може похвалитися і деякими перевагами – зокрема, більш ефективними і фінансово стійкими системами охорони здоров’я і пенсійного забезпечення. На загал, саме Европа на коротку перспективу є найбільш серйозним економічним конкурентом Сполучених Штатів.

Водночас позиції Европи істотно послабляє одна обставина. Точніше навіть, у Сполучених Штатів є одна найважливіша перевага перед европейськими країнами і більшістю инших розвинутих держав. Для Америки характерний динамічний приріст населення. За оцінкою Ніколаса Еберстадта (Nicholas Eberstadt) з Американського інституту підприємництва (American Enterprise Institute), до 2030 р. населення США збільшиться на 65 мільйонів, у той час як у Европі його чисельність залишиться «точно на тому ж рівні, що і зараз». У Европі, відзначає Еберстадт, «на той час кількість громадян, старших, ніж 65 років, удвічі з лишком рази перевищить кількість дітей у віці до 15 років, що в майбутньому матиме серйозні наслідки з огляду на «старіння населення». (Чим менше народжується дітей, тим меншою стає чисельність робочої сили.) У Сполучених Штатах – навпаки, кількість дітей, як і раніше, буде перевершувати чисельність пенсіонерів. За оцінкою Управління ООН з питань населення, співвідношення між людьми працездатного віку і пенсіонерами у Західній Европі скоротиться з нинішніх 3,8:1 до 2,4:1 у 2030 р.. У США це співвідношення теж скоротиться – але з 5,4:1 до 3,1:1.

Реально Европа здатна уникнути такого результату лише за рахунок збільшення припливу іммігрантів. Насправді у 2007 р. народжуваність серед корінних европейців знизилася до рівня, що не забезпечує простого відтворення населення, так що навіть підтримка його нинішньої чисельности вимагатиме певного збільшення числа іммігрантів. Для того ж, щоб населення зростало, приплив іммігрантів повинен бути набагато більшим. Однак, суспільство в країнах Европи, схоже, не готове до асиміляції представників чужих і незнайомих культур, особливо з відсталих сільських регіонів ісламського світу. Питання, хто у цьому винен – іммігранти чи суспільство – у даному випадку значення не має. Так чи инакше, факт залишається фактом: Европа готова приймати усе менше іммігрантів, але її економічне майбутнє залежить від збільшення їхньої кількости. Сполучені Штати, з иншого боку, перетворюються на першу у світі «загальнолюдську країну» – тут у відносній гармонії живуть і працюють разом люди усіх кольорів шкіри, рас і віросповідань. Досить згадати, що на нинішніх президентських виборах кандидатами були чорношкірий, жінка, мормон, еспаномовний і американець італійського походження.

Як це не дивно, у багатьох країнах Азії (Індія в даному випадку виняток) демографічна ситуація складається так само, чи навіть гірше, ніж у Европі. Рівень народжуваности в Китаї, Японії, Південній Кореї і на Тайвані – набагато нижчий необхідного для відтворення населення (2,1 дитини на одну жінку), і, за оцінками, упродовж найближчих 50 років найбільші країни Східної Азії повинні зіштовхнутися з істотним зменшенням кількости громадян працездатного віку. У Японії їхня чисельність уже перейшла піковий рубіж; до 2010 працююче населення цієї країни скоротиться на 3 мільйони у порівнянні з 2005 р. У наступному десятилітті цей же рубіж, швидше за все, перейдуть Китай і Південна Корея. За прогнозом Goldman Sachs, до 2050 р. медіанний вік у Китаї збільшиться з 33 років (показник 2005 р.) до 45 – тобто його населення серйозно «постаріє». При цьому з іммігрантами в азійських країнах виникає не менше проблем, ніж в Европі. Японію в перспективі чекає значний дефіцит робочої сили, оскільки вона не хоче ані прийняти достатню кількість іммігрантів, ані дозволити жінкам повноцінно діяти на ринку праці.

Наслідки старіння населення дуже істотні. По-перше, збільшується «пенсійний тягар» – менша кількість працюючих повинна підтримувати більше число пенсіонерів. По-друге, як продемонстрував економіст Бенджамін Джонс (Benjamin Jones), більшість найвідоміших винахідників (зокрема, і переважна більшість нобелівських лауреатів) зробили найбільші і найважливіші відкриття у віці від 30 до 44 років. Иншими словами, скорочення чисельности працездатного населення обертається меншою кількістю «проривів» у науці, техніці, і методах управління. По-третє, якщо середній вік працюючих збільшується, їхні витрати починають перевищувати заощадження – із усіма відповідними наслідками для рівня накопичень і інвестицій у країні. Загалом, для передових, промислово розвинутих країн негативні демографічні тенденції – смертельно небезпечна хвороба.

Існуючі потенційні переваги Сполучених Штатів багато в чому стали результатом напливу іммігрантів. Без імміграції ріст ВВП США в останні 25 років не перевищував би европейських показників. Рівень народжуваности серед корінних білих американців теж не вищий, ніж у европейців. До 50% дослідників, що спеціалізуються на природничих науках, становлять иноземні студенти й іммігранти; у 2006 р. у США на їхню частку припадало 40% усіх докторських ступенів в області природничих і технічних наук, і 65% ступенів в області обчислювальної техніки й інформатики. До 2010 р. иноземці будуть складати понад 50% людей, що одержують докторські ступені в США з усіх дисциплін, а в природничих науках їхня частка наблизиться до 75%. Серед засновників половини усіх нових компаній у Силіконовій долині є або іммігрант, або американський громадянин у першому поколінні. Одним словом, потенційний новий злет продуктивности праці в Сполучених Штатах, лідерство країни в області нанотехнологій і біотехнологій, її інноваційний потенціал – усе це залежить від імміграційної політики. Якщо люди, що здобули освіту в Америці, і далі будуть залишатися в країні, то саме тут вони і реалізують свої інноваційні здібності. Якщо ж вони будуть повертатися на батьківщину, цей потенціал залишить США разом з ними.

Імміграція також додає Сполученим Штатам певну якість, рідкісну для багатої країни – динамізм. Америка знайшла спосіб постійного відновлення за рахунок припливу людей, що прагнуть побудувати нове життя в Новому Світі. У деяких американців іммігранти завжди викликали занепокоєння – спочатку ірландці, потім італійці, китайці, мексиканці. Але саме вони складали становий хребет американського робітничого класу, а їхні діти й онуки успішно пробивалися нагору. Америці вдається використовувати їхню енергію, справлятися з культурним різноманіттям, асимілювати новоприбулих, і за рахунок цього просувати економіку вперед. В остаточному підсумку, саме цим країна відрізняється від Британії й инших великих економічних держав минулого, що накопичували інертний «жирок» і здавали свої позиції иншим – «голодним» і енергійним державам.

Як важливо учитися в инших

У 2005 р. Нью-Йорк розбудив «сигнал тривоги». З 25 найбільших публічних розміщень акцій, проведених цього року, лише одне відбулося на американській біржі. Ця новина пролунала, як грім з ясного неба. Американський ринок капіталу тривалий час був найбільшим у світі. Саме він профінансував поворот в переробній промисловості в 1980-х і технологічну революцію в 1990-х, а сьогодні живить прогрес у сфері біотехнологій. Постійний розвиток цього ринку додавав гнучкости американському бізнесу. І якщо Сполучені Штати втратять настільки важливу перевагу, нічого хорошого це не обіцяє.

У ході обговорення цієї проблеми основну увагу приділяється жорсткості норм державного регулювання в США після скандалу з корпорацією Enron, – насамперед Закону Сарбейнса-Окслі [1], – а також тому факту, що компанії, які діють на території США, постійно зіштовхуються з загрозою судових позовів. Усі ці перепони цілком реальні, але не вони є головною причиною «втечі» бізнесу з Америки. У своїй основі ділова атмосфера залишилася без змін. Але усе активніше у гру вступають нові гравці. Так що насправді причина тут, як і в инших сферах, проста: економічний «зліт» инших держав. Загальна сума акцій, цінних паперів, внесків, кредитів і инших фінансових інструментів – одним словом, фінансових активів, – у США, як і раніше, перевищує їхній обсяг у будь-якому иншому регіоні, однак ріст цих активів в инших країнах відбувається набагато швидше. Особливо це стосується динамічних держав Азії, але і країни зони евро вже обганяють Сполучені Штати. Сукупні доходи країн ЕС, отримані за рахунок банківської справи і торгівлі акціями, – у 2005 р. вони склали 98 мільярдів доларів – уже майже еквівалентні американським. Якщо ж йдеться про нові похідні продукти, засновані на базових фінансових інструментах, таких, як акції чи відсоткові виплати, – а вони грають усе більшу роль у діяльності хеджевих фондів, банків і страхових компаній – то тут Лондонська біржа вже стала основним гравцем. Усе це елементи загальної тенденції. Перед окремими компаніями і цілими країнами тепер відкриваються більш широкі можливості, ніж це було колись.

На цьому напрямку, як і на инших, справи у США йдуть не гірше, ніж звичайно. Америка діє у цій сфері, як діяла завжди – можливо, підсвідомо думаючи, що, як і раніше, лідирує з великим відривом. Американські законодавці при розробці законів, норм регулювання, економічної політики рідко думають про инші країни. Від американських чиновників нечасто почуєш нагадування про світові стандарти. Зрештою, уже багато років американські стандарти відігравали роль світових, і якщо США вирішували вчинити не так, як инші, їхня міжнародна вага змушувала инші країни враховувати «винятковість» Америки. Так, тільки Сполучені Штати (разом з Ліберією і М’янмою) не хочуть переходити на метричну систему. Америка – єдина (якщо не враховувати Сомалі) країна світу, що не ратифікувала Конвенцію про права дитини. У бізнесі США не було на кого орієнтуватися. Вони самі учили увесь світ, як «жити по-капіталістичному». А тепер усі країни грають в «американську гру», і починають вигравати.

Упродовж останніх 30 років ставки корпоративних податків у США були найнижчими серед великих промислово розвинутих країн. Сьогодні Америка посідає друге місце за рівнем висоти ставок. При цьому у Сполучених Штатах ставки не підвищувалися – просто инші країни їх знизили. Німеччина, приміром, що традиційно дотримувалася політики високого оподатковування, скоротила свої ставки у відповідь на аналогічні кроки сусідів зі сходу – Австрії і Словаччини. Сьогодні у Першому світі подібне «змагання» набуває усе більшого поширення. Це не «гонка поступок» інвесторам, – у скандинавських країнах, наприклад, високі податки поєднуються з якісними послугами і могутньою динамікою розвитку – а пошук важелів зросту. Раніше система регулювання в США відрізнялася найбільшою гнучкістю і «дружелюбністю до ринку». Тепер це не так. У 2001 р. відбулася реструктуризація системи фінансового регулювання у Британії, у результаті чого безліч наглядових органів було замінено однією структурою. Це стало однією з причин, чому фінансовий сектор Лондона сьогодні за деякими показниками випереджає Нью-Йорк. Уся британська держава енергійно діє задля перетворення Лондона в один із провідних фінансових центрів світу. В усьому світі – від Варшави до Шанхаю і Мумбаю – системи регулювання міняються, щоб зробити країну більш привабливою для інвесторів і підприємців. Вашингтон же, навпаки, не шкодує часу і сил для розробки нових схем оподатковування Нью-Йорка, щоб перерозподілити його доходи в інтересах инших регіонів країни.

Коли ви дуже довго посідаєте перше місце, у цього престижного положення з’являється і зворотний бік. Ринок США був настільки великий, що американці вважали за очевидне, що инший світ зі шкіри геть вилізе, щоб зрозуміти його і їх. Вони не вважали за необхідне чинити так само – вивчати чужі мови, культуру, ринки. І сьогодні це може негативно позначитися на конкурентоспроможності США. Візьмемо для прикладу перетворення англійської у мову міжнародного спілкування. Американці цим задоволені, оскільки в результаті їм легше подорожувати світом і займатися бізнесом за кордоном. Але водночас цей процес дає иноземцям розуміння відразу двох культур і ринків, а також доступ до них. Вони знають англійську, але крім неї – ще і рідну китайську, хінді чи португальську. Вони можуть діяти як на американському ринку, так і на внутрішньому – китайському, індійському чи бразильському. Американці ж, на відміну від них, так і не виробили в собі здатности проникати у внутрішній світ инших народів.

Америка призвичаїлася до ролі лідера. Вона не помітила, що в більшості инших промислово розвинутих країн – та й у багатьох з тих, що не входять у цю категорію – система мобільного зв’язку сьогодні краща, ніж у самих Сполучених Штатах. Мережеві технології у всіх инших промислово розвинутих країнах – від Канади і Франції до Японії – тепер працюють швидше і дешевше, а за поширенням швидкісного Інтернету (у перерахуванні на душу населення) Америка посідає 16 місце у світі. Американські політики постійно повторюють громадянам: єдине, що нам може дати вивчення систем охорони здоров’я за рубежем – це почуття вдячности, що в нас вона не така. Американці рідко оглядаються на боки, навіть не помічаючи альтернативні можливості і варіанти, не кажучи вже про те, щоб їх перейняти.

Необхідність учитися в инших – уже не просто питання моралі чи політики. Воно усе більше стає питанням конкурентоспроможности. Візьмемо хоча б автомобільну промисловість. З 1894 р. понад сто років велика частина автомобілів, виготовлених у Північній Америці, вироблялася у Мічигані. Однак з 2004 р. його місце посіла канадська провінція Онтаріо. Причина проста: система охорони здоров’я. У США автомобілебудівні компанії повинні платити за медичне обслуговування і страхування одного робітника 6500 доларів у рік. Якщо ж вони перенесуть своє виробництво в Канаду, де діє державна система охорони здоров’я, ці витрати скорочуються до 800 доларів на одного робітника. Наведений приклад – не реклама організації медичної допомоги в Канаді, але він наочно показує: витрати, пов’язані з американською системою охорони здоров’я, зросли настільки, що наймати американських робітників стає просто невигідно. Робочі місця переміщаються не в країни з низьким рівнем зарплат, а в держави, де є добре підготовлена й освічена робоча сила: бізнесменів цікавить не низька оплата праці, а продумана система соцзабезпечення, що не суперечить їхнім інтересам.

Десятиліттями в американських промисловців – чи то автомобілебудівні, металургійні компанії, чи банки – була одна гігантська перевага над колегами з инших країн: привілейований доступ до американського капіталу. Вони могли використовувати цей доступ для придбання технологій, яких не було в инших, і навчання кадрів на вищому рівні – а тому робити продукцію, яку не могли робити инші, причому за конкурентоспроможними цінами. Тепер і цей особливий «привілей» зійшов на пси. Світ буквально купається в капіталах, і перед американськими робітниками раптом постало питання: а що такого ми сьогодні вміємо, чого не вміють инші? Така дилема стосується і компанії в цілому. Колись, виходячи на закордонні ринки, вони приносили із собою капітали і ноу-хау. Тепер, збираючись почати операції за рубежем, вони виявляють: у місцевих і те, і инше вже є.

Третього світу фактично вже не існує. Що можуть принести американські компанії до Бразилії чи Індії? У чому конкурентна перевага США? Мало хто з американських бізнесменів передбачав, що їм доведеться шукати відповідь на ці питання. А відповідь пов’язана з тенденцією, яку помітив економіст Мартін Вульф (Martin Wolf). Колись економічна наука зосереджувалася на двох основних факторах – праці і капіталі. Але тепер і те, й инше перетворилося на товар, доступний усім. Сьогодні значення економіки характеризується насамперед ідеями й енергоносіями. І країна здатна забезпечити собі процвітання, якщо стане джерелом ідей і енергії для инших.

Політика нічогонероблення

Сполучені Штати були, і можуть і далі залишатися найважливішим у світі джерелом нових ідей – великих і малих, технічних і креативних, економічних і політичних. (При справді інноваційному характері економіки Америка могла б народити ідею про виробництво нових видів енергії.) Але для цього країні потрібні істотні зміни. Америка традиційно переймається втратою своїх лідируючих позицій. Нинішня хвиля заклопотаности щодо цього – уже четверта за післявоєнний період. Перша піднялася наприкінці 1950-х рр., коли СССР запустив супутник, друга – на початку 1970-х, коли підвищення цін на нафту й уповільнення економічного зросту переконали американців, що майбутнє належить Західній Европі і Саудівській Аравії. Час третьої хвилі прийшов у середині 1980-х: тоді більшість експертів були переконані, що Японія незабаром перетвориться в технологічну й економічну наддержаву. У кожному з цих випадків заклопотаність мала під собою вагомі підстави, а прогнози були цілком логічні. Проте, жоден з цих похмурих сценаріїв не втілився у життя. І причина полягала в тому, що американська суспільна система виявилася гнучкою, заповзятливою, витривалою, здатною виправляти помилки і переорієнтуватися на нові напрямки. Саме усвідомлення можливости економічного занепаду США в остаточному підсумку дало змогу його уникнути.

Сьогодні проблема полягає в тому, що політична система США, схоже, втрачає спроможність корегувати власні вади. Економічні проблеми, з якими зіштовхується сьогодні Америка, цілком реальні, але на загал вони не є результатом системної неефективности американської економіки чи культурного занепаду. Вони – наслідок конкретної політики держави. Зміна політичного курсу могла б швидко і відносно легко поставити США на більш стабільні рейки. Буквально завтра можна було б приступити до реалізації «пакету» розумних реформ, спрямованих на скорочення витрат і субсидій, збільшення заощаджень, розширення освітніх програм у сфері природничих і технічних наук, забезпечення фінансування пенсій, створення дієвих імміграційних процедур і значний зріст ефективности енергоспоживання. З більшості цих питань між експертами не існує серйозних розбіжностей; жоден із запропонованих заходів не потягне за собою злиднів, що нагадували б труднощі воєнних років – йдеться лише про невелике корегування сьогоднішньої ситуації. Проте здійснити ці реформи наразі неможливо – з політичних мотивів. Американська політична система не спроможна приймати болючі рішення, які у майбутньому принесли б величезну користь.

Сьогоднішню американську економіку не назвеш слабкою, а суспільство – нездоровим. Але американський політичний процес значною мірою втратив дієздатність. Політична система, що застаріла і стала негнучкою ще в момент її створення (а це було 225 років тому), цілком «захоплена» великим капіталом, груповими інтересами, ласими до сенсацій ЗМІ й ідеологічними «штурмовими загонами». Результатом стають безконечні затяті дебати про дріб’язки – «політичний театр» – і майже повна відсутність сенсу, компромісів і дій. Ефективну країну зв’язує по руках і ногах політичний «процес нічогонероблення», що підходить лише для міжпартійної боротьби, але не для вирішення проблем.

Підтримувати гостру міжпартійну боротьбу і відкидати розумні заклики до співробітництва обох партій – дуже хитромудра позиція. Деякі політологи давно уже висловлюють побажання, щоб американські партії стали більше схожими на европейські – ідеологічно витримані, із твердою дисципліною. Однак европейські парламентські системи чудово пристосовані для роботи саме з такими партіями. Там виконавча влада завжди контролює законодавчу, тому партія, що сформувала уряд, легко може реалізувати свою програму. Американська ж система, навпаки, побудована на поділі влади, дублюванні функцій, стримуваннях і противагах. Щоб рухатися уперед, нам необхідна широка коаліція між двома основними партіями і політиками, готовими простягнути один одному руку. Саме тому Джеймс Медісон (James Madison) не довіряв політичним партіям, ставив їх на одну дошку з різними иншими «фракціями» і вважав, що вони є дуже серйозною небезпекою для молодої Американської республіки.

Прогрес у вирішенні будь-якої великої проблеми – у сфері охорони здоров’я, соцзабезпечення, податкової реформи – зажадає компромісу між обома сторонами. Для цього необхідно мислити на перспективу. Але подібні речі в нас здатні зруйнувати будь-яку політичну кар’єру. Тих, хто виступає за розумні рішення і компромісні закони, власне партійне керівництво відсуває на узбіччя, вони позбавляються фінансової підтримки з боку групових інтересів і постійно піддаються нападкам з боку «своїх» на телебаченні і радіо. Наша система спонукує політиків діяти по иншому – займати тверду позицію, а потім говорити своїй команді: «Я не схилився перед супротивником». Це чудово допомагає збирати спонсорські кошти, але керувати країною таким способом не можна.

«Злет» инших держав

Реальним випробуванням для Сполучених Штатів стане ситуація, протилежна тій, з якою Британія зіштовхнулася у 1900 р. Її економічна міць слабшала, але Лондону вдавалося зберігати гігантський політичний вплив на світовій арені. Американські господарка і суспільство, навпаки, спроможні адекватно реагувати на економічні виклики і конкуренцію сучасної епохи. Вони мають здатність до адаптації, корегування і до збереження своїх позицій. Майбутнє випробування США лежить у політичній площині – і стосується воно не тільки країни в цілому, але і Вашинґтона особливо. Зможе він адаптуватися в ситуації, коли инші країни переживають «злет»? Чи здатний Вашинґтон правильно відреагувати на зміни в економічних вимогах епохи і співвідношенні сил на міжнародній політичній арені?

Два десятиліття у Сполучених Штатів фактично не було суперників. А в широкому сенсі міжнародний устрій визначався Америкою ще з кінця Другої світової війни. Сьогодні, однак, світ переживає один з найбільших в історії періодів змін.

За останні 500 років відбулося три тектонічних зрушення у співвідношенні сил на світовій арені, що змінили життя на планеті – у політичному, економічному і культурному плані. Першим став «злет» Заходу – процес, що почався в XV столітті, і різко пришвидшився у XVIII сторіччі. Він породив атрибути сучасности: науку і техніку, комерцію і капіталізм, аграрну і промислову революції. Крім того, його результатом стала тривала політична гегемонія західних країн.

Другим зрушенням, що сталося наприкінці ХІХ століття, став «злет» Сполучених Штатів. Незабаром після завершення індустріалізації в США ця країна стала найбільш могутньою державою з часів Римської імперії – єдиною, чия сила перевершувала потенціал будь-якої ймовірної коаліції инших держав. У минулому столітті Сполучені Штати панували у світовій економіці, політиці, науці, культурі й ідейній сфері. Останні 20 років ця гегемонія була абсолютно незаперечна – що стало безпрецедентним явищем у світовій історії.

Сьогодні ж ми переживаємо третє, найбільше зрушення співвідношення сил у новій і новітній історії – «злет инших». В останні кілька десятків років низка країн демонструє колись немислимі темпи економічного росту. Хоча цей розвиток супроводжується циклічними коливаннями, загальна тенденція є енергійним рухом уперед. (Найбільш наочно цей феномен виявляється в Азії, але він уже не обмежується цим регіоном, тому називати нинішнє зрушення «злетом Азії» було б неточно.)

Міжнародний устрій, що формується сьогодні, швидше за все, буде сильно відрізнятися від попередніх. Сто років тому існував багатополюсний світопорядок, який очолював ряд европейських держав – він супроводжувався постійним перетасуванням альянсів, суперництвом, прорахунками і війнами. Потім, в епоху «холодної війни», прийшов час біполярного світу – у якомусь сенсі більш стабільного, однак у той час наддержави реагували (часом невідповідно) на кожен крок одне одного. З 1991 р. ми жили в епоху американської імперії, унікального однополюсного світу, у рамках якого відбувалася глобалізація і пришвидшення розвитку відкритої світової економіки. І саме цей розвиток став рушійною силою нової зміни характеру міжнародного устрою. У військово-політичній сфері, як і раніше, існує тільки одна наддержава. Однак полюсність – не бінарне явище. Світ не може десятиліттями залишатися однополюсним, а потім раптом відразу перетворитися у багатополюсний. В усіх напрямках, крім військової потуги, співвідношення сил міняється, відходячи від американського панування. Це не означає, що створюється антиамериканський світ. Ми переходимо до постамериканського світу, що визначається і керується з багатьох центрів, багатьма гравцями.

Можна порекомендувати чимало конкретних кроків і програм, що дозволили б підсилити конкурентоспроможність американської економіки і суспільства. Але крім цього, необхідно також змінити загальну стратегію і підхід. Сполучені Штати повинні визнати, що перед ними стоїть вибір. Вони можуть зміцнити новий світопорядок, співпрацюючи з новими великими державами, поступившись частиною своєї могутности і привілеїв, і погодитися з тим, що завтрашній світ буде відрізнятися різноголосицею і різноманіттям точок зору. Або вони можуть пасивно спостерігати за тим, як «злет инших» породжує зріст націоналізму і роздроблености, що поступово розірвуть той уклад, який США будували останні 60 років. Переваги першого варіанту очевидні. Світ міняється, але він рухається тим же шляхом, що й Америка. Нові держави приймають ринкову економіку, демократичний лад (у тій чи иншій формі), відкритість і транспарентність. Можливо, у цьому світі Сполученим Штатам доведеться «потіснитися», але у ньому надалі переважатимуть американські ідеї й ідеали. У США є можливість формувати мінливий глобальний ландшафт і посісти у ньому чільне місце, але для цього вони спочатку повинні усвідомити, що постамериканський світ став реальністю – і не тільки прийняти, але і вітати цей факт.