На розломі цивілізацій. Середземномор’я – Чорномор’я – Каспій

Н. Шмельов. «Середземномор’я – Чорномор’я – Каспій». У цьому величезному регіоні, розташованому на стику світових цивілізацій, зосереджені практично всі загрози, з якими зіткнулася на початку XXI століття світова спільнота: і ймовірність поширення ядерної зброї, і міжнародний тероризм, і етнополітичні й ідеологічні конфлікти. Тут же під гаслами демократії впроваджуються в життя ідеї нового месіанства. Нарешті, в цьому регіоні вирішується доля, можливо, найконструктивнішого в історії міжнародних відносин і до тепер дуже успішного проекту европейської інтеграції і розвитку Европейського союзу.

У цьому ж регіоні – розвиваються долі значної частини постсовєтського простору. Тут же – і «заморожені» конфлікти, спроба регулювання яких набуває ніби нової гостроти.

І нарешті, чисто економічні проблеми. Зрозуміло, що за багатьма складнощами на Кавказі і в Каспійському регіоні лежать нафтові інтереси. Наразі робляться спроби вирішити пов’язані з ними проблеми «нескоординовано». Але якщо питання енергетичної безпеки буде осмислено так, як воно заслуговує, я думаю, що надалі буде поставлене питання про якесь об’єднане міжнародне зусилля: гармонізувати всі напрями видобутку і транспортування в цьому регіоні: і з Казахстану, і з Туркменії, і з Азербайджану, і через Іран, і через Туреччину, і через Південно-Східну Европу, та инші напрями – через Чорне море і Східну Европу в Західну, і територією Росії. Загалом, це величезне комплексне питання, і на користь всіх було б вирішувати його не спробами переграти партнера на шахівниці, а спробувати знайти якийсь компроміс, який влаштовує усіх.

Ланцюг регіонів, а не один регіон

М. Дєлягін. Середземномор’я, Чорномор’я і Каспій – на мій погляд, це ланцюжок взаємозв’язаних регіонів, але не єдиний регіон. Дійсно, є багато спільного, але є і досить істотна специфіка в кожній із складових цього ланцюжка. Головне ж полягає в тому, що після зникнення соціалізму у світі утворилася свого роду нейтральна, «нічийна» смуга, яка найбільшою мірою локалізована саме в межах обговорюваних територій. Вона сильно звузилася за останній час, але вона залишилася і є джерелом певної напружености, певної невідомости. У цьому регіоні існують проблеми трьох різних рівнів, з якими ми і зіткнемося в процесі обговорення. Це, по-перше, регіональні, локальні конфлікти. По-друге, це частина глобальної суперечности між постачальниками і споживачами енергії, їхні інтереси дуже, а инколи і хворобливо, відрізняються, зокрема і в цьому регіоні. І останнє – це цивілізаційна конкуренція, те, про що я хотів би сказати докладніше.

Після краху біполярної системи глобальна конкуренція в критичній формі стає міжцивілізаційною. Сьогодні обговорювані нами регіони стають зоною зіткнення двох основних цивілізацій, які здійснюють експансію, – Заходу та ісламу. І якщо у Росії все буде добре, то ситуація може ще більш ускладнитися, тому що відновлюватиметься самостійна російська цивілізація, яка повертатиме собі вплив і, відповідно, створить новий чинник невизначености. Ми бачимо, що перші, дуже боязкі, дуже незграбні і на вигляд дуже неввічливі спроби Росії зафіксувати сам факт наявности у неї власних національних інтересів вже викликають велику напруженість в різних частинах світу, в тому числі і на Заході. Якщо сьогодні зіткнення між Заходом та ісламом в даному регіоні вирішується значною мірою за рахунок Росії, Захід дозволяє ісламові поширитися туди, де раніше був вплив Росії, звідки Росія пішла сама, добровільно (практичний приклад цьому –території колишньої Югославії і в Криму), то через якийсь час ситуація зміниться і напруженість міжцивілізаційної конкуренції, безумовно, виросте.

При цьому ми повинні розуміти, що міжцивілізаційна конкуренція є ірраціональною. Чому розпалювання національної ворожнечі є найважчим, особливим злочином? Тому що ця ворожнеча ірраціональна і міжцивілізаційна конкуренція із самого початку протікає в ірраціональному полі, в учасників цієї конкуренції повністю відрізняються світогляди, система цінностей, способи дії. Це окремий випадок, коли просто взаєморозуміння може не знижувати, а, навпаки, підвищувати вірогідність конфлікту, тому що він може оголювати повну несумісність інтересів. Цей процес зараз іде в стосунках різних груп країн, в стосунках різних цивілізацій, і до посилення конкуренції потрібно бути готовими, тому що, на жаль, їхні методи є руйнівними один для одного.

Міжцивілізаційна конкуренція наростатиме і залишатиметься головним чинником напружености в світі, поки не буде знайдено новий, більш універсальний, більш об’єднуючий людство підхід. І запропонований регіон є одним з найбільш хворобливих саме з точки зору зіткнення цих двох цивілізацій, у перспективі – ще і трьох цивілізацій. Це регіон, в якому ці зіткнення виявилися, насамперед, і в найбільш гострій формі, і саме в цьому регіоні мають бути знайдені перші рецепти переведення руйнівного конфлікту між цивілізаціями у творче русло. Хоча поки виразних ознак цього і не видно.

С. Челак. Я хотів би дещо додати до визначення «цивілізація» і «культура». Я б не погодився повністю з тим, що в найширшому сенсі ці визначення збігаються. Культура все-таки пов’язана з національним началом і навіть з вужчими групами в національних масштабах. Тоді як цивілізація, тип, модель цивілізації – це в основному система, що історично склалася, яка по суті своїй є багатонаціональною. Тому і можна говорити про конфлікт Іслам–Захід. Але мені здалося особливо важливим, що відповідь на ті проблеми, які стоять тепер перед міжнародним співтовариством, можливо, вже намічається якраз в Росії, у стиковому регіоні, де є багатовікова традиція співіснування цивілізацій і культур.

«Пограниччя»

О. Воркунова. Останнім часом у науково-політичній літературі все більшого поширення набуває нове поняття – «пограниччя». Цей термін досить добре підходить до опису ситуації в Чорноморсько-Каспійському регіоні. Отже, що таке пограниччя – міт чи реальність?

Методологічно правильним є опис соціокультурної і геополітичної ситуації в Чорноморсько-Каспійському регіоні у термінах «пограниччя», «перехідний стан». Вживання метафоричного поняття «рубіж», що розділяє і сполучає різнохарактерні явища, має досить стійку історико-культурну генеалогію. Але на початку нинішнього століття цей регіон переживає чергову реставрацію саме свого прикордонного статусу. Перебування на лінії розлому, на кордоні між тотальністю ісламу і тотальністю европеїзації додає соціокультурним процесам риси незавершености і дисгармонії. Пограничність ситуації в регіоні загострює актуальна дилема: готовність до творчої відповіді на виклики модернізації або мобілізація традиціоналізму як опонента стандартів европеїзації. На відміну від поняття буферних зон, пограниччя є географічно стійкішою величиною і умовно розділяє північ, південь, схід, захід, є постом протистояння багатих і бідних країн, західної і східної цивілізацій у широкому тлумаченні цього поняття.

На просторі пограниччя присутні численні вогнища конфліктів, що тяжіють до насильницьких форм протиборства. Як правило, серед причин насильства як способу вирішення протиріч і конфліктів виділяється незадоволення основних потреб етнічних груп. Для того, щоб розпалити конфлікти на Кавказі або на Балканах, досить акцентувати увагу на таких аспектах історичного минулого цих народів, як насильницький характер включення в сферу зовнішнього, у тому числі і позарегіонального, впливу, на довільні і не завжди виправдані зміни політико-адміністративних кордонів без врахування етнічного чинника, на репресії, чистки, включаючи геноцид і депортації за етнічною ознакою.

Особливо небезпечним у пограниччі є недостатньо чітке розуміння того, що етноцентризм як політичний і поведінковий вибір – це не лише виклик геополітичної стійкости будь-якого суб’єкта регіону, але і саморуйнування. Неважко помітити, як регулярно підкидаються і обігруються політологічні міти про іманентну нестабільність поліетнічних суспільств. При цьому ігнорується той факт, що в світі вже не залишилося гомогенних суспільств, і там, де були зроблені спроби очищення нації, вони були проведені насильницьким шляхом фізичного винищування инших народів і національностей або правовим шляхом позбавлення прав громадянства осіб иншої національности. Усі ці заходи мають короткочасний ефект, оскільки глобальне і регіональне змішання народів вже незворотне. Проте спроби усунення надлишкової етнічної фрагментарности шляхом якоїсь мітичної уніфікації, закріплення принципу етнічної локальности, розпад внутрішніх зв’язків і злам родоводу взаєморозуміння, заохочення філософії і практики відчуження здатні викликати непередбачуваний за наслідками обвал.

На пожвавлення деструктивних тенденцій у Чорноморсько-Каспійському регіоні дуже впливає більш, ніж сумнівна невизначеність у питанні про статус невизнаних держав. Довкола нього згущується атмосфера політичного лицемірства і подвійного стандарту, умисної неясности і політичної недомовлености, яка негативно і провокуюче впливає на обстановку в регіоні.

За відсутності інтегруючої ідеї европейського або російського походження іслам почав заповнювати порожню нішу, відповідаючи на вимоги надетнічного універсалізму, стимулюючи і легітимізуючи на рівні масової свідомости самовідчуття народів, що сповідують іслам, як частину світової унії. Але для народів Чорноморського регіону життєво необхідна ідеологія ясного і ефективного вибору, який дозволить здійснити перехід від сучасної, збиткової доктрини виживання до права на перспективний розвиток і позитивне самотворення. Тому необхідно сприяти трансформації регіону як об’єкта впливу держав, зони зовнішнього контролю, арени геополітичного протистояння в суб’єкт політичної творчости.

На південному фланзі

В. Надєїн-Раєвскій. Для нас, поза сумнівом, важливо визначити роль розташованих на південному фланзі провідних гравців регіону. Що стосується Турецької Республіки, то з військової точки зору це сильна держава Близького і Середнього Сходу. Її армія – сухопутні, військово-морські і військово-повітряні сили – налічує більше 800 тисяч, вона оснащена сучасною зброєю, яку частково виробляє на своїй території. До того – дуже високий вишкіл офіцерського складу, дуже високі стимули для служби в армії, молоді люди йдуть служити в армію з готовністю і не тільки через патріотичний порив, але і завдяки тому, що там вони отримують обов’язкову цивільну спеціальність, а якщо вони не володіють грамотою, то і цей недолік там усувається. З економічної точки зору це країна, що йде по висхідній лінії. На початку 1990-х років була певна ейфорія з приводу того, що Туреччина мало не стала ще одним «азійським тигром». Але потім країна вступила в тривалу кризу і лише останні два роки почала вибиратися з цієї низки криз. Водночас тут, як і у всіх державах регіону, існують і свої внутрішні конфлікти, переважно внутрішньоісламські, – між сунітами і шиїтами (або алауітами, як вони їх називають). І понад 64 млн. осіб оцінюють чисельність шиїтів в 12 млн., приблизно стільки ж складає кількість курдів (сунітів). До того ж, Туреччина була країною еміграції з Росії упродовж досить тривалого часу. На території Османської імперії кавказька діаспора осідала в різних місцях, у тому числі і на території сучасної Туреччини. Отже, і тут свій клубок – міжетнічний і міжконфесійний, тому що суперечності між шиїтами і сунітами инколи бувають досить гострими, а инколи гострішими і кровопролитнішими, ніж суперечності між християнами і мусульманами взагалі.

Іран теж не моноконфесійна країна: більшість складають шиїти, сунітів менше, але є і вірменська діаспора, є й юдеї, предки яких живуть в Ірані упродовж 2 тисяч років, і досить велика тюркська діаспора (етнічні азербайджанці), і це нормальне для Ірану явище. За деякими оцінками – близько 20 млн. при загальному населенні країни 70 млн.

 Що стосується поведінки Ірану в ядерній сфері, то, як мені здається, значною мірою – це віддзеркалення внутрішніх суперечностей в країні. Населення незадоволене мільйонерами-муллами, і для того, щоб каналізувати внутрішню напругу, самі мулли були зацікавлені в зміні лідерства і в припиненні того реформаторства, яке у них намічалося. І були ті кола, які хотіли б соціального реформаторства, і це привело до обрання Ахмадінежада, людини ніби з вулиці, який всього лише півтора роки був біля влади і був мером Тегерану, і не більше. Так, це інженер, це технократ, але це глибоко віруюча людина, принаймні у тих промовах, які він виголошує. І те, що він каналізував незадоволеність назовні, це був єдиний шлях для нього. Направити незадоволення всередину – означало зіткнутися з муллами, а це надзвичайно небезпечно для нього самого. Його заяви, часто досить незграбні, розбурхали не тільки всі околиці.

І якщо Туреччина була досить «зручною» до початку вторгнення США до Іраку, то Іран був «незручним» ще з часів ісламської революції, а сьогодні його демонстративна позиція з проблеми збагачення урану до крайності загострила обстановку в регіоні.

Таким чином, на південному фланзі ми маємо поки що тільки проблеми. Чи можуть ці проблеми вирішуватися? Чи можуть базові регіональні гравці зрештою знайти якесь консенсусне рішення для встановлення миру і стабільности в регіоні? Відповідь на ці питання поки не знайдено.

Ролі для України

В. Дергачов. ... сама присутність слова «Велика Европа», «Великий Близький Схід» говорить, що в науці стала актуальною проблема великих просторів, і якщо з позиції великих просторів підходити до тієї дискусії, яка зав’язалася після виступу професора Дєлягіна, то і визначення цивілізації сприйматиметься залежно від того, в якому просторі розглядати це поняття. І навряд чи існує єдине визначення, яке може бути остаточним для такого складного поняття, як цивілізація.

Я зупинюся на геополітичній трансформації України і тих тенденціях, які виявилися за роки незалежности. Спочатку у російських аналітиків склалося помилкове враження, що йдеться про дві України, тобто два вектори зовнішньої політики, один – европейський, пов’язаний з орієнтацією на західноевропейські цінності, і другий вектор – проросійський, пов’язаний з православною цивілізацією. Але ситуація виявилася значно складнішою. З поля випав ще один вектор – середземноморський, або південний вектор, це Чорне море, це морський флот, у тому числі і одна з найбільших свого часу судноплавних компаній – Чорноморське пароплавство.

Що сталося далі? Сьогодні на геополітичному полі України три гравці: Евросоюз, Росія і США. Західний вектор – Евросоюз, східний, – Росія, а США почали активно освоювати південний вектор, щоб зробити Україну регіональною державою. Те, що ця «південна підчеревина», геополітичний проект, – це цілком однозначно, але те, що в цьому контексті з’явилася «помаранчева революція», було пов’язано з тим, щоб зробити Україну регіональною державою на противагу Росії. Але Україна поки не тягне на регіональну державу. Перед розпадом Совєтського Союзу ВВП України був утричі більшим ВВП Румунії, 91 млрд. американських доларів проти 30 з лишком у Румунії, сьогодні ж ВВП Румунії дещо перевищує ВВП України з тенденцією до подальшого зростання. Отже, якщо йдеться про регіональну державу у Південно-Східній Европі, то на це сьогодні може реально претендувати Румунія. І політика Брюсселя відносно Румунії як майбутнього члена ЕС є чітко видимою.

Я щойно повернувся з Польщі і здивувався, що в зимовий час через Татри ведуться роботи по міжнародних транспортних коридорах, бетонні роботи при низькій температурі. Коли я зустрівся з керівниками цього будівництва, вони підтвердили, що Брюссель вирішив припинити просування на схід. Тобто можна забути про дев’ятий транспортний коридор, що раніше планувався, з Гельсінкі через Санкт-Петербург, Москву і через Білорусію на Київ. Дев’ятий транспортний коридор, який замкне комунікаційну мережу Европи, пройде через ті країни, які стали (або стануть) членами ЕС, Румунія в їх числі. У Брюсселі прийнято довгострокову програму, пов’язану з фінансуванням інфраструктурних проектів, відповідно до яких Констанца стане головними морськими воротами в Чорномор’я, а дев’ятий транспортний коридор з’єднає Балтійське і Чорне моря. Об’єм інвестицій, які будуть вкладені в інфраструктуру, насамперед Румунії, складуть близько 30 мільярдів евро. А це, по суті, хрест на претензіях України, у тому числі і Одеської групи портів, яка була найбільшим портовим комплексом Східної Европи. Акцент робиться на тому, що основний транспортний коридор і ворота Европейського союзу в Чорне море пройдуть через Румунію і, ймовірно, через Болгарію, враховуючи наявність у ній чорноморських портів.

В результаті сьогодні, по суті, відбувається геополітична трансформація. Ті кордони, які на сьогодні є біля України, – це заслуга Совєтського Союзу. Ця думка викликає в українських націоналістів роздратування, але нікуди від цього не подітися.

Але сьогодні багато громадян Чернівецької области мають на руках румунські паспорти, і для України буде великою бідою, якщо в Закарпатті, в Північній Буковині, у Південній Бессарабії рівень життя буде нижчий, ніж у сусідніх країнах (а він зараз стає нижчим), тоді не уникнути не лише сепаратизму, але і складніших наслідків.

Тому я вважаю, що ті тенденції, які сьогодні відбуваються в Україні, виключно небезпечні, і при самих благих намірах між трьома гравцями, які сьогодні активно працюють у геополітичному полі України, ми можемо отримати не демократичну Україну, а країну, що стоїть на межі розпаду. Прогнози розпаду є і у американських аналітиків, вони регулярно друкуються. Тому офіційна Росія, Кремль повинні чітко поставити для себе завдання, чого Росія хоче. Так, втратили, так, образливо, але про це потрібно було думати раніше, а сьогодні потрібно думати про те, якою має бути Україна для того, щоб Росія виконала ті завдання, які стоять перед нею самою. Потрібно зробити все для збереження миру в регіоні, а для цього потрібна цілісна Україна, инакше все закінчиться плачевно і для сусідніх країн.

Н. Арбатова. Ви виділили три зовнішньополітичні вектори, зокрема, ви назвали середземноморський вектор. Але такий поділ має право на існування тільки в тому випадку, якщо ви мали на увазі орієнтацію України на Південне Середземномор’я, на країни, що розвиваються, на світ Південного Середземномор’я, що розвивається, тому що Північне Середземномор’я – це частка західного вектора. Ви це мали на увазі?

В. Дергачов. Я мав на увазі не лише вектор геополітичний і класичний, але і нову геополітику, пов’язану з геоекономікою. Сьогодні, після розпаду Совєтського Союзу, Крим виявився абсолютно неконкурентноздатним з Анталією, з Туреччиною, а після того, як Брюссель вкладе в рекреаційні програми Румунії 28 мільярдів евро, я взагалі не уявляю, що від Криму залишиться. До речі, напевно, не всі знають, що якщо в перші роки після розпаду СССР Україна за рахунок південного берега стояла на першому місці з відпочинку для громадян Росії, то сьогодні Фінляндія випереджає Україну приблизно в півтора рази, не кажучи вже про Туреччину.

Н. Арбатова. Мені здається, що, коли ми говоримо «зовнішньополітичний вектор», ми не маємо на увазі торгівлю. Торгівля була завжди і з усіма, це нормальні умови для існування сусідніх держав. Тому мене дуже здивувало, коли Ви сказали «зовнішньополітичний вектор», тому що, якщо це так, то це абсолютно нова тенденція, яку ми, вчені, упустили. Це означає, що Україна поряд із Заходом, з ЕС орієнтується і на світ Південного Середземномор’я, що розвивається.

В. Дергачов. Річ у тому, що Чорне море – це теж Середземномор’я, тому, можливо, я так вільно використовував цей термін.

А. Язькова. Мені думається, що Володимир Олександрович говорив про Середземномор’я в основному як чорноморський вектор, маючи на увазі також стосунки України з Туреччиною та з усіма причорноморськими державами. Зрозуміло, що не йдеться про Середземномор’я, тим більше Північне, хоча мені хотілося б сказати, що стосунки України з балканськими країнами розвиваються досить активно.

Контури нової стратегії

Ю. Кифу (Румунія). Регіон «Великого Причорномор’я» привернув до себе особливу увагу завдяки підвищенню його геополітичної ролі у першій половині 2000-х років, у зв’язку з чим і виникла необхідність розробки концепції його стратегічної безпеки. Ідея розробки цієї концепції належала НАТО (Стамбульський саміт 2004 р.), при цьому вказувалося, що такі прибережні держави, як Туреччина, Румунія і Болгарія, вже є членами НАТО, Україна і Грузія заявили свої претензії на членство, а Росію і НАТО зв’язує співпраця в рамках створеної в 2002 році Ради Росія–НАТО.

Напередодні нової хвилі розширення Евросоюзу за рахунок двох причорноморських держав – Румунії і Болгарії – була запропонована програма «Політики европейського сусідства» (European Neighborhood Policy) тим країнам, які мають спільні кордони з ЕС. У Причорномор’ї в неї були включені Молдова, Україна і три держави Південного Кавказу. Одночасно Евросоюз виявив зацікавленість у врегулюванні «заморожених» конфліктів у країнах Причорномор’я.

З урахуванням геополітичної обстановки великий регіон Середземномор’я – Чорномор’я Причорномор’я отримав багато в чому суперечливі одна одній функції – мосту між Заходом і Сходом і – одночасно – бар’єру у протистоянні цивілізацій, що намітилося. Я абсолютно впевнений у необхідності для країн Причорномор’я прийняти цей виклик і направити зусилля на стабілізацію регіону, спробувати врегулювати «заморожені» конфлікти (які можуть раптово самі «розморозитися» і вибухнути) за сприяння нових акторів – НАТО, ЕС, США.

Наразі у Причорномор’ї діють декілька регіональних організацій (ОЧЕС, БлекСіФор, ГУАМ, СДВ), які можуть розглядатися лише як навчальні полігони, форуми для консультацій, просування окремих проектів кооперації і можливість краще пізнати один одного. Але вони не можуть узяти на себе завдання вирішення конфліктів і забезпечення регіональної безпеки.

Звичайно ж, кожна з країн Причорномор’я має свої інтереси і завдання. Найбільший чинник – Росія – поки не запропонувала нових форм і напрямів співпраці в регіоні, але проявляє стриманість з приводу залучення до регіону НАТО, ЕС і США, розглядаючи це як вторгнення у «сферу своїх законних інтересів».

Туреччина зацікавлена в збереженні status quo, побоюючись втратити контроль над Протоками і домінуючі позиції на Чорному морі через зростаючу присутність військово-морських сил США, що базуються в Румунії і Болгарії. Вона також не може не враховувати загрози, яка виступає з півдня, – від Іраку, Ірану, Сирії.

Політика України базується на її підтримці більшости країн регіону як сполучної ланки держав ГУАМ і «Співдружности Демократичного Вибору». Зміцнення її позицій на Чорному морі могло б з великою часткою вірогідности ослабити існуючий нині кондомініум Росія–Туреччина.

Можна, отже, стверджувати, що основою майбутньої співпраці країн Причорномор’я можуть стати не географія і геополітика, а ухвалення ними базових цінностей Евроатлантичного світу – дотримання прав людини, ринкова економіка, демократія і верховенство закону. Це особливо важливо, маючи на увазі наявність спільних загроз, які витікають з регіону Великого Близького Сходу.

Росія має – або, імовірно, повинна мати – власне бачення концепції регіональної стратегічної безпеки. Якщо Росія врахує уроки недавнього минулого і скористається запропонованою можливістю, вона може і повинна приєднатися до розробки нової стратегії з урахуванням існуючих реалій. Якщо не має, то мабуть, що стратегічна концепція буде намічена без участі Росії.

Енергетика як політика

С. Дружиловскій. В останні роки проявився напрямок російського керівництва майже самотужки вирішувати проблему забезпечення світової економіки енергоресурсами. Принаймні, не залишається ніяких сумнівів у тому, що Росія все частіше заявляє про себе як про лідера світової енергетики. Тоді як потреби в енергоресурсах вже найближчими роками істотно зростуть, а до 2020 року, швидше за все, подвояться, постає питання: чи до снаги Росії ставати локомотивом у забезпеченні світових енергетичних потреб, а з иншого боку, чи потрібна їй ця роль? Ми і так вже перетворилися на сировинний придаток західної економіки, і тепер з’являються всі шанси на те, що в осяжній перспективі таку ж роль ми гратимемо і відносно економік таких азіатських гігантів, як Китай і Японія. А тим часом при сучасних темпах видобутку розвідані нафтові родовища Росії можуть виснажитися через 15–20 років. Для порівняння: нафтових запасів Саудівської Аравії вистачить на 85 років, ОАЕ – на 114, Кувейту і Іраку – на 127–128. По розвіданих запасах природного газу Росія займає перше місце в світі, але це все ж складає менше 20% від світових газових запасів, причому найбільше з виявлених в Росії родовищ розміщене у важкодоступних північних районах Ямалу і Баренцового моря. Тому очевидно, що без гігантських капіталовкладень забезпечити істотний приріст газовидобування не можливо (це ж стосується і розробки нових нафтових родовищ). На московській зустрічі міністрів енергетики країн G8 було заявлено, що будуть потрібні великі інвестиційні ресурси, в сукупності за період до 2030 року – 17 трильйонів доларів. От тільки чи зможемо ми переконати европейців, що ми є для них безальтернативним джерелом газових надходжень на осяжний період часу. Виходячи з того, що заявляють самі европейці, навряд чи. Сьогодні геополітична кон’юнктура складається для Росії надзвичайно сприятливо. Іран, друга по розвіданих запасах газу країна, перебуває під сильним тиском США і головних міжнародних енергетичних корпорацій. При 15,3% від світових запасів газу його частка у світовому газовому експорті – 1%. Туркменістан у даний час практично повністю залежить від російського транзиту, що ж до ще одного великого газового поставника – Алжиру, – то він традиційно заповнює близько 20% европейського газового ринку і навряд чи здатний в майбутньому скласти Росії серйозну конкуренцію.

Проте є всі симптоми того, що нинішні газові аутсайдери не збираються миритися із таким положенням. При цьому головним аргументом на користь їхнього можливого швидкого просування на европейські і світові ринки є низькі, в порівнянні з російськими, ціни на видобутий газ. Так, в даний час (2006 – прим. пер.) Туркменістан продає Росії газ по 65 доларів за 1000 кубометрів при світовій ціні близько 250 доларів. Іранський газ ще дешевший і легкодоступний. Тому можна не сумніватися, що проекти потужних магістральних газопроводів, які опрацьовуються цими країнами, з часом наберуть чинности і почнуть конкурувати з російським газом на світових ринках. Вже сьогодні цілком реальними здаються проекти постачання іранського газу до Вірменії, Туреччини і далі в Европу, туркменського газу в Европу через територію Туреччини, а також туркменського та іранського газу до Південної Азії. Тоді може статися так, що з газового флагмана ми перетворимося на аутсайдера, і цьому, безумовно, сприятиме і позиція країн, з якими ми сьогодні ведемо енергетичну війну, – України, Грузії, Азербайджану, Прибалтики. Все це змушує серйозно задуматися над перспективами російської енергетичної політики, і можна з усією впевненістю стверджувати, що внутрішні ресурси для її розвитку у нас украй обмежені. Навіть остаточне вирівнювання російських цін на газ і нафтопродукти зі світовими навряд чи допоможуть вирішити проблему.

Вихід тільки один: відмовитися від політики «блискучої ізоляції», усвідомити, що у сучасному світі, що інтегрується, ставка на власні сили приречена на провал. І якщо звернутися до досвіду инших країн, які цей шлях вже минули, наприклад, країни ОПЕК, будучи власниками двох третин світових запасів нафти, вони проводять узгоджену політику її видобутку і продажу й упевнено диктують свої умови світовому нафтовому ринку. Іран, що є членом ОПЕК і добре розуміє всі вигоди подібної організації, вже давно пропонує Росії і иншим зацікавленим країнам створити міжнародний газовий консорціум, і це виглядає дуже перспективною ідеєю. Звичайно, в результаті реалізації такого проекту можна очікувати, що Росія втратить право диктувати ціни на газ на світових ринках, але надалі це, безумовно, компенсується стабільністю і передбачуваністю постачань.

Той аргумент, що Росія в цьому випадку втратить можливість використовувати свої енергетичні ресурси як важіль політичного тиску на режими, що нас не влаштовують, також не може розглядатися як серйозний. Чого ми, наприклад, добилися в політичному плані, збільшивши ціни на газ для України і Грузії? Тільки того, що в політичному житті цих країн зміцнилися антиросійські настрої, а їх політичні і економічні еліти зайнялися пошуками альтернативних постачальників газу на світових ринках.

Думаю, що якщо Росія дорожить заслуженою репутацією солідного і відповідального партнера на енергетичних ринках, то їй доведеться відмовитися від використання цих ресурсів як зброї. Ніхто не говорить, що ми не можемо продавати свою сировину за світовими цінами, але тоді це треба робити стосовно всіх торгівельних партнерів, якщо вони, звичайно, не асоційовані з Росією в чітко означені економічні інтеграційні угрупування, які Росії, втім, ще належить створити, як у випадку з Білорусією.

Д. Оганесян. Коли ви перераховували учасників цього гіпотетичного консорціуму, я не почув серед них Казахстану. Він випадково Вами пропущений або вже не має таких запасів газу?

С. Дружиловскій. Казахстан поки не виявляє цікавости не лише до створення консорціуму, але і до великих постачань зі своїх газових родовищ. Я говорив про ті країни, які на сьогодні реально зацікавлені в тому, щоб їхній газ йшов на зовнішні ринки. І це якраз ті країни, які я назвав.

Н. Арбатова. Мені цікаво, як Ви оцінюєте Північний газопровід і претензії низки Балтійських країн до Росії.

С. Дружиловскій. Я поки взагалі не бачу нашої стратегії. У нас величезні газові родовища, але вони ще абсолютно недоступні. Шрьодер їздив на Ямал і переконався, що в проект треба інвестувати трильйони доларів, тільки тоді про щось можна буде говорити. І чи це буде одна труба, чи то дві, чи сприймуть цю трубу на Заході, чи ні?

Країни Балтії і Польща стовідсотково проти цієї труби, мотивується це, природно, міркуваннями екології, але і з точки зору геополітики для них важливо, щоб труби не було. Німеччина нібито «за». Але Шрьодер після відвідин Ямалу сказав, що в Німеччині треба створювати «імідж Росії», щоб ми цю трубу могли побудувати, тому що і в Німеччині велика частка населення цей проект не підтримує. Тому я не можу відповісти на питання про перспективи. Звичайно, будуватимемо, але тільки кожного разу, коли ми говоримо, що ціна труби до Китаю 10–15 мільярдів, ціна труби до Німеччини – 15–20 мільярдів, а платити хто буде? Чи не наш, російський платник податків? А потім ми дивуємося, чому у нас ціна на бензин порівнялася з американською і перегнала европейську? Завтра уп’ятеро ціну збільшать, і ми погодимося. Треба створювати міжнародну монополію і думати, що робити далі. І думати, як зробити так, щоб нам не вказували, як ми повинні поводитися, і в той же час, щоб ми не намагалися нав’язувати свою точку зору. Вона має бути зважено-міжнародною. Тоді як відреагує Україна, якщо ми скажемо: «Це рішення газового консорціуму. Ми б із задоволенням, але 230 і все». А коли ми приходимо і починаємо викручувати руки, говорити, що вам буде 230, Молдавії – 90, Грузії – стільки-то, то до економіки це ніякого відношення не має. А якщо ми збираємося розробляти ці багатства ще довго, то має бути і довготривала, зрозуміла всім політика.

А. Язькова. Я зіставила дві цифри. Трубопровід до Китаю коштуватиме приблизно 10 мільярдів доларів. Під час останньої зустрічі на вищому рівні Китай обіцяв дати нам кредит за допомогою інвестування 12 мільярдів. Але ми ж повинні до 2010 року побудувати цей трубопровід, а Китай ці 12 мільярдів обіцяв дати до 2020 року. Якщо зіставити ці цифри, то тут можна тільки підписатися під тим, що сказав С. Дружиловскій. Це перше. І друге. «Планов наших люблю громадье…», але як би нам не побудувати черговий «Котлован».

С. Челак. У травні 2006 року з’явилася доповідь Центру європейських досліджень (автори Ендрю Монаган і Лучия Монтенаро-Янковськи), яка називається «Енергетичні взаємини між Євросоюзом і Росією: необхідність активного залучення». Цей документ не просто академічний вклад, але має вплив на владоможців і стратегічні розробки, які ведуться тепер у Раді Европи і Европейській комісії. Ця доповідь містить конкретні пропозиції щодо нової стратегії Евросоюзу з енергетичних питань, зокрема, в стосунках з Росією. І в основному пропонується стратегія по трьох основних напрямках. Перше – це поліпшити ефективність використання енергоносіїв у самій Европі. Друге – це підняти на вищий рівень стосунки Евросоюзу з транзитними державами і в той же час добитися ефективніших взаємин з Росією, заснованих на принципі співпраці, а не на принципах партнерства між постачальником і споживачем. А третє – це визнати те, що енергетична безпека Евросоюзу є зовнішньополітичним питанням, і в цій якості він повинен відійти під опіку єдиної европейської зовнішньої політики і політики безпеки.

Далі я говоритиму про проблеми формування Чорноморської регіональної ідентичности. За останні 2–2,5 роки спостерігається підвищена увага основних світових геостратегічних гравців до Чорноморського регіону. Наприкінці минулого року США подали заявку і отримали статус спостерігачів при Організації Чорноморського Економічного Співробітництва (ОЧЕС). Сім з двадцяти п’яти членів Евросоюзу є спостерігачами, і тепер йдуть дебати про те, кому з європейських інститутів стати спостерігачами або навіть членами ОЧЕС. Розробляються стратегії, в лютому відбулася сесія Інституту досліджень з питань безпеки Европейського союзу з Чорноморського питання: чи потрібна стратегія Евросоюзу по Чорномор’ю. Робочою групою під егідою фонду Маршалла розробляється атлантична стратегія по Чорномор’ю. Вже розроблений перший ескіз стратегії НАТО з Чорноморського питання, у тому числі можливість створення регіонального плану дій, такого, який існує індивідуально для різних країн-партнерів. До того ж з’явилися і серйозні наукові розробки з цього питання, инші перебувають у стадії підготовки, так що тема, яку ви вибрали, дуже злободенна і має практичне застосування.

Зовсім недавно той же інститут Досліджень з питань безпеки Европейського союзу в Парижі випустив книгу «Чому Грузія важлива для Европи». Це вже серйозна праця, це книга. Це вказує на те, що Евросоюз і думаючі люди в Евросоюзі бачать не лише так звані «націоналістичні настрої» в тій або иншій частині колишнього радянського простору, але і глибинніші напрями розвитку подій у цих країнах. До того ж, я думаю, варто задуматися над тим, що недавно Рада з міжнародних відносин США випустила серйозну роботу про те, що Сполучені Штати можуть і повинні робити в стосунках з Росією. В основному визнано те, що так звана «позитивна зовнішність» не зовсім спрацювала і що треба чіткіше розмежувати ті питання, де співпраця можлива на серйозній і рівноправній основі і де з різних причин треба просто чіткіше позначити позиції і з цих позицій ухвалювати рішення.

Про роль ОЧЕС. У червні 2007 року ОЧЕС виповниться 15 років. І в Стамбулі у зв’язку з цим намічається саміт. Що очікується від нього? Перш за все, це ін’єкція політичної волі, більшої енергії самої організації. Як це зробити? Про чорноморську співпрацю мало відомо, всі критикують ОЧЕС, не помічаючи дуже цікаві зрушення, які вселяють надію з таких питань, як взаємодопомога в разі надзвичайних ситуацій і створення мережі офіцерів зв’язку по боротьбі із злочинністю і міжнародним тероризмом, яка вже працює. І дуже великі зрушення, які були зроблені в галузі співпраці у сфері науки і технології, де ми дістали доступ до фондів Евросоюзу на майбутніх 6–7 років – близько мільярда евро тільки на наукову діяльність і технологічний розвиток. Я думаю, від цього саміту можна чекати, що самі країни-учасниці ОЧЕС нададуть цій співпраці пріоритетного значення у національних внутрішніх політиках.

Нарешті, це те, що в середині 1990-х років в рамках ОЧЕС було поставлене питання про зону вільної торгівлі. Це виявилося абсолютно нереальним, тому що різні гравці грали за різними правилами, багато, майже половина з країн-учасниць ОЧЕС навіть не були членами Всесвітньої торгівельної організації, а зараз намічається перспектива, що ми всі там будемо. На передових позиціях знаходяться Росія, Україна і Азербайджан. І в нових умовах, коли всі 12 членів гратимуть за тими ж правилами, можна вже серйозно і реально задуматися над питанням створення зони привілейованої торгівлі, зважаючи при цьому на ті зобов’язання, які кожна з наших країн перейняла на себе або як член Евросоюзу, або як Евразійське співтовариство, або в двосторонніх стосунках.

Важливий напрям – це взаємини між ОЧЕС і Евросоюзом. Тут довга історія, початок цим стосункам був покладений Европейським союзом, коли в 1997 році він прийняв звернення Комісії до Ради Европи і Европарламенту. Ми виступили в 1999 році з платформою співпраці ОЧЕС – Евросоюз, яка було цілком нереальною, оскільки ми пропонували двосторонній рівноправний діалог між повністю інтегрованою регіональною організацією Евросоюз і якимсь гібридом, який навіть не був ще регіональною організацією. Але за останній рік сталися дуже серйозні зрушення, і у квітні 2006 року відбулася зустріч Комітету вищих посадових осіб ОЧЕС в Брюсселі за участю вищих чиновників і діячів Евросоюзу, так що можна очікувати швидких і серйозних кроків. Але біда в тому, що вимальовується позиція, яка відтворює помилки 1999 року. Я думаю, що російській стороні треба задуматися, оскільки її нинішній підхід майбутнього не має, і ніхто, перш за все Росія, не зацікавлений, щоб ОЧЕС розбилася на дві групи: 11 країн, які хочуть тісніших відносин з Евросоюзом, а инша група – це одна країна, яка прагне переконати инших, що сенсу в тісніших взаєминах з Евросоюзом немає.

Ще одне питання – це енергетична співпраця. Про це вже йшлося, і я б тільки додав, що Чорноморський регіон – це ідеальне місце, де можна випробувати підхід до енергетичної співпраці за критеріями і методами XXI, а не XIX століття. Із самого початку ОЧЕС намічалося побудувати на основі енергетичної співпраці в тому сенсі, в якому Европейський союз був створений на основі Об’єднання вугілля і сталі. Те, що вугілля і сталь зробили для Західної Европи, енергетика, в найширшому сенсі, у тому числі і електроенергія, може зробити для нашого регіону. Тільки і для цього потрібен инший підхід.

Нам ще вдасться поговорити про так звані «заморожені» конфлікти. Я б додав до того, що говорив пан Кифу щодо ОЧЕС – це не той інструмент, який найбільш відповідає для підходу до питань безпеки, тому що ця організація була створена і працює як організація економічного співробітництва. І в ній немає елементів стратегічного балансу, який можуть створити тільки инші, зовнішні гравці. Але для того, щоб говорити про регіональну співпрацю і про збільшену роль ОЧЕС в цьому відношенні, «заморожені» конфлікти треба зняти. Не буде регіональної співпраці до тих пір, поки не буде знято питання військового протистояння в Карабаху, поки існуватимуть невизнані, неконтрольовані території в цьому регіоні.

На закінчення я б хотів повторити, що регіон Причорномор’я – це простір, який найбільш відповідає для майбутніх європейських підходів і рішень. Нам треба відновити багатовікову традицію співіснування, яка склалася в цьому регіоні. Вклад Росії в таке майбутнє – це не ілюзія, і я думаю, що при взаємній пошані сусідів таке майбутнє стане і близьким, і реальним.

А. Язькова. Зараз ми почуємо голос Сербії і Чорногорії, думку її експерта з великого, регіонального питання. Я хочу надати слово Ірені Вуйовіч і попросити її, щоб вона виклала свої думки.

І. Вуйовіч. Я коротко розповім вам про мою роботу, підготовлену для цієї зустрічі, що стосується питань різних регіонів, Середземноморського і Чорноморського, в контексті Великої Европи і Близького Сходу. Це погляд з Бєлграда.

На жаль, в епоху глобалізації багато традиційних концепцій національної суверенности відходять на другий план. Південно-Східна Европа, розташована між Середземним і Чорним морями, в черговий раз в історії відстає, але цього разу з надією не упустити чергову можливість. Швидкість і несподіванка великих геополітичних і економічних змін у світі викликала руйнівні наслідки і виклики, на які треба якнайскоріше знайти адекватну і довгострокову відповідь, враховуючи національні, регіональні, а також глобальні інтереси. Феномен глобалізації, незалежно від нашого ставлення до нього, слід розуміти, як багатоцільовий процес, який зумовлює практично всі сфери і області діяльности людства. Поряд з питаннями безпеки, поза сумнівом, вирішуються питання, що впливають на успішність ініціатив, направлених на співпрацю. Вельми важливими є економічні і політичні теми, наприклад, Середземномор’я – торгівля, фінанси і передача нових технологій ноу-хау між Середземноморськими країнами, геополітичний простір Середземномор’я в рамках вже існуючих форм співпраці цієї частини Европи.

Модель регіональної співпраці відзначається динамічністю і взаємодією. Проте у Південно-Східній Европі все ще не з’ясована концепція Балкан, які нарівні з наростаючим динамізмом Чорноморського регіону є геостратегічною основою иншої концепції співпраці. Чорноморське економічне співробітництво дало певні результати в області інституціоналізації співпраці, але ці інститути поки що дали небагато політичних акцій і результатів. Водночас ключові проблеми економічної, технологічної, фінансової та иншої міждержавної і міжпідприємницької співпраці в даному просторі передусім залежатимуть від внутрішнього положення на внутрішньому плані країн даного регіону, а також від стану їх стосунків з Евросоюзом і США. У цих рамках становище Балканського регіону все ще є вельми нестабільним через незавершену кризу на території колишньої Югославії і з врахуванням того факту, що саме зараз вирішується останній етап балканської кризи – визначення статусу і кордонів Косово і Метохії. Ми повинні пам’ятати про наявність инших гарячих точок, що серйозно обмежують перспективи співпраці.

Останнім часом експерти з питань глобалізації задаються питанням: як і в яких формах здійснити глобалізацію оборони? Вважаю, що ідея Російської Федерації у зв’язку з відновленням багатополярности є і достовірною, і прийнятною для світу. Концепція глобалізації оборони не може стосуватися тільки США і НАТО, вона повинна включати РФ, Китай, Індію та инші країни, а також міжнародні організації. Малі країни повинні розглядати глобалізацію як феномен, що є для них заданою змінною, на яку вони не можуть відчутно впливати. Правильним і логічним шляхом є пристосування цих країн до глобальних зрушень і прискорене включення в їх глобальну течію. Досвід показує, що країни, які вступили на такий шлях, добилися значних результатів, тоді як країни, що підтримують цінності, які не вписуються у світовий розвиток, мали негативні наслідки. Коли йдеться про геополітичну важливість Середземного і Чорного морів, необхідно підкреслити наступне: Середземне і Чорне моря насамперед є життєво важливими для тих держав, які перебувають у цьому геополітичному просторі, для прибережних країн, які тут розвивали свої національні культури, а не тільки морський транспорт, міжнародну торгівлю, сучасну промисловість. Необхідна регіональна інтеграція країн за підтримки міжнародних організацій, але при цьому багато з них, зокрема Сербія і Чорногорія, далеко не вичерпали також можливости розвитку торгівельних, економічних та инших стосунків з Російською Федерацією.

За матеріалами Круглого столу 2006 р.