Олександр Ірхін

Росія і США після «холодної війни»: тривалий шлях до нової міжнародної системи

У системі міжнародних відносин сучасного періоду переважають декілька чинників, які характеризують її перехідний характер від біполярної системи, ряд символів якої зберігається в залишковому варіанті (структури управління ООН, ракетно-ядерний паритет США і Росії), до нової, такої, що враховує сучасний розподіл військово-політичних, економічних, технологічних і культурних потенціалів. Сполучені Штати Америки, як єдина наддержава, в процесі розробки принципів і умов функціонування системи міжнародних відносин докладають зусиль для виявлення найбільш оптимальної моделі, коли її інтереси будуть сприйняті иншими центрами сил, а в більш дисбалансному діалозі нав'язані як прийнятні для останніх.

Формування постбіполярної системи відбувається в умовах, коли США – головний світовий гравець, ЕС – центр економічного і політичного зростання в Евразії, Східна Азія – новий економічний гігант, самостверджуються в нових геополітичних умовах. У клуб держав, які претендують на лідерство різного масштабу, поступово входять Бразилія і Росія. Це підштовхнуло експертне співтовариство визначити новий блок потенційних держав лідерів – БРІК: Бразилія, Росія, які приєднаються до вже очевидних – Індії та Китаю.

У таких умовах переформатування міжнародної системи стосунків відбувається розробка, концептуальне оформлення, висунення і реалізація зовнішньополітичних проектів, що містять в собі принципи формування суб'єктами світової і регіональної політики сфер впливу. У цьому процесі у сфері міжнародних відносин стикаються два напрями – універсальний і сфер впливу. Перший враховує наявність універсального порядку, що формується однією наддержавою. Парадигма сфер впливу передбачає поліцентричну систему – великі держави формують зони відповідальности, засновані на різних підходах в сферах безпеки, економіки, державного управління, ідеології та культури. При сучасному співвідношенні військової потужности і економічних показників існує значний потенціал конфлікту, коли універсальний за формою порядок, заснований на домінуванні США, підривається існуванням поліцентричної системи.

Метою даної публікації є виявлення за допомогою відповідної методології у сфері міжнародних відносин (системного підходу, історичного методу, методу моделювання і порівняльно – аналітичного методу) тенденцій розвитку американсько-російських стосунків на середньострокову перспективу і визначення їхнього впливу на систему міжнародних відносин, що формується.

Важливою складовою системи міжнародних відносин, що формується, є розвиток американсько-російської взаємодії, що включає, як сферу співпраці, так і конкуренцію. Історичний досвід дає підстави вважати, що система міжнародних відносин є стабільною і довготривалою, коли тимчасово ослаблені держави інтегровані в механізм ухвалення рішень, а не є на його периферії або взагалі виключені з нього.

У цьому контексті американська доктринальна позиція відносно постсовєтського простору і Росії за менш, ніж 20 минулих років, зазнала декількох етапів еволюції.

Перший етап, який можна віднести до кінця 80-х – початку 90-х рр. ХХ століття, увійшов до світової політики під планом Дж. Буша старшого. Останній американський президент епохи «холодної війни» був упевнений, що необхідно зберегти Совєтський Союз для того, щоб утримати існуючий стабільний світовий порядок. Коли совєтському і американському керівництву стало зрозуміло, що нова російська еліта не в змозі зберегти СССР, даний план був знятий з порядку денного.

Другий етап в американській зовнішній політиці відносно постсовєтського простору і Росії увійшов до політичної і історичної наук, як період «невизначености» і розвивався після дезінтеграції СССР до 1997 року. Йому властиві такі риси: погоджувальна політика Росії, просторові і емоційно-компліментарні базування діяльности американської президентської адміністрації відносно Росії, що обумовлювало перший чинник, продовження дезінтеграційних процесів на постсовєтському просторі і країн Варшавського договору з подальшою інтеграцією їх в західні військово-економічні і політичні структури, руйнування виробничих і економічних галузей соціалістичної системи через ринкову модернізацію і так далі.

Третій етап починається після усвідомлення елітами Росії і США фундаментальних суперечностей, викликаних розширенням евроатлантичних структур до кордонів Російської Федерації, очевидним провалом ліберального експерименту в економіці Росії, який здійснювався за допомогою американських радників і був основою для надання американської фінансової допомоги. Як справедливо зазначає російський дослідник А.І. Уткін: «… Цікаво, якою була б реакція Заходу, якби Росія запропонувала йому зміни, в результаті яких він втрачав би 1/2 ВВП, десять років середньої тривалости життя, 2/3 життєвого рівня, а здобув би безробіття, анархічну деградацію суспільства, дискваліфікацію мільйонів фахівців, що опустилися на соціальне дно» [1, с. 72].

У цей період до державного департаменту США державним секретарем була призначена М. Олбрайт, а міністром закордонних справ Росії – Є. Прімаков. Росія намагається компенсувати свій західний зовнішньополітичний провал більш відкритими зовнішньополітичними зв'язками з Китаєм, Іраном та Індією. Саме у цей період починається вербальне відтворення ідей нової можливої антиамериканської осі – Росія, Індія, Китай, або при незначних варіаціях, Індія, Іран, Росія або Китай, Росія, Іран.

Четвертий етап починається здійсненням близькосхідних планів американської адміністрації Дж. Буша молодшого із спробою реалізації і закріплення геостратегії однополярного світу в Евразії, яка направлена на створення «демократичної дуги стримування», яку вибудовує Вашинґтон, від Східної Европи через постсовєтські «кольорові режими» до Центральної Азії, що дає змогу одночасно впливати на Центральну і Західну частину Европи, Росію, Китай, Індію та Іран. У цій дузі є видимим американський глобальний проект з впливу на розвиток Евразії.

Таким чином, у процесі ліквідації лімітрофного (проміжного) американського простору так чи инакше зацікавлені усі регіональні держави і центри сил (ЕС) Евразії, що дає російській зовнішній політиці об'єктивних союзників в послабленні американського тиску на російську периферію і внутрішню політику.

Аналіз Концепції зовнішньої політики РФ і Стратегії національної безпеки до 2020 року дозволяє зробити висновки про те, що кінцевою метою російської зовнішньої політики в середньостроковому контексті є створення такої системи міжнародних відносин, яка б максимально була наближеною до умов Віденського конгресу, тобто системи міжнародних відносин ХІХ століття, згідно з якою кожен з центрів сили був відповідальний за свою сферу впливу з існуванням взаємних витрат і противаг [2, 3].

Проте, основним обмежувачем російської економічної і військово-політичної активности для прискорення скорочення американської присутности в регіоні, є умови створення і збереження зовнішніх сприятливих чинників для модернізації Росії. У цьому контексті В. Путін і Д. Мєдвєдєв передбачають запобігання створенню конфронтаційного середовища довкола РФ, тобто виключення мобілізації на антиросійській основі США і ЕС і їхнє об'єднання в цьому напрямі, або Китаю, Ірану або будь-якої иншої сили.

Як справедливо відзначив російський дослідник В. Цимбурський: «... Російська зовнішня політика на цьому етапі підпорядкована досягненню двох цілей, по-перше, нейтралізація найбільш небезпечного сценарію оточення російської території ізоляційною дугою (від Прибалтики до Центральної Азії) і, по-друге, посилення російського впливу на світовий порядок, створений не Росією і не на неї розрахований» [4].

У цьому сенсі сучасна російська зовнішня політика прагне до оптимізації свого геополітичного проекту, об'єднуючого ці дві мети і орієнтованого на їхню одночасну реалізацію. Тому відмінною рисою російської зовнішньої політики є її збалансованість і багатовекторність. Основним інструментом реалізації російської зовнішньої політики на регіональному і макрорегіональному рівні стала енергетична стратегія, яка включає відновлення державного контролю над вуглеводнями, підвищення ефективности ціноутворення через диверсифікацію постачань нафтогазових ресурсів (не тільки на Захід, але і на Схід, прокладання нових шляхів газопроводів в обхід «лімітрофного простору»), спроби створення моделі газового ОПЕК.

П'ятий етап розвитку російсько-американських стосунків найчіткіше виявився під час подій п'ятиденної російсько-грузинської війни в серпні 2008 року, коли РФ, чітко позначила межі допустимого для себе розширення евроатлантичних структур на Схід.

З приходом нової президентської адміністрації Б. Обами у двосторонніх американсько-російських стосунках з’являється ідея перезавантаження, тобто приведення до стану нормалізації сфери двосторонніх стосунків.

На думку Ф. Фукуями після даних подій Вашинґтону доведеться відмовитися від надання Грузії і Україні нових альянсних зобов'язань і реалізовувати инші форми їхньої підтримки. Водночас, Білому дому доведеться скласти нові і максимально конкретні плани захисту країн, що недавно увійшли до НАТО – зокрема Польщі і країн Балтії [5].

Для реалізації своїх інтересів на постсовєтському просторі Росія намагається сформувати зону тиску на США на просторі Західної півкулі. «Задній двір Сполучених Штатів» – Латинська Америка – є ідеальним місцем такого «обміну» для Кремля. Москва активно відновлює політичну і військово-стратегічну співпрацю опосередковано примушуючи США активніше розглядати перспективу другого видання «Доктрини Монро». Проте, у реалізації активної зовнішньої політики в даному напрямі Росія, очевидно, відчуває свою ресурсну обмеженість і може тільки морально підтримувати антиамериканські настрої у Венесуелі, Бразилії, Кубі і ин. країнах.

Метод моделювання дозволяє зробити висновок про те, що в короткостроковій перспективі (3-5 років) російсько-американські стосунки продовжать тренд на погіршення, що пов'язане із зростанням військово-політичних амбіцій Росії і відсутністю «плану відступу» від монополярного світу у США. У практичному аспекті дані суперечності виявлятимуться в наступному.

По-перше, моральна підтримка інтеграції України і Грузії в евроатлантичні структури безпеки з боку США буде продовжена. До цього кола проблем додалися різні підходи рішення південноосетинського, абхазького, придністровського і косовського питань.

По-друге, в найближчі 5-7 років посилиться конкуренція за контроль над енергоносіями держав на постсовєтському просторі. Головною фігурою в цій конкуренції з боку США, Росії і Китаю буде Казахстан.

По-третє, серйозним подразником найближчими роками буде зовнішньополітична незалежність Росії на міжнародній арені і її небажання підтримувати більшість напрямів американської політики (відносно «Великого Близького Сходу», Сирії, Ірану, Венесуели).

У цьому контексті США матимуть об'єктивні обмежувачі своєї зовнішньої політики відносно Росії, які полягають в наступному:

1. Украй низький рівень суспільної підтримки дій адміністрації і особисто президента Джорджа Буша молодшого. Це стало сигналом для президентської адміністрації Барака Обами.

2. Зменшення емоційної суспільної напруги, викликаної подіями 11 вересня 2001 року. З кожним роком американське населення демонструє все меншу готовність йти на жертви заради проведення наступальної зовнішньої політики, направленої на активне реформування міжнародної системи.

3. Економічний потенціал США, не дивлячись на тенденції до скорочення і фінансову кризу залишиться найпотужнішим, проте американці на президентських виборах вже висловили своє ставлення до дуже витратної політики однополярного світу.

Одним з основних питань для РФ в процесі російсько-американської співпраці є взаємодія на постсовєтському просторі, який для Кремля, не дивлячись на ослаблення регіональної держави, є проблемою «пріоритетних національних інтересів». При цьому регіональні амбіції Росії частково розділяють стрижньові країни Европейського Союзу (Німеччина і Франція), які також зацікавлені в підриванні нестійких основ монополярного світу.

У процесі триваючої конкуренції на постсовєтському просторі прослідковуються ситуативні геополітичні альянси між РФ і Німеччиною або Францією з метою ослаблення інтересів США.

У цьому плані можна відзначити продовження курсу Російської Федерації на розділення позицій ЕС і США відносно питань країн СНД, Близького Сходу та инших ключових регіонів світу.

Як відзначає російський дослідник З. Переслєгін: «Росії вигідне втягування Европейського Союзу в розв’язання проблем постсовєтського простору. За рахунок екстенсивного розвитку Европейського Союзу і відтягування ресурсів на постсовєтську периферію Москва може розраховувати, що керівництво Франції і Німеччини в короткостроковій – середньостроковій перспективі відмовиться від «непосильного вантажу» даних проблем» [6, с. 162].

Таким чином, взаємодія трьох геополітичних гравців в західній частині постсовєтського простору є дилемою конкуренції і співпраці США, Німеччини і Росії. При цьому даний регіон дуже малий для трьох сил, отже, один з гравців повинен піти, і швидше за все це станеться, за рахунок ситуативного союзу Росії і Німеччини, як держав найближче розташованих і контролюючих даний простір. Проте, виходячи із слабкості Росії, такий сценарій є дуже оптимістичним з ряду причин, серед яких:

У процеси моделювання нової системи міжнародних відносин необхідно також закладати можливі наслідки економічної кризи. Найбільш комплексний вплив економічної кризи на систему міжнародних відносин пояснив український дослідник М. Згуровський: «... У ході глобальної економічної кризи відбуватиметься перехід до багатополярного світу з новими центрами влади. Головними регіональними кластерами на цьому етапі представляються Північноамериканський на чолі з США, Західноевропейський на чолі з ЕС, Евразійський на чолі з Росією, Азіатсько-тихоокеанський (група країн АТЕС на чолі з Японією і Китаєм). При цьому економічні зв'язки між останніми двома кластерами поступово посилюватимуться, а країни, що побудували у себе модель державного капіталізму (Китай, Росія, Скандинавські країни), виявляться у час кризи ефективнішими в порівнянні з країнами, що проповідують ліберальну економіку, до яких відноситься і Україна [7].

Логіці формування регіональних економічних кластерів вторує і оцінка російського експерта А. Вассермана, який відзначає в своїх відео інтерв'ю, що будь-які інвестиції мають під собою економічний сенс, коли вони вкладаються в економічний простір, який володіє ємкістю не менше 200 млн. споживачів.

Таким чином, при описаній моделі впливу економічної кризи на формування системи міжнародних відносин, можна констатувати, що глобальна економічна криза сприятиме і скорочуватиме в часі шлях формування багатополюсної системи міжнародних відносин.

Росія є необхідним елементом багатополярної системи, що формується, яка відтворюється у сфері міжнародних відносин вже декілька тисячоліть. Так, в одному з останніх інтерв'ю російський політолог В. Цимбурський зазначав: «… Перша відома в історії спроба великих держав Середземномор'я утвердити так званий братський регіональний порядок, відійти від розбрату і конфліктів і сформувати єдине миролюбне кільце від Єгипту до Мікенської Греції була здійснена в ХІІ ст. до н.е. У кожної з цих великих держав: Мікенської Греції, Єгипту, царства Хетського була своя непідконтрольна иншим «зона хаосу», у цей момент, коли завалилася перша з них – Мікенська Греція – завалився весь цивілізований світ і все перетворилося на хаос. Спочатку ця логіка закладалася в плані Дж. Буша старшого, проте, коли стало зрозуміло, що СССР не уберегти, необхідно було зробити зусилля для того, щоб зберегти Росію» [8].

Системний підхід, який дозволяє сприймати пострадянський простір як один з різновидів систем, історичний і аналітико-прогностичний метод дозволяють зробити висновки про відновлюваність євразійського простору, як єдиного цілісного центру.

В той же час, існують і зворотні процеси. Так, інтеграційні проекти, що висуваються в даний час, направлені на фрагментарне включення пострадянського простору в сферу впливу Польщі, Німеччини, Туреччини, Росії, США, Ірану, Китаю і Японії передбачають імператив його дроблення. У цьому контексті історичний метод і метод моделювання дозволяють виділити моделі подібної дезінтеграції, що висувалися раніше, і подальших спроб інтеграції даного простору в неевразійські проекти. Найбільш чітко дані критерії відтворюються на Заході пострадянського простору, характеризуючи політику Західної Европи в ХІХ і ХХ ст., у її бажанні побудувати пояс стримування Росії по лінії – Прибалтика, Україна, Південний Кавказ (Балто-Чорноморська дуга). Проте, ці ж методи спростовують на теоретичному, за винятком моделі дроблення Росії, запропонованої З. Бжезінським, і практичному рівнях модель фрагментації євразійського простору на Сході. Так, США протягом ХХ століття, принаймні, двічі стримували спроби керівництва острівної Японії, в періоди слабкости Росії, приєднати до себе континентальні ресурси (1904, 1918 років).

На теоретичному рівні і використовуючи геополітичний підхід і метод моделювання, дану ситуацію найбільш ємко пояснив англійський класик і державний діяч Х. Макиндер. Його теза передбачає, що для держав, які оперують морською стратегією, основним завданням є недопущення захоплення осьового (російського простору) державою, що має вихід в океан – Японією або Китаєм. В разі реалізації цього сценарію де-факто в багато разів збільшується геополітичний потенціал експансії осьового простору, в той же час, заміщення російського контролю будь-яким иншим внутрішньоконтинентальним над осьовою територією не приведе до ослаблення значущости цієї осьової позиції [9].

Таким чином, виходячи з тез Х. Макиндера, Великобританія, як головна морська держава ХIX століття, і США, як єдина сучасна наддержава, що оперує морською стратегією, не можуть собі дозволити сценарій, при якому з'єднаються ресурси центральної Євразії і відкритого океану в будь-якому з варіантів, ініціюючи і підтримуючи ситуацію взаємного стримування даних геополітичних просторів.

Отже, в стратегії Заходу відстежуються певні дезінтеграційні і подальші інтеграційні моделі відносно пострадянського простору: апробована і відтворена модель дуги – Прибалтика, Україна, Південний Кавказ, і, в той же час, заборона дезінтеграційних процесів на Далекому Сході для недопущення подальшого інтеграційного проекту з боку «жовтої раси».

На теоретичному рівні при формуванні багатополюсної моделі міжнародних відносин кожен центр сили братиме до уваги імперативи, ряд з яких може бути представлений таким чином:

1) Геополітичне моделювання і розрахунок:

2) Геоекономічні аспекти:

3) Культурні складові:

На практичному рівні перед американською президентською адміністрацією в процесі розробки і реалізації системи світового порядку стоїть дилема, яка відбивається в історичній традиції поглядів американських президентів Вудро Вільсона і Теодора Рузвельта, – це традиції політичного реалізму та ідеалізму. Так, на думку Р. Кісінджера: «… Рузвельт був мудрим аналітиком, що вивчав систему рівноваги сил. Він наполягав на необхідності для Америки грати відповідну роль в міжнародній політиці, виправдовуючи це національними інтересами і вважаючи, що світова рівновага сил неможлива, якщо Америка не є його складовою частиною. А для Вільсона базування американської участи в міжнародних справах носило месіанський характер: на Америку, з його точки зору, був покладений обов'язок не просто брати участь в системі рівноваги сил, але поширювати свої принципи по всьому світу. За часів адміністрації Вільсона Америка почала відігравати ключову роль в міжнародних справах, проголошуючи принципи, які були трюїзмами в рамках власне американського мислення, але, проте, для дипломатів Старого Світу означали революційний розрив з минулим. До числа цих принципів входили поняття про те, що від поширення демократії залежить мир на землі, що держави слід судити за тими самими етичними нормами, які є критерієм поведінки окремих осіб, і що національні інтереси будь-якої країни повинні підкорятися універсальній системі законів» [10, с. 21]. Таким чином, ці дві традиції, що становлять американські зовнішньополітичні підходи втілюють реалізм і ідеалізм американської зовнішньої політики.

Виходячи з них, можна передбачати, що Вашингтон пішов би набагато легше на визнання пріоритетних російських інтересів на пострадянському просторі, якби вдався експеримент з трансформації Росії в демократію за західним зразком. Цей варіант немов би сполучав ідеалістичну і реалістичну складові американських зовнішньополітичних підходів. Проте цього не сталося внаслідок того, що в самій Росії почалися відцентрові тенденції, які викликали реакційні реформи зміцнення вертикалі влади, силові дії на ситуацію на російському Кавказі та ідеологічні спробами виправдати особливу «Суверенну демократію» РФ. В цих умовах Вашингтону в набагато складніших внутрішніх умовах доводиться рахуватися з зовнішньополітичними амбіціями Москви у ствердженні себе як справжньої регіональної держави. Сутнісне бачення Росії американською елітою, позбавлене емоційних перевантажень неоконсерваторів, описав Р. Кісінджер: «... Впродовж всієї своєї історії Росія завжди стояла осібно. Вона пізно вийшла на сцену европейської політики – на той час Франція, і Великобританія давно минули етап консолідації, – і до цієї країни, мабуть, непридатний жоден з традиційних принципів европейської дипломатії. Знаходячись на стику трьох різних культурних сфер – европейської, азіатської і мусульманської, – Росія вбирала в себе населення, що належало до кожної з цих сфер, і тому ніколи не була національною державою в европейському сенсі. Постійно змінюючи контури в міру приєднання її правителями суміжних територій, Росія була імперією, незрівнянною за масштабами ні з однією з европейських країн. Більш того, після кожного чергового завоювання мінявся характер держави, бо вона вбирала в себе абсолютно нову, неспокійну неросійську етнічну групу. Це було однією з причин, чому Росія відчувала себе зобов'язаною утримувати величезні озброєні сили, розмір яких, не йшов ні в яке порівняння з скільки-небудь правдоподібною загрозою її безпеці ззовні. Розриваючись між нав'язливою ідеєю незахищености і місіонерським завзяттям, між вимогами Европи і спокусами Азії, Російська імперія завжди відігравала певну роль в европейській рівновазі, але в духовному плані ніколи не була його часткою» [11, с. 16]. Далі американський дослідник і дипломат ставить питання, які визначатимуть роль Росії в майбутньому і характер американо-російських стосунків: «… Посткомуністична Росія опинилася в кордонах, що не мають історичного прецеденту. Як і Европа, вона вимушена буде присвятити значну частку своєї енергії переосмисленню власної суті. Чи буде вона прагнути до відновлення свого історичного ритму і до відтворення втраченої імперії? Чи перемістить вона центр тяжіння на Схід і почне брати активнішу участь в азіатській дипломатії? Виходячи з яких принципів і якими методами буде вона реагувати на смуту біля своїх кордонів, особливо на неспокійному Середньому Сході? Росія завжди буде невід'ємною складовою частиною світового порядку і в той же час у зв'язку з неминучими потрясіннями, що є наслідком відповідей на поставлені питання, потенційно таїть для нього загрозу» [12, с. 17].

Виходячи з проведеного аналізу, можна зробити наступні висновки:

По-перше, внаслідок комплексу причин (моральна підтримка вступу України і Грузії в НАТО, конкуренція за контроль над вуглеводнями Каспію і шляхами їхнього транспортування, розбіжності по косовському, південно-осетинському, абхазькому регіонах і так далі), американо-російські стосунки в короткостроковій перспективі продовжать тенденцію до погіршення.

По-друге, різні підходи в баченні системи міжнародних відносин, що формується, між Вашингтоном і Кремлем також закладають потенціал конфліктогенности, який більш за все, внаслідок слабкости Росії, виражатиметься в конкуренції на пострадянському просторі. В цьому контексті Москва намагатиметься впливати на позицію Вашингтона через симетричні Білому дому підходи в Західній півкулі (дипломатичну, військово-стратегічну підтримку Венесуели, Куби та ин.), тиск на чутливі питання (від Ірану до Північної Кореї), стратегію «енергетичної анаконди» ослабити американський тиск на свою периферію і внутрішню політику через лімітрофні простори і так далі.

По-третє, кінцевим питанням, яке визначатиме роль, і місце Росії в системі міжнародних відносин буде ступінь суб’єктности держави з основних чотирьох критеріїв сили: військової, технологічної, економічної і культурної. Саме ці чинники геополітичної потужности визначатимуть також характер і вміст американо-російських стосунків. При цьому Москва повинна встигнути провести процеси комплексної модернізації і вирватися із списку постачальників товарів з низькою додатковою вартістю. Якщо цього не станеться, а вплив економічної кризи прискорить процеси формування багатополярного світу, коли на відкуп Москві буде віддано пострадянський простір, поки Захід і Схід займатимуться вирішенням економічних проблем, то після його закінчення, Росія внаслідок чергового імперського перенапруження може назавжди вийти із списку великих держав. Саме ступінь сили Росії (після модернізації) визначатимуть її здатність стабілізувати свою «сферу хаосу» і аргументувати перед иншими центрами сили власну роль в регіоні.

Література

1. Уткин А.И. Американская стратегия для XXI века, М: «Логос» – 2000 г.   – 270 с.

2. Концепция внешней политики РФ от 2008 года – Режим доступа к ресурсу.: http://www.kremlin.ru/text/docs/2008/07/204108.shtml

3. Стратегия национальной безопасности РФ до 2020 года – Режим доступа к ресурсу.: http://www.scrf.gov.ru/documents/99.html

4. Цымбурский В. Геополитика для «евразийской Атлантиды» – http://www.iicas.org/articles/library/libr_rus_27_5_00_1.htm

5. Фукуяма Ф. Россия и новый демократический реализм – электронный ресурс http://www.inosmi.ru/stories/01/06/28/3008/243735.html

6. Переслегин С.Б. Самоучитель игры на мировой шахматной доске. – М.: АСТ; СПб.: Terra Fantastica, 2005. – 619 с.

7. Згуровский М. Мучительное выздоровление через кризис. Зеркало Недели/деньги, № 47 (726) 13 – 19 декабря 2008 – http://www.zn.ua/2000/2020/64949/

8. Памяти Вадима Леонидовича  Цымбурского. Электронный ресурс – http://librarius.narod.ru/personae/vltsy1.htm

9. Макиндер Х. Круглая Земля и обретение мира (перевод и комментарии В. Цымбурского). – http://www.intelros.ru/index.php?newsid=357

10. Киссинджер Г. Дипломатия, М: «Ладомир», 1997. – 848 с.

11. Киссинджер Г. Дипломатия, М: «Ладомир», 1997. – 848 с.

12. Киссинджер Г. Дипломатия, М: «Ладомир», 1997. – 848 с.