Світлана Конончук

«Харківські» угоди. 30% чи 30 срібняків?

Активність офіційного Києва у відносинах з Росією у третю декаду квітня 2010 року досягла тієї результативности, за якою стоїть уже не «налагодження взаємин», «покращення стосунків» і «поглиблення співпраці», а «підпорядкування інтересам». Через два місяці від інавгурації Віктора Януковича Україна різко вивернула на магістральну пряму, рух на якій ініціюється інтересами крупного бізнесу з пулу підтримки нинішнього глави держави, й з готовністю підтримується Кремлем.

21 квітня 2010 року Росія досягла чергового зовнішньополітичного успіху. Однією з підписаних у Харкові угод (опублікованих вперше «Українською правдою»), нагадаємо, передбачається подовження на 25 років, починаючи з 28 травня 2017 року (з автоматичним подовженням на наступні п’ятирічні періоди) дії Угоди між Україною і Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28 травня 1997 року, Угоди між Україною і Російською Федерацією про параметри поділу Чорноморського флоту від 28 травня 1997 року і Угоди між Урядом України і Урядом Російської Федерації про взаємні розрахунки, пов'язані з розподілом Чорноморського флоту та перебуванням Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28 травня 1997 року.

Отже, відомо, що Чорноморський флот Росії залишається у Севастополі щонайменше до 2042 року (навряд чи парламентська меншість у Верховній Раді України зможе перешкодити запланованій на 27 квітня ратифікації цих домовленостей. Та й наглядати за процесом ратифікації їде російський прем’єр Володимир Путін, котрий на цей раз прийняв «цукерочку» з рук Януковича). Така ціль прекрасно відповідає завданню «вдосконалення правової бази функціонування ЧФ РФ на території України, збереження міста Севастополя як його головної бази; створенню умов, у тому числі із залученням можливостей регіону, для базування і використання складових морського потенціалу, що забезпечують захист суверенних і міжнародних прав Російської Федерації на Чорному та Азовському морях», зафіксованому в основоположному документі Росії у сфері морської діяльности – у Морській доктрині РФ на період до 2020 року.

Натомість Україна з 21 квітня 2010 до 2019 року (тобто на період дії контракту між ВАТ «Газпром» і НАК «Нафтогаз України» від 19 січня 2009 року) отримує 100-доларову знижку на 1 тисячу кубометрів газу за ціни 330 доларів США (а якщо ціна становитиме менше 330 доларів за 1 тисячу кубометрів, то знижка має складати 30%). Обсяг цієї знижки з 28 травня 2017 року додаватиметься до ставки орендної плати Росії за базування її військово-морського флоту, що становить 100 млн. доларів США на рік (нині – близько 97 млн. 850 тис. доларів США).

До 28 травня 2017 року буде відбуватися залік «знижки» в рахунок наявних боргів України за газ.

Те, якою буде ціна на російський газ після 2019 року, не відомо нікому. Як невідомо і те, якою стане плата за нього.

Неясними залишаються правові підстави пролонгувати перебування бази ЧФ аж на 25 років, тоді як в чинному договорі між Україною та Росією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України від 28 травня 1997 року вказано, що він укладений на 20 років (тобто, до 2017 року), а його дія продовжується автоматично на 5 років.

Економіка

«Харківські» угоди практично фіксують відмову «уряду реформаторів» від частини тих попередніх їх заяв, у яких робився акцент на змінах підходів до системи управління та соціальної політики. Ряд аналітиків уже справедливо відзначив, що покладання на дешеві (дешевші, ніж було) енергоносії завадить розвитку конкурентоспроможности України.

За словами провідного експерта енергетичних програм Центру Разумкова Володимира Омельченка, «ці знижки стануть відчутними для промисловців, які не хочуть займатися модернізацією виробництва, а звикли отримувати прибутки на «металобрухті» за рахунок низьких цін на газ і економії на зарплатах своїх працівників. Виграють підприємці, які мають психологію капіталістів XIX сторіччя» (див. сайт Центру Разумкова).

Його колега, директор енергетичних програм Центру Володимир Саприкін, зауважує, що «відносно низькі ціни на газ будуть стримувати впровадження енергозбереження і використання альтернативних джерел енергії. Загалом це може відкласти на 10 років впровадження реформ у газовому секторі (див. Західна інформаційна корпорація).

Для Росії ж одне лише використання 19 000 гектарів кримської землі, яку колись Україні доведеться рекультивувати, завжди перевершить ті втрати, які будуть компенсуватися Газпрому через бюджет.

Політика

У перспективі ці домовленості мають і серйозну внутрішньополітичну вагу. Економічне зміцнення пулу інвесторів президентства Януковича, здобуте ціною перегляду зовнішньополітичних цілей держави, дозволить їм забезпечити фінансове підґрунтя для послаблення політичних та бізнесових конкурентів і продовження свого владарювання. А тривале збереження в Україні уряду, чия діяльність співзвучна з баченням Кремлем розвитку історії, так само політично вигідно для Росії.

Те, що йдеться саме про політичну вигоду і для Росії, не приховує її керівництво. «Головне тут – це навіть не гроші, зекономлені в Україні чи втрачені в Росії. Головне – це не газ і навіть не флот, хоч би яким важливим це не було для нашої країни, для України. Головне – це все ж відносини між двома народами, відносини довіри один до одного, розуміння спільности інтересів і історичних цілей, почуття обов’язку», – пояснив проблему прем’єр-міністр Росії Володимир Путін своїм урядовцям 22 квітня (див. Про гроші).

Для Росії історично важливо в особі України мати якщо не політичного однодумця, то хоча б супутника, що, на думку Росії, безперечно варте зусиль. Як пояснив В. Путін у квітні 2009 року трошки з иншого приводу «ми добре розуміємо свою відповідальність за збереження капіталу співробітництва, що пов’язує Росію й Україну. Саме тому ми прагнемо діяти виважено і адекватно, шукаємо взаємоприйнятні підходи до вирішення спільних завдань» (сайт голови Уряду Російської Федерації В.В. Путіна).

Саме тому Росія вже заявила, що не має наміру здійснювати такого роду оборудки (військові бази в обмін на газ) з иншими державами. Їй цікава і важлива Україна. «У нас дуже багато партнерів в енергетиці і в газовій сфері. Але у нас немає необхідности будувати наші військові бази у всьому світі. Що стосується Криму, це винятковий випадок. І з цього приводу прошу наших партнерів з аналогічними проханнями не звертатися», – застеріг В. Путін («Інтерфакс-Україна», 21.04.2010 р.).

Нинішні угоди закладають передумови для переходу влади тандему «Медвєдєв-Путін» на рівень тандему «Україна-Росія». Навряд чи він виллється у формальних зв’язках, наполегливо пропонованих Росією, – Митному союзі та Союзній державі Росії та Білорусі. Та достатньо того, що Україна залишиться у сфері політичного впливу Росії й буде м’яко-повзуче включатися в «інтеграційні проекти», інтерес Росії до яких полягає у переході до неї частки власности. Їх орієнтовний перелік уже відомий: 50%+1 акція державної акціонерної компанії «Антонов» – розробника і виробника літаків (див. Укрбізнесновини), повернення російській кампанії «Татнефть» 61% пакета ЗАТ «Укртатнафта» (див. Коммерсантъ), будівництво підприємства з виробництва ядерного палива за участі «Росатому» (див. Дзеркало тижня). Загалом значимими для себе економічними сферами керівництво уряду Росії називає енергетику, транспорт, сільське господарство, космос та фінансову сферу.

Для Росії не становить жодних складнощів використовувати свої сировинні запаси для підтримки неефективного промислового виробництва в Україні. Навіть навпаки. Вигода тут має двоякий вимір. Економічно й політично Росії важливо мати партнера свого рівня і типу розвитку. Причому не у Латинській Америці – Венесуелі чи Аргентині (де Росія напередодні, 15 квітня, уклала ряд вигідних угод у сфері військово-технічного співробітництва), а у Східній Европі, де Україна, нарівні з Білорусією, становить цінність як безпосередній сусід.

Безпека в Чорноморському регіоні

Одним із здобутків «харківських» угод стає той, що Росія практично виключила шанс забрати у 2017 році із Севастополя старезні бляшанки. Чвертьвіковий період буде використано для модернізації флоту.

Наприкінці 2009 року, як відомо, Росія й Франція погодили рішення про закупівлю десантного корабля типу Mistral, який суттєво відрізняється за своїми характеристиками від усіх наявних дотепер в Росії й СРСР кораблів-вертолітоносців. Причому Росія має намір побудувати 4 кораблі такого типу за французькою ліцензією.

У пресі висловлюються застереження, що одним із місць базування такого роду техніки може стати севастопольська база ЧФ, де побачать ось такого красеня (див. http://www.netmarine.net/g/dossiers/jpm2008/photo11.jpg) Тим паче, що для таких міркувань дає підстави російська сторона.

Як заявив головнокомандувач ВМФ Росії Володимир Висоцький, корабель класу «Містраль» дозволив би російським ВМС здійснювати більш ефективні операції на Чорному морі. Такому кораблю знадобиться лише 40 хвилин для виконання тієї задачі, яку російський ЧФ виконував упродовж 26 годин (див. Новини).

Не став спростовувати припущення французької преси про використання техніки у протистоянні з Грузією й Володимир Путін заявою, що «якщо ми будемо щось купувати, то будемо використовувати це, де вважаємо за потрібне» (див. Moskow news). Це, можливо, і не шокувало б, якби не відверто експансіоністський пафос нової, лютневої 2010 року, Військової доктрини РФ (див. сайт Президент России).

Природно, Росія використає додатковий 25-річний термін для того, аби підтримувати свій флот на Чорному морі у боєздатному стані, що розцінено декотрими представниками влади як прийнятний шанс для України закріпити гарантії власної безпеки спільно з дружньою Росією. Однак, в усі періоди база російського флоту була джерелом напружености в регіоні. Не виключено, що і надалі вона буде використовуватися для задушливих братерських обіймів.

Нинішній кремлівський режим навіть його офіційними апологетами не трактується як стабільна демократія, в якій дотримуються прав людини. Він веде тривалу громадянську війну на Північному Кавказі, залучений у збройні конфлікти на Південному Кавказі. Відтак Крим може і надалі використовуватися як операційна база в таких конфліктах, як це вже було у серпні 2008 року, в які де-факто буде включена Україна як їх сторона. А це, відповідно, вплине на европейську безпеку і остаточно поховає заявлений европейський вектор розвитку України.

«Харківські» бартерні угоди, які українська владна більшість представляє суспільству як досягнення «економічної прагматики», керманичами Росії розуміється як політичний механізм інтеграції України в первинне середовище «радянської спільноти» та один із факторів відтворення її цінностей.