Йозеф Баумґартен

ПОДОРОЖНІ ПЕРЕЖИВАННЯ

 

Нижче пропонуємо спогади віденського філателістичного торговця Йозефа Баумґартена про його подорож на Західну Україну з метою прослідкувати за випуском й обігом тамтешніх поштових марок. Це, своєю чергою, вказує, яку важливу роль відіграє філателія як складова частина духовного життя людини і суспільства. Інформаційна довідка Баумґартена про емісії західно-українських марок вельми допомогла при написанні різних каталогів, якими послуговуються і послуговуватимуться колекціонери й торговці багатьох поколінь. Отже, можна сказати, що зусилля добродія Баумґартена залишили глибокий слід в европейській і, зокрема, українській філателії.
Зрештою, ці спогади мають також історичне значення. Адже, змалювання критичних або межуючих з ними ситуацій допомагають глибше зрозуміти цей важкий воєнний період, цю бурю соціально-економічний потрясінь, яка змела на Західній Україні не лише десятки чи сотні тисяч людських життів, а й завдала великої, можливо навіть непоправної шкоди інститутові тамтешньої держави, що, своєю чергою, затримало усебічний розвиток цієї частини Европи на понад сімдесят років.

Записки Йозефа Баумґартена є також яскравим свідченням того, на які особисті жертви й поневіряння здатна піти людина, щоб у доброму розумінні цього слова задовольнити свої філателістичні пристрасті. 58-денна подорож пана Баумґартена-це погляд на події тогочасної епохи, опис якої сприймається нині, попри деякі неприємні моменти, як позитивна ретроспектива. (Ґ. ф. Шт.)

Західна Україна як держава виникла на території колишньої Австро-Угорської монархії. Водночас, це-частина колишнього Королівства Галичина, до складу якого входять Львів, Станіслав, Коломия, Стрий, Самбір, Тернопіль та низка менших міст. Західно-Українська Народна Республіка межує на сході й півночі зі Східною Україною, яка була провінцією Російської держави; на заході-з Польщею; на півдні-з Угорщиною та Румунією. Першою столицею Західно-Української держави був Львів. Однак, це місто невдовзі перестало належати до Західно-Української держави, бо поляки виявили свої претензії до цього міста і захопили його силою. Українці перенесли свою столицю до Станіслава, де перебували також органи поштової адміністрації. Хоча Західна і Східна Україна були політично об'єднані в боротьбі супроти спільного ворога, економічно вони мали окремі адміністративні органи. Отож, Західна Україна була змушена для поштових потреб випустити власні марки.

Коли конференція з питань мирного врегулювання, яка відбулася в Сан-Жермені, визнала приналежність Західної України до Польщі, Західно-Українська Народна Республіка перестала існувати як держава, а разом із тим наступив кінець її філателістичного розвитку.

Мої проблеми, які виникли після розвалу Австро-Угорської монархії, в новоутворених державах, неприємності з моїми постачальниками марок, незнання обставин, які виникли в цих країнах, включно з тимчасовим припиненням поштового обігу, спричинилися до мого рішення особисто поїхати до цих держав.

Під час закупівлі марок з різними надруками було неможливо визначити, чи йдеться про офіційні випуски, спекулятивні чи навіть фальсифікати. Інформації кружляли різні. Саме тому я вирішив поїхати на декілька днів до Станіслава, щоб прослідкувати, як виглядає справа видання марок і визначити, чи ці видання є в поштовому обігу. Я розраховував при цьому на допомогу моїх колег з філателістичного клубу та деяких моїх далеких родичів.

Отож, одного дня я вирушив у подорож. Вона тривала вісім днів й пролягала через Чехословаччину, а далі-через український кордон та історичні місцевості, в яких під час Першої світової війни проходили відомі битви. Українська залізниця не мала вугілля, а тому часто доводилося втрачати півдня, щоб завантажити відповідну кількість паливного дерева. Инколи, щоб пришвидшити пересування поїзда, ми давали машиністові невеликий подарунок. Нарешті, напівголодний і перемерзлий я прибув до Станіслава 7-го травня 1919 року.

Я був глибоко зворушений, побачивши це нещасливе місто, яке до того вже тричі було знищене під час австрійсько-російської війни і яке знову терпіло від кривавих боїв між поляками й українцями. Завдяки рекомендації мого родича, мене прийняли якнайкраще. У ситуації, яка тут панувала, мої побоювання щодо швидкого повернення до Відня, на жаль, справдилися. Саме тому великою радістю була для мене випадкова зустріч із членом нашого філателістичного товариства, капельмайстром Карлом Цестером, гарна збірка марок якого позитивно вплинула на перебіг часу. Він дав мені також низку цінних порад та увів мене до містерії українських нових філателістичних видань.

Нарешті, почало сповнюватися моє глибоке прагнення. Адже, я отримав нагоду зробити для філателії почесну послугу. Свідомий власної відповідальності, я запопадливо взявся до мого важливого завдання. Далеко від моїх близьких, я знайшов у цій роботі розраду й внутрішнє задоволення. Отож, мені вдалося незабаром встановити, що перед моїм прибуттям до Станіслава були офіційно вжиті в поштовому обігу австрійські марки з західно-українськими надруками: марки із портретами імператорів Франца-Йозефа ІІ і Карла, марки із зображенням герба, марки поштової доплати різних видань, польової пошти з портретом імператора Карла, фонду імператора Карла та марок доплати Боснії 1904 року. Оскільки вже було неможливо купити ці марки у поштовому віконці (частину марок поштове відомство дуже потребувало для власного вжитку), я був змушений купити деякі з них за непомірно високу ціну...
(Тут частина тексту Йозефа Баумґартена присвячена детальному описові марок із західно-українськими надруками, що не обов'язково цікавить читача, далекого від філателії).

...Я вже певний час хотів повернутися додому, однак, не міг отримати виїзної візи, без якої неможливо було проїхати через Словаччину до Відня. Ті, хто пробували це робити без візи, намагаючись проїхати автомашиною, або йдучи пішки, рідко досягали мети. Одну групу австрійських громадян повернули назад із міста Цаб. Коли до Станіслава прибула англо-американська місія, я звернувся до неї з проханням дати мені дозвіл на проїзд до Відня через Румунію. Проте, не чекаючи на остаточне полагодження цієї справи, я приєднався з одним моїм колегою до німецько-австрійської місії, яка 23-го травня їхала у салонному вагоні до Відня.

На Татарському перевалі, де я зустрів знайомого мені начальника станції, ми довідалися, що румунські війська зайняли вже Делятин. На наступній станції українське військо зреквізувало наш локомотив, мовляв, для власних потреб. Невдовзі, надійшов румунський військовий підрозділ, і наша місія вивісила білий прапор. Через годину з'явився перший румунський військовий патруль. Увічливий румунський поручник сприяв нам, однак, ми були змушені залишитися упродовж трьох днів у Ворохті. Обставини змусили нас організувати спільну кухню. Ми робили вилазки у гори, а в гірських місцевостях купили, крім масла, яєць і курей, півкорови для нашої кухні, в якій харчувалося близько сотні осіб. Виявилося також, що в нашому товаристві є декілька колекціонерів, які тепер використовували сприятливу нагоду, щоб відправити листи, адресовані австрійською місією. Румунський поручик, що займав Вороху, підписував їх на зворотній стороні. Наша наступна зупинка була в Мараморошсіґеті, де ми провели приємний вечір у товаристві румунських старшин під акомпанемент циганської музики. Далі поїхали ми через Сатмар до Дебрецена. З цього міста ми намагались виїхати тричі, однак, кожен раз нас повертали назад. Проїхати до Відня через Кошіце було неможливо через наступ угорських большевиків. Упродовж шести днів ми намагалися отримати дозвіл на переїзд до Відня,-безрезультатно. Нарешті бургомістр Дебрецена допоміг нам отримати аудієцію у французького генерала Лянока.

До речі, під час перебування в Дебрецені я отримав адресу філателістичного письменника Марселя Біро. У нього, серед місцевих філателістів, я провів кілька приємних годин. Там я отримав вельми цікаву інформацію про французьку окупацію частини Угорщини. Пан Біро працював у той час над каталогом угорських марок.

Коли ми утретє приїхали до міста Цаб, нас спрямували до Ужгорода, оскільки Кошіце було в руках угорських більшовиків. В Ужгороді пробули п'ять днів, упродовж яких чулася гарматна канонада. Тут ми пробували представити нашу ситуацію одному французькому генералові, який прибув тоді до Ужгорода, щоб проголосити там військову диктатуру. Завдяки увічливості одного чеського майора, ми передали авіапоштою повідомлення нашим родинам у Відні. Нарешті ми отримали локомотив, який мав довезти нас до містечка Гаязд, що на чесько-польському кордоні. Існувала також домовленість, що ми зможемо повернутися до Ужгорода, якщо польські органи не захочуть нас впустити. Наші представники поїхали до прикордонної польської місцевості Сянок і невдовзі привезли радісну вістку про право в'їзду до Польщі. Наша радість тривала, однак, недовго; невдовзі її замінив переляк. Прибувши до Сянока, нас дуже докладно перевірили, при цьому наші речі перевернули догори ногами, а наш вагон часткого пошкодили. Незабаром було пошкоджене й залізничне полотно, і ми були змушені самі носити рейки, які чомусь лежали на певній відстані від насипу, та власноручно монтувати їх. На наше щастя, серед нас був один залізничний чиновник, який, зайнявшись цією справою, успішно її завершив. Наше становище ускладнювалося тим, що серед нас були жінки й діти. Раніше нам говорили, що в нашому вагоні ми доїдемо до Відня, однак, у Сяноку ми зрозуміли, що наші сподівання даремні. Місцева польська влада прагнула, насамперед, конфіскувати наш салонний вагон, мовляв, для потреб польського уряду. Ми дізналися також, що багато мостів знищено, а тому продовжувати нашу подорож залізницею неможливо. Отож, ми вирішили продовжувати наш шлях селянськими возами. Подорожуючи таким чином, ми мали можливість оглянути місця страшних боїв у Карпатських горах, поміж Ужокським перевалом і містечком Турка. Численні окопи, землянки, опорні пункти та инші атрибути позиційної війни викликали у нас неприємне враження. Нарешті прибули ми до Самбора й відразу відчули на собі вплив польської системи адміністрації. Наші документи, дійсні для переїзду через усі можливі кордони, тут чомусь викликали підозру, хоча серед нас були представники відомства харчового постачання Відня, керівництва банків та різних торговельних установ. Спочатку нам дозволили їхати до Перемишля, як раптом ми почули назаз: "Інтернувати всіх у залі, де чекають пасажири!" Через кілька хвилин новий наказ: "Чоловіків-до товарного вагона, жінок-до поштового!" Наше збентеження було годі описати. Наступного дня нас повезли до Дрогобича. Там нас несподівано передали до рук польського хорунжого Канарского, який не цікавився нашою справою, однак, ставився до нас як до большевиків, шпигунів чи карних злочинців. Нас змусили разом із жінками й дітьми під посиленою військовою вартою іти пішки кількакілометрові відстані, викликаючи при цьому збіговище жителів Дрогобича. Нарешті уклали протокол затримання у присутності секретаря маґістрату Відня др. Ляндскрона. Звільнили з-під варти двох австрійських підполковників, один з яких був, здається, в українському війську. Дозволили влаштуватися приватно жінкам і дітям, а також одному землевласникові. Решту затримали під арештом окружного суду Дрогобича. На щастя були серед нас жиди, і місцева жидівська громада зайнялася організацією нашого харчування. До того ми були без їжі 24 години. З Дрогобича нас перевезли до Стрия, де місцевий начальник станції, побачивши помилку, ставився до нас набагато краще. Потім нас перевезли до Львова, помістили до в'язниці й передали справу до суду. У камері на три особи, не було навіть жодного крісла, однак, туди загнали 27 осіб. Декому з нас ледве вдавалося лежати, хоч і на брудній підлозі, решта стояли у кутках. Так тривало два дні й одну ніч. Нас охопила депресія. Дехто, здається, думав покінчити життя самогубством.. Та раптом сталося чудо! До нас прийшов чиновник товариства "Пакс" пан Мютц у супроводі сотника Ведана-офіційного представника Австрійської держави. Сотник Ведан упізнав мене і, завдяки його старанням, ми вийшли на волю.

Ми негайно рушили до Відня-через Едерберґ, Прерау й Люденбурґ. Щоб полегшити подорожні формальності, ми послуговувалися документами осіб-поверненців. Цим ми уникнули особистої перевірки та перевірки нашого багажу. Та не пробуй хвалити день у передвечір'ї!-каже прислів'я. Хто може описати наше розчарування, коли, прибувши до місцевості Ґоґенмаут, ми дізналися, що нас чекає двотижневий карантин у Леопольдау. Так близько до Відня, і так далеко! Все ж, завдяки енергійному втручанню представника адміністрації Відня та пана Мютца, нам дозволили їхати додому. Видатки, пов'язані з цією поїздкою, може оцінити лише той, хто сам подорожував до цього пекельного котла. Прибувши додому, я негайно зв'язався з моїми товаришами цієї подорожі, яким, як і мені, вдалося придбати декілька марок Західної України.

Я користаюся нагодою, щоб заперечити твердження різних людців, мовляв, марки Західної України не були в поштовому обігу та що їх неможливо було купити у поштовому віконці... Такі фальшиві вістки породжують дезорієнтацію. А деякі особи через незнання справи або на основі своєї злої волі лише поширюють дурні баєчки...

Переклав Ґеорґ фон Штайден