Тарас Возняк

Федералізація, унітаризація України чи підготовка до демонтажу

Останнім часом після радикальної зміни влади та, що головне, її зовнішньополітичного курсу у різних, часто протилежних політичних таборах, раптом знову заговорили про можливу федералізацію України. Заговорили як на Заході країни, так і на Сході та Півдні. Заговорили політичні опоненти - і регіонали-евразійці і дуже просунуті галицькі евроатлантисти. Усім раптом така унітарна Україна стала осоружною, не потрібною.

Але все ж, у відповідності із існуючим законодавством, Україна є унітарною державою. Декларативно. А насправді, маючи у своєму складі Автономну республіку Крим de facto вона все ж не є чистою унітарною державою. Щоправда, і Крим не є федеративним утворенням - значною мірою його автономність також декларативна. Цю автономію створили свого часу як політичну поступку Росії при розпаді СССР.

Що є безпосередньою причиною цього сплеску? Очевидно, що саме політичні потрясіння останніх місяців. Спостерігаючи за періодичною актуалізацією федералістської проблематики можна зауважити, що вона актуалізується саме під час різких змін влади, політичного курсу країни, економічних чи инших потрясінь.

Так, розпад СССР призвів не лише до сепарації України, але й до федералістських і навіть сепаратистських тенденцій у Криму і на Закарпатті. Водночас реалізовувалася програма «закладання вогнищ сепаратистських тенденцій» у незалежних країнах, що утворювалися на теренах колишнього СССР, як от в Аджарії, Південній Осетії та Абхазії (Грузія), Придністров'я (Молдова), Карабах (Азербайджан), щось подібного пробували створити на сході Естонії, але невдало. Це була і форма порятунку для населення, яке чогось боялося. Причому байдуже, чи загроза була реальною, чи віртуальною. А часто саме віртуально. Тому через відділення від загалу, від решти тієї чи иншої країни, робилися спроби чи то відстояти свої інтереси, чи свою культурну ідентичність. Зрозуміло, що при цьому було багато інспірації, роботи спецслужб, і простого цинізму.

Стагнація режиму президента Кучми наприкінці 90-х і напередодні Помаранчевої революції породжували чисто естетські бродіння і серед запаленців галицької культурної специфічності. Совковість режиму не могла не викликати у молодої вестернізованої галицької інтелігенції простої огиди. що й породжувало галичиноцентричне сум'яття. Принаймні це було красиво. І, до речі, мало чималий культурний доробок та спадок, - ці естетичні шукання на багато років наперед задали стильові характеристики майбутніх політичних, суспільних та культурних процесів у Галичині - починаючи від вистрою кнайп і закінчуючи пуританським евроатлантизмом політичних рухів.

Перемога Помаранчевої революції і поразка Партії регіонів 2004 року спровокувала жорстку політичну кризу на Сході України. Прихильники ПР відчули реальну загрозу і спробували «заховатися» від помаранчевого режиму у мушлі Південно-Східної Української Автономної республіки - навіть було зроблено перший крок до того - організовано історичний з'їзд партії у Сєвєродонецьку. Це так нічим і не завершилося, однак політичне мислення прихильників ПР шукало порятунку у федералізмі.

Упродовж п'яти років правління президента Віктора Ющенка навіть були спорадичні спроби реалізовувати криптофедералістські тенденції на Південному Сході та у Криму. Ці спроби стосувалися чи то мови, чи то бюджетних питань. А инколи навіть набирали форми політичних декларацій.

Перемога Віктора Януковича 2010 року дивним чином породила федералістські бродіння як на Півдні України, так і на Заході.

Щонайперше це проявилося у Криму, який форсовано почав наповнювати свої федералістські декларації вже майже сепаратистськими сенсами, виходити навіть за рамки Конституції України. На загал ці тенденції у Криму вже починають нагадувати підготовку до виходу Криму з складу України у майбутньому. Зачищаються всі сліди української культурної і політичної присутності. Навіть на семантичному рівні. Не лише перейменовується Верховна Рада Криму на Верховний Совєт Криму, але й Богу душу винне село Українське має бути перейменоване...

Дещо слабшою була відрухова реакція на обрання президентом Віктора Януковича у Галичині. Все звелося радше до кухонних розмов. Не відновилася й робота вже історичної Галицької Асамблеї - хоч і декларативного, однак ефективного органу трьох галицьких обласних рад, яким на початку 90-х вони ефективно скористалися, підштовхуючи владу УРСР до проголошення незалежності України. У ситуації 2010 року такий інструмент був би доволі ефективним для тиску на центральну владу, очолювану Януковичем. Однак немає політичної волі - та й якість депутатського корпусу не така, як у 90-х. Навіть політичні протести обласних рад Західної України проти явної узурпації влади та ламання Конституції України були в'ялими. Хоча бродіння були. Єдиним реальним вислідом, окрім чистих декларацій, стало повернення в рамках самоврядування деяких функцій від обласних адміністрацій до обласних рад. Це принаймні хоч якесь зміцнення самоврядування і хоч якась оборона від совєтизуючих та русифікаційних тенденцій з Києва. Однак не більше. Навіть пролегоменами федералізму ці кроки назвати не можна.

Зрештою, може й слушно. Бо устами такого флагмана антиукраїнських провокацій, як Дмітрій Табачнік задекларовано і план «виштовхування» галичан з українського проекту - спочатку постулюється ледь не антропологічна відмінність галичан від решти українців, а потім через місточок різних ментальностей та політичної культури наддніпрянців та наддністрянців Дмітрій Табачнік милесенько відкриває для галичан хвірточку федералізму через яку їх виштовхають з «русской Украины», щоб не заважали «обустраивать русский мир». План явно експортний - московський.

Але нам важливо зрозуміти, що на постсовєтському просторі федералізація використовуються у кількох цілях:

o Задля політичної провокації і утримування тієї чи иншої держави у покорі через активізацію федералістських (читай сепаратистських) тенденцій (випадок України).

o З метою демонтажу тієї чи иншої держави через її розчленування (випадок Грузії і, можливо, Молдови).

o З метою реального захисту населення, яке має инші погляди на питання національної консолідації в рамках тієї чи иншої держави-нації (випадок Чечні).

Разом з тим можна подивитися на проблему удосконалення адміністративно-територіально устрою і виходячи не з сьогоденних спекуляцій чи політичного протиборства. Ясна річ, що Україна успадкувала старий адміністративно-територіальний устрій від СССР, який вже давно застарів і гальмує розвиток держави. Ясна річ, що його потрібно вдосконалювати.

Маємо масу досліджень, наукових обґрунтувань, проведено масу конференцій та нарад - а віз і нині там. Бо політичній еліті це не потрібно. Політична «захеканість» кожної, буквально кожної влади, які живуть від виборів до виборів не дає змоги не те що зосередитися на цьому питанні - а воно динамічно назріває - але й обмовитися про нього (окрім декламацій та иншого «сотрясання воздухів») з огляду на справи електоральні - усі панічно бояться неминуче болючих і непопулярних реформ.

Приклад невдалої спроби здійснити адміністративно-територіальну реформу 2005 року став доброю наукою для наших політиканів. З того часу ніхто насправді всерйоз за цю справу не брався. І, на моє глибоке переконання, не візьметься (якщо не враховувати сепаратистських інспірацій у Криму та подібних регіонах - однак з цивілізованою адміністративно-територіальною реформою ці провокації нічого спільного не мають).

Пустопорожні декларації й цієї влади матимуть нульовий результат вже хоча б тому, що по своїй суті вона, влада, наскрізь совєтська. Завдання сьогоднішнього президента є не делегування повноважень регіонам, оптимізація стосунків центр-периферія, а жорстка консолідація усіх важелів влади в одних руках. Що ми і спостерігаємо. Таким чином, як це не парадоксально звучить, режим Віктора Януковича може виявитися головним ворогом всякого федералізму (з перетіканням у сепаратизм) в Україні. Инша справа, що унітаризація відбуватиметься за совєтським шаблоном (жорсткі владні вертикалі, нівелювання самоврядних функцій рад, семантичне перекодифіковування українського контексту в стилі Табачніка - Велика Вітчизняна війна, георгіївські стрічечки, пам'ятники Сталіну, русифікація і т.д.).

У цьому контексті інтереси режиму Януковича неминуче суперечитимуть інтересам Росії у Криму, яка зацікавлена у максимальному дистанціюванні Сімферополя від Києва - на перспективу. На разі цьому Янукович протиставитися не може - Росія залишилася його єдиною опорою. Зрештою він сам так розпорядився і тому став абсолютно від неї залежним. Тому російській підготовці до демонтажу держави Україна він протиставитися не може. Йому залишається тільки вдавати, що нічого не відбувається.

Отож - чому багато хто в Україні хотів би модифікувати політичний устрій України в бік її федералізації, здається, зрозуміло.

7 червня 2010