Павел Залевскі

Концепція Ґєдройця і Мєрошевского не була перевірена

"Super Express": - Качиньскі, Квасьнєвскі, Валєнса - громадяни Речі Псполитої і у різний час її найвищі представники - п'ять років тому приїхали до Києва, аби підтримати Помаранчеву революцію. І не тільки заради неї самої, а задля польських національних інтересів. Де результати рішення, якому польська східна політика слiдувала довгих п'ять років? Може назвемо це коротко: програш...

Павел Залєвскі:- Україна потерпіла не програш, а поразку. Багато мільйонів людей, які повірили в ідею, щоденно обманювалися політичними практиками Ющенка і Тимошенко. Польща ж - як би це не виглядало - підтримала не конкретного кандидата, а правомірні вибори. І такими ті вибори власне і були. Це був успіх Польщі. Поразкою ж була пізніща політика Польщі щодо України - ми не зуміли створити відповідного заохочення для правлячих кіл України, аби вони провели реформи у своїй країні і врахували польські інтереси.

- А тепер виграла особа, яка тоді стояла по той бік барикад...

- Виборча мапа не змінилася - ті ж регіони підтримують помаранчевих і ті ж - блакитних. Шалька перемоги, хоча і не дуже, але все ж перехилилася на бік Януковича. Важливо, що ця перемога є цілковито инакшою, ніж потенційна перемога п'ять років тому, якої досягли б методом фальсифікацій і втручань з боку Росії. Тепер же це було рішення самих українців. При демократії, якщо люди розчаровуються у чиємусь правлінні, то обирають конкурента.

- Як ми повинні ставитися до рішення президента, що уже залишав свій пост, надати звання Героя України особі, що очолювала негідників, які вчинили геноцид поляків?

- Політику щодо Ющенка проводила канцелярія Президента Качиньского. Була допущена ситуація, коли Ющенко почав будувати українську національну ідентичність на націоналістичній традиції зокрема, яка мала дуже негативне втілення у терорі, уособленому Бандерою чи Шухевичем. Качиньскі не реагував на глорифікацію тих постатей своїм українським колегою, і довів до того, що Ющенко не побоявся бути послідовним і поставити крапки на "і". Качиньскі довів до диспаритету історичної пам'яти - геноцид на Волині він називав "подією", водночас голосно і охоче розповідаючи про кривди нашого народу, не пов'язанами із польсько-українськими стосунками.

- "Российская газета" зауважила твердий тон реакції Качинського на рішення Ющенка...

- З реакцією, якм повинна була бути миттєвою, президент Польщі носився тринадцять днів. Це достатній коментар.

- Догмою польської східної політики є думка Гєдройця і Мєрошевского: процвітання Польщі можливе тільки тоді, коли від Росії нас відділятиме кордон незалежних країн. Як можна опиратися на таку архаїчну концепцію? Адже ми сидимо на російських трубопроводах як наркоман на голці. Навіть, якщо б нас розділяла сотня країн, ми все ж залежимо від Росії чи - буде краще - від діалогу із Росією. Навіщо інвестувати увесь політичний капітал у державу, яка є у ще гіршій геополітичній ситуації, аніж ми?!

- Вказівки Гєдройця і Мєрошевского не були переосмислені у Польщі. Вони переродилися у неадекватну до реальності практику: ми підтримували Україну безумовно, трактуючи її як предмет у грі із Росією, а не як самостійний суб'єкт польської зовнішньої політики. Це була велика помилка, це треба міняти. Польща має самостійні інтереси в Україні, які виникають не тільки із того, що ця країна лежить між нами і Росією. Майбутнє України є важливим саме по собі, а не тільки у контексті польсько-російських стосунків.

Джерело: www.se.pl

 

Час перестати трактувати Україну як предмет у грі із Росією

Гєдройць і Мєрошевскі кілька років визначали польський вибір щодо України. Тепер рішення щодо свого майбутнього повинні прийняти самі українці.

Реально підтримати їх у цьому повинна нова доктрина, відповідна до змінної ситуації в Европі. Назвемо її Польська політика европейського вибору для України і нехай вона зреволюціонізує наше мислення про політику Варшави щодо Києва. Прийшов час покінчити із російською тінню, яка заступає наші перспективи на стосунки із сусідом.

В останнє двадцятиріччя одним із наших безперечних досягнень була політика щодо країн, поневолених колишнім Совєтським Союзом. Політика, яка розпочалася від ідеї, висловленої у відозві з'їзду Солідарности з 1981 року до народів Східної Европи. Їй передували роки глибокої інтелектуальної праці середовища паризької "Культури", яка реформувала візію стосунків із народами, що творили І Річ Посполиту. Активна участь польських депутатів на боці "Саюдісу" у час подій у Вільнюсі, негайне визнання незалежности України і підтримка національних прагнень білорусів означали, що Польща уперше у своїй історії своїм національним інтересом обрала не тільки визнання територіальних прагнень східних сусідів, але також і те, що зміцнення безпеки в Европі, а водночас і суверенности Польщі, варто базувати на нав'язуванні рівноправної і партнерської співпраці із сусідами.

Для мене, вихованого на традиції спільної боротьби за свободу, на родинних розповідях про співпрацю польських політиків і дипломатів у міжвоєнний період із лідерами Грузії, України і Кавказу, така політика була виконанням дієвої місії Речі Посполитої. Сьогодні також, оцінюючи тверезо, її слід визнати за обов'язок. Однак, не переосмислена, вона застигла у раніше прийнятих, хоча і давно вже неадекватних рамках. Для цього варто знову повернутися до Гєдройця і Мєрошевского - майстрів постійної розумової праці і безжалісних критиків польського інтелектуального неробства, аби зробити із східної політики інструмент, що відповідав би на теперішні і майбутні виклики. У нас, як і у творців "Культури", критерієм переосмислення ідей і чинів повинна бути ефективність і відповідність польським національним інтересам.

Ми повинні чесно собі сказати, як виглядає наша політика щодо України. За минулі двадцять років вона рідко була самостійним суб'єктом наших дій. Частіше вона була предметом у грі із Росією, метою якої було вирвати Київ з під впливу Москви. Ця політика опиралася на помилковому переконанні, що долею України керує альтернатива: або із Росією, або із Заходом. З політичним і суспільним ангажуванням Польщі у Помаранчеву революцію у парі йшла тривога щодо повторної інтеграції цієї держави з Росією.

Практикою польської політики останніх років була безумовна підтримка для міжнародних постулатів Києва. Незалежно від того, чи йшлося про членство у НАТО, ЕС, СОТ, чи про фінансову допомогу міжнародних інституцій, Київ завжди міг розраховувати на Варшаву. Навіть тоді, коли було очевидно, що апелювання до західних структур є лише пропагандистським гаслом, а не ретельною політикою уряду, кредити із Заходу мали служити для фінансування різних виборчих груп, а не підтримці фінансової реформи. На підтримку, яку ми надавали при одночасному роздратуванні західних партнерів, Україна могла розраховувати саме тому, що ми насильно хотіли її вирвати із сфери російських впливів. Ми вважали, що час на зміни у державі прийде потім.

Водночас Польща не формулювала окремішніх постулатів і цілей щодо Києва. А вони очевидні, бо виникають з того факту, що Україна є нашим великим сусідом, щодо якого ми маємо економічні інтереси, пов'язані із міграцією, а також з яким ми маємо спільну історичну і культурну спадщину. Київ був переконаний, що Польща буде підтримувати Україну, і спокійно легковажив нашими інтересами.

Західні ж держави не були схильні розпочинати процес інтеграції без попереднього пристосування України до західних структур. Для Брюсселя, Берліна чи Парижа важливими були тільки рівень корупції, відсутність реформ і низький рівень верховенства права. У тому контексті замість переконувати президента Ющенка, аби він поїхав до Тбілісі, якому загрожували росіяни, напевно варто було робити натиск на тому, аби він приймав европейські стандарти. Єдиним ефектом (від візиту до Тбілісі. Ред.) було напруження польсько-російське і українсько-російське, без жодних тривалих ефектів для української держави і двосторонньої співпраці.

Виявилося, що лідери помаранчевих не збиралися після здобуття влади проводити жодних реформ і зробили із Росії, через її позицію у доставці газу і нафти до України, арбітра у зовнішніх стосунках України. Окрім того, після 2005 року істотно погіршилася ситуація польських підприємців. Якщо до того часу ускладнення з боку влади стосувалися тільки поодиноких підприємств, то після Помаранчевої революції такі складнощі мали уже цілі групи інвесторів. А через п'ять років перелік "смертельних гріхів" наших підприємців містив аж 9 пунктів і з ними можна ознайомитися на інтернет-сторінках Відділу промоції торгівлі інвестицій Посольства РП у Києві.

У цій ситуації політика безумовного входження України до західних стуктур, незалежно від рівня готовності країни, була приречена на банкрутство. Вона нікого не мотивувала до реформ. Спроби переконати Захід до визнання українських прагнень підривали нашу вірогідність. Захоплений боротьбою за владу помаранчевий Київ навіть не виголошував таких прагнень. Політичні і економічні стандарти України застигли в олігархічному режимі. Проектуючи нову політику, ми повинні зробити вихідним пунктом висновки із останніх виборів. Попри подальший поділ на помаранчевих і блакитних вибори підтвердили вірність ідеї української державності у найважливіших політичних силах України. Віктор Янукович декларує бажання співпраці з ЕС. За ним же стоять впливові олігархи, які можуть близько співпрацювати із Росією, але ніколи не захочуть залежати від Москви, щоб не повторити долі Міхаіла Ходорковского.

Україна є занадто великою і занадто зміцнілою державою, аби Москва змогла її так підпорядкувати собі, як Білорусь, якщо, звісно, це не підтримають самі українці. Самі ж українці не бачать альтернативи між зближенням у стосунках із Росією і своєю присутністю у західних структурах. Українці хочуть мати свої інтереси і працювати як у Росії, так і в ЕС.

В Україні поширюються середовища, які вважають, що вона може наблизитися до Европи тільки через радикальні поліпшення у культурі права, внутрішньому економічному і політичному житті. Це пряма дорога, не напролом, хоча і довша, і складніша. Ми повинні вибрати її і допомогти у такому виборі. Послідовність у таких діях гарантує не тільки стійке зміцнення української держави, інтеграцію її до Европи і зменшення деструкційної сили російського автократизму, але також гарантує реальні вигоди для обох наших народів!

Польською відповіддю на виклики, перед якими сьогодні стоїть Україна, і на проблеми у двосторонніх відносинах повинна бути Політика Европейського Вибору. ЇЇ основою повинно бути створення системи заохочень і умов, які б ефективно переконували українців у свідомому виборі реформ, а не консервації патологічної суспільно-економічної ситуації. Вибір за визначенням є суверенним фактом. Політика на підтримку активності самих українців означає, що Польща перестане трактувати сусіда як предмет у грі із Росією. Вона побачить у ньому суб'єкт, що має повне право вирішувати свою долю і нести за це відповідальність. Лише сама Україна може зробити цивілізаційний вибір. А також обрати той спосіб, яким вона буде співпрацювати із Польщею і ЕС задля реформ. Великі народи повинні знаходити сили для виходу понад економічну і політичну посередність у собі. Про те, як сильно це залежить від волі самого українського суспільства і яким чином воно може досягнути мети, розповідає остання книжка Ярослава Грицака, якого Адам Міхнік порівнює із самим Єжи Гєдройцем.

Підтримка реформ і прийняття европейських стандартів повинні залежати від реальної праці. Прагнучи утримати европейську перспективу України, варто прийняти, що розмови про членство в ЕС розпочнуться тоді, коли Київ наблизиться до Копенгагенських критеріїв. Ми повинні також підняти питання цінностей, адже на їх спільності збудована ціла европейська конструкція. У цьому питання слід бути однозначними. Визнання терору як прийнятного політичного методу через надання Бандері звання героя ставить Україну поза ЕС.

Ми повинні подати українським партнерам ті наші очікування, довгий перелік яких ми самі повинні були виконати перед тим, як стати повноправним членом ЕС. Ми маємо можливість підтримувати реформи у рамках політики Европейського Союзу (зокрема через вдосконалення Східного партнерства), як і у білатеральних стосунках Польща може мати великі твінінгові програми з Україною, за якими в Україні крок за кроком будуть прийматися европейські стандарти. Залучення Польщі і створення приязного ставлення до України у цілому ЕС повинно однак відповідати рівню просування з українського боку. Прикладом таких дій може служити останній рапорт щодо фінансової підтримки для України розміром понад 50 млн. евро, який був прийнятий Комісією із міжнародної торгівлі Европарламенту, і який узалежнив надання допомоги від прозорости правил її використання. Польща повинна узалежнювати справу надання МВФ і иншими фінансовими інституціями кредитів від перевірених інформацій щодо просування реформ, а не тільки на підставі голослівних урядових декларацій.

У двосторонніх справах слід вирівняти стосунки і зробити більш ретельними дискусії на історичні теми, що є умовою взаємного поєднання. Польський державний інтерес вимагає, передусім, зміни політичної методики щодо Києва - серйозні країни не реалізовують інтересів другої сторони без взаємности. Ми маємо право очікувати, що Україна, обираючи Польщу своїм партнером, буде трактувати її серйозно. Підтримка постулатів і українських інтересів повинна означати повагу Києва до інтересів польських підприємців і залучення до збереження спільної культурної і історичної спадщини.

Для Німеччина чи Франції важливою є стабілізація в Україні і зрозумілі правила ведення бізнесу. Для Польщі Україна є державою, з якою ми розділяємо ідентичність і місце якої бачимо у західних структурах. Це істотна різниця. Европейське послання, що виходить із Варшави до Києва і Брюсселя буде вірогідним. Ми самі, виходячи із комуністичної системи, пройшли шлях болісних реформ, і ми знаємо обмеження, які виходять із епохи посткомунізму.Для України ЕС завжди буде починатися у Польщі.

"Polska The Times", 6 березня 2010 р.

Джерело: www.polskatimes.pl