Тарас Возняк

Проблеми транскордонного співробітництва

Наш час є непростим як для України, так і для Польщі. Польща неначе реалізувала усі свої політичні плани, однак життя ставить нові завдання і проблеми, і їх треба вирішувати. Україна також підійшла до моменту, коли вона може перейти до конкретних кроків по облаштуванню свого реального найближчого европейського майбутнього. Що теж відбувається непросто, з великими дискусіями у суспільстві, инколи з компромісами, відступами і навіть поразками. Навіть така проста мета, як вступ до Світової Організації Торгівлі стала об'єктом торгу між нашими політичними угрупуваннями.

Однак, попри все Україна, хоч і повільно, але йде у правильному напрямку. Порівняйте розквіт демократій у Білорусі та Росії, і, що головне, тенденції розвитку цих держав, і всі ми побачимо, що Україна рухається у зовсім протилежний бік. Ми розуміємо, що це справа не одного дня і не одного року. Як український народ, так і політичні еліти України - і на сході України, і на Заході України - повинні пройти процес глибокої внутрішньої еволюції і остаточно визріти до того загальнонаціонального консенсусу, що иншого шляху, окрім евроатлантичної та европейської інтеграції у нас немає.

Кардинально змінити ситуацію в країні зможуть тільки системні зміни. Однією з найістотніших системних змін буде вбудовування України у Европейський Союз. На даному етапі це ще не означає участі України у структурах ЕС, інтеграцію «у» ЕС. Ми повинні провести спокійний та виважений аналіз стосунків України з ЕС у їх кільканадцятирічній перспективі. Ми повинні побачити не лише реальний сьогоднішній стан, але й тенденції розвитку стосунків України та ЕС.

І у цьому сенсі ми не можемо не звернути уваги на те, що попри всю недалекоглядність сьогоднішнього брюссельського істеблішменту, Україна об`єктивно зближується з ЕС. Але не тому, що хоче стати членом ЕС, а тому, що до цього веде проста логіка підприємництва та міжнародної кооперації. Вже сьогодні ЕС за даними Держкомстату України має ті самі об`єми торгових стосунків з Україною, що і Російська Федерація - експорт до ЕС складав у січні-жовтні 2007 р. - 28,28 % а до РФ - 25,83 %, відповідно імпорт з ЕС складав - 36,28 %, а з РФ - 28,59 %. Щоправда, негативною тенденцією є негативне сальдо торгового балансу - ми щораз більше імпортуємо з ЕС, ніж експортуємо. Причому, ріст імпортних надходжень в Україну з ЕС росте набагато швидше - 38,9 %, ніж з країн СНД - 31,7 %. Водночас ЕС є нашим головним інвестором - 54%, який за даними Держкомстату України явно домінує над Росією - 5% та США - 5,3% за станом на 1 жовтня 2007 р. Але головним є не об'єми торгових відносин чи інвестицій, а їх динаміки. ЕС однозначно випереджує і РФ, і США за всіма економічними показниками і є нашим головним економічним партнером. І найбільшим ринком з 450 млн. споживачів. І ним залишиться, безвідносно до того, що про це думають у Москві чи Вашингтоні.

Однак ЕС не є гарантом нашої незалежности у широкому сенсі цього слова. А з цією проблемою ми ще не покінчили. Тому ЕС і не є головним політичним партнером України. І це парадокс, який українська влада досі вирішити не може. Україна і далі перебуває у геополітичному трикутнику США-РФ-ЕС.

З иншого боку, ми маємо переходити до політики малих кроків та вирішення конкретних проблем. Бо за великою ілюзією швидкої евроінтеграції ми так і не побачили, не усвідомили ті незручності чи й просто втрати, які, нехай тимчасово (правда на який час?), ми отримали. А тому ми першочергово повинні:
- пробувати, якщо не подолати, то зменшити негативне торгове сальдо з ЕС не лише відкриваючи, але й захищаючи свій ринок;
- диверсифікувати Европейську політику сусідства, добиватися особливого статусу України для ЕС;
- пом'якшити негативні наслідки від розширення Шенгенського режиму на територію нових членів ЕС;
- протистояти перетворенню України у донора робочої сили для ЕС.

Отож, Україна повинна активно переформатовувати свої стосунки з ЕС. І при цьому не лише улягати пропозиціям Брюсселя та втягуватися у безкінечні дискусії щодо чергового Плану дій Україна - Европейський Союз. Та безініціативність, яку демонструє Україна і призводить до того, що формат стосунків визначаємо не ми - нам їх окреслює ЕС.

Ми повинні покінчити з «вербальною» і «романтичною» евроінтеграцією, як практиками шкідливими. І до них не повертатися. Якщо ЕС не бачить навіть віддаленої нашої перспективи участі у структурах ЕС, інтеграції «у» ЕС, то немає сенсу постійно про це запитувати. Це шлях безперспективний і навіть шкідливий. Тому ми повинні формувати і нову внутрішню позицію щодо ЕС. Можливо, більш прагматичну.

Що, однак, не заперечує практики реальної інтеграції «з» ЕС. Реальні результати об`єктивного процесу інтеграції «з» ЕС попередньо було окреслено. Їх потрібно розширювати, застосовуючи всі можливі засоби, включно з тими, які пропонуються самим ЕС. Однак, не занадто втягуючись у запропоновані ЕС формати - вони обслуговують інтереси ЕС, і це нормально. Нам потрібно творити свої формати стосунків з ЕС, як це робить, наприклад Російська Федерація. Вона вибирає, що насправді їй вигідно, а що ні. А тому і має кращі результати.

Це не означає конфронтації з ЕС. ЕС - великий гравець на світовій арені і він має стосунки з різними державами. Він готовий до паритетності. Однак, Україна останніми роками цього не демонструвала. І це помилка. Ми повинні шукати консенсусу з ЕС, а не тільки наполягати на своєму чи повністю віддаватися на його волю.

І у цьому сенсі ми повинні розуміти, що у західному напрямку Україна має три можливі формати стосунків:
- глибока інтеграція «з» ЕС з наступною інтеграцією чи ні «у» ЕС;
- швидка інтеграція у НАТО;
- встановлення особливого партнерства України з США.

Два перші варіанти не суперечать один одному. У випадку інтеграції країн Центральної Европи вони доповнювали один одного. Натомість останній варіант можливий за обставин повної невдачі двох попередніх інтеграційних проектів. Цей проект можна назвати «пожежним». У даному випадку Україна буде тим «краном», який вмонтований на потоках енергоносіїв з Евразії до ЕС, і певною платформою для забезпечення геополітичного балансу у все тій же Евразії. А також забезпечення інтересів США у регіоні. Це не може не стати елементом глобальної конкуренції США та ЕС у майбутньому. Тому до цього «пожежного» проекту слід ставитися виважено.

Слід робити і наступні кроки. Потрібно приділили головному структурному завданню - вбудовуванню України у европейські та евроатлантичні структури. Що не завжди вдається.

У цьому аспекті на всіх рівнях суспільства та влади мусимо задатися запитанням - а чим власне для нас, на нашому, скажімо регіональному чи міському рівні, є ця евроінтеграція? Бо ж ми працюємо не у Києві чи Варшаві, а у Любліні та Львові.

Що означає поспішати у питанні евроінтеграції, скажімо на рівні району чи області? Чи питання евроінтеграції належить до компетенції цих рівнів влади? Відповідь має дати самому собі кожен із керівників. Зрештою, можемо звично і почекати, поки буде вироблена загальнодержавна політика.

Якщо б Львівщина була там, де Черкаська чи навіть Хмельницька області, то може й не вартувало б поспішати. Однак Львівська область розташована на самому евроінтеграційному вістрі, на передовій евроінтеграційного фронту України. Причому, це стосується не тільки географії. Саме на Львівщині та Західній Україні загалом і розташований головний суспільний евроінтеграційний ресурс України - рівень підтримки евроінтеграційних планів у нас найбільший. Натомість на Сході України, як показали останні вибори, ситуація зовсім инша. І на цю реалію слід зважати. Отож, відсидітися у тилу чи відмовчатися нам не вдасться. З нашою допомогою, завдяки нам і через нашу територію Україна інтегруватиметься з Европейським Союзом. Львівщина, Волинь, Закарпаття, а невдовзі і Буковина є і будуть воротами України до ЕС.

Як виглядають ці ворота сьогодні? Вони насправді дуже вузенькі і непривабливі. І проблема не лише у хамстві, чи корупції на кордоні. Проблема у тому, що Україну упродовж двох каденцій президента Леоніда Кучми, а тепер і за каденції Віктора Януковича країну вперто і цілком свідомо розвертають спиною до ЕС. Головна інфраструктура держави розбудовується на схід. Автобани, швидкісні потяги, комунікації тягнуться у тому напрямку. Усе це має щонайтісніше пов'язати нас з Росією. Теж непогано. Тим часом, на західному кордоні спільними зусиллями не лише нашої влади, але й деяких добродіїв з ЕС, нишком розбудувалася нова «берлінська стіна» між нами і Европою. А отже - «берлінська стіна» між Україною та Польщею, що дуже небезпечно. І це не тільки візова стіна. Це і стіна, породжена різким перепадом у добробуті українців та поляків, це стіна, породжена різницею у стандартах життя. Ми не маємо права дивитися на це байдуже. Бо де стіна - там презирство і конфлікти. Ми вже це переживали.

Тому ми повинні розбудовувати ті інфраструктурні елементи, які дозволять нашим народам не просто перебувати поруч один з одним, а тісно співпрацювати. І ми маємо для цього всі можливості. Західна Україна, а особливо Львівщина, об'єктивно є найбільшим інфраструктурним вузлом на схід від Варшави та на захід від Києва. Ба більше - ми один з кількох головних інфраструктурних вузлів Европи взагалі.

Саме у Львові та поруч перетинаються два з дев'яти трансевропейських транспортних коридорів (№3 Берлін-Вроцлав-Львів-Київ та №5 Трієст-Будапешт-Львів-Київ), нафтогони «Одеса-Броди» та «Дружба», газопровід «Помари-Ужгород», функціонує Бурштинський енергоострів як інструмент експорту електроенергії до ЕС.

Що ж може запропонувати у цьому аспекті Львівська область?

Україна у масштабах Европи є великою країною. Після останньої фази розширення ЕС насправді опинився на межі вичерпання фінансових, адміністративних та загалом інтеграційних ресурсів, тому розпочати процес інтеграції України, хай навіть початковий чи підготовчий, важко. Але можна пробувати рухатися у ЕС не цілим потягом з назвою «Україна», а з різною швидкістю наближатися різними вагонами - інтегровуватися регіонами. Львівщина є прикордонним регіоном, вона має право розраховувати на кошти ЕС, які призначаються на транскордонне та прикордонне співробітництво.

Тому, на моє глибоке переконання, саме Львівська область мала б виступити з ініціативою створення на своїй базі пілотного евроінтеграційного проекту. У чому його суть? На базі Львівської області можемо започаткувати створення потужного евроінтеграційного інфраструктурного центру, який стане інструментом, через який Україна не декларативно, а реально відкриватиметься до Европейського Союзу, створюватиме реальні механізми співпраці, реалізації спільних проектів. На прикордонні регіони насправді може поширитися дія новостворюваних европейських фондів на кшталт PHARE, які на відміну від фонду TACIS, дієво готували країни центральної Европи до реального членства у ЕС. Таким фондом може стати фонд INTERREG.

Все більш очевидно, що Львівська область, з огляду на своє географічне розташування та зосереджений у ній економічний, організаційний та інтелектуальний потенціал, буде відігравати головну роль у евроінтеграційних процесах на західному кордоні України.

З огляду на можливу державну адміністративно-територіальну реформу саме Львівській області можуть бути делеговані певні повноваження щодо ефективного менеджменту суміжних територій. Однак, на сьогодні ми спостерігаємо протилежні доцентрові тенденції і спроби навпаки концентрувати всі центри прийняття рішень у Києві.

Тому Львівщину слід готувати до того, щоб вона стала не конкурентом суміжних територій у царині залучення інвестицій, розвитку консульських служб, розбудови прикордонної інфраструктури (для Волинської, Закарпатської, Івано-Франківської, Тернопільської, Чернівецької областей), а їх притягальним центром.

Для створення такого евроінтеграційного центру чи проекту на даному етапі слід, не очікуючи на директиви уряду, провести ревізію наявних організаційних, економічних та інфраструктурних ресурсів, які мають бути задіяні та розвинуті на території області і на прилеглих територіях, якомога швидше виступити з ініціативою створення центру евроінтеграції на базі Львівської області, розробити «Стратегію евроінтеграційного пілотного проекту на базі Львівської області».

Така активна позиція може сприяти пріоритетному залученню в область не тільки зовнішніх, але й внутрішніх інвестицій, а отже зможе вирівнювати ту інвестиційну диспропорцію всередині країни, яка була штучно створена за останні роки. Бо парадоксальним чином сьогодні Східні області реально більше отримують інвестицій, ніж неначе б то близькі до ЕС західні області України. За нового уряду така диспропорція може тільки збільшитися.

Які ж проблеми ми маємо? Щонайперше недостатньо розбудовану інфраструктуру на кордоні. Скажімо, з нашим головним партнером на заході - Польщею - ми маємо 4 залізничні переходи (Смільниця-Кросценко, Шегині-Медика, Рава-Руська-Гребенне, Ягодин-Дорогуск), 6 автомобільних переходів (Смільниця-Кросценко, Шегині-Медика, Краковець-Корчова, Рава-Руська-Гребенне, Устилуг-Зосин, Ягодин-Дорогуск), 1 піший перехід (Шегині-Медика) і КПП в аеропорту у Львові. От і все. Тоді як Польща на всіх своїх кодонах має (чи тепер вже мала) більше 200 різного типу переходів. Віддаль між переходами понад 60 км, тоді як за европейськими нормами вона мала б бути не більше 20 км. Тільки на Львівщині українська сторона пропонує побудувати переходи Угринів-Долгобичув, Белз-Будимін, Грушів-Будомєж, Нижанковичі-Мельховіце, Мшанець-Бистре, Боберка-Смольнік.

Наступною проблемою є проблема чисельних в Україні національних меншин: польської - 144,1 тис., угорської - 156,6 тис., румунської - 151 тис. (за переписом 2001 р.). Компактно проживаючи біля кордону, вони можуть мати ускладнення у спілкуванні зі своїми родичами безпосередньо за лінією кордону. Спробою вирішити це питання стало визнання за ними, громадянами України, статусу етнічного угорця чи поляка. Відповідні законодавчі органи цих країн прийняли ухвали щодо цього. Цей статус дозволить їм отримувати шенгенські візи на пільгових умовах, проживати і працювати у цих країнах без того, щоб зголошуватися до відповідних служб, право на пільговий проїзд, навчання і навіть медичне обслуговування. Уже сьогодні статус закордонного угорця діє. Такі пільги могли б охопити 1% населення України. Однак, у такому випадку постає законне питання про рівність усіх громадян України безвідносно до національності. Реакція українців на таке правове урегулювання може бути неадекватною. Бо вже сьогодні йдеться про 900 тис. етнічних поляків.

Певним врегулюванням стала угода про 30-ти кілометрову зону уздовж кордону з полегшеною формою отримання віз. З Угорщиною угода щодо цього врегулювання підписана, те саме з Словаччиною і Польщею. Важливо, що таке врегулювання не ускладнює міжетнічних стосунків на кордоні.

Чиновники ЕС запропонували Україні спрощену процедуру отримання віз для кількох категорій громадян - студентів, дипломатів, високопосадовців, родичів иноземних громадян, журналістів. Назагал ці пільги можуть охопити 4-5% громадян України, причому тих, що живуть у Києві та кількох великих містах. Що теж не вирішує всієї проблеми.

Звичайно, розв'язати більшість цих та инших проблем силами однієї ЛОДА не вдасться - значна частина компетенцій зосереджена на рівні місцевого самоврядування - у районних, міських та селищних радах. Це означає, що робота облдержадміністрації із формування чіткого розуміння першочерговості таких завдань має бути глибоко структурна і методична.

Допомогою могла б стати і сітка існуючих українських та закордонних інституцій, що працюють у регіоні - Представництво МЗС у Львові, філія Інституту стратегічних досліджень, Генеральні консульства Республіки Польща, Чеської Республіки, Російської Федерації, Почесні консульства, мережа банків і їх представництв та багато инших інституцій.

Однак, на даному етапі найголовнішим ресурсом є бажання реально включитися у процес евроінтеграції і запропонувати Києву та Варшаві не лише ідеї, але й допомогу. В иншому випадку ми так і залишимося глибокою провінцією. Особливо в економічному аспекті. Натомість нам потрібно, щоб з регіоном рахувалися, щоб він відігравав істотну роль в самій Україні. Без активної позиції самого регіону в питанні евроінтеграції цього не буде. А якщо цього не буде, то ми ризикуємо і надалі залишити країну розвернутою інфраструктурно тільки на Схід. Натомість Польща може залишитися крайньою східною окраїною ЕС.