зміст
попередня стаття наступна стаття на головну сторінку

Євген Жеребецький

Смерть класичної геополітики

Перш, ніж приступити до глобального геополітичного аналізу змін, що відбулися у світі і їх впливу на карколомну зміну політичного ландшафту України, ми маємо визначитися з певними засадами чи принципами здійснення такого аналізу. А саме:

1.Аналізуючи існуючі геополітичні тренди потрібно намагатись досягнути такого ставлення до об'єктів аналізу, який передбачає максимальну відстороненість, емоційну нейтральність щодо об'єктів дослідження. Я рішуче відкидаю звинувачення в упередженому ставленні до будь-якого з об'єктів дослідження (державних утворень, фізичних чи юридичних осіб), за винятком одного: нашої держави. Я вважаю, що служіння державі - це і є Найвищий обов'язок і завдання всякого політика і простого громадянина.

2.Потрібно пам'ятати, кожна країна має свій Донбас. В одних випадках Донбас має чітко визначені географічні межі, в инших - як у випадку Донбасу - мають віртуальний характер і знаходяться в людських душах. Представник першого типу - Янукович, другого - Барак Обама.

3.Варто звернути увагу на те, що більшість українських аналітиків сприймають світову (глобальну) політику, як давньоєгипетські раби: виходить фараон (президент США, Росії, Франції, канцлер Німеччини), втілення бога на землі і виголошує єдино правильне рішення, незворотне і найкраще з кращих і наймудріше з наймудріших рішень. І далі українські аналітики починають пояснювати (а частіше виправдовувати) рішення бога і будувати моделі, як нам тепер жити. Про критичний аналіз, або, боже борони, - неприйняття рішення бога - мови немає: бог (страх наших державних мужів) або грант (це вже острахи наших аналітиків) може не дати кредиту. Натомість завдання аналітика (за умови, що він чесний аналітик і служить своїй Батьківщині) адекватно оцінювати тенденції і події виходячи з інтересів своєї держави, а не позичальника чи грантодавця.

4.Типовим прикладом поганого аналізу і поганої та цинічної політики, яка шкодить і США і світу стали американські вибори і персонально Барак Хусейн Обама. З приходом до влади цього Вашингтонського комсомольця геть усе полетіло шкереберть. Якщо до цього часу американці були поганим світовим поліцаєм, то тепер усі стали перед фактом, що світового поліцая взагалі не буде, а геополітичні схеми і пріоритети, які декілька поколінь американських політиків будували у світі, одним махом розмазав цей чорношкірий хлопець. Це погано скінчиться для Америки, і вже погано відбилося на Европі, а далі ще гірше відіб'ється на Ізраїлі, Афганістані та Ірані.

Чому я так кажу? самі подумайте, що було б, якби переміг Мак Кейн, а не їхні хлопці з американського Донбасу? Чи посмів би Путін напасти на Грузію? І т.д.

Однак повернімося до України. У 2004 році, після Помаранчевої революції, склалась ситуація, коли баланс зовнішніх загроз і позитивних факторів вперше за останні 250-300 років склався на користь України: після Майдану нам не загрожувала масштабна зовнішня інвазія з переляканого Північного Сходу. Незважаючи на явну очевидність цього факту, ані президент Віктор Ющенко, ані т.зв. помаранчева політична «еліта» так і не усвідомила цього дару божого і продовжила будувати свої стосунки із зовнішнім світом і всередині країни за моделями, запровадженими ще Леонідом Кравчуком і Леонідом Кучмою.

Важко собі уявити, але в країні із майже 50 мільйонним населенням лише декілька десятків людей усвідомлювали, що після виборів і мирної революції 2004 року, Україна перейшла із класу об'єктів історії в розряд суб'єктів: у нас не було тоді ані сил, ані засобів для масштабної геополітичної гри, однак ми мали на своєму боці симпатію і співчуття усього світу. А переляк Кремля створив достатній потенціал для того, щоб різко змінити свій геополітичний статус, підняти рівень безпеки вступивши в НАТО та істотно зблизитись з ЕС. А після того перейти до реалізації активної регіональної політики в межах свого географічного ареалу. Для цього потрібна була лише політична воля і усвідомлення власної місії. Однак вже тоді ставало потроху зрозуміло, що брак цієї волі і ясної цілі в голові президента Ющенка, бездарність і глупота його найближчого оточення поступово перетворювались у вирішальний фактор національної безпеки, який через 5 років таки привів до надзвичайно важких негативних наслідків для нашої держави.

Варто наголосити, що попереднє керівництво держави з власного досвіду ясно усвідомлювало звідки іде справжня загроза для України і чим це може для нас закінчитись. Базовий документ, який сьогодні можна назвати вирішальним для формування геополітичної орієнтації нашої держави, було ухвалено Верховною радою у 2003 році і називався він «Закон про основи зовнішньої і внутрішньої політики». У ньому вперше було прописано, що Україна в майбутньому має намір стати членом Евроатлантичного співтовариства. Потрібно також пам'ятати, що Закон цей був прийняти за часів Леоніда Кучми і нинішні противники НАТО з ентузіазмом проголосували за нього.

Варто, однак, наголосити на тому, що помаранчева «еліта», ніколи не обтяжувала себе тонкощами міжнародної політики і читанням хоча б базових текстів з геополітики: серед найвищого політичного керівництва часів Ющенка про «історичну вісь історії" чули хіба одиниці. У Януковича - й таких немає. Натомість, в аналітичних структурах РНБО, СБУ і зовнішньої розвідки, в деяких неурядових аналітичних структурах, не кажучи вже про МЗС, були висококласні аналітики, які розуміли тодішні геополітичні тренди, усвідомлювали, що преференції, які світ надав Україні після Майдану, не вічні і вимагають негайних, системних, послідовних і рішучих кроків. І намагались це донести до президента. Сьогодні нам відомо, що їм так і не вдалось цього зробити. Ось два характерних приклади, які яскраво характеризують оточення людини, яка за конституцією відповідала за безпеку і територіальну цілісність нашої держави: у червні 2005 року президент Ющенко підписав постанову про введення у дію рішення РНБО «Про формування Єдиного економічного простору» (1) (ЄЕП) і одночасно доручив Кабміну «забезпечити підготовку та подати в тижневий строк на розгляд Верховної Ради проекти законів, спрямованих на гармонізацію національного законодавства з нормами та принципами СОТ» (sic!). Другий приклад, ще більш показовий: у травні 2008 року президент підписав указ про ліквідацію усіх трьох державних мозкових центрів, які здійснювали аналітичний і інформаційний супровід РНБО, АП та МЗС - Національного інституту проблем міжнародної безпеки, Інститут стратегічних досліджень та Інституту проблем міжнародної безпеки. І лише голосний протест громадськості і страх, що найкращі в країні фахівці з військової, економічної і інформаційної безпеки негайно переберуться у табір Тимошенко, змусив президента відкликати свої укази. Таких прикладів можна навести безліч. І всі вони свідчать про одне: річ не тім, що в Україні немає висококласних фахівців, а річ в тому, що вони тут нікому не потрібні. Судячи із валу безглуздих указів, призначень, невмотивованих звільнень з посад чи відзначень державними нагородами - Ющенко після інавгурації не керував, а правив країною.

Після 1991 року Захід, а особливо США, почали підкреслено приділяти увагу Українській державі, від чого українська влада спочатку не могла опам'ятатись. Ентузіазм Заходу надзвичайно виріс після інавгурації Ющенка. Українські урядовці і депутати емпіричним чином швидко усвідомили значимість і вагу, яку американські та европейські політики надають геополітичному статусу України і безсовісно його експлуатували. Це було як дар Божий, манна і роса небесна, які сходили з небес і мали тривати вічно, безвідносно до того, що б ми не робили. Наші урядовці не усвідомлювали, що навіть манна небесна давалась не всім і за неї також треба було звітувати перед Всевишнім. Наші доморощені циніки міркували так: раз вони діють таким чином - значить їм на цьому залежить.

Справа, однак, була значно серйознішою.

 

«Геополітика, дурню! Геополітика»²

Отож вернімося до азів геополітики. 25 січня 1904 р. Сер Гелфорд Джон Мак Кіндер, професор географії Лондонського університету і директор Лондонської школи економіки, виступив на засіданні Королівського географічного товариства з доповіддю «Географічна вісь історії». У цьому самому році доповідь була опублікована в «Географічному журналі». У 1919-му і 1943 роках Г. Д. Мак Кіндер повертався до своєї концепції, вносячи в неї певні корективи, однак головні її моменти залишилися незмінними. Упродовж століття вона була основою англо-американської доктрини стримування. Основні положення зазначеної концепції такі:

o Визначальним чинником в історичній та політичній долі народів є географічне положення їх держав.

o Регіоном, який відіграє вирішальну роль у політиці та історії, є величезна внутрішня територія Евразії - «історична вісь історії» (у 1915 р. Д. Фейргрів назвав її «хартлендом» - серцевинною землею).

o Спочатку під хартлендом Г.Д. Мак Кіндер розумів Російську імперію, пізніше (в статті The round world and the winning of the peace, 1943) до серцевинної землі він зараховував пустелі Центральної Азії, Сахару, Арктику, субарктичні зони Сибіру і Північної Америки. Водночас землі Східного Сибіру за Єнісеєм Г. Д. Мак Кіндер із хартленду вилучив.

o 3 глобального погляду в центрі світу лежить Евразія, усередині якої міститься серце землі - хартленд (heartland).

o Береговий простір хартленду має назву внутрішній півмісяць, який, за Мак Кіндером, є зоною найбільш активного розвитку цивілізації. Зовнішній півмісяць - це материки і острови поза Евразійським континентом.

o Як і більшість геополітиків, Мак Кіндер поділяв цивілізації на острівні та материкові.

o Концепція відображала традиційну імперську політику Великої Британії, суть якої полягала в підтримці такого балансу сил в Евразії, що унеможливлював появу сили, яка б загрожувала могутності Британії.

o Хто править хартлендом - править Світовим островом (Евразією), а хто править Евразією - той править світом. А тому зовнішня політика Британії має бути націлена на те, щоб чинити максимальні перешкоди виникненню Евразійського Союзу, тобто союзу Німеччини і Росії.

o Для цього, за твердженням Г.Д. Мак Кіндера, потрібно утворити та всіляко підтримувати блок незалежних буферних держав, які б розділяли Німеччину і Росію.

o І, нарешті, від Німеччини і Росії слід відрізати країни малого півмісяця, які належать до Середземноморського, Балтійського і Чорноморсько-Каспійського регіонів, що дасть змогу ізолювати Росію від незамерзаючих морів.

Незважаючи на те, що концепція Г.Д. Мак Кіндера упродовж 40 років зазнавала істотних змін, чи не єдиною темою, яка незмінно перекочовувала з однієї його роботи в иншу, була теза про неприйнятність для стратегічної політики Британії евразійського німецько-російського союзу. Зрештою, варто нагадати, що в 1919-1920 рр. Г.Д. Мак Кіндер був верховним комісаром Антанти в окупованій Україні, брав участь у підготовці Версальського мирного договору і добре розумів значення т.зв. лімітрофних держав (держав-буферів, держав-проток) для безпеки Британської Імперії.

Незважаючи на внутрішню несуперечливість і логічність, концепція Г.Д. Мак Кіндера не дістала широкого визнання на його батьківщині, однак мала значний вплив на розвиток світової політики. Наприклад, можна без застережень стверджувати, що глобальна стратегія стримування США, найяскравішим представником якої є доктор 3біґнєв Бжезинський, великою мірою базується на спадщині британського географа сера Г. Д. Мак Кіндера.

Після Першої світової війни англосаксам таки вдалось реалізувати свою давню геополітичну мрію - утворити пас буферних держав між переможеною Німеччиною і Росією. Однак через те, що у 1918 році Україна так і не стала незалежною державою, утворений пас був, скажімо так, дещо дефектний. Гірші часи настали після Ялтинської угоди, яка закріпила повоєнний розподіл світу: у лютому 1945 року в Лівадійському палаці президент США Франклін Делано Рузвельт та прем'єр-міністр Великої Британії Вільям Черчіль були змушені погодились на умови Йосипа Сталіна, в результаті чого буферна конструкція, яку так старанно будували англосакси з французами між Росією і Німеччиною, була ліквідована, а країни Центральної Европи стали лімітрофом, який контролювала Росія, а не Захід, такою собі окраїною Російської імперії. Однак навіть після цієї поразки Західний світ їх не покинув наодинці з Москвою. Що й дало свій результат у 80-х роках ХХ століття. Після розпаду Совєтського Союзу Америка нарешті таки опинилась на найвищій точці своєї могутності: світ став однополярним і мрія декількох поколінь американських геостратегів нарешті збулась.

Таким чином, після розпаду СССР американці стали єдиною супердержавою у світі, або навіть так: єдиним цілком суверенним суб'єктом міжнародної політики, оскільки лише американці могли дозволити собі розпочати війну з иншою країною, не питаючи на це дозволу РБ ООН, чи будь-якого иншого суб'єкта міжнародного права. Зрозуміло, що в поєднанні із доларом, який після Бреттон-Вудської угоди перетворився на основну світову резервну грошову одиницю, такий статус надавав колосальні преференції для США, порівняно із иншими країнами. Якщо додати до цього практично повний консенсус між республіканцями і демократами щодо виключної місії США як головного носія і захисника свободи і демократії у світі і повної підтримки цієї ідеї з боку американського народу, то стає зрозумілим, що поєднання вигідного географічного положення з розумними і агресивними політиками плюс повний консенсус між владою і народом піднесли Америку на найвищу точки її могутності. Вирішальну роль у цьому, безумовно, відіграли блискучі американські аналітики і геостратеги, суворе дотримання задекларованих базових принципів і, безумовно, готовність американського суспільства оплачувати все це власними грішми і кров'ю.

Таким чином, після 1991 року Вашингтон опинився у світі без достойних суперників, а світ став монополярним. Далі підніматись було нікуди: Америка опинилась наодинці на найвищій вершині, внизу метушились колишні вороги і друзі і не було їй рівних на цілому світі. Однак всяка дорога з Евересту неминуче веде вниз. Що зрештою й сталося - спочатку був Афганістан, далі - Ірак і на нарешті - Барак Обама.

Однак перед тим, після падіння Берлінської стіни, американці таки отримали фантастичну нагоду реалізувати свою стару геополітичну мрію: утворити з нових незалежних країн буферну зону між Росією і Німеччиною. Таким чином, поява на карті Европи нової незалежної країни - України повністю лягала в стару англосаксонську концепцію стримування, а наймогутніша держава світу стала стратегічним партнером, спонсором і одним із гарантів української незалежності.

Однак був у всій цій історії з розпадом СССР й инша, не зовсім приємна для американців зворотна сторона. І називалась вона - об'єднана Европи.

 

Дві Европи

Підписуючи у лютому 1992 р. Маастрихтський трактат про утворення Єдиної Европи, европейці і США замислювали його, зокрема, і як противагу Совєтському Союзові, як єдине політичне, військове та економічне угруповання проти тоталітарної Москви. Особливо яскраво підтверджувало цю тезу утворення у квітні 1949 року Північноатлантичного альянсу, який мав би боронити Захід від агресивної і непередбачуваної Росії.

Після розпаду СССР і напередодні вступу країн Центральної Европи до Европейського Союзу, Білий дім раптом зрозумів, що своїми руками створив собі колосального проблему: ЕС який інкорпорував до свого складу більшість країн колишнього совєтського блоку, раптом перетворився в реальну загрозу для англосаксонського домінування не лише на Европейському континенті, а й у всьому світі.

Особливо чітко така загроза матеріалізувалася після введення в обіг нової европейської грошової одиниці - евро, що почав динамічно перетворюватися в паралельну із доларом світову валюту.

Без сумніву, американці усвідомлювали небезпеку, яка виникла перед ними у вигляді об'єднаної Европи: «Старий Світ», у якому мешкало півмільярда населення і який володів колосальним економічним, політичним і культурним потенціалом, мав усі шанси стати справжнім світовим центром, «віссю історії», що неминуче витіснив би США, а за ними й англосаксів на периферію світової історії. Зрозуміло, що домінувала б у цій об'єднаній Европі давнішня геополітична суперниця англосаксів - Німеччина. А у світовій економіці провідні позиції зайняла б европейська валюта. Чи мали під собою ґрунт страхи американських геостратегів - сьогодні ми маємо можливість оцінити це самі, натомість тоді, перед об'єднанням Европи, в адміністрації Біла Клінтона та й пізніше, напередодні війни в Іраку в адміністрації Джорджа Буша відбувались з цього приводу доволі жорсткі дискусії щодо того, чи стане Єдина Европа конкурентом США у світі.

На рівні експертів висувались застереження про те, що об'єднані військові сили конкуруватимуть із НАТО і в такий спосіб розвалять Альянс. І тут знову в пригоді став старий Мак Кіндер: варто нагадати, що ще президент Джордж Буш (старший) ухвалив стратегію, яку тодішній директор політичного планування Держдепартаменту США Річард Н. Хаасс назвав «роз'єднання» Европи. Так з'явились дві Европи - «Стара», з Німеччиною і Францією на чолі, і «Нова», постсоціалістична - з Америкою на чолі. Варто, однак, зауважити, що більшість Вашингтонських стратегів не ставились надто поважно до проблеми під назвою Европейський Союз: відсутність достойного суперника у світі спонукала до певної самовпевненості. Так стара американська стратегія забороняла вести війну на два фронти одночасно, однак після розпаду СССР Білий дім вирішив, що впорається з двома війнами нараз. Тому після теракту 11 вересня американці атакували Афганістан і невдовзі після цього - Ірак. Незважаючи на те, що до військових дій в Іраку Вашингтон залучав союзників (українців теж), однак фінансова і, головне, військова участь партнерів по Антиіракській коаліції порівняно із американською була непорівняльно скромнішою. Так, на початку війни у 2003 р. в Іраку було 250 тис. американських військових і 50 тисяч військовиків союзників; у 2005 - 160 тисяч військових армії США і коло 24 тисяч військовиків коаліції, більша частина яких не була безпосередньо задіяна у військових операціях.

Однак з часом ситуація в Іраку почала неминуче трансформувалась в повноцінні бойові операції, із смертниками і жертвами серед американських військових, їх союзників та мирного населення. Вже наприкінці першого терміну Джорджа Буша (молодшого) Вашингтон зрозумів, що без союзників їм не впоратись і вкотре закликав своїх европейських партнерів по НАТО збільшити свої військові контингенти в Іраку. Однак ефект від цих апеляцій був зворотнім.

Так, чи инакше, з союзниками чи без, американці й далі декларували, що США є єдиною супердержавою, яка здатна підтримувати світовий порядок і що світ й далі є монополярним. І найважніше - Америка зобов'язана цей порядок у світі підтримувати. Про що й оголошувалось неодноразово.

 

Дезактуалізація осі

Підсумуємо сказане: ідею Мак Кіндера про те, що «роз'єднана Европа - це добре», США вдалося повною мірою втілити після розпаду СССР, утворивши буферну зону між РФ і Старою Европою. Це було надзвичайно важливим елементом глобальної американської стратегії стримування, в якій роз'єднана Европа одночасно була і метою і засобом реалізації американської політики. Натомість після поразки в Іраку американці зрозуміли, що наодинці з усіма терористами-мусульманами вони не впораються і вирішили, що Европа для Америки не конкурент, а тому буде краще, якщо вона об'єднається і візьме на себе частину відповідальності за мир і порядок у світі. Бо не віддавати ж цю місію Китаю, чи Ірану? Тим самим США вкотре підтвердили, що вони є лідером демократичних сил у світі, який добровільно взяв на себе важку ношу тримати порядок у світі на своїх плечах, всіляко підтримувати свободу і демократію. І це варто запам'ятати

 

А тоді обрали Обаму

Молодий американський президент Барак Хусейн Обама і його аналітики, прийшовши до влади, творчо і послідовно розвинули стратегічну тезу своїх попередників-республіканців, які твердили, що після розпаду СССР Росія вже не є супердержавою і в майбутньому ніколи нею вже не стане. Якщо Росія заслабка і вже не загрожує Европейській безпеці - розвивав думку республіканців Б.Х. Обама, то який сенс ліпити з неї ворога. Це перша і найважніша теза, яку теж варто запам'ятати.

Якщо ж Росія сьогодні не становить реальної загрози Старій Европі (Нова Европа, яка в глобальній доктрині його попередників була суперважливою, Обамою в рахунок не береться, незважаючи на декларації в протилежному) - то нема жодної потреби спеціально перейматись европейцями і надавати їм різного роду преференції і бонуси, до найважніших з яких належать американські гарантії безпеки (3). Росія не нападе на Европу, слушно стверджують радники Обами, хоч би через те, що її правляча верхівка тримає в европейських банках свої гроші, вчить своїх дітей в европейських вузах, купує там вілли, яхти, газети і футбольні клуби. Натомість ЕС хоч і претендує на статус економічної супердержави, брати на себе повну відповідальність за власну безпеку не бажає, покладаючись на США. А тому, Европа в існуючому нині вигляді Сполученим Штатам малоцікава і тому Обама закликає Брюссель самому подбати про свою безпеку, а заодно, відповідно до своєї економічної ваги, взяти на себе частку фінансової і військової відповідальності за дотримання миру і безпеки у світі, інакше її візьмуть Іран, або Китай. Це друга теза, яку теж варто запам'ятати. Як практичне втілення цієї тези, Обама закликав ЕС посилати своїх військовиків до Іраку, Афганістану, у Африку і Косово. Чого, зрозуміло, сита і корислива Европа робити не хоче, намагаючись спихнути це на американців. Це й пояснює непрості стосунки і зверхнє ставлення Обами до перших осіб Франції і Німеччини.

Третій висновок, який судячи із всього зробили американці з першої тези, ось який: якщо Росія втратила свою колишню міць і усі її зусилля сьогодні спрямовані на відновлення своєї сфери впливу на колишньому постсовєтському просторі, то кому потрібна ця муть з класичною геополітикою, з хартлендами і буферними зонами? Для чого Балто-Чорноморський пас, якщо для Америки немає значення об'єднається Німеччина з Росією, розчавивши при цьому Україну, Польщу і Балтійські країни, чи ні. Для чого буферний пас? Щоб зберегти Стару Европу, від неіснуючої загрози ? Яку цінність в такому разі становить Україна, країни Балтії, Грузія чи Молдова для Вашингтону? Чи заради принципів і високої місії Америки, яку колись задекларували попередники нинішнього президента Сполучених Штатів, варто викидати на цей геополітичний вітер трильйони доларів і ризикувати життям американських військосих? На цьому ж не заробиш!

Таким чином, хочеться нам того, чи ні, однак мусимо змінити свої уявлення про глобальну світову архітектуру безпеки: нині немає дядька Сема, який готовий був стати на захист гноблених Москвою народів і боротись проти імперії зла, бо від сьогодні Росія для Обами вже не ворог, а те, що Путін робить з власним народом і з сусідами - це проблема її народу і сусідів. Штатам не варто цим спеціально перейматись. Більше того, Обама ясно і недвозначно задекларував, що «Америці потрібна могутня, мирна і процвітаюча Росія» (4). Знаковим у цьому вислові є те, що Обама не лукавив і справді сказав це цілком щиро: подивився, чоловік, в ясні очі президента Дмітрія Мєдвєдєва і зрозумів, що ці очі йому не брешуть.

Більше того, Вашингтон декларує, що він взагалі відмовляється бути супердержавою, оскільки останнім часом економічно і політично зміцніли такі країни як Китай, Індія, Росія і ЕС, які просто зобов'язані взяти на себе частину відповідальності за мир і безпеку у світі. Якщо творчо розвинути думку мудрого президента Америки, то Росія повинна взяти на себе турботу за мир, спокій і безпеку Грузії, Молдови і України, а Китай - Казахстану, Киргизстану і Монголії!?

І нарешті цитата: «Більшість визначальних рис закордонної політики Джорджа У. Буша зникла. Стара ідея консерваторів про "винятковість Америки», яка ставила США понад решту світу як єдиний маяк демократії і фінансової могутності, уже відкинута. Мало не в кожному із своїх виступів Обама ясно давав зрозуміти, що США - всього лише один з багатьох гравців світового співтовариства. Замість розмов про американську економічну перевагу - заклики Обами сприяти росту економіки в країнах що розвиваються. Замість заяв про американську військову перевагу - посилений акцент на необхідності співробітництва й наполегливої дипломатичної роботи (читайте "Обама в Европі: віч-на-віч із чотирма серйозними проблемами» (5)).

Однак, найсмішніше у цій сумній історії про смерть класичної геополітики полягає в тому, що виконавцями смертного вироку був не Обама, а послідовний республіканець Джордж Буш (молодший): як сьогодні відомо, американці у серпні 2008 стояли на порозі війни з Росією в Грузії. Частина радників американського президента агітувала за негайне нанесення ударів по російських військах, аргументуючи це тим, що здеградована Росія не відважиться застосувати ядерну зброю поряд із своєю територією, тим більше - запустити стратегічні балістичні ракети проти Америки. Однак перемогли прагматики, які сказали, що не варто розпочинати Третю світову через країну, яка немає жодного стратегічного (економічного, військового чи історичного, як напр. Ірландія чи Велика Британія) інтересу для США. Усі ці пострадянські країни, включно з країнами Нової Европи цікавили США як елемент великої геополітичної гри проти Росії, яка загрожувала Західній Европі. Якщо ж загрози старій Европі немає, то немає й інтересу до цих країн. Натомість велика місія батьків-засновників Сполучених Штатів підтримувати у цілому світі демократію і свободу - політичний рудимент, розкіш не по кишені у час економічної кризи навіть для Америки. З блиском переміг прагматизм. Ганебно програла Америка. А тому, сьогодні можна впевнено говорити про те, що сьогодні російсько-американські стосунки будуть поліпшуватись, а Україна, Грузія, та й зрештою країни Центральної Европи і Прибалтика відійдуть на периферію американських інтересів. Кажучи простіше - ми знов один на один з мирними російськими танками і ракетами.

Уважний читач, перечитавши представлений вище текст, відразу ж заперечить авторові, що все сказане вище, однак, не пояснює, чому американці збайдужіли до класичної геополітики, чому втратили інтерес до Балто-Чорноморської дуги, до пасу буферних держав між Росією і Европою, чому перестали боятися об'єднаної Евразії від Лісабона до Владивостока? Адже незалежно від того - слабка, чи сильна Росія, силою, чи мирно вона з'єднається з Европою, наслідки для США будуть однакові - втрата світового домінування. І на це слушне питання у автора є, на його думку вірна відповідь: по-перше, сьогодні Вашингтон не вірить, що з Европейського Союзу вдасться створити щось путнє. Остання фінансова криза і реакція окремих европейських країн на неї засвідчила, що ЕС можна назвати союзом лише досить умовно. Економічний націоналізм, жадоба до наживи, цинізм і подвійні стандарти, які демонструють Франція і Німеччина, всупереч економічним і політичним інтересам Нової Европи (Північний та Південний газові потоки, продаж Москві французьких десантних кораблів типу Містраль) ясно показали, що ніколи роз'єднаний ЕС не зможе конкурувати з єдиною Америкою. Більше того, як засвідчила криза в Греції, саме існування Союзу заходиться нині під великим питанням. А тому створення осі Берлін - Москва є справою реальною, однак стратегічно нікчемною для США: Обамі немає діла до Европейського Союзу.

Бо є инша, набагато серйозніша причина, яка понизила статус Европи і навіть старого американського друга на Близькому Сході - Ізраїлю - в американській зовнішній політиці. І називається ця причина Китай.

Після поразки в Іраку американці зрозуміли, що наодинці з усіма мусульманами вони не справляться. І змінили свої попередні базові геополітичні переконання: нині Вашингтон говорить, що об'єднана Европа це добре, але за умови, що вона візьме на себе частину відповідальності за світовий порядок. Бо не віддавати ж це Китаю, чи Ірану. Перед Вашингтоном стоїть сьогодні чергова проблема, яка називається - Афганістан. А далі, на видноколі - Іран (і це неминуче!), а ще далі, в тумані - Китай, який невідворотний, як смерть.

А тому:

Вже тепер очевидно (після першої хвилі економічних негараздів світового рівня), що США стоять на порозі нової економічної кризи, яка, не виключено, буде просто катастрофічною: на чисто економічні і фінансові негаразди накладеться брак політичної довіри до Вашингтону. А тому фінансове і політичне лобі, яке стоїть за Обамою вирішило скинути баласт, який називається Европа, не кажучи вже про геополітичну забавку, яка називається Балто-Чорноморський пас і навіть свого старого клієнта - Ізраїль. Взагалі це вже є предметом иншої розмови, однак коротко про тих, кого покинула Америка Обами.

1.Близький Схід - це хронічний нарив, який ніколи не загоїться і немає жодних шансів на врегулювання, оскільки за спиною ізраїльтян - США, а за спиною палестинців та 297 мільйонів арабів і весь 1,5 мільярдний мусульманський світ. Не кажучи про іранська атомну бомбу, яка на підході. А якщо за спиною в тебе стоять такі потуги - завжди можна вести себе безвідповідально, бо всяка дурість, яку ти встругнеш - завжди зійде тобі з рук, бо прийде старший дядя, який все після тебе замете і за все заплатить. Звідси та ірраціональна і невгасима ненависть цих близьких семітських народів один до одного, звідси ці арабські смертники і ізраїльські командос, які вбивають арабів навіть в сусідніх країнах. Заради справедливості, варто сказати, що маленький ізраїльський острівець оточений величезним арабським морем а тому будь-яка поступка, чи демонстрація слабкості для ізраїльтян - смертельна. Ізраїльтяни просто зобов'язані бути відважними і жорсткими, бо м'якотілість, апатія і зневіра - це прямий шлях до смерті. Ізраїльтяни відважні з біди, з необхідності: «Відповідаючи на запитання, чи не має в Ізраїлю побоювань, що його будуть називати злочинною державою у випадку вигнання палестинців, колишній міністр оборони Моше Даян, сказав, що «Ізраїль завжди повинен чинити, як дика собака, щоби виглядати небезпечним в очах инших, і не повинен бути державою, якій можна завдати шкоду» (6). Инша річ, що шанси проіснувати достатньо довго Ізраїль, здається, не має. Дай Бог, щоб я помилявся.

2. Обама, судячи із всього, не має ідей як вирішити ізраїльську проблему (зрештою, як і його попередники). Він не може покинути напризволяще Ізраїль і неважко передбачити, що нинішній арабо-ізраїльський конфлікт із різним ступенем інтенсивності і далі буде тліти в Палестині. Аж до моменту, поки Іран не підірве свою першу ядерну бомбу.

3.Що стосується Китаю, то Обама теж продовжив практику своїх попередників республіканців: Обама розуміє, що Китай, при нинішніх темпах розвитку економіки, за 5-7 років по валовому продукту обжене США. Без сумніву, США не планують найближчим часом напасти на Китай, оскільки наслідки такої військової інвазії для всього світу будуть просто катастрофічними (не через військову міць Китаю, а через світову гуманітарну катастрофу - уявіть собі сотні мільйонів китайських біженців по всьому світі). Тому Обама публічно, намагаючись принизити ЕС, говорить, що ХХІ століття буде віком США і Китаю, таким собі G2. Паралельно Держдепартамент США намагається різко знизити залежність США від китайського імпорту і низького курсу юаня, однак і те і друге від їх волі не залежить - це вам не український уряд, який на прохання США міг не тільки порушувати свої базові політичні принципи, але й прямо діяти проти власних економічних інтересів (контракт з Іраном на виготовлення турбін для АЕС в Бушері у 90 роках). Однак Обама розуміє, що і перше і друге здійснити не вдасться: Америка давно і міцно сіла на голку дешевого і якісного китайського імпорту, обмежити який можна лише з серйозною економічною шкодою для себе ж. А про подорожчання юаню і взагалі мріяти не варто, оскільки маючи 1 трильйон 200 мільярдів доларів американських боргових зобов'язань можна не надто прислухатись до побажань своїх заокеанських торгових партнерів. А тому в американців лишився їх третій класичний джентльменський варіант - стримувати Китай мирним чином з усіх чотирьох сторін світу. Оскільки з півдня Піднебесну і так серйозно обмежує Індія, то сьогодні перед Вашингтоном стоїть завдання не дати Китаю захопити ресурси на півночі. А тому - довгострокова перспектива для США - всіляко укріплювати території на північ від Китаю, тобто Росію, не дати їй розвалитись, бо якщо таке станеться - Піднебесна отримає мільйони квадратних кілометрів російської території з безцінними невідновлюваними і відновлюваними природними ресурсами. Це не значить, що Обама має намір тим чи иншим чином знищити Китай. - Операція на зразок війни з Іраном в Китаї не пройде, бо річ не в тому, що США не переможе Китай: той хто переможе Китай теж програє. Обама просто хоче перекрити Китаю кисень, хоче зробити це акуратно і намагається залучити до цієї справи Владіміра Путіна.

України у цих американських геополітичних схемах немає

4.А тому, Обама, який відмовився бути безкоштовним поліцаєм для усього світу, махнув рукою на Европу і домовився з Росією про обмеження СНВ, фактично дав добро на реінтеграцію СРСР. (Я свідомо відмовляюсь вживати термін Російська імперія, оскільки Імперія вмерла у 1991 році і відновлювати її нема кому: спита, деградована і вимираюча Росія, без військово-морського флоту, без військових баз, бездарним і злодійкуватим урядом і правлячим політичним класом і без еліти, нарешті - без українських солдат - приречена на неминучий розпад).

5.Україна американців вже не цікавить, цей факт повинен стати загальнозрозумілим і усвідомленим усім мислячим українським істеблішментом і стати фундаментом усіх наших геополітичних і політологічних спекуляцій.

6.На Заході ми маємо прохолодну - байдужу до нас Европу, на Сході і Півночі агресивну ворожу до нас Росію з індульгенцією на реінтеграцію СССР з боку Заходу.

7.А тому наступна теза - у нас сьогодні по периметру кордонів і в глибині Евроазійського континенту немає не лише друзів, але навіть достойних і надійних союзників. Якщо влада слабка, продажна, лукава і злодійкувата - ніхто її не любить, не поважає і не боїться. І тому з нами або говорять з позиції сили, або вважають за краще не говорити взагалі і пропонують навести порядок у нашій хаті нашим сусідам. Власне за такий стан речей в країні ми повинні усі персонально подякувати перш за все ВАЮ, ЮВТ, ну і ВФЯ, доблесним чекістам, на чолі з Путіним і його не менш відважним представникам в Україні, в Европейському союзі, а в Европарламенті - «особливо».

«Что делать»?

Було б нечесно, намалювавши таку похмуру і безнадійну зовнішньополітичну картину, піти з трибуни не сказавши ні слова, як з цього багна виходити.

Хоча я і не хірург, а радше рентгенолог: я спеціалізуюся на тому, щоб ставити діагноз.

Причин хвороби, якою хворіє нинішня Україна - безліч.

Перша головна хвороба - Росія (Москва штучно створює проблеми по периметру усіх своїх кордонів для своїх сусідів).

Друга - відсутність еліти при владі, бо те, що нами править, чи правило - не еліта: весь пасіонарний елемент ще до 2004 року був витіснений на периферію політичного і економічного життя.

Третє - у нас немає громадянського суспільства. Колосальна корупція, відсутність управлінської вертикалі, керовані з Росії ЗМІ і повна десакралізація влади призвели до того, що був небезпечно понижено поріг чутливості в пересічного українського громадянина до беззаконня, брехні і лукавства. Нікого нічим не здивуєш, не вразиш і не налякаєш. Апатія і безнадія запанували в наших душах. Однак спалах пасіонарності під час Майдану 2004 р. показав, що в країні є достатня кількість громадян, готових померти за свободу і зібрати навколо себе инших. Але Ющенко цей ресурс змарнував і продовжує марнувати. За його часів відбулась катастрофічна для нашої держави річ - остаточне відчуження маленького українця від прийняття державних рішень, від будь-якого впливу на свою долю і відповідальність за долю своїх дітей. Фактично Ющенко остаточно добив такий важливий механізм вдосконалення державного апарату, як вертикальна мобільність кадрів. Як наслідок - зовнішня і внутрішня еміграція, апатія, відчай і зневіра.

Для того, щоб щось почати робити для виходу із ями, в які ми опинились після виборів 2010 потрібно наперед усвідомити, а потім вербалізувати декілька тез:

1.Сьогодні у нас відсутня політична опозиція. Віктор Ющенко і до 2004 не був опозицією, ні не є нею після програшу на виборах. Юля Тимошенко - тим більше, оскільки навіть маючи серйозні фінансові ресурси сьогодні не потрафить зібрати більше, ніж 2-3 тисячі осіб на мітинг.

2.У нас фактично відсутня держава, оскільки вона не має повноцінної армії, спецслужб, правоохоронних структур і судів і ефективного державного апарату. Не має жодної надії, що Янукович і його ПР виправлять цей стан речей.

3.Сьогодні ми стоїмо на порозі чергової втрати держави чи того, що від неї залишилося.

4.А тому потрібно створити Нову опозицію, де не буде місця діючим політикам. Структурно це мало б мати вигляд горизонтальних структур, які б діяли на базі добровільно прийнятої угоди і координували свої дії.

Потрібно створити декілька мозкових центрів, завданням яких було б стратегічний аналіз і прогнозування, розробка конкретних тактичних планів і дій (політнехнологія) для зміни нинішнього режиму, моделювання майбутнього після падіння/стабілізації режиму. Результати їх роботи мали б оприлюднюватись і служили б планом дій.

Однак головна опора усіх проукраїнських, громадянських проукраїнських сил не політики і державні інституції і «Запад, который нам поможет», а простий український громадянин, який повинен усвідомити те, що так і не зрозуміли усі наші керманичі до сьогодні: Україна, її безпека і територіальна цілісність - це твоя особиста справа і лише ти відповідаєш за долю тих, хто буде після тебе, і за тих - хто був до тебе.

 

 

1. З цього приводу у 2005р. я написав статтю, яка наз. "Помаранчевий ЄЕП".- http://experts.in.ua/baza/analitic/index.php?ELEMENT_ID=11020&phrase_id=159576

2. Перефразована цитата з плаката, який повісили в кабінеті Б.Клінтона його піар консультанти під час президентської виборчої кампанії 1992 року: "Економіка, дурню! Економіка!".

3. Американська ядерна зброя в Европі, наприклад.

4.http://www.america.gov/st/peacesec-russian/2009/July/20090707095114abretnuh0.118313.html

5. Новый мировой порядок Барака Обамы Автор: Майкл Шерер Дата публикации: 03-04-2009

6. Израиль будет вынужден стереть Европу с лица земли - http://inoforum.ru/inostrannaya_pressa/izrailskij_istorik_izrail_budet_vynuzhden_steret_evropu_s_lica_zemli/


ч
и
с
л
о

64

2010

на початок на головну сторінку